Перверзія

(8)

Зранку над містом навис густий передзвін шістдесяти і трьох церков старої Венеції: неділя. Наш мотоскафо просувався повільно, ніби навпомацки — непроглядний туман обсів береги, лиш де-не-де залишаючи просвіток для бані, лоджії, вежі. Здавалося, Хтось дотепер сипав згори нескінченні поклади борошна і вапна, хоч навмисне для цього призначений ритуальний Giovedi Grasso[32] відійшов ще півтора тижні тому. Я його не застав.

Венеція занурювалася в ніщо. Прибившись до берегів Сан Джорджо Маджоре, ми побачили тільки рештки і шмаття — основа будівель наче й не існувала, пожерта туманом. І лише ангел на самому верху дзвіниці продовжував своє вічне обертання, недосяжний сторож Островів.

А якщо такий туман буде і у вівторок?

А якщо такого туману не буде у вівторок?

Що тоді?

Ми зійшли на берег і, взявшися за руки, щоб не погубитися, рушили до монастирських приміщень. Хтось уголос жалкував, що не відбулося купання з гостесами. Хтось інший заперечив, що якраз відбулося і то незле. Хтось іще — що загубив свого коня. Я хотів побачити Аду, але це було неможливо, хоч вона, певно, йшла десь зовсім поруч. Даппертутто зустрічав нас при брамі з обіймами, гостесами і сигаретою. Він устиг продемонструвати свою увагу і приязнь кожному. Мене, назвавши Парфумським, запитав, чи не траплявся мені синьйор Мавропуле, який, мовляв, уже, здається, таки приїхав до Венеції, але ще не з’являвся, мабуть, на день-другий затримавшись у набряклій скандалами атмосфері зимового казино Вендрамін-Калерджі. Синьйор Мавропуле полюбляє азартні забави, а в рулетку йому завше дико таланить.

Усі були схожими на себе. Маєстатично проплив Казаллеґра, підтримуваний з обидвох боків правнучками, похитуючи головою, схиленою допереду, здається, він ще спав. Шалайзер, повиснувши на плечі в нижчого зростом Джона Пола, по-чаплиному переставляла довгими цирлами в непрасованих штанях, ніби досі не бачила дороги й боялася спіткнутись об череп з гадюками. Джон Пол, тягнучи на собі добру половину пані Шалайзер, у той же час перебував деінде, і старезні настінні розписи, напевно, ввижалися йому якимись золотими лісами на берегах Ямайки. Схвильовано трималися купи обидва сьогоднішні доповідачі — Ґастон Дежавю, сама Підготовленість і Зібраність, щільно обтягнутий сірим балетним трико, в накидці з чорного шовку, і Альборак Джабраїлі, зодягнутий майже по-військовому, в наскрізь простреленому береті.

Прошелестіла тінь Елеонори Дузе.

Усі були на місці.

Я не бачив Ади.

Ми розмістилися за одним-єдиним, зате неосяжним і овальним столом, над яким я ще схилюся докладніше й тоді опишу його: мені здається, щось у ньому сидить.

Головуючий Казаллеґра у властивій йому манері, роблячи десятихвилинні павзи між реченнями, усе ж проголосив початок другого дня, а щодо підсумків першого відзначив його цілковитий успіх, зокрема свою доповідь. Гості трохи поаплодували. Тоді було з глибоким сумом заявлено про дальшу неприсутність палко всіма очікуваного Цуцу Мавропуле. Узявши репліку, пані Шалайзер повідомила, що вчора по обіді, як їй здається, бачила його, припертого до стіни Палацу Дожів. Він був жахливо п’яний і не міг рушити з місця. Нагадував біблійного Ноя. Репліку пані Шалайзер було ві4Слухано з поштивістю.

Тоді, нарешті, право виступу перейшло до Ґастона Дежавю, той оголосив тему, злегка пританцьовуючи на подіюмі, я начепив слухавки із синхронним перекладом і поринув у своє.

Адо, говорив я подумки, благав, молив і канючив, як пес побитий. Адо, Адо, Адо, де ти, Адо.

