Перверзія

(28)

[відеокасета, переказ]

Вступні зауваги. Дія відбувається в одній з венеційських рестораційок. У ці вечірні години вона майже заповнена. Це, однак, лише загальне (шумове) враження, бо в кадрі маємо не так уже й багато. Ліва частина кадру містить у собі фрагмент дзеркала, в якому відбивається протилежний бік приміщення з шинквасом і старими екзотичними пляшками, пузатими, довгастими, пласкими і кулеподібними, часто оплетеними соломою. Іноді в дзеркалі з’являються і зникають перехожі відвідувачі. У правій частині кадру видно лише краєчок чийогось стола, однак невідомо, хто за ним сидить, та й, мабуть, несуттєво. У центрі кадру, ближче до дзеркала, — стіл, за яким сидять двоє — Стаса Перфецького впізнаємо відразу, а біля нього молода жінка в темно-вишневому жакеті, як здогадуємось, Ада Цитрина. Між ними стоїть запалена свічка. Вони, здається, щойно закінчили вечеряти. Перфецький час від часу прикладається до вузької мензурки, з якої тягне щось пекуче. Його супутниця має в келиху трохи червоного вина. Що ще? Попільничка з горою недопалків у ній свідчить про не надто високий ранґ ресторації. Розмова звучить не завжди виразно, але після трьох-чотирьох прослуховувань піддається майже повному розшифруванню. Невідома камера, вочевидь, прихована, працює статично, жодної зміни ракурсу протягом усього відзнятого матеріялу. Постійно загальний план.

СТАХ ПЕРФЕЦЬКИЙ (учергове потягнувши з мензурки). Обпекло. Повний кайф. Чому ти так довго приховувала від мене цю штуку?

АДА ЦИТРИНА. Не все ти можеш знати, братчику. Не все я можу знати…

С. П. Я маю на увазі цю гидоту (киває на рідину в мензурці).

А. Ц. Ах, це! Ну, якщо вона тобі не подобається…

С. П. Вона подобається. Вона розв’язує і знову заплітає язик. Від неї тепло. Вона сповнює мене внутрішнім гудінням, ніби Гудіні. Гаррі. Я резоную з навколишнім життям.

А. Ц. А кора головного мозку?

С. П. Чую, як вона відмирає. Починаючи з підкірки. Скоро її не буде зовсім. Уявляєш, як добре без підкірки? Все одно, що без…

А. Ц. Це, напевно, трагедія для поета?

С. П. Не конче. Може, хоч кляті сни перестануть снитися. Ти не відповіла на моє запитання.

А. Ц. А тобі це важливо?

С. П. Дуже важливо. І для мене, й для тебе.

А. Ц. Не знаю, що тобі сказати, Станіславе. Я боялася наших стосунків, цього зближення. Що воно зайде задалеко. Пам’ятаєш той день, коли я не приходила? (Стах киває головою). Я мусила побути сама. Сподівалася, що це допоможе. Але під вечір я вже аж стогнала без тебе. Валила кулаками об стіну. Об подушку, і ззивалася на ліжку, ніби… Зрештою, аж такого ти не мусиш знати…

С. П. Говори, говори. Мені це приємно ("бере її за руку). Я вже трохи маю в чубі, але сьогодні мені дозволяється, правда?

А. Ц. Я зі страхом чекаю години, коли ми розійдемося…

С. П. (Дивиться на годинника). Зараз десята. Ще годин дев’ять. Принаймні. Якщо не більше. Усе залежить лише від тебе.

А. Ц. Від мене? Ти запропонував щось надто несподіване. Я не готова тобі відповісти.

С. П. А через дев’ять годин?

А. Ц. Ти мав би мене зрозуміти. Пропонуєш мені таке, від чого крутиться голова. Може, це тільки вино? Подумай — як я можу сказати «так», коли дотепер майже нічого не знаю про тебе? Пам’ятаєш, тоді, в Сан Марко, я розказувала тобі про себе. Все, що тобі хотілося знати. До інтимних дрібниць. Але твоє життя? Я не знаю про тебе нічого. Крім того, що ти мені всередину заліз і сидиш там, і не полишаєш мене. Хто ти, Станіславе? Я нічого не знаю про твоє особисте. Про твоїх жінок, коханок. Ні, не так, вибач. Мені немає діла до твоїх коханок. Але як, ну як я можу відповісти тобі «добре», коли вдома хтось обов’язково чекає тебе? Скажи чесно, чекає?..

С. П. Уже сім років, як мене ніхто не чекає.

