Перверзія

(24)

Мій співрозмовник багато курить. Має звичку час від часу знімати свої окуляри, при цьому його очі набувають цілком інакшого, трохи розгубленого виразу. Порозуміваємося з ним дещо дивною мовою, в якій дві третини слів становлять німецькі, а решту англійські. Наших спільних знань у цих двох мовах вистачає, щоби сяк-так домовитися. Не можу не звернути уваги на його виняткової форми пальці. Я нітрохи не здивувалась би, довідавшися, що вони належать якомусь віртуозові. З них — пальців — я і починаю нашу розмову, що відбувається в готельних апартаментах, де мешкає мій співрозмовник серед Гобеленів, дзеркал і старих світильників.

— Пане Перфецький, Ваші пальці, здається, зраджують у Вас музиканта?

— Я справді можу грати на деяких інструментах. Повірте, геть не професійно. Але бувають хвилини, коли мені дещо вдається.

— І, якби я попросила Вас виконати що-небудь он на тому спінеті…

— Спінет, як і клавесин, як і чембальо та клавікорди, належить до моїх улюбленців. Коли я був ще зовсім дитиною і жив у містечку, зусібіч оточеному горами, то відвідував приватні уроки музики в однієї старої самотньої єврейки. її кликали в містечку «дурна Циля». З невідомих часів вона успадкувала дивовижний дрезденський клавесин, на якому свого часу грав хтось із великих, здається, Моцарт, але не той Моцарт, якого знають усі, а Франц Ксавер Моцарт, його син, котрий жив у Львові. Циля була шалено забудькувата і нехарапутна, до того ж тримала на веранді тринадцятьох котів, і від усього цього дуже смерділо. Але я любив ці уроки музики: запах старого дерева, нотні збірники, тремтіння тембрів, сморід веранди… Одного дня вона вийшла з дому і ніколи вже не поверталася — так, наче її й не існувало. Значно пізніше я довідався, що то була свята Цецилія, патронеса музики і винахідниця органа.

— Зрозуміло. Тепер від пальців — до прикрас на пальцях. Цей перстень має якусь цікаву історію?

— Його презентував мені маґістр ложі «До Справжньої Єдности» при посвяченні на п’ятий знизу ступінь. Я, безсумнівно, жартую. Це фамільний перстень, а краще сказати, родинний.

— Наскільки я відчула з Вашого сьогоднішнього виступу, проблематика роду, спадковості, традиції в усіх її вимірах є ключовою для Вашого світобачення?

— Мабуть, Ви не помиляєтеся. Хоч я над цим не замислювався. Мій рід не є чимось надто унікальним. Довший час це було причиною серйозних страждань для мене. Страждань? Так, здається, в цьому разі я можу вжити настільки голосне слово. Страждань.

— Маються на увазі якісь переслідування з боку режиму?

— Аж ніяк.

— Тоді що ж?

— Це надто інтимно. А втім, я можу змалювати обставини в найзагальніших рисах. Свого часу я був одружений з особою, що походила з направду найродовитішої шляхти. Була графівною чи, може, навіть і княжною. Її батьки відмовили нам у благословенні через мій простацький рід. Спершу вони вимагали від мене генеалогічної довідки про те, що бодай одна шістнадцята моєї крові має блакитнуватий відтінок. Але навіть такої довідки я не роздобув, хоч писав розпачливі листи до всіх монархів світу. Лише король Непалу був ласкавий відписати мені і прислав кольорове фото свого улюбленого слона…

— І це стало причиною вашого розриву?

— Гадаю, що так. Непрямою. Прямих причин узагалі не буває.

— Дякую за максимум відвертості, виявленої Вами. Однак наші читачі були б вельми цікаві довідатися трохи більше про Вас і Ваше життя. Не сумніваюся, що в себе на батьківщині Ви достатньо знана постать. Не судіть суворо, але тут, у Венеції, раніше ніхто нічого не чув про Вас. Отже, трохи про себе.

— Взагалі я полюбляю говорити про себе, тому охоче погоджуюсь на всілякі інтерв’ю. Люблю також ходити до сповіді — священики вміють бути уважними. Я народився приблизно в центрі Європи. У дитинстві відвідував приватні уроки музики, потім таємну гімназію, де нас навчали мов, поетики, фехтування та нотної грамоти…

— Скільки мов Ви знаєте?

— Жодної. Я знаю багато слів у різних мовах. Я вже казав про це нині. Тоді ж, у дитинстві, я навчився розрізняти музичні інструменти. Я зрозумів, що кларнет — це екзальтований панич періоду визрівання, схильний до патетики і зривів голосу. Альт — зовні поверховий дженджик років тридцяти, насправді глибокий і пристрасний. Скрипка — старіюча панна, вся нервова палкість якої ґрунтується на жахному передчутті довічного дівування. Натомість віолончель — погідна і гармонійна пані своєї долі, еротична королева смичків і смиків. Мужчиною ж я став завдяки арфі — досвідченій перезрілій куртизанці з деякими надто романтичними поглядами на життя і секс.