— Моттом для моїх посильних шукань, — тим часом розтікався мисію Дежавю, — послужили відразу два вислови, кожен із яких належить особі, безперечно, Світового Виміру. Не знаю, випадково чи ні, але Обидва вийшли з однієї й тієї ж нації, і я не винен, що ця нація так багато нашкодила Іншим, щоправда, й чимало для Них зробивши. Обидва вислови стосуються предмета моїх багатолітніх Досліджень — Алегорії. Перший із Них належить Ґьоте, який у своїх «Максимах і рефлексіях» за номером 742 і 743 виголошує таке: «Алегорія перетворює явище на поняття і поняття на образ, але так, що поняття завжди окреслюється і повністю охоплюється цим образом, виділяється ним і виявляється через нього. Символ перетворює явище на ідею і ідею на образ, але так, що ідея, затримана в образі, назавжди лишається безмежно дійовою та недосяжною, і, навіть будучи висловленою всіма мовами, вона все ж залишається невисловлюваною». Наступна Цитата більш різка й відверта у Своїй, дозволю собі дати Оцінку, запеклій Антиалегорійності. Вона походить зі славнозвісної й, на жаль, Часто Цитованої Проповіді Лютера «De captivitate babylonica ecclesiae praeludium»[33] і звучить приблизно так: «Усі ці алегоричні штудії суть розваги людців, погрузлих у неробстві та пустомельстві. Невже ви гадаєте, що і я не потрафив би забавитися в алегорії на тему будь-якого створіння Божого? Та хіба знайдеться де-небудь хоч один тупорилий, нездатний сипати алегоріями навсібіч, мов сорока скрекотанням своїм?»

Ґьоте — у Формі дефінітивній, себто делікатній, закидає Алегорії певну обмеженість і, що так мовлю, Школярську Яловість її. Лютер — у Формі полемічній, себто образливій, закидає Алегорії цілковиту її Порожнечу й Нікчемність. Я наважуся нині захистити Честь Алегорії, хоч не Мені судилось Історією бути в цій Великій Битві Найблискучішим Вояком.

Не далі як Учора, блукаючи Венецією Музейною, я не раз і не два зупинявся перед якнайпромовистішими Свідченнями на Честь Алегорії. Маю тут на увазі Нетлінність, яка зійшла на мене з полотен і фресок, скульптур і статуй: «Справедливість, що вручає Шпагу і Терези дожеві Пріулі» Тінторетто-батька і «Нептун, що приносить Дари Венеції» Тінторетто-сина, «Дож Ґрімані на колінах перед символом Вірності» Тіціяна і «Алегорія Віри» чи «Венеція на Троні в оточенні Справедливості і Миру» Веронезе, нарешті «Дож Чіґонья перед Христом в оточенні Віри, Миру і Справедливості» Пальми Молодшого. Я міг би продовжувати Цей Ряд. Бо саме тут, у цьому Місті-Палаці, Алегорія досягла свого Найвищого Права. І де, як не у Венеції, смію я, звичайний танцівник, Дитя Балету, стати на Захист Її від зазіхань східного сусіда?..

Останню риторичну фігуру було зустрінуто сміхом і оплесками. Дежавю розкланявся навсібіч і перейшов до Головної Частини, однак тут почало щось нестерпно шкварчати у моїх слухавках і я, на щастя, перестав його розуміти.

За вікнами рідшав туман. Із клаптів його поволі виривалися, набуваючи все більше зримої твердої речевості, дзвіниця Сан Марко, крилатий лев, аркади Палацу Дожів. Безліч люду висипало на П’яцетту, купувало квіти, поштівки, вино, дивилося в наш бік, загравало, спокушало і спокушалося. Але я міг про це тільки здогадуватись. Як і про те, що серед них обов’язково мусить штовхатися вона, туристка в чорних окулярах і светрі нижче колін, з розмовниками, схемами, диктофоном, сильними ногами, газетами під пахвою, Ева з Польщі. Бо ми колись домовилися, що будемо разом у Венеції. Вже другий день вона шукає мене по всіх готелях і нічліжках. Учора я кілька разів бачив її мигцем. Однак не став кликати. З відомих причин. Такий вже я є.

