Перверзія

(19)

Про що писала венеційська преса[62] тих днів?

Про політику, спорт, економіку і погоду. В усіх цих галузях передбачалися великі зміни. Все йшло до видатних зрушень, особливо в погоді. Синоптики радили приготувати дощовики і ходулі.

Про самотнього й невідомого коня, що з’являвся то в Каннареджо, то в Дорсодуро, то в Сан Польо, то в околицях Арсеналу. Його підкови відлунювали розміреним цокотінням на найстаріших бруківках, у найвіддаленіших пастках вуличок і завулків. Іноді він виникав на мостах. Туристи підгодовували його цукром і мармеладом, а венеційці — молодою травою. Дехто намагався його упіймати, але в таких випадках він починав рухатися швидше, переходив на клус і невдовзі зникав із поля зору переслідувача, вміло маневруючи у капілярному плетиві лабіринту старої Венеції. Так зародилася версія про те, що він привид.

Про привидів узагалі писалось останнім часом чимало.

Про трагічну смерть тридцятичотирирічного, в розквіті сил, трубача Джузеппе Антоніо Альдровандіні, який, повертаючись із голосного гульбища, ergo, будучи дуже нетверезим, однієї з ночей 1707 р. впав до каналу і втопився.

Про зухвале викрадення з бібліотеки Сансовініяни вельми рідкісного і атрактивного примірника — зібрання жахливих історій та моторошних переказів «Hypnerotomachia Poliphili», записаних мовою койне і у Венеції ж виданих таким собі доктором Франціскусом Колюмною в 1499 р. (друкарня Альдуса Мануціюса).

Про повиту таємничістю конференцію з питань боротьби проти мафії. Вона відбувається виключно ночами і охороняється від сторонніх вивідувачів потрійною вартою. Місце проведення конференції щоночі інакше, проте можна стверджувати майже напевно, що попередні засідання пройшли у палаці Ка’ да Мосто, відомому також як готель «Білий Лев».

Про замах, який нібито, за розлитими в повітрі чутками, готується на одного з іноземних учасників конференції. Він мусить бути надзвичайно вагомою персоною у своїй країні, позаяк жодна спроба з’ясувати про нього щось конкретніше не принесла нічого доброго тим з репортерів, які за неї бралися. Минулої ночі одного з найвлізливіших було навіть тяжко побито палицями на кручених сходах Контаріні дель Бовольо і спущено геть з означених сходів. Усі нападники лаялися при цьому, наскільки зрозумів побитий, російською мовою.

Про колоритного зуха, який прибув кораблем з Александрії Єгипетської і ось уже третю ніч дивує публіку в зимовому казино Вендрамін-Калерджі, здобуваючи раз за разом шалено високі виграші. Наслідками його небуденного ігрового талану вже стали одне самогубство (люмінал) і одне родинне отруєння (за іншими версіями — родинне збожевоління). Що стосується юного барона Барбареллі, то його поки що перевезено до психіятричного шпиталю ім. Короля Умберто, і час покаже, наскільки глибоко травмована його шляхетна родовита душа наглою втратою всіх маєтків і фамільних коштовностей.

Про безумовний успіх вчорашньої прем’єри в театрі «Ля Феніче» і фантастично вдалий режисерський прийом: заміну одного виконавця головної ролі його антиподом у тракті самого спектаклю; поява на сцені маловідомого новачка в ролі Орфея спершу породила серед вимогливої публіки деяке скептичне непорозуміння. Проте виняткова органічність виконавської манери останнього, виразність і вишуканість у кожному жесті чи нахилі голови, пристойні вокальні дані та висока фізична підготовленість його ж дають усі підстави стверджувати про появу нової зірки на венеційському оперовому небосхилі. Режисер вистави, на жаль, відмовляється подати прізвище новачка, вочевидь, пов’язуючи з ним якісь далекосяжні продюсерські плани.

Про двох мерців, знайдених у фойє театру «Ля Феніче» відразу по закінченні нашумілої прем’єри. Особа жодного з них не встановлена. Обидва прийшли до театру в одязі минулих століть та чорних масках. На обидвох цілком відсутні сліди насильства. Причиною смерті обидвох провідні судово-медичні знавці називають серцевий напад. Цікаво, що ніхто з кількатисячної публіки, яка покидала театр через фойє, не зауважив бодай одного мертвого тіла в себе під ногами.

Можливо, враження від сценічного дійства було настільки сильним, що будь-які вияви реальності просто ніким не сприймалися всерйоз. Можливе й інше: більшістю театралів тіла таки були запримічені, але розцінені як черговий ґеґ щедрого на вигадки режисера. Попереднє обстеження померлих залишає враження, що жоден із них не є ані мешканцем Венеції, ані громадянином Італії. Обидва належать до яскраво вираженого тюркського або перського типу, а певна прикмета, пов’язана із виглядом дітородного члена, дозволяє припускати їхню належність до ісламської традиції.

