Перверзія

(5)

Свою реляцію про день перший венеційського семінару «Післясвяточне безголів’я світу: що згодом?» зачну з вікна преслічної манастирської бібліотеки на виспі Сан Джорджо Маджоре. Власне тут, у цих навіки пропахлих вологою манускриптів та інкунабуль стінах, будуть протягом чотирьох ближчих днів виголошуватися речі, найнеобхідніші для культури й цивілізації та цілої людськости. Тим миліше, що й представник від нашої з вами гаряче любленої України також є нині тут репрезентований.

О годині десятій дня, видивляючись із вікна в ясну на рідкість перспективу Канале ді Сан Марко і П’яццетти з двома її сирійськими колюмнами, зауважую спритну і легку моторівку, котра викермовує з-поза Фондамента делля Салюте і митниці. За пару хвиль моторівка вже гонить просторим плесом Бачіно ді Сан Марко. Увесь час ближчає і, річ ясна, збільшується, аж поки не дається розрізнити в ній, попри бувалого в бувальцях упевненого стерничого, ще й постаті їздунів, яких є трьох. На передньому пляні сидить мовчазний і аж ніби закам’янілий добродій у ясно-кавовій мисливській жакеті, й чим ближче робиться від нього до Вашого спостережника, тим виразнішає на нім борода і… деякі ознаки рідіючого на голові волосся, що їх суто з делікатности маємо звичай називати «високочолістю», а про самих таких панів, носіїв згаданої високочолости, кажемо симпатизуючи «лисявий». Роблю відразу припущення, що то і є пан Перфецький, репрезентант України, якого прибуття всі тут з нетерпінням виглядаємо.

Позаду нього, стоячи на рівних, яко монумент часів клясицизму, вельми атракційна пара в ріжнобарвних плащах, до тої міри вільних, що розвіваються слідом за рухом моторівки, нічим прапори. З приємністю означую червоний і чорний кольори на незнайомій пані. Щодо постаті, досить високої, молодця в затемнених окулярах, то виношу вражіння, що мусить бути направду близький до вже згаданої сейчас пані, інакше бо той спосіб, в який тримає її за лікоть, можна було би рішуче клясифікувати яко нечемність.

Ціле тріо виглядає якнайліпше і могло би навіть слугувати взірцем для туристичної реклямки про подорожі хвилями Адріятики.

Приставши до острівної тверді просто перед головною брамою церкви Сан Джорджо так, щоби ступити на мозаїчний пляцик якраз посередині між статуями святих Юрія і Степана, вситуйованих у нішах фасади, прибульці наші відпустили з Богом керманича моторівкою і рушили правобіч до манастирських будівель. За недовгу хвилю вже вітано їх у великій галі рефектаря, званій «Ченакольо», де пишні гостеси у венеційських строях XVI віку з декотрими легковажними деталями, які зраджують їхнє, що так скажу, куртизанство, підходили своєю чергою до кожного і припроваджували далі. Серед гостес виріжнялося кількоро в доброму тілі бльондинок, а то мимоволі нагадує нам про слов’янське (праукраїнське) походження венеційської людности.

Від того моменту підходжу до новоприбулого маленького товариства і остаю поруч них до самого кінця обрад.

І тут — перша несподіванка для мене. Вельми показна й ефектовна добродійка, описана мною вище в червоному й чорному кольорах, знайомить присутніх із паном Станіславом Перфецьким, який виявляється… тим високим окулярником в не надто поважнім віці! Натомість бородатий інтелектуаліст у кавовій жакеті являє собою чоловіка зазначеної пані, перекладачки і співробітниці семінару Ади Цитрини. До всього — чоловіком, якщо я добре почув, німим. От так Ваш кореспондент мазнув при самім початку імпрези!

Перший виник перед паном Перфецьким сам господар, маленький зворохоблений італієць непевного віку, під вусом, можливо, наліпленим, і з безконечним папіросом у кутику вуст, пан Даппертутто, секретар фундації, рухливий і вертлявий, чи, що так скажу, ртутлявий.

— Як доїхалося, пане Персицький, як спалося, як снідалося, як вам Венеція, як вам мої дівчата, гадаю, маєте добрий настрій, Адо, ти виглядаєш фантасмагорично, зараз починаємо! — висловився пан Даппертутто у звичний для себе спосіб і відлетів далі, окружений щебітливим тузинем красотних, як чічки, гостес.

Можливо, пан Перфецький і хотів би щось йому виповісти на ту без пересади скорострільну чергу, однак не було вже до кого промовити сараці!..