Казаллеґра дрімав, узявши велику сиву голову в руки. Скориставшися з цього, Лючія й Кончіта відверто фліртували з якимось красунчиком навпроти, дуже схожим на Фреді Крюґера. Альборак із беретом, заламаним удвоє і простромленим під погон, нахраписто писав щось своє на чистих бланках фундації, час від часу розгнівано струшуючи головою і пфиркаючи. Джон Пол, закривши очі й відкопиливши губу, слухав Боба Марлі. Лайза Шейла в чомусь дуже палко (але пошепки) переконувала свого сусіда зліва, італійського міністра суспільної опіки, налягаючи йому на вухо так, що той мусив енерґійно мотати головою вгору-вниз, в усьому з нею погоджуючись. Ґрета Ґарбо попивала дрібними ковточками оранжаду, а Карузо малював у блокноті якусь товсту жінку. Даппертутто ж то зникав, то з’являвся, кудись телефонував із сусіднього приміщення, зустрічав при дверях тих, що запізнилися, повертався то з філіжанкою кави, то зі склянкою води, то зі сендвічем, то з батончиком «Снікерс», то з карамелькою, то з вафелькою, то з кремовою трубочкою, то з марципаном, але завжди з сигаретою. І хто ж тоді слухав сердешного Дежавю? Хто?

— Краса, Ніжність і Білість, — тим часом продовжував той, коли я знову приклався до слухавок, — будучи Сутностями, суть Єдності: усе Прекрасне, або Ніжне, або Біле мусить бути взаємно пов’язаним, адже має Одну й Ту ж Підставу для свого Буття, Одне і Те ж Значення для, скажімо, Бога. Ці Особливості і є Тим, Що ці Речі собою являють, Саме Ядро їхнього Буття. Такими ж може бачити їх і наше Мислення — щоразу, коли Воно звертається до Мудрості Дикуна, Дитини, Поета і Містика, для Яких Природні Властивості Речей полягають саме в Цих Загальних Особливостях. Але такий Взаємозв’язок лише тоді набуває Дійсного Значення та Повноти Містичного Сенсу, коли у З’єднувальній Ланці, тобто в Даній Особливості, захована Сутність Обидвох Термінів символічного Зіставлення; іншими словами, коли Червоність і Білість вважаються не просто Познаками фізичного Розрізнення за квантитативним принципом, але розглядаються як Реалії, як Факти Дійсності. Через Наявність однакових Прикмет: Краса, Ніжність, Чистота, Кривава Червоність руж ті самі, що і в Мучеників чи Цнотливиць. Як відбувається це Уподібнення? Постісторичний Розум відразу вбачає Тут Символічний сенс: Цнотливиці і Мученики Сяють красою В оточенні Своїх переслідувачів. Червоні та Білі Ружі цвітуть в Оточенні шпичаків. Символічне Уподібнення на Підставі спільності відмінних прикмет має СеНС лИше Тоді, Коли ці ПрикМЕти є дЛя ДаниХ РеЧей чимосЬ суТТєвим, Коли ВЛаСТиВоСТі, що нИмИ вОлОдІЮть як СИМВОЛ, так і СИМВОЛІЗОВАНЕ, роЗГЛЯДаюТЬСя В ЯКОСТІ ЇХ ДІЙСНОЇ СУТНОСТІ…

Робилося надто багато великих літер. До того ж, я зрозумів, що синхронний переклад пущено задом наперед — можливо, навмисне, а може, й через недогляд Даппертутто. Дежавю говорив розмірено, підкреслюючи кожне виділення, плавно жестикулюючи. Його чорна плащ-накидка розвівалася від кожного завершеного у своїй Продуманості поруху.

Минулої ночі приходив В. Я не сподівався, що це станеться відразу. В. підтвердив: завтра починається. Зберуться до Венеції лише на три дні. Міністри як міністри — з усієї Європи. Усе зберігається в таємниці, але преса дещо рознюхала. І наші, звичайно. В. сказав, що вони є скрізь. Понеділок і вівторок. У понеділок нас запросять на вечірню виставу до театру. Там я переконаюся, чи Н. приїхав. Його місце в одній з лож першого ярусу. Моє місце в одному з вищих ярусів. Мені слід запастися біноклем. Я нагадав про свій зір. В. відповів, що це його не обходить. Це мої проблеми, сказав В. У вівторок їх повезуть кількома човнами на Лідо. Я зрозумів: оптичний приціл і т. ін. В. був дуже неспокійний. Озирався на двері, тричі перепитував, чи номер не прослуховується. Я хотів би, щоб він прослуховувався. Я почастував В. горілкою. Ми заїли пляшку великим волохатим помаранчем. В. сказав мені, що в театрі — це між іншим — я мушу остерігатися. Там будуть ловці — один-два, не більше, але будуть обов’язково. Я розкоркував нову пляшку в надії витягнути з В. дещо більше. В. від горілки відмовився. В. сказав, що йому час. Було близько третьої. В. одягнув на себе маску Кінокефала. Через вікно лазнички викинув у двір мотузяну драбину. По ній спустився на землю. Розчинився в тумані.

