Перверзія

(30)

Лише на рецепції я зауважила, що він таки добре впився, лише на рецепції, коли ми входили до готелю. Йому раптово забаглося про щось говорити з чорношкірим портьє, одягнутим за модою cinquecento[80] і завдяки цьому схожим на Отелло. Мурин тільки посміхався, а він тирликав йому щось досить незрозумілою англійською, в нього постійно гасла сигарета, і мурин чемно підносив йому запальничку, це сталося разів п’ять, аж поки мені не урвалася пружина, і я майже насилу потягнула його до сходів, а той чорнюх, блимнувши всіма своїми зубами, помахав нам рукою. Не знаю чому, але мені справді захотілося потриндіти з представником іншої раси, дати йому до зрозуміння, що не всі білі настільки засранці, я почав йому це втовкмачувати на прикладі дружби Шевченка і Айра Олдріджа, однак вона, ця нетерпляча торпеда, не дала мені договорити і потягла кудись за собою. Я не впирався, тільки страшенно кортіло заспівати на повні груди щось наше, гучне.

Коли ми врешті потрапили до покою, я таки стягнула з нього плащ. Оце так ви живете, запитав він і, як загіпнотизований, рушив до килима на протилежній стіні. Щойно за мить я здогадалася, що він там побачив — лютню. Зупиняти його було вже пізно, бо я такий, що музика для мене над усе. Я подумала: це навіть добре, хай собі побренькає хвилин десять, поки я вмиюся під душем і все приготую. Я скинула жакет і ввійшла до лазнички, проте там на мене чекала тяжка несподіванка. Ванну було наповнено майже по береги, геть усю підлогу заляпано піною. У ванні перебував Різенбокк, він тихенько похропував, закинувши голову назад, і судячи з особливого пряного запаху, ним же поширюваного, був тотально нетверезий. Я сказала «shit», прокралася повз нього під душ і, зусібіч зашторившися цератою, почала всім назло митися. В цю мить з покою долинув шалений гуркіт — так ніби хтось пересував п’ятсотрічні меблі або валив об стіну залізною бабою. Просто я надумав, що по мене можуть прийти серед ночі, тож відклав убік лютню, ніби такий собі Фоґельвайде, і почав забарикадовувати двері, засовгуючи під них усіляку антикварну трахомудію на кшталт горіхових креденсів і ебенових шаф з маньєристичними купідончиками і крилатими шльондрами. Це тривало увесь час, поки я милася, втираючи в себе, в кожну зі своїх залоз, пахучий жель і щомиті здригаючись від гримотіння в кімнаті; Різенбокк, на щастя, не прокидався, по шию занурений у теплій ванні. Мені снилися тьмяні галявини, сонна трава.

Для чого ти це зробив, запитала я, показавши на загачені двері. Щоб ВОНИ всралися, відповів я й тут же вибачився за негідне слово. Нам аби, курва, якось до ранку, бляха-муха, додав я і почав розшнуровувати черевики, хоч не йшло.

Лівий черевик йому ніяк не вдавалося скинути, я стала біля нього на коліно. Раніше я не бачила цього персня, сказала я. Він часто рятує від нещасть, пояснив я. Колись він належав моєму дідові, поштовому уряднику. Черевик урешті полетів під стіл, і він поцілував мене в чоло, як цілують сестру. Ось тобі ще один, сказала я. З днем народження. Це від мене. Він розкрив пуделко, і я побачив у ньому прегарну срібну штукенцію, перстень у вигляді риби, що замикає саму себе кільцем. Одягатимеш його в найкращі зі своїх днів, сказала я. Можливо. Я на це не знайшовся з відповіддю. Перстень і справді був занадто гарний як для такого мудака. Це я врешті і сказав.

