Перверзія

(20)

Сталося, збулося, звершилося — Цуцу Мавропуле! О дев’ятій ранку в коридорах і залах монастиря Сан Джорджо, над однойменним островом та всією лаґуною вже лунав його розкотистий глибинний голос, час від часу підсилюваний гарматної гучності сміхом. Його ще не було видно, однак Ада вже знала, що він тут, і повідомила Стахові:

— Мавропуле.

Він і справді нагадував п’яного Ноя, припертого до стіни Палацу Дожів. Сива з чорним чуприна наймогутнішого з левів, розкошлана в усі боки, борода, сто років нечесана, що в ній при бажанні можна було би познаходити безліч дрібних предметів, тьмяніючі зуби, звиклі до розгризання баранячих стегнових кісток, картата полотняна сорочка, великий і гарний живіт, золоті перстені, ланцюги, кільця, сережки, браслети, пластини по всьому тілі, волохаті вуха, чорні як яма очі, всюдисяжний запах поту, вина і цибулі, та над усе — голос, голос якогось передісторичного поганського бога, розпорядника надр і висот. Цуцу Мавропуле нагадував Сатурна, що пожер власних дітей.

Обіймав і цілував кожного, хто лиш йому траплявся на дорозі, тиснучи до свого живота з такою силою, що тріщали ребра. Виникав то там, то тут — з келихом, канапкою, люлькою, звідусюди гахкав його несамовитий сміх, вищали гостеси, яких він, судячи з усього, постійно щипав за сідниці, слідом за ним проливалася дзюрчанням геть залоскотана Лайза Шейла, навіть Даппертутто не виглядав таким безперечним господарем ситуації, як завше.

Тож забачивши Аду з Перфецьким, він розвів на півпокою клешні і рушив їм назустріч.

— Го-го-го-го! — привітав Аду й підніс її на руках високо над головою, а тоді, поставивши знов на ноги, так довго притискав до себе й облизував, що викликав майже бурю всередині мляво всміхненого Перфецького.

— Вірив, знав і сподівався: побачимось! — проревів Мавропуле незлою англійською. — Що нового, донечко?

— Познайомся, Цуцу, — відповіла Ада. — Пан Перфецький з України.

— Го-го-го-го! — прокотився вулканно Мавропуле, трясучи Стахову правицю. — Це і є він? Це і є твій Перфецький?! Вельми радий, вельми радий! Очень рад! — чомусь переклав російською, а тоді, нахилившися до Стасового вуха і, чуттєво його торкаючи шкарубким язиком, продуднів так, що почули всі в радіусі шести кроків:

— Сподіваюся, ти з цією кралею не тратиш свій час даремно, га?

По цьому знову зайшовся сміхом і пальнув Стаса своєю лапиською по плечу.

— А тобі що за діло, слоню? — всміхаючись, відповів Перфецький, але про всяк випадок українською.

— Не буду, не буду заважати двом закоханим серцям! — загримотів ґевал і, моргнувши по черзі до кожного з них, але різними очима, відійшов, зачепивши негайно когось іще.

За якусь мить його величне гоготіння долітало вже з іншого місця.

— Тепер я розумію, чому всі тільки й говорили про нього, — сказав Стах.

— Нічого ти ще не розумієш, — загадково відказала Ада і рушила на своє місце в перекладацькій кабіні, бо виниклий на подіюмі Даппертутто зненацька проголосив черговий день семінару і закликав до виступу, тема якого не піддається формулюванню, палко всіма очікуваного і нарешті щасливо прибулого дорогого Цуцу Мавропуле, пожирача вогню і бессарабсько-трансильванського князя.

Це повідомлення змусило публіку розсістися довкола бібліотечного столу і обдати новоприбулого доповідача зливою захвату.

Стас був помірно заскочений тим, що після вчорашнього погрому якимось незримим службам вдалося навести у приміщенні ідеальний порядок та блиск: усі книги були на місцях, розбиті чорнильниці і плювальниці було замінено новими, ще давнішими, а кількість глобусів і астролябій навіть зросла. Проте всі ці доречні спостереження не надто прикували до себе Стасову увагу: якийсь інший клопіт огортав його непробивним муром і заважав зосередитися. Можливо, то було хвилювання перед власним виступом, від якого так багато залежало?