А. Ц. Ви розійшлися?

С. П. Вона померла.

Ада п’є вино. Станіслав, упіймавши в дзеркалі відображення кельнера, знаком підкликає його.

С. П. (Допивши з мензурки). Ми прожили з нею неповних п’ять років. Я вирвав її з батьківського дому. Взяв за руку і вивів геть, хоч я не мав куди. Вони ненавиділи мене і вважали чортопільським бадилем.

А. Ц. Ким?

С. П. Ну, не тим, кого б вони хотіли мати як зятя. Вони походили з дуже старих шляхетних родин. Мешкали в особняку на схилах Високого Заміку. Там було повно дикого винограду і розорених пташиних гнізд. Уночі, коли я відпроваджував її додому, їхні слуги вискакували нагло з-за огорожі і били мене палицями. Я пробирався до неї в спальню через комин, іноді через вікно, по зв’язаних простирадлах. Її молодша сестра підглядала за нами, але батькам не казала ані слова, інакше старий застрелив би мене на місці, як підлого злодія…

З’являється молодий дженджикуватий кельнер. Шукає очима Адин погляд. Але вона не відповідає йому.

КЕЛЬНЕР. Qualcos’altro?[72]

С. П. Замов мені ще одну таку штуку (показує на мензурку).

Ада замовляє, і кельнер відходить, ще раз кинувши на неї оком.

А. Ц. Що було потім?

С. П. (Закурюючи). Ми повінчалися в церкві Петра і Павла. Батьки, звичайно, вигнали її з дому. Ми були студентами і не мали де жити. Зупинялися на ніч у кого вийде. Іноді місяцями жили на якихось дачах за містом або в старих аварійних будинках, призначених на знесення. Це було псяче життя: вічні смітники, підвали, якісь лігва, де нам дозволяли позайматися любов’ю за три рублі…

А. Ц. Любов’ю? Ти любив її?

С. П. З кожною хвилиною більше й більше. Я тремтів, коли підходив надто близько до неї. Нам нечасто випадала нагода бути лише удвох. Іноді я водив її до лісу, іноді до нічного парку. Найтяжче було взимі, як ти розумієш. У нас було декілька друзів, і вони підшуковували для нас усілякі тимчасові пристанища — на стрихах, у майстернях різних художників, у пивницях. Через рік такого життя вона почала хворіти: застуди, гарячки, недоїдання, нервові розлади, всілякі жіночі проблеми. Я пішов до її батьків, але старий навіть і чути не хотів про замирення, у розмові називав її лише курвою, сукою і так далі. Коли я йшов з їхнього ґанку на подвір’я, на мене спустили двох здоровенних доґів, і я пару тижнів пролежав у лікарні…

Підходить кельнер із маленькою тацею, на якій лише одна зеленава мензурка.

КЕЛЬНЕР. Per Lei, signore.

А. Ц. Per favore, ancora del vino. Grazie [73].

Кельнер, зустрівши нарешті її погляд, задоволено відходить.

С. П. (Хильнувши з мензурки). Добра штука. Я роблюся від неї текучим. Мене кудись відносить. Бачиш оцю близну? (Підкочує сорочку над зап’ястям лівої руки). Це зуби одного з тих чудовиськ.

А. Ц. І що було потім?

С. П. Потім ми нарешті закінчили університет, і я запропонував їй переїхати до мене, в Чортопіль. Ти, може, цього не знаєш. Це таке містечко в горах, недалеко від Румунії, майже біля центру Європи. Я родом звідти. Там живе багато пияків і всіляких невдах, які потерпіли в житті поразку і наїлися гівна. Я знав, що повернутися туди — це визнати себе таким же. Але там усе-таки був дах над головою. Хата моїх батьків, сад зі старими яблунями. Черешні. Ти збирала коли-небудь черешні? (Ада п’є вино).

І липа, липа, липа. У липні це було справжнє царство. Я лазив її гілками, голова йшла обертом, то був солодкий пахучий лабіринт. Старезна липа. (Ада п'є вино). Ти сьогодні така… особлива.

А. Ц. Хочу, щоб ти запам’ятав мене. Такою. Але й тобі, братчику, ніц не бракує!.. (Торкає рукою Стахове обличчя). Що було потім?

С. П. Ми приїхали туди влітку, щодня падали дощі. Навіть гір не було видно. За два тижні вона не витримала. Почала благати, щоб ми повернулися. Не могла без Львова. Раз на тиждень до Чортополя привозили новий фільм. З самого ранку я купував квитки на останній вечірній сеанс. То була єдина розвага. Крім прогулянок дощовим лісом, звичайно. Під час фільму місцеві хлопці свистіли з задніх рядів і котили підлогою порожні пляшки з-під шмурдяка.