У нас надто мало часу, нагадала я, ти не міг би роздягатися швидше. Сподіваюся, ти мені допоможеш, забаг я. Піджак полетів кудись під вікно, вранці не позбираєш, зауважила вона. Маєш рацію, погодився я, пам’ятаючи, що вранці треба діяти чітко і злагоджено. Коли я розстібнула на ньому сорочку, то побачила на грудях медальйон. Це вона, запитала я. А хто ж іще, пирхнув він, і я відчула, як у ньому все зупинилося. Я поцілувала його — розм’якло і тепло, самими губами — недалеко серця й тоді, дуже повільно і майже нечутно, обережно, як сапер, почала знімати з нього через голову той медальйон. Гадаєш, він заважатиме, ну, певна річ, так, — я не протестував, але й не помагав їй. Вона вже не тут, а ми ще живі, сказала вона, мені здається, це не має для неї значення. Якщо вона справді кохала тебе. Хочеш на неї подивитися, спитав я. Ні, твердо відмовилась я. Ну, тоді я, я сам подивлюся, відплатив він мені за зухвальство і розкрив медальйон у себе перед очима. Скільки разів не подивлюся, завжди вона інша, тисячі жінок носять на собі її відблиски, кожна щось від неї вкрала, всі на світі жінки ходять осяяні її дочасною присутністю. Я, певно, також, я щось украла, що саме, хотіла спитати я, але тут із лазнички почувся суремний прорив Різенбоккового храпу, на щастя, лише раз. Що таке, без видимого занепокоєння спитав він. Музика в трубах, відповіла вона, вічно в цих італійців проблеми з каналізацією.

Тепер ще ці твої штани, нагадала я. Так-так, штани, підтвердив він, штани — моя гордість. Я полізла рукою в його волосся, бо дуже люблю це волосся на дотик, наші губи таки зустрілися, він, як завше, зумів довести мене до шалу, однак ці штани. Вони заважали, щось треба було з ними робити. Згаси світло і лягай, сказав я, зараз я прийду. Ти ніколи не спав під балдахіном, шепотіла я, а я відповів, що навіть не лежав, хоча ні, в музеї, в музеї старожитностей, де ми кохалися кілька ночей, нас до нього впускали друзі, ми ночували в музеї, щоразу в іншому столітті, тоді ще не було кондомів, одного разу під балдахіном. Ти жорстокий, нагадала про себе я, міг би мені такого не розповідати, я п’ять днів лише й думала про те, як ми будемо вдвох під балдахіном, я була впевнена, що ти ніколи ще не спав на таких ліжках з такими жінками, але, виявляється, й тут вона мене обійшла, ця мертва пані. Що ти, що ти, заспокоював він, я все вигадав, жодного музею, точніше, був один музей, в якому я ночував, але то без неї, без Неї, й не на ліжку під балдахіном, а в саркофазі, поруч зі скелетом якоїсь князівни, я брехав, як міг, брутально захлинаючись, кудись туди, у простір кімнати, куди вона відійшла, потім був шурхіт простирадел, з-за вікон долітала тиха музика, хтось наспівував просто з ґондолі, йому підтягувало ще кілька голосів, усього їх було три, fi-da-lin, fi-da-lin…

Ще добрих чверть години він вовтузився зі штаньми, складав їх на кант, з кишень сипалися монети, цукровані горішки, в’язка якихось ключів, гральні кості, я ніяк не міг усю цю колекцію ідіота визбирати з підлоги, врешті махнув рукою на горішки, бо вони позакочувались аж під двері і, щоб їх дістати, треба було би знову розсовувати ту габаритну меблю, якою я наглухо забарикадував усе на світі. Я згашу світло, сказав я. Навіщо, спитала я з напівтемряви, адже в кімнаті горять лише три свічки. Для снайперів, запитав я. Паранойя, зітхнула я у відповідь. Він махнув рукою і врешті підійшов до ліжка, сівши в затінок балдахіна. Ліжко було широченне, але його рука дотягнулась. Я затремтіла. Для чого тобі окуляри, спитала я. Щоб тебе краще бачити, була відповідь.

Я впіймала його руку, цю віртуозну лілію, що змусила мене частіше дихати, його довгі пальці. Я вшанувала кожного з них — усіх разом і кожного по черзі, на безіменному був перстень, я відчула присмак срібла на губах, це риба, сказав він, я шарпнула його за руку, постіль зашурхотіла під ним, він виринув із кімнатного смерку просто наді мною. І, наче ляльку, почав розвивати її з безлічі простирадел, я зняла з нього окуляри і пожбурила їх кудись за спинку ліжка, за ясно-жовте запинало, що м’якими складками текло балдахінно, голосів за вікнами стало чотири, це я замовила музикантів, шепнула вона, fi-da-lin.