А Цуцу Мавропуле, зусібіч обтиканий мікрофонами, оплетений шнурами, як Лаокоон, розпочав своїм надприродним голосом виголошення тексту, назви для якого не існувало в жодній з людських мов.

— Суть мого нинішнього явлення, — проціджував кожен сплеск свого рокотання великий єресіярх, — полягає у визнанні чи невизнанні вами певних критеріїв, за якими вже зупиняються каравани днів і ночей. Визнати ці критерії можна або цілковито і повністю, або частинно, або не визнавати їх зовсім, ніяк і в усьому обсязі. У першому випадку маємо те, що спричинило знане вже вам з попередніх життів ганебне протистояння надтвердих металів іншим природним явищам, як наприклад, смугасті представники родини котячих. Це стало можливим тільки в поєднанні з дальшими проявами цивільного кодексу. У двох інших випадках перехід від нічого до яйця так чи інакше викличе вашу занепокоєність у поздовжньому розрізі, через що прибічники нової копуляції не завжди і не всюди ґарантовані. Я найменше хотів би покладатися на пташині базари, оскільки навіть мінімальне наближення до вицвілого телеграфного стилю не приносить нічого іншого, крім зернобобових. З іншого боку, перебування будь-кого з нас у стані післязародкового психозу само по собі тягне відновлення виноградного (шлункового) соку і бездоганне виснаження всіх придатних для цього членистоногих, щоправда, з дотриманням деяких таємних приписів щодо розширення кордонів новітнього парадержавного механізму на захід і на місяць одночасно. Серед інших вирішальних параметрів назову також глибину залягання овочів, температуру доріг і височину пролітання перших весняних комет, якщо така височина може бути прийнята нами за сталість. Тепер, виходячи з окреслених передумов, з яких найбільше значення не має відсутність або так само всюдисутність мертвих точок роси у загальній схемі користування гарячими стравами, але — прошу зауважити! — тільки у випадку гарячих же ванн, можемо перейти до пізнання порядкових номерів їхнього цілком закономірного веґетування. Кажу «веґетування» і бачу в багатьох із вас посмішки на обличчях. Справді, у цьому контексті може здатися, що потік свідомості алеманнів уже давно покинув межі власне рисового біополя і став негативною часткою короїдних процесів, у зв’язку з чим набагато доцільніше було б говорити про «ефект ультрафіолетового середнього вуха». Однак прошу не забувати при цьому, що коефіцієнт причетності помідорів до посиніння крайньої плоті аж ніяк не можна порівнювати з початком важкого діялогу щодо врегулювання зовнішнього кров’яного тиску на підводну іриґаційну систему координат навколишнього середовища. Таким чином, можемо з усією сміливістю зробити перше далекосяжне узагальнення: наявність у кишенях плаща черепашачих яєць не обов’язково призводить до погіршення як самих кольорових снів, так і їхніх речових доказів!..

Незримий секретаріят працював бездоганно. Доповідь Мавропуле, віддрукована на найбілішому папері, лежала перед кожним слухачем. Її було перекладено італійською, французькою, арабською, албанською, японською, серболужицькою та бенгальською мовами. Однак жодною мовою її не вдавалося зрозуміти. Хоча кожен у цій авдиторії збирав докупи всього себе, щоб упіймати її зміст, направду важливий і, хто знає, може, навіть сакральний. Лайза Шейла раз у раз показувала доповідачеві «о’кей». Альборак Джабраїлі, який минулу ніч провів у префектурі, спав і бачив уві сні, як він мчить верхи на летючому скакуні з Мекки до Єрусалиму й назад, а втім, іноді йому здавалося, що то просто заміська прогулянка велосипедом. Джон Пол цього разу був тут, він не пускався в далекі подорожі, а вкрай уважно слухав, лише час від часу безгучно промовляючи «bloodclot»[63]. Ґастон Дежавю, поки що Стриманість-в-Оцінках, усе ж робив вигляд, ніби майже все сприймає і навіть розрізняє в потоці єресіярхового густого мовлення певні гумористичні нотки, глибоко заховані від розуміння інших, — про це свідчив той лукавий усміх великих червоних губів, що ніяк не сходив з набіленоїй нарум’яненої Ґастонової фізи. Нарешті старезний Казаллеґра. Він, можливо, вперше за всі дні не клював носом під час виголошуваної доповіді. Навпаки — з небувалою в його віці поштивістю слухав, час до часу схвально киваючи головою. Обидві його супутниці аж горіли поглядами — з такою відвертою хтивістю дивилися вони на монументального Мавропуле, на його кошлату голову Мінотавра, на волохаті груди, що випирали з глибоко розстібнутої сорочки; їхні ротики були напіврозтулені і спраглі.