Туман відкривав дедалі більші шматки берегової Венеції. У розчищених сонцем повітряних територіях і полях щораз ясніше проглядалися південний фасад палацу, стіна Бібліотеки Марчіяни та Дзекки, три щогли з прапорами, навіть вежа з годинником і виступ Льоджетти, навіть Міст Зітхань — трохи у глибині, праворуч від палацу. Однак в усьому цьому краєвиді не було місця для Ади. їй узагалі ніде не було місця. Я не бачив її в небі, на площі, у водах я теж її не бачив. Вона не: купувала мімози, спостерігала за голубами, пливла в моторівці, у ґондолі, їла піццу, позувала для вуличних портретистів, фліртувала з карабінерами, входила до церкви, з неї ж виходила, робила зачіску в перукаря. Навіть на панелі вона не: стояла. І це гризло мене найбільше.

— Проте Витікання однієї Речі з Іншої, — казав Дежавю, знову навівши деякий лад у збунтованих було великих літерах, — ми розглядаємо лише у світлі наївного принципу Безпосереднього Розмноження або Розгалуження і тільки через це Посередництво логічної індукції прикладаємо також до Речей Духовного Порядку. їх ми охоче сприймаємо як генеалогічне Членування або як Розгалуження Дерева — Того Самого, до Шелесту Листя Якого ми прислухаємось от уже кілька десятків тисяч років. Гармонійний Зв’язок незмінно поєднує всі Терени Думки. Те, що відбувається у Старому Тестаменті, знаменує й попереджуєте, що відбувається в Новому; відображеннями їх наповнена і Світова Історія. Кожен Акт і кожна Найдрібніша Дія може й мусить мати своє Вище Тлумачення, виступаючи символом, Знаком, Алегорією. Коли священик, приймаючи Причастя, уподібнюється Гробові Господньому, адже Гостія є Христос, то і Я, споживаючи на Сніданок Молоко з Пластівцями, теж до Чогось чи до Когось уподібнююсь, наприклад, до Зевса, якщо Молоко козяче. Адже завжди можна віднайти бодай Одну властивість для Уподібнення: Все знаменує собою Все і навіть Ніщо. Я часто згадую певну забаву Дитячих Літ, коли ми з товаришами вигадували найнесподіваніші Алегоричні Пари, доводячи себе до Цілковитої Знемоги їхньою, на перший погляд, Безглуздістю. Так, ми любили казати, що Вовк — це Відвертість, Заєць — Доброта, Сова

— Брехливість, Лисиця — Витривалість, Черепаха — Розчуленість, Ведмідь — Радість, а Сокіл — Милосердя. І тепер я хочу спитати, мої найдорожчі, хіба в Цих Зіставленнях менше Сенсу, аніж у традиційних: Вовк — це Прудконогість, Заєць

— Зизоокість, Сова — Невсипущість, Лисиця — Вертихвісткість, Черепаха — Захищеність, Ведмідь — Сластолюбність, а Сокіл — Понадхмарність? Аж ніяк ні. Відмінність лише у тому, що до Других ми звикли, а до Перших ще не встигли. Це, однак, не означає, що Другі мають Сенс, а Перші цілком безглузді. Саме тому й мають Сенс, що безглузді, пожартував би з цього приводу Тертулліян, цей Майстер Парадоксів!..

Авдиторія потроху оживала. З бічного приміщення було запроваджено квартет музикантів, одягнутих Чотирма Порами Року, Чотирма Сторонами Світу, Чотирма Тетрархами і Чотирма Морями Італії (Іонічним, Адріятичним, Ліґурійським та Тирренським) водночас. Робилося все зрозуміліше: зараз почнеться балет, себто короткий танцювальний номер з Алегоричними Фігурами, обіцяний Дежавю на закінчення свого виступу. Даппертутто нетерпляче пахкав димом, позираючи на годинника, щоб дати старт.