А. Ц. З-під чого?

С. П. Ну, це таке вино. Якщо його пити просто з пляшки, то наступних чверть години життя видається фантастично прекрасним.

А. Ц. А потім?

С. П. А потім ти, як правило, блюєш.

А. Ц. Це я знаю. Я питаю, що було з вами потім?

С. П. А потім, ясна річ, ми повернулися до Львова. Вона була абсолютно світською панею. Не могла без візитів. Без театрів, без нових одягів, без тонкої білизни, без ранкового какао, без поетичних вечорів і богемних ночей… Шляхтянка, що поробиш?.. Варвара Лянґишівна!..

А. Ц. І все це ти зміг їй забезпечити?

С. П. Дещо мені вдавалося. Бувало, я цілий тиждень вивантажував ночами вагони, аби купити для неї що-небудь у фарців — трусики, які їй сподобались, наприклад…

А. Ц. (Напівіронічно). Ти був рідкісним чоловіком!..

С. П. (Не помічаючи іронії). Що ти. Я дуже завинив перед нею. Занадто був перейнятий собою самим. Вірші, пиятики. Часом пропадав на довгі тижні. Потім вона не вірила. Була впевнена, що я знімаю якихось кобіт і сплю з ними. Часом я навіть кричав на неї, що це не так. Але вона все одно не вірила.

Поява кельнера з невеличким глечиком на таці. Наливає вина до Адиного келиха і при цьому невідривно дивиться їй в очі. Наповнивши келих, каже:

— Prego, signora.

А. Ц. Grazie, lei е molto gentile[74]. (Дивиться також просто в очі).

Це триває деяку хвилю, тим часом Перфецький, занурений у власне, продовжує.

С. П. Нас часто затримувала міліція. Або дружинники. їм не подобалося, що ми цілуємося в парку. Або просто лежимо одне біля одного на траві, просто лежимо. Тому ми завжди носили при собі паспорти і шлюбне свідоцтво. Що ми чоловік і жінка. Бо церковному свідоцтву вони не вірили.

Кельнер усе ж відходить, кинувши короткий погляд на Стаса.

А. Ц. Ви мали з нею дітей?

С. П. Мали мати. Шістьох, здається. Ми вигадували для них усілякі незвичайні імена. Найстарший мав називатися Аваллоном. Потім ішла дівчинка, яку звали Мармолянда. Тоді знову хлопчик — з таким довгим іменем Живіть-У-Злагоді-Та-Достатку. Після нього знову йшла дівчинка, Марійка. Ну, і так далі.

А. Ц. Вони не народилися?

С. П. Це було неможливо.

А. Ц. Я розумію. Вибач.

С. П. Ти не розумієш (п’єз мензурки, морщиться, закурює). Ти не розумієш, Адо. Вони не могли бути навіть зачатими. Її хвороба.

А. Ц. Що це було?

С. П. Одна з тих, які в нас вважаються невиліковними. Вона згасла протягом року. Спочатку я підтримував її на колесах…

А. Ц. На чому?

С. П. Ну, на пігулках. Потім довелося колоти. Шприців, як завше, не вистачало. Вона вірила, що я її врятую. Бачила такі сни, ніби я її рятую. Насправді я її погубив. Через мене все це з нею сталося.

А. Ц. Чому ти так кажеш?

С. П. Бо я забрав її з дому. Якби вона залишалась у родинному гнізді, все було б не так. Я не мав права повести її на свої горища, вона зачахла по підземеллях. Андеґраунд не для кожного. Бувають люди, що платять за нього життям.

А. Ц. Ви зверталися до лікарів?

С. П. Тільки те й робили. Знаєш, я на той час зробився трохи відомим. Мене двічі показували в телевізії. Знайшлися такі впливові симпатики, які влаштовували нам консультації в найкращих докторів. Як не дивно, їхні оцінки були одностайні: це кінець. Хоч я думаю, що тут не обійшлося без змії…

А. Ц. Без змії?

С. П. (Махнувши рукою). Не звертай уваги. Це мої глюки.

А. Ц. Ти не знаєш зі спини того типа, там, перед шинквасом ?(Показує на відбиття у дзеркалі).

С. П. Уперше бачу. А що?

А. Ц. Та нічого. Я подумала, що ти його можеш знати.