— Ви пробували самі писати музику?

— Я намагаюся робити це завжди, скільки себе пам’ятаю. Під цією музикою я розумію вірші. І взагалі слова, з’єднані докупи, тексти. Щодо музики як такої, власне музики, то я ніколи не писав її в дослівному значенні, хоч міг би заграти що завгодно. У Львові, куди я сімнадцятирічним приїхав з рідного містечка…

— Львів — це те згадуване Вами сьогодні місто, якому десять тисяч років?

— Я казав, що йому десять тисяч років? Здуріти! Так от, у Львові я відразу потрапив до теплого товариства малолітніх паскудників. Ми сиділи по підвалах, курили, пили дешеве вино і грали, як нам здавалося, рок. Або блюз. Досить часто нас накривали, і поліція, яку в нас називають «міліція», забирала всіх без винятку до каталажки. Мене там жодного разу не вдарили, бо я починав декламувати вірші або ворожив міліціонерам з руки. Серед них трапляються різні люди, не тільки гівно.

— Справді?

— Я впевнений. Водночас я примудрявся вчитися в університеті. Потім було ще багато інших цікавих подій — я одружувався, переховувався, видавав книжки, літав над містом на дельтаплані, перевозив заборонену літературу і траву, півроку грав на литаврах у симфонічному оркестрі, працював на цвинтарі гробарем… Усього тепер навіть не згадаєш.

— Про що Ваші вірші?

— Про тишу, яка настає через мить по закінченні ядерного бомбардування. Не дивіться такими очима, це був жарт. Хіба вірші доцільно переказувати? Безумовно, найкращі з них — це ті, які можна переказувати, але ж як багато вони від цього втрачають! ідеальні вірші, яких немає, мусили б бути такими, щоб їх можна було просто переказувати без найменшої втрати. Переказувати своїми словами.

— Може, все-таки спробуєте?

— Це безнадійно, але слухайте. Я завжди пускався в безнадійні афери. Отже, уявіть собі… Уявіть собі липневу спеку. Велике місто з каменю, сірі та жовті будинки, і висохлі труби водогонів — від них пахне мохом. Ніде ані краплі води. У вас залишається лише півпляшки вина. Воно тепле і затхле. Але Ви несете його для когось, щоб урятувати від… Від спеки? Від спраги? Від смерті? і тоді на розі двох вимерлих вуличок у нетрях Старого міста Вас перепиняє патруль, і знайшовши вино, на Ваших же очах повільно виливають його, воно стікає хідником до каналізації, й Ви починаєте розуміти, що це все, кінець, і сповзаєте по стіні будинку, до якої Вас приперли обличчям під час обшуку. Але це занадто сумний вірш. Є інший. Ось такий. Хлопець і дівчина сидять за двома фортеп’янами, зсунутими докупи. Одне навпроти одного. Вони повинні би зіграти щось у чотири руки. Далі йде опис того, про що вони грають. Він — про дощі і падолист. Вона — про порожні зимні кімнати. Він — про надію на краще. Вона — про щура, баченого вчора на смітнику. Він — про те, як йому з нею добре. Вона — про розлуку. Він заплющує очі. її нема. Розплющує очі. її нема. Але хто ж тоді сидить при другому фортеп’яні?

— Смерть?

— Ні. Він сам. Відбитий у дзеркалі. Як оце я зараз. Вам сподобалося?

— Не надто. Це швидше нагадує не вірші, а сни.

— Це ще не написані вірші. А не написані вірші — це сни. Ви маєте рацію.

— Дякую. В такому разі чи не дозволите ще одне інтимне запитання?

— Не знаю, побачимо.

— Чи не розкажете що-небудь про те середовище, до якого Ви належите у Вашому місті?

— О, це прекрасне зборище справжніх нероб і бевзів, з яких майже ніхто ні до чого в житті не ставиться поважно. Крім малювання крейдою на асфальті і бальних танців, звичайно. Однак понад усе вони цінують самих себе і про це постійно говорять у кав’ярнях. Я люблю їх понад усе, до того ж, лише вони надають певного сенсу цьому містові, не знаю…

— З чого вони живуть?

— Переважно живуть, як птахи небесні. Проте іноді хтось із них продає сюди, на Захід, одну-дві картини. Або картинки. Або, наприклад, фамільний діямант. Чи якийсь зі своїх внутрішніх органів — легеню, скажімо. За це тепер незле платять.

— А з чого живете Ви?

— За пару годин я маю бути на урочистій вечері, де мені буде вручено гонорар за сьогоднішній виступ — один мільйон лір. Це десь коло шестисот доларів.

— Але там, удома? З чого живете Ви там?