Я майже перестав бачити її, лише біле — шелесткі рядна, і чорне — волосся, розсипане по білому, і тепло, що звивалося в моїх руках, відповідаючи кожному доторкові то спалахом, то стогоном, то самим собою — напіввигином, напівобертом, напівпокликом. Я проходив крізь постіль, крізь це пахуче шмаття, крізь обгортки всіх на світі тканин, в які було її сповито, я вивертілася нарешті з усіх цих шат, він стримів наді мною, як велетень, завмерлий у потоці води, пісня за вікнами не мала кінця, я мліла від його величі, я розвела ноги і зімкнула руки в нього за спиною. Тоді я зрозуміла, що все це намарне, і пісня, fi-da-lin, закінчилася.

Це алкоголь, сказав я, вибач, якщо можеш. Це не алкоголь, а твоя провина, сказала я, ти чуєш себе винним перед тією, з медальйона. Можлифо, можлифо, кривлявся він, лягаючи поруч. Я хотіла, щоб ти трошки запам’ятав мене і нічого більше — я провела рукою по його волоссі. Я хотіла принести тобі якомога більше радості, вибач. Та ні, це ти вибач. З лазнички почувся сплеск. Напевно, Різенбокк. Поворухнувся уві сні. Я мав усе в дупі і саме пустився навскач за молоденькою гамадріядою з обличчям точнісінько як той шмаркатий кокетуй, що проморочив мене цілих два дні; ми бігали навколо старезної липи, і я реготав, розчепіривши себе всього.

Я стиснула губи: прокляття з цими пияками — що один, що другий. А ти, кобіто, мучся. Я лежав поруч і вдихав її гіркоту. Вибач, знову сказав я. Пусте, відповіла вона. Ти надто перевтомився у цій Венеції. Надто втомився, виправив мене він. Програма і справді була насиченою, погодився я. От бачиш, зітхнула я і повернулась на бік. Навіщо їм були такі широкі ліжка, запитав він, невже вони взувалися відразу вдесятьох. Не знаю, позіхнула я, не хочу знати. Все проти нас.

Ніч була густа і в’язка. Ми опинилися на самому дні. Темрява поглинала темряву, плоть поглинала плоть, предмети робилися і темрявою і плоттю. Я почула, як з-під вікон відпливли музиканти. Все, сказала я, завтра прийде рахунок. На добраніч. О котрій тебе розбудити, щоб ти не запізнився. Ну, добре, сказав він, хоч це нічого не означало.

Ну, добре, сказав я, вдаривши кулаком у подушку. Якщо ти так вважаєш, то так тому і бути. Я зірвався на ноги, роздираючи навсібіч ті цупкі простирадла. Я побачила, як він рушив до столу, майже навпомацки, ловлячи витягнутими вперед руками лише згустки чорного нічного повітря. Дійшовши нарешті до стола, ліг на нього грудьми, стільницю хапав руками. Що ти шукаєш, запитала я сонно. Зараз, зараз усе буде о’кей, відповідав він, дедалі голосніше тарабанячи долонями по лункому дереву, іноді натрапляючи на келих або пісковий годинник і безжально змітаючи їх на підлогу. Є, ось він, нарешті здавлено булькнув. Мені здалося, що він тримає в руці медальйон.