Але не тільки про це писала преса тих днів.

Про намір вельмишановного професора танатології й карнавалістики, вічного венеційця Леонардо ді Казаллеґра ближчими часами навіки покинути Венецію. Можна тільки губитися в здогадах, що саме має на увазі під цим висловом — «покинути» — достохвальний старець. Хочеться вірити, що аж ніяк не власну смерть. Газети припускають, що на схилі довгих і насичених складними шуканнями літ професор дедалі тяжче переносить примхливий венеційський клімат, що всюдисутня вологість викликає якісь небажані мутації в його організмі, і синьйор Казаллеґра потребує терміново змінити місце свого постійного замешкування.

Про цілий ряд нічим не пояснимих явищ і випадків, котрі останніми днями й ночами почастішали в різних дільницях міста, зрештою, достатньо звиклого до всілякого кшталту дивовиж. Так, певний мешканець сестьєре Санта Кроче, який побажав лишатися неназваним, після чергового відпливу і відповідного зниження рівня води зауважив на стіні свого будинку, обжитій молюсками та водоростями, якийсь криваво-червоний напис невідомими йому літерами (санскрит? іврит?). Напис був поглинутий водою під час припливу, а з наступним відпливом його вже не було, натомість проступив якийсь непевний вохристий візерунок, що назагал може нагадувати обриси риб’ячого скелета. Так само й пані Ф., домогосподарка, мешканка сестьєре Сан Польо, розповіла про з’яву в сусідньому, давно покинутому людьми будинку якихось примарних світел; незнані, але вкрай підозрілі суб’єкти протягом усієї ночі виносили з човнів і перетягували до згаданої напіврозваленої рудери безліч валіз, саквояжів, морських скринь, коробок і труноподібних ящиків. Ще інша добродійка, цього разу з околиць ґетто Векйо, синьйора Ґалюппі, скаржиться на нестерпні котячі концерти. О такій порі року це є справою досить природною. Уся неприродність полягає в тому, що слово «концерти» в цьому випадку вжите дослівно: котячі зграї не просто окуповують навколишні дахи і тераси для березневих любовних ігрищ — до самого світанку вони справді несамовито музикують, послуговуючись при цьому найдивнішими інструментами, як теорбан, а їхні почергові солоспіви нагадують кращі вокальні партії Джузеппіни Пірчер; цим, однак, дивовижа не вичерпується, позаяк одночасно з котячою музикою звідусіль насуває шалено неприємний запах, точніше кажучи, сморід, він проникає до помешкань через стіни і шпари у віконницях; запах, чимось близький до міазмів сірководневого джерела, розсіюється лише разом із ранковим завершенням котячих рулад. Крім того, існує кілька жіночих свідчень про появу на Джудецці та поблизу Сан Тровазо нічного сатира, який повсюдно залишає свої екскременти, несамовито регоче і заважає спати. Дехто плутає його з утеклим пару тижнів тому маньяком.

Цілком окремо виділяється розповідь сімдесятитрирічного пияка П’єтро Дж., який бредучи додому з рестораційки «Да Івано», ясна річ, між першою й другою ночі, спостеріг на П’яццетті, поміж колонами святого Марка і святого Теодора, ще й третю, безперечно, ту саму. На ранок колон було знову дві.

Писалось і про те, що настає третій, передостанній день ґрандіозного семінару «Посткарнавальне безглуздя світу», провадженого за участю вславлених інтелектуалів на острові Сан Джорджо Маджоре. Згідно з програмою семінару сьогодні пролунають два заключні виступи — пана Цуцу Мавропуле, кілька днів тому прибулого до Венеції кораблем із Александр», та українського поета С. Парафінського, автора п’яти не перекладених жодною мовою збірок і трьох-чотирьох небезсумнівних концепцій, що їх і буде виголошено в його доповіді, назва якої уточнюється.

Про що не сповістила жодна з ранкових газет?

Про надто очевидний роман згаданого С. Перфорацького зі своєю перекладачкою пані Ц. (за іншими джерелами — пані А.). Про таємничі плани доктора урології пана Р., чоловіка згаданої Ц. (А?). Про дивного типа, що маскується Кінокефалом, тобто Песиголовцем, і завжди з’являється неподалік двічі згаданого С. Преферанського. Про світло, яке до ранку не гасло в готельному покої останнього, й це можна було бачити не лише з моста Академії, але й із вікон значно віддаленішого палацу Дженовезе.

Про нічні шерехи і здавлені згуки, і плюскіт води.