С. П. Ні, не знаю. Останніх півроку ми прожили трохи інакше. Мої благодійники придбали для нас помешкання на Сихові. Це такий зовсім паскудний район, далеко від центру, суцільна совковість, забудований жахливими коробками. Від однієї з таких мені подарували ключі. Там було цілком порожньо. Навіть кранів для води не було, лише підлога, стіни і стелі. Ми жили у спальних мішках, ніби якісь гірські мандрівники. Запрошували туди цілі компанії своїх друзів, пиячили сидячи на підлозі, потім танцювали під губну гармоніку і дримбу. Вона шалено любила танцювати, до останньої можливості. Коли вже ноги не тримали її, я брав її на руки — вона робилася дедалі легшою — і відносив на кухню, де вкладав спати. Пізніше вона не могла вже навіть ходити, а я постійно шукав для неї чогось питного, бо її мучила спрага, літо було ніби з вогню, а в помешканні води не бувало ніколи…

А. Ц. (Дивлячись на свічку). Майже догоріла.

С. П. За два місяці перед її смертю я востаннє пішов до її батьків. Мене не пустили навіть на поріг. Старий розмовляв зі мною через двері. Він сказав, щоб я забирався, бо він зараз викличе міліцаїв і мені впаяють від п’яти до восьми за спробу розбійного нападу. Я не мав сили переконувати його. По-своєму він дуже любив дочку. І тому так ненавидів мене. Боже, як шумить у голові ця пекуча штука!..

Підходить кельнер і втуплює погляд в Аду.

КЕЛЬНЕР. Desidera qualcosa, signora?

А. Ц. (Здивовано, зі сміхом). Come ha fatto a indovinare? Vorrei un’altra candela.

КЕЛЬНЕР. Candela? (Посміхається). Questa non va piu bene? (косить оком трохи на недогарок, трохи на Стаса). Un attimo, signora [75].

Ада сміється з його жарту, кельнер відходить.

С. П. Вони забрали її, лиш тільки вона померла…

А. Ц. Хто?

С. П. Ну, ясна річ, її батьки. Вони приїхали чорним катафалком і забрали від мене її тіло. Там було із шестеро здоровенних слуг, зі свинчатками і нагайками в руках. Я кинувся боронити її. Вона ще, здавалося, дихала, хоч минуло вже зо дві години, відколи зупинився пульс. Вони повалили мене на підлогу, і двоє з них копали мене, а інші виносили тіло…

А. ІД. Але як ти це пережив? Як ти не вмер тоді? Як ти смів лишитися і жити?

С. П. Хіба я це пережив? Через два дні був похорон…

З’являється кельнер, забирає зі столу недогарок (при цьому не зводячи з Ади ледь вологих очей) і ставить нову запалену свічку.

КЕЛЬНЕР. Questa е veramente speciale, signora.

А. Ц. Grazie. Non sembra male [76].

Обидвоє сміються, і кельнер відходить.

С. П. (ковтнувши з мензурки). Про що ви з ним увесь час перемовляєтеся?

А. Ц. Не знаєш італійців?.. Дурне в голові!

Вона бере його за руку. Він дивиться вже досить посоловіло. На неї.

С. П. Вони поховали її на Личакові, у фамільній гробниці, під чорною дівою. Там уже лежали всілякі її прапрабабці. Мене так і не допустили до неї. Щоразу виростав якийсь амбал…

А. Ц. Хто такий?

С. П. Якийсь дебіл. І заступав мені дорогу. Я мав синці під очима і розпухлий ніс. Невтішний пан вдівець. Ще відтоді, як вони забирали її. Лише здалека бачив, як труну заносять у глибини гробниці. Пахло старим каменем і мохом. І цвинтарними екскрементами. Дуже здалека…

А. Ц. Ти не міг навіть підійти до неї?

С. П. Вони навмисне пильнували за цим. В її матері почався приступ, вона була у широченному чорному капелюсі з чорним пером і вуалькою. До неї викликали швидку просто на цвинтар. Старий ледве переставляв ногами. Я бачив усе це, заховавшись за ангелом. Потім я лежав горілиць просто на землі, і мені не моглося навіть дихати…

А. Ц. Я знаю, так буває.

С. П. Решту вересня я щодня приходив до неї. Під виглядом гробаря. Знаєш, як відкриваються старі гробниці? Я навчився це робити. Я розламав віко її труни. Я цілував її і розмовляв з нею вголос. Потім я приносив до неї гобой, вона чомусь любила його найбільше. Це після того випадку в музеї… Мені здавалося, що вона починає рухати головою. Здається, я божеволів, але це приносило мені віру. Потім якесь падло заклало мене — вочевидь, почувши одного разу з гробниці звук гобоя, вирішили про це доповісти її старому… За кілька день він виставив навколо гробниці озброєну варту, а потім назавжди замурував її. Це все.