Але наша квітуюча пані Цитрина підпровадила його до нового кружка гостей, в якім перебували тимчасово суха й гачкувата членкиня в якомусь напівчоловічому елеґантському вельми вбранню і при краваті, кольоровий молодик у плетеній шапчині й волоссі з тисячі кісок, з подертими кілька рази штаньми і пасястою торбеґою через рамено, а опріч тих перших двох — ще один гість, з наведеним шмінкою великим червоним писком, сама Чемність, безконечно задивлена в Доброзичливу Ясність і Цноти Малої Достатности. Як довідаємося через хвилю при помочі духмяної пані Цитрини, будуть це почергово прелеґенти семінару пані Шалайзер зі З’єднаних Стейтів Америки, Джон Пол Ощирко (хтось у родині мусів бути українцем прецінь!) з Джамейки і всесвітньо знаний француз Дежавю.

У подальшій розмові говорилося переважно англійською, при чім пан Перфецький, висланник України, показав дуже добрі і добрі знання тої непростої мови.

— Ні, man! — привітав його пасястий метис. — My name is John Paul. And your?

— Stakh, — відповів пан Перфецький цілком поправно.

— Great! — утішився пан кольоровий всіма своїми зубами.

— Very nice! — і тут не схибив пан Перфецький.

— Oh, shit! — примружилась на те пані Шалайзер. — Як добре він говорить! А скажіть-но, Stakh, як нині справи in your country?

— It’s all right, mam, — заспокоїв пан Перфецький. — We are the champions. Dead can dance, mam…

По цих словах товариство гучно розсміялося на такий його дотеп, попри паню Шалайзер, якій, коли не милюся, не так дуже сподобалося звертання Перфецького через «mam».

Пан Дежавю, вступивши нагло до теми, червоними своїми вустами суґестував про Вільне Суспільство, перехід до якого є втіленням самої Нелегкости, особливо ж у країнах, де й дотепер ще панують Несвобода і Утиск, ця ганебна пара сардонічних Коханців на тілі Зрілої Людськости. Проваджені в невільних країнах реформи, на думку пана Дежавю, не можуть ніяк вийти на правдиву Дорогу до Ринку, позаяк Ведмідь Тоталітаризму, повипускавши офіри свої нібито в Новий Лад, насправді пантрує нічим Пантера кожну Зернину їхньої Помилковости, аби за найменшої нагоди повернути навспак Колесо Історії. Зрештою, якби зараз був приїхав наш славний колеґа Мавропуле, він мав би що долучити до так драстичної теми, скінчив свою маленьку, але непорожню лекцію Дежавю.

І всі розмовці хитнули сумовито головами: шкода, що дотепер не приїхав Мавропуле.

— А чи знаєте, друже, як слід називати нашого Джон Пола по-венеційському? — урвав Дежавю дрібну недоречну павзу.

— How? — укотре вже не дався на програш Перфецький.

— Дзаніпольо! — вигукнув з цілої сили Дежавю і з цілої ж сили ляснув Перфецького по плечі.

Увесь кружок знова трохи посміявся, тепер уже і з панею Шалайзер включно, яка врешті, відвівши нашого пана Станіслава дещо набік і дивлячись йому просто в окуляри, зашипіла так:

— Dear friend, чи ти хотів би, щоб ми награли на одну двогодинну розмову? Довгу і пристрасну. Не знаю, чи ти знаєш про мене. Я роблю нон-фікшн. Я роблю bestsellers. Я хочу писати про ваші реформи. Я хочу кликати тебе до свого готелю. Я хочу розмови. Я хочу награти. Я хочу тебе.

По цій мові, доручивши нашому невідпорному краянинові свою венеційську адресу на папірчику, вона посміхнулася стерильними зубами і доповнила:

— Я маю дуже добрі тасьми. Я маю напої з льодом. Я маю приватне видавництво. Я маю валізку кондомів. Прошу перекласти, — блиснула оком у бік Ади.

Тут, не подавши й знаку на замішання, потиснув наш батярина Перфецький її велику аж мужеську долоню і з цілої сили ляснув її по плечі, від чого американці аж віддих забило, і джамейський чорнюх мусів скоренько робити їй самокрученого папіроса, видобуваючи на алярм своє курецьке причандалля з пасястого черезраменника.

— Стара курва, — мовила на те резолютна пані Ада, забираючи Перфецького попід лікоть і всміхаючись до всіх на прощання, особливо до пані Шалайзер.

Аж тепер звернімо увагу на віддавна вже нами не баченого пана доктора Різенбокка. Як усі німі, досконало вміє собі в життю порадити і не дасть собі в кашу наплювати. Отже, поки Ада виводить Перфецького по галі, знайомлячи з товариством, наш бородань рухається невхильно уздовж прецікавого столу з напоями й зимними перекусками, налягаючи на гощення безпосередньо під величавим образом «Зашлюблення Діви», красно зрихтованого пензлями Якуба Тінторетта, славного в XVI віці артисти-маляря.

Подивились на нього та на образ — і в порядку, рушимо далі, слідом за правдивими героями оповіди.