— По-перше, я вічний боржник. Про це нелегко говорити, але це так. По-друге, я дещо заощадив із тих часів, коли працював гробарем, а потім трубачем на ратуші. Як перші, так і другі непогано заробляють, але перші заробляють більше. Іноді мені вдається продати певну кількість своїх книжок або прочитати лекцію з філософії дзен у колони для неповнолітніх злочинців. Проте бували й такі часи, коли я тижнями не мав за що купити хліба і сигарет. Останнє, що мені залишалося, — це виносити на базар улюблені книги або графіку своїх друзів, яку вони мені дарували до днів народження.

— Тобто, Ви продавали своїх друзів?

— Ні. Я не продавав своїх друзів. Я сказав би інакше: мої друзі рятували мене від голодної смерті. О!

— Чи вірите Ви, що у Вашій країні настане краще життя?

— Воно і зараз прекрасне. Життя не буває кращим чи гіршим. Воно життя. Я в ньому. Я тішуся, що воно є.

— Навіть коли бракує грошей, щоб купити хліба і сигарет?

— Тоді тим більше. Тоді все загострюється. Тоді ти легкий і ясний.

— Отже, після Венеції Ви повертаєтеся додому?

— Не знаю. Я хотів би ще трохи помандрувати. Перетнути океан. Написати книгу про Нью-Йорк.

— А чи буде книга про Венецію?

— Це була б направду божевільна ідея! Писати про Венецію? Хіба можна що-небудь ще написати про Венецію? Після тисяч і тисяч і тисяч уже написаних сторінок? Ні, нема дурних!

— І все ж. Які Ваші враження від Венеції?

— Я мав тут багато тривоги. І неспокою. Знаєте, як я провів кілька годин пообіднього часу сьогодні, коли нарешті відбувся мій виступ на семінарі? Я тут намагаюсь не потрапляти на очі одній знайомій дівчині. Вона приїхала з Польщі і вже, здається, третій день розшукує мене по всій Венеції. Але я не можу тепер з нею бачитися. Не посміхайтеся, це зовсім не те, про що Ви думаєте, і от, аби з нею ніде не зустрітись, я обираю для прогулянок якісь дуже віддалені й непопулярні квартали, де майже немає музеїв, пам’яток, ресторацій і всякого такого. Мушу визнати, такі місця тут нелегко знайти, і все ж сьогодні пополудні я, здається, щось таке знайшов. Я кутався у плащ і тремтів на цьому лютому вітрі…

— Погода останнім часом справді дивує…

— Я ходив під цим мокрим снігом, нікого не було поруч, і я бачив якесь дуже бідне і дуже хворе місто. І мене аж стиснуло чимось холодним, коли я раптом усвідомив, що навіть ми, теперішні покоління, можемо стати свідками того, як з цього міста евакуюють усе живе, бо жити в ньому вже буде просто неможливо. Я побачив у цьому страшну метафору людського безсилля культурою порятувати світ. Такий собі хвилинний настрій…

— Щось дуже співзвучне Вашій доповіді, так? До речі, той пасаж про молоду грекиню з великими персами — також метафора? Чи не вигадали Ви її — так само, як і свого бідолашного сухотного філософа?

— Я не вигадав її. Вона працювала кельнеркою в одній берлінській кнайпі і справді мала дивовижні груди. Її звали Зоя, себто «життя», якщо я не помиляюся. Зараз вона вже, мабуть, у Греції.

— А що Ви скажете про тутешніх жінок?

— Мені подобається, що вони дивляться на чоловіків. Це робить їх гарними. Ця столітня суміш — кров куртизанок і черниць…

— У Вашій країні жінки не дивляться на чоловіків?

— Думаю, що все-таки. Просто вони встигли розчаруватися.

— Ви також були причиною розчарування?

— Напевно. Я дуже мало любив свою жінку. Маю на увазі тривалість. Себто, я знову висловився не так. Мені важко бути зрозумілим.

— Вибачте. Я, можливо, трохи перебираю з некоректністю. До речі, за цю розмову Ви також зможете отримати гонорар. А поки що я хочу подякувати Вам. Мушу бути щирою — Ваша доповідь з усіх почутих сподобалась мені найбільше, Ви не повірите, але більше навіть, ніж доповідь пана Мавропуле! Я бажаю Вам і Вашій країні тільки любові. Тепер іще одне, останнє запитання, на яке Ви можете й не відповідати. Спостерігаючи за Вами з самого ранку, я зауважила, що, на відміну від попередніх днів, Ви мали з собою якийсь чорний шкіряний футляр, з яким ніяк не розлучалися. Що в ньому?

— Вогнепальна зброя. Снайперська гвинтівка. Адже насправді я лише про людське око є учасником семінару. Насправді моїм завданням було прикінчити одну поважну птицю.

— І вам це вдалося?

— Сподіваюся, що ні. Я не стріляв, і взагалі це був жарт.

— Овва! Жарт? Як Ви мене розчарували! А втім, я так і думала. Дякую ще раз.

На знімку: наш гість С. Перфецький дивиться на Венецію з вікна в монастирі Сан Джорджо Маджоре.