А. Ц. Ти любиш її дотепер?

С. П. Я не знаю. Я думав, так. Поки… Ну, ти розумієш. Поки ми з тобою не…

А. Ц. (Дивлячись йому в очі). Але я можу тобі повірити.

С. П. А ти повір.

А. Ц. І ти чекаєш моєї відповіді?

С. П. Ми мусимо зникнути. На мене полюють. Це вже інша історія, але на мене полюють. Я не повинен би цього казати. Я вже п’яний. Вибач. Але сьогодні мені дозволяється, правда?

А. Ц. З днем народження (піднімає келих).

С. П. У тебе вистачить на два квитки до Рима? Або хоч до Фльоренції. Чи, можливо, хоч до Равенни?..

А. Ц. І що далі?

С. П. І ми зникаємо. А далі — те, що я вже пропонував…

А. Ц. Ох, Орфею, Орфею!.. (Запускає руку в його волосся і куйовдить його). Хто той тип, що дивиться на тебе?

С. П. Знаєш, мене справді ніхто не чекає. Я маю повне право на зникнення.

А. Ц. А твої батьки?

С. П. Мої батьки? Вони майже впевнені, що одного ранку я подався у світи разом із мандрівним цирком…

Ада здригається.

А. Ц. Хто все-таки той тип, який дивиться на тебе?

Нарешті Перфецький зазирає в дзеркало. Бачить у ньому спрямований на себе погляд від шинквасу. Ада забирає руку. Перфецький піднімає свою мензурку і випиває до відображеного в дзеркалі обличчя. Воно посміхається. Перфецький теж

С. П. Можливо, він знає, що в мене сьогодні день народження. Ходімо звідси.

Знову закурює.

А. Ц. Я дам тобі відповідь. До ранку. Ми побудемо разом до ранку…

С. П. До ранку все менше часу.

А. Ц. Але його ще досить, щоб ти почув мою відповідь. Щоб ти…

Підходить кельнер:

— Eccomi, signora. Qualcos’ altro?

А. Ц. Grazie, il conto [77].

Кельнер киває і відходить.

А. Ц…щоб ти зрозумів, на яку страшенну авантюру зважуєшся.

Стас нахиляється до неї й цілує. Саме в цю мить, коли він нахиляв голову, щось просвистіло повз нього. Дзеркало тріснуло. По всій поверхні розбіглися капіляри тріщин. Ада і Стас (не відразу) дивляться у дзеркало, однак перед шинквасом уже нікого немає.

А. Ц. Що це було?

С. П. Не звертай уваги. Треба звідси йти.

Знову кельнер. Подає папірець рахунку і підморгує своєму спотвореному віддзеркаленню. Ада відраховує гроші.

А. Ц. Tenga pure il resto. Che cosa e successo alio specchio?

КЕЛЬНЕР. Grazie, signora. Succede che anche gli specchi non resistono (обидвоє сміються). Il suo amico non capisce I’italiano?

А. Ц. No, come ha visto. Perche me lo chiede?

КЕЛЬНЕР. Perche vorrei rivederla. Ho una candela ancora piu bella [78]! (киває головою чи то в бік Стаса, чи свічки. Вони знову сміються).

С. П. Ну, добре, голубе, чеши звідси, поки я не заїхав тобі у твій млинок для макаронів…

КЕЛЬНЕР (до Ади). Scusi? Cosa sta dicendo il suo amico?

А. Ц. Ha trovato il servizio eccezionale.

КЕЛЬНЕР. Si sazebbe trovata ancora meglio se fosse venuta da sola, signora! Buona sera![79]

Кельнер відходить, Ада все ще посміхається і, дивлячись йому вслід, каже:

— Нахаба!

С. П. Розмазати по ньому кетчуп?..

Вони підводяться з-за столу, видно, як Перфецьким хитнуло кудись убік, за межі кадру. Але він устигає дмухнути на свічку. Далі обидвоє зникають із кадру, але ще вдається почути Адину відповідь:

— Що ти, Орфею… Все в порядку, ходімо…

Можливо, вона взяла його під руку і вивела з ресторації надвір. Швидше за все, так воно й було.

У кадрі ще якийсь час залишається порожній стіл, келих, попільничка, глечик від вина, мензурка, тріснуте дзеркало, згасла свічка. Потім зображення зникає.