— Символічне Зіставлення зостається далеко не достатнім Засобом для виявлення Постійних Взаємозв’язків! — заквапився, підсумовуючи Вичавлене з Мозку, доповідач. — Ми ж усвідомлюємо це, споглядаючи Танець у Затінку: «Тепер бачимо, як у дзеркалі, неясно», — писав з цього приводу апостол Павло до Коринтян. Розуміючи, що перед зором постає Загадка, ми тим не менше трактуємо її й так і овак, намагаючись роздивитися у Дзеркалі відображення, пояснюючи Одні Видіння за допомогою Інших і розташовуючи Дзеркала Одне навпроти Іншого. Увесь Світ постає перед нами в Образах Персоніфікованих: це Пора Відквіту й Перезрілості. Мислення зробилося надто залежним від Утілення в Образах; візуальний бік, такий важливий для доби пізнього Середньовіччя, зробився нині Всемогутнім (кіно, телебачення, відео). Усе Видиме й Невидиме (себто Мислиме) перетворене у Пластичне та Зображуване. Постісторичне сприйняття Світу досягло стану повного Спокою — це ніби Зала, виповнена Місячним Сяйвом, усередині Якої Думка змогла нарешті поринути в Сон.

Не встигли ще догриміти оплески, не встиг Даппертутто докружляти поміж гостей з порожніми чистими попільничками, не встиг я подумати, що десь і колись уже чув або читав щось дуже подібне, як Дежавю плеснув у долоні й разом із першими тактами музики з’явилося Семеро Гостес, одягнутих таким чином, що спереду кожна виглядала як один із Головних Гріхів, а ззаду — як Противна Йому Чеснота, будучи, крім того, одним із Семи Днів Тижня та однією з Семи Провінцій Північної Італії. Сам же доповідач одягнув маску (яка могла б утілювати собою і Смерть, і Час, і Ніч, і СНІД) та й легкими балетними стрибками пустився гостесам назустріч.

У відповідь на такі відверті па ціла четвірка музик спалахнула звуками, ніби рушила одностайно з місця в похід. І залунала якась павана — не павана, ґальярда — не ґальярда, і не сарабанда, й не алеманда, а скоріш за все чакона. І Дежавю злітав понад полицями й стелажами, здмухуючи крилами плаща густі хмари солодкої пилюки з поверхонь фоліянтів. А тоді кожна із Сімох Гостес, обравши собі танцюриста до ґусту, подріботіла його запрошувати. Ніби навмисне, мені випала панна Вівторок, до того ж провінція П’ємонт. Однак найприкріше те, що спереду вона була найтяжчим з гріхів, себто Гординею.

— Ну, чому, чому ти прийшла до мене? — випитувався я крізь танець, силкуючись розкрутити її навколо осі й повернути до себе значно чеснотнішою задньою частиною, себто Смиренністю. Але дівчина спритно вив’язувалася з моїх павучих обіймів і знов поставала мені Гординею з високо задертими носом і грудьми.

— Це — не я, це — ти, — відповіла вона кілька разів, коли я повторював запитання.

Навколо буяли інші пари, і Захланність оберталася Щедрістю, а Лагідність — Гнівом і навпаки, тож коли все розвихрилось у найвищому поривному виплеску музичної теми, котра, до речі, робилася дедалі дикішою, щораз менше нагадуючи про стару добру чакону, я нарешті догнав усю непроглядну глибінь авторської концепції мессіра Дежавю: в цьому кружінні, блиманні й миготінні, у цій розшарпаності та розваленості вже нічого неможливо було з’ясувати, означити і відокремити — заздрість від чистоти, зажерливість від зичливості, помірність від лінощів, а хтивість від пильності. Проте центром усього залишався він, Ґастон Дежавю, той самий, він же Смерть, він же Час, він же Простір…

З останніми акордами Гординя прилипла вустами мені до шиї й так на мені повисла. Щоб її прискромити трохи, я змушений був навіть ляпнути її по сідницях Смиренності. Аж після цього вона відпала. Зрештою, причини відпадання могли бути й інші, скажімо, пронизливий Даппертуттів голос, який прокричав нетривалий антракт. Задихані гості розбрелися в пошуках тістечок і напоїв. Дежавю зґрабно приймав ґратуляції й давав відразу декілька інтерв’ю. Музиканти сховали до футлярів лютні й віоли і похнюплено-скривлено, ніби в’язні на страту, вийшли по одному геть: Весна, Літо, Осінь, Зима.

Я присів коло вікна в надії бодай щось побачити: якусь чайку на гребені хвиль, якусь рибину, хмару, якийсь уламок весла. Чи, наприклад, Аду. Але наді мною тут-таки виникла Шпала Шалайзер і повідомила, ніби я «фантастично гарно танцюю».