Стах Перфецький розглядав стіл. То була одна з дивниць бібліотеки, пам’ятка старовини і сучасності. У XIII ст. його вперше виготовили майстри з острова Сан П’єтро. Це сталося після відомого землетрусу, внаслідок якого монастир довелося відбудовувати наново. Тоді ж було замовлено й безліч нових меблів для нього. Стіл носив на собі відбитки всіх часів і нашарувань, крізь які летів усі свої сімсот років. По-перше, він складався з різних шматків дерева, сполучених між собою в різні епохи й різними способами. Нині можна було сказати, що цей довжелезний овальний монстр, за котрим може легко розміститися від п’ятдесяти до вісімдесяти осіб, зроблений з бука, черешні, ясена, чорного африканського дерева, тиса ягідного, самшиту і сандала, що він інкрустований перламутром, але де-не-де так само слоновою кісткою та драконовим зубом, хоча здебільшого на ньому немає жодних інкрустацій, бо початково стіл був значно менший за розмірами і призначався для гри в тарок. По краях стіл був підтримуваний чотирма ніжками, кожна з яких нині виглядала інакше. Перша являла собою мармуровий чотиригранник, на якому було висічено безконечно довгу вервечку лучників, що їхали верхи на слонах і співали якусь бойову пісню. Цю ніжку було привезено з руїн Карфагену десь у XVII ст. Ясна річ, вона була куди старішою, ніж сам стіл. Друга була круглої форми і походила з невідомої країни на схід від острова Кавказ. Вона була зроблена з відшліфованого рога велетенського тура, забитого насмерть камінням і ядрами під час однієї з виправ славетного мореплавця Альвізо да Мосто.

Третя ніжка була макетом Вавилонської вежі, виготовленим зі скам’янілих решток якоїсь предвічної рибини, пійманої за сто років перед Колумбом у дельті Дунаю, і тільки четверта₍ найдальша від Перфецького, ніжка була єдиною з тих, які збереглися від самого початку стола, себто виготовлена майстрами із Сан П’єтро з прекрасного мореного дуба, якому ніщо й ніколи не здатне зашкодити.

Посередині стіл підтримували ще дві обсидіянові тумби, цілком імовірно, позаземного походження, як одна, так і друга вкриті алегоричними різьбленнями, а нині використовувані з технічною метою — саме в них знаходилися гнізда для під’єднування слухавок та диктофонів. Стільниця з її нашаруваннями була загалом дуже потемніла і зашкарубла. Проте в межах своєї досяжності Стахові Перфецькому вдалося дещо на ній відчитати, щось далеке і минуле. Серед слідів цього минулого Стах зауважив кілька ясно-синіх плям, безумовно, чорничного атраменту, посаджених недосвідченим переписувачем книг фра Мікеліно під час роботи над опісля канонізованим текстом Якопоне да Тоді «Stabat Mater» — юний монашок, можливо, дуже хвилювався, вперше вмочивши обважніле, наче добрий спис, перо у густо-синю безодню каламаря; тут же — кілька плям брунатного кольору, що з рівним успіхом могли бути як кров’ю з носа вічно хворого бібліотекаря фра Амадео (XV ст.), так і необачно розхлюпаними рештками пресолодкої мальвазії, котрою любив позловживати абат Бенедетто, сидячи над доброю книгою або філософуючи в товаристві одразу трьох видатних богомазів — Тіціяна Вечелліо, званого Тіціяном, Якопо Робусті, званого Тінторетто, і Доменікоса Теотокопулоса, званого Ель Ґреко. Були також чиїсь присохлі до шкарубкої поверхні сльози (XVIII ст.), а також видряпаний уламком зеленої пляшки з-під каберне латинський віршик, що за всіма ознаками мови і стилю походив з часів, аж ніяк не пізніших за правління дожа Ґраденіґо (1289–1311); у приблизному Стаховому перекладі це звучало так:

Багато всього можна було відчитати з цієї глибокої поверхні, з цих річних філософських кілець!