Я таки намацав його. Піді мною розверзалася прірва. Якщо ти так вважаєш, то так тому і бути, відлунням сиділо в мені. Але я встигла схопити його за руку, коли він уже воював із вікном, на щастя, закритим у такий старовинний спосіб, що відчиняти його треба вміючи. Я схопила його за плечі і потягла назад. Медальйон упав на підлогу. Я хотів нарешті позбутись його, говорив він, скільки можна його носити, для чого ти мене зупинила. Дурню, відповідала я, ти потім до смерті жалкував би. Я не хочу бути призвідницею. Я не хочу бути демоном твого гріха. Я не хочу бути твоїм прокляттям, Орфею. Я молола якісь несосвітенні глупства, ніби з роману для істеричних панянок, ми сиділи одне коло одного на підлозі, вона тримала мене за руки так, щоб я не наробив біди, але тут я звільнив долоні, я був вільний покласти ці долоні на неї, я взяв її пробуджені знову груди, а потім шию, плечі. Я попросила всі Сили Світу, щоб вони змилувалися над нами і дали йому міцності. Я йшов нею, мов мандрівник, усе від початку пізнаючи повільно і достеменно, я ліг у неї, ніби в струмок. Я впала навзнак, чуючи лопатками і хребтом килимовий ворс, але я не випустила його птаха, щойно такого скупого і кволого, а тепер він підводив голову і розправляв крила, тож міг полетіти від мене деінде, в інші країни, я помагала йому, чим могла, я пізнавала слово «приручити». Я обвився довкола її стегон, про які можна розповідати вічність. Я віддячила йому медом і молоком, що потекли з мене нараз. І цитриновим соком вибухнула вона. І золотим жезлом торкав він мене всюди, і там, де торкав, з мене виростала квітка, або рана, або. І кров прибувала в мені, наче весна, я більшав і тривав у безкрай. І мої губи співали йому без слів та без. І мій язик відкривав у ній найтаємніші клямки. І, хоч інші свічки вже погасли, та нам світила найкраща. Бо судилося їй освітити великим і білим спалахом що?

Найкращу із темниць. Найглибшу із глибин.

І в цій темряві, налиплій звідусіль та непролазній, я раптом побачив іще щось — воно сунуло на чотирьох: велика пласка мармиза, фавняче лице з бородою й залисинами, з посмішкою, що сиділа на ньому, як щілина для вкидання листів, — Різенбокк, він зійшов не інакше як з гобелена (попри все, я таки почула, що рипнули двері з лазнички і ахнула в передчутті), бо звідки, звідки він міг би ще зійти, як не з гобеленових лісів, де над потоками вилежувався у темній траві, аж поки ми не спокусили його збігти до нас, на нашу галявину? Я і справді прокинувся від шамотання в кімнаті, перехід зі сну до яви був миттєвий, я обтрусив зі себе піну, вода у ванні геть вихолола, я обтрусив піну і засміявся, було так, ніби мої очі засвітилися (його очі світились, а посмішка не сходила з вуст, ніби особлива прикмета злочинця), я хотів підкрастись якнайтихіше, але копита надто лунко стукали по підлозі, тому я став на коліна і рушив на чотирьох…

Ось і я, мої солодкі, вибухнув мені у вухо Різенбокк (я також це почув), ось і я, а це я, і вони вдвох зімкнулися наді мною, ще не бувало подібних пригод, о, відразу два велетні, робилося страшно і весело, вони були наді мною і піді мною, аж я не знала, хто з них де, кожен міг виринути нізвідки — скинута догори Стахова брова, розріз посмішки Різенбокка, натужне дихання, все змішалось, я ділила себе, я розпадалася між ними надвоє і поєднувала їх у собі, вони мої чудові хлопці, я так їх любила зараз, їхні тіла, хоч це в такі хвилини одне і те ж — ти сам і твоє тіло, а вони любили кожну частинку з мене і всю мене, і кожну з нас двох…

Тож коли я нарешті вибухнув і зійшов на килим ясним струменем, то був у ньому мій жах. Ніколи, ніколи, повторював я, бо ніколи. Ще вона здіймалася річковою хвилею, ще Різенбокк тяжко відсапував і вдоволено реготав у траві, залишаючи на всьому живому сліди своєї посмішки, ніби тьмяно-молочну смугу, а я вже провалювався у знесилення і тишу, ще чиїсь пальці тримав у своїх, але, можливо, й не її, а фавнові — кістляві, чіпкі, сильні, ще хтось поцілував мене у рану, але, можливо, то були й не її губи, а фавнові — сині, липкі, пропахлі вином. Аж тоді настала повна темрява.