— When? — запитала вона.

— What? — удав я наївняка.

— Shit! — загиготала вона і, плеснувши мене що є сили по плечу, відійшла.

— Вуе! — зашкірився я їй услід і навіть помахав.

Іди к хрінам, любко моя заокеанська.

Я все витримаю. Все витримаю. Я повторив це сто п’ятнадцять разів: я витримаю. На сто шістнадцятому слово було надано Альбораку Джабраїлі.

Я не надто слухав його, хоч і берет, прострелений на місці кокарди, і плямистий камуфляж, і старий радянський протигаз на боці справляли враження. Альборак говорив щось про «постмодернізм у політиці», підкресливши на початку, що прибув безпосередньо з «терену бойових дій», тільки я не дослухав кого проти кого й навіщо. До того ж, учора він казав, ніби приїхав ровером верхи зі Швеції.

Альбораків текст являв собою нав’язливу суміш алюзій, іншомовних цитат, висловів у лапках, всередині яких виникали інші лапки, лапок було більше, ніж усіх інших знаків, разом узятих, за дужку він виносив найнесуттєвіше, а найважливіше скромно ховав у дужках, наче такий собі напівзайвий додаток, до того ж грати словами почав уже з першого речення, коли нагадав, як «у 14-му році в Сараєві з Принципу був застрелений австрійський архикнязь». Ця фігура середнього пілотажу була підтримана оплесками присутніх — так піднаторіла в джазі публіка реаґує посеред композиції на який-небудь особливо заламаний септакорд. Невдовзі після цього окрилений Альборак хвацько заримував Балкан з вулканом, облаяв столицю Албанії як «донедавна місто тиранів», порівняв Юґославію з розшматованою піццою (вочевидь, пам’ятаючи, що по-словенськи «піцца» — з одним «ц» — означає щось інше, вологе і потаємне), Австро-Угорщину нарік «текстом, який так ніхто й ніколи не дочитав унаслідок його еклектичності», водночас пересуваючи, ніби фігури по шахівниці, античних та біблійних героїв, гостро засудив якихось «ослів з Осло», ніби ненароком переплутав Венецію з Віднем, Латинську Америку порівняв із канібальською ресторацією, де фірмовою стравою номер один виступає «гарматне м’ясо», демократичну Росію назвав печеним льодом, про Європу висловився, що вона має «Езопів комплекс», а рік світової загибелі Карнавалу вивів за допомогою окремої формули

де X — період незавершеного будівництва Вавилонської вежі, Y — швидкість поширення Тисячолітнього Царства, Z — Число Звіра (константа), a n — порядковий номер цивілізації.

Завершив обуреною заявою з приводу викрадення у Венеції його «alter ego і найближчого товариша», з яким об’їздив дев’яносто три країни світу і сім разів перетинав екватор «у найгарячіших точках». Згуба такого кшталту, продовжував, може бути розцінена «або як політична провокація, або як кримінальний злочин, що має на меті брутальний випад проти національних (Альборак Джабраїлі) та біологічних (його кінь) меншин». Промовець застерігав за собою «можливість удатися до «міжнародних» «правових» «інституцій». Додав, що усе ж «покладається» на «здоровий» глузд і «гуманні» почуття невідомих («?») зловмисників і далекий «від» того, «аби» звинувачувати в події, що «трапилась», увесь дружній «венеційський народ». Лайза Шейла Шалайзер першою поставила свій підпис під зачитаним документом, зазначив Альборак і дав зрозуміти, що всі повинні приєднатися.

Поліція міста вже знає про цей прикрий випадок, запевнив у відповідь секретар Даппертутто. Фотографії коня передано на всі дільниці. Існують, щоправда, деякі складності, пов’язані з тим, що двоколісний приятель нашого друга міг бути захоплений ісламськими терористами (читай — червоними бригадами) яко заручник. І все ж — хоч би як там було, найпрофесійніші слідчі нишпорки вже взялися за справу. Нам же залишається кріпитися духом і всупереч усьому таки продовжувати наш семінар, зберігаючи твердість і надію на те, що вже завтра уславлений Росинант привітає нас під цими стінами своїм радісним іржанням.

— До завтра всі вільні, — проскрипів з місця головуючий Казаплеґра, так і не розплющивши очей.