А невблаганний Мавропуле далі правив своєї.

— Перейду до розповідей про більш відоме і багатьом знане, — продовжував він. — У тридцять восьмому році я зауважив, що нахил абіссинського посла до білих віршів не перестає дивувати впійманих при цьому на гарячому щуроловів. З усього випливало, що діяпазон мерехтіння дверей на сім восьмих неспроможний бути об’єктом для парламентських слухань і поступово перетворюється в класичну химеру для розгрібання сміття. Можливість завдяки цьому придбати вічне перо спонукала мене до перегляду деяких ґудзиків і мінералів, з яких, підкреслюю, не було жодного, подібного до свого власного відображення в молочному і особливо кавовому посуді. Ця обставина не могла не призвести до того, що перебування президента Швеції в душі кожного тодішнього автопілота затягнулося понад усяку міру. Скориставшися з цього, макарони зникли без сліду, а брудна білизна виявилася давно позбавленою будь-яких авторських прав. Це не могло влаштовувати ні осетинів, ні тим більше корабелів, унаслідок чого будь-який натяк цитрусових на початок рішучих реформ сприймався відверто вороже в нижніх коридорах дванадцятипалої кишки і зустрічався з шаленим опором серед ортодоксальних прибічників «тихої сапи». Така ситуація мусила позначитися на якості телефонних розмов! У зв’язку з тим, що майже критичний рівень позаатмосферних опадів на сирні голови новоявлених аматорів Західної півкулі того року перевершив навіть рівень звучання зведеного оркестру математиків, наступна подія не застала нікого зненацька, хоч висновки філателістів були дещо відмінними від помаранчів. Подія, про яку зараз мова, аби вам було зрозуміліше, — це повне завершення процесу виживання жайворонків в умовах суто кількісного (до якісного ще далеко) переходу через колаборацію третіх півнів з мексиканськими кактусами. Годі навіть описати всі наслідки згаданого катаклізму! По-перше, було раз і назавжди відторгнуто меломанів і перетворено музей жовтневої копуляції на резиденцію архієпископа всіх іноземців. По-друге, в пірамідах виник далекий від стабільності ажіотаж, якому не піддавалася жодна з існуючих на тоді субстанцій пекла. По-третє, кожна спроба турецького міністра безпеки покласти край неперервному проростанню суниць призводила лише до чергового витка проституції та морського пароплавства, і, нарешті, по-четверте, — хоч я міг би перелічувати й «по-десяте», і «по-соте», — ланцюг наслідків тягнеться без кінця і нема йому краю, — так от, по-четверте, було навіки спростовано близьку до істини псевдотеорію монголоїдного (читай: колоїдного) походження метеликів і електричних вимикачів…

«Щось не так, — думав Стас Перфецький, — щось у мене сьогодні зле з англійською! Ніяк не можу вхопити напрям думок цього дубовала. Такий уже день!»

І він удався до слухавок із синхронним перекладом, і почув там Адин голос, і голос той, безумовно, звертався лише до нього, до Стаса Перфецького, бо хто ще серед присутніх міг би її зрозуміти:

— …тому не знаю, не знаю, що нам робити далі, але того, що сталося, вже не виправиш, я хотіла цього уникнути, але воно сталося, сталося. Ти за два тижні цілком про мене забудеш, ну, поболить так трошки — й забудеш, я знаю, ти щодня закоханий в іншу жінку, але мені, мені що робити, не скажеш? Про себе я подбала найменше, бо ніколи про себе не думаю, така вже вдалася, в любові мушу йти до кінця, до останнього схлипу, знаєш? Ти навіть не подумаєш про те, що завтра, може, наш останній день і ми, я певна цього, більше ніколи й ніде — ти чуєш? — ніколи й ніде, ми так, ніби помремо навзаєм, але чомусь тільки мені це болить, тільки мені від того дертися на стіну хочеться, а ти собі слухай, слухай доповідь, задоволений, усміхнений, вічно ти усміхнений, ніби японець. Я роздерла би цю твою посмішку від вуха до вуха, щоб ти вічно вже так ходив, бо це з твого боку надто жорстоко («боку — жорстоко», як тобі рима, поете?), надто жорстоко — вічно ходити з посмішкою, коли я тут мало не конаю рабинею твого пеніса чи чогось там іншого, твоєї брови над лівим оком, наприклад, звідки мені знати?.. Я зраджую чоловіка, я грішу заради тебе, а ти собі просто всміхаєшся, навіть слова мені не сказав по-людськи, тільки цитати і гра слів на кожному кроці, гра слів і цитати, і якісь історії, яких знати не хочу, якісь алюзії не знати до чого. Ти повернешся скоро туди, до себе, в Україну, знову опинишся коло друзів і коханок, так, і будеш мати багато всього, і… А я, вічно сама, чужа всім і кожному, що я згадаю з нашої шестиденної любові, крім цієї твоєї посмішки, з якою ти, можливо, навіть і спиш — не знаю, бо я не бачила, як ти спиш, я ж не спала з тобою!.. Чи бодай раз ти сказав мені щось тепліше, ніжне, живе? Я не вимагаю надто багато, я просто думала, що стала тобі потрібною — не менше, як ти мені, але так не буває, любов не буває рівною, любов — це нерівність, хтось мусить більше віддавати, а хтось тільки бере, бере, бере… Вибач.

— Це неправда! — крикнув з місця Стах, і всі озирнулися на нього, зрозумівши так, що він не погоджується з останнім судженням доповідача, в якому йшлося про «заподіяння аграрних збитків самураям першого типу з причин катастрофічної відсутності останніх у верхніх шарах атмосфери».

— Це неправда, — повторив Перфецький вже тихіше, майже пошепки, коли всі зашикали і зацитькали на нього. Він міг би дуже багато заперечити Аді, він був цілком інакший, ніж вона собі уявила, адже вмів кохати з не меншою відданістю, адже вся Венеція стала свідком його любові, адже ніхто й ніколи не кохав з такою завзятою і мужньою безнадійністю, як він, Перфецький, так ніхто не кохав, через тисячу літ. А проте Адин голос у слухавках не давав йому щось відповісти, заперечити, вона немов пішла на друге коло, знову повторюючи про те, що він усміхнений, як японець, як японець, як японець, тож йому довелося скинути слухавки з голови, усміхаючись.

І тут відбувся епізод, про який потім багато й суперечливо згадували всілякі очевидці.

Цуцу Мавропуле, розхристаний животань з головою казкового велетня і зубами людожера, вогнековтач і невизнаний академік, раптом почав захлинатися власною мовою, слова полізли назад у його розверзлу пельку, якась незнана сила здавила йому горло, він побагрянів і зсудомився, і хтось інший, цілком іншим голосом, писклявим та скреготливим, заговорив з нього, з його черева:

— Слухайте мене всі! Я — дух Бахафу і мені двадцять дві з половиною тисячі років. Я народився в Месопотамії від чотирикрилого демона Пацуцу і козориби Суґур-мас. Останні п’ятсот літ я був мухою і спав у бурштиновій краплині на березі Німецького океану. Звідти мене нарешті покликано волею мого найвищого володаря! Я звертаюся до вас, брати і сестри: прокиньтеся від сну! Прокиньтеся і йдіть назавжди у вічно квітучий сад нашого з вами повелителя!

По цих словах його наче заїло, як заїдає часом на грамофоні стару зношену платівку, і в приміщенні ще кілька хвилин відлунювало нескінченне «теля-ли», «теля-ли», «теля-ли»…

Нарешті Мавропуле, на мармизі якого тяжко відбивався увесь перебіг лютого двобою, притлумив цей бунт і загнав нахабний голос кудись у недоступну глибінь. Авдиторія, певний час заніміла, вибухнула радісними оплесками. П’яний Сатурн розкланявся на всі боки, метляючи бородою й кучерями.

— Він тут, — сказав Леонардо ді Казаллеґра.

— Він повсюди, — додав, запалюючи сигарету, Даппертутто.

— Ще один доповідач, — гмикнула з кабіни Ада.

— Ще один — це я, — не зрозумів її Перфецький.