Тут і там походжають довкола них знані у світі люди, серед яких не можу не розпізнати кількох (відразу!) міністрів, стриптизерку, гіпнотизерку, матадора, терориста, примадонну і кардинала. Усі перебувають ніби в очікуванні чогось головного, себто, коли не милюся, деклярованого в програмі загального тоасту. А втім, секретар Даппертутто, що метеорно проскакує час до часу там і овам, чомусь ніяк не розпічне церемонії. Що за риба змушує так довго на себе чекати?

— Стара курва, — повторює Ада свою дошкульну дефініцію.

— Мало їй Джон Пола? Мало їй гостесок? Ти справді хочеш піти до неї, братчику?

— Любитися з нею? Хіба під загальним наркозом! — заспокоїв Перфецький свою колежанку. — Гадаю, це задоволення для сильніших від мене духом.

— Але вона могла б добре заплатити тобі. За двогодинну розмову.

— Справді? Тоді це міняє справу. Я навідаюсь до неї завтра опівночі, коли вона ляже у свою вогку від нетерпіння постіль. Повідклеювавши штучні вії. Поклавши у розчин штучні щелепи. Знявши з голови штучне волосся. Я принесу з собою цілу колекцію всіляких механічних збудників. Знаєш, ці пружинки, стержні, вібратори, затискачі?..

— Перестань, Казаново, — зимно мовить Ада.

— Але я прийду не сам, — провадить наш фантазер Перфецький. — Зі мною будеш ти. І ми удвох заліземо в її крокодиляче лігво…

— Спинися, коню, — каже йому Ада, проте, можливо, що й не йому, позаяк у галі показався расовий арабський огир на довгих тонких ножиськах, якого провадить за вуздечку смаглий інкоґніто, що з усіма вітається.

— Альборак Джабраїлі, — назвався сей останній, притримавши коня просто перед Адою з Перфецьким.

Кінь станув сливе вкопаний і лишень по цьому розпізнаємо в ньому дещо инше: виявляється ровером, але теж дуже доброї марки.

— Я приїхав на ньому зі самої Швеції, — з’ясував пан Альборак. — У Балтійському морі мусів запакувати його на корабель. Перехворів морською недугою і цілком відмовлявся від вівсянки.

— Але як вам було дістатися сюди, аж на острів? — виявила чемну заінтересованість пані Ада.

— О, тут пішло значно простіше! — розчулився таким знаком уваги пан Альборак. — Справа в тому, що ми обидва пречудово плаваємо.

Однак, по всьому видно, щось наші Ада зі Стахом не надто цьому повірили — як співрозмовця їхній, так і двоколісний приятель його не виглядали ніби щойно скупаними у венеційських водах. Стасьо, щоправда, попестив рукою мудрий конячий писок і з цілою можливою поштивістю сформулював понижче запитання:

— Як звати вашого красеня, сер?

— Само собою зрозуміло, що Росинант, — значно ширше всміхнувся Джабраїлі. — До речі, шановні, чи вам щось відомо про пана Мавропуле? Приїхав уже чи ні?

— Маю вражіння, що ні, — дала до зрозуміння Ада.

— От коли приїде пан Мавропуле, все й почнеться, — загадково проголосив Альборак Джабраїлі і, приязно подзеленькавши на прощання роверовим сиґналом, відійшов у своїх клопотах.

Ада з Перфецьким ще довший час наслухали виразне цокотіння підків за плечима.

Вискочив перед них яко чортик знова пан секретар Даппертутто з нетлінною папіроскою і, не сповільнюючи ніг, таки потрафив завдати Стасьови своє питання (до Ади підморгнувши):

— Пане Парф’янський, чи готові вже назвати тему вашого відчиту?

Відповіди проте не почув, овіяний хмаркою ніжних гостес. Та й не було жадної відповіди.

Тим часом досконало вирозумілий на ситуації пан Різенбокк заїдав собі каву з тістечками, аж йому кришки на підлогу сипалися.

А які ж імениті гості снують довкола, які слави ходять отак попри нас просто! Впізнаю серед них і Жорж Занд, і Барбру Стрейзанд, і двох-трьох Аманд, і ще когось у турецьких шальварах, а рівно ж звертаю увагу на инших визначних осіб, що наш теперішній український монарх не є серед них аж так непоказний. Удається мені принагідно в Його Королівської Милості дещо запитати. От таке собі інтерв’ю-бліц.

— З якими почуттями Ви прибули до Венеції, Ваша Милосте?

— Запрошення сюди, на сей феєричний збір учених і діячів, розцінюю яко визнання, щораз то ширше, моєї держави і мого народу.

— А в який спосіб Ви, Ваша Милосте, взагалі до Венеції добулися?

— Мене доставлено спеціяльним військовим літаком еспанських збройних сил до повітряної гавані «Марко Польо». Звідтам я взяв таксівку.

— І останнє запитання, Ваша Милосте. В якому готелі мешкаєте?

— Я зупинився не в готелі, а в знайомого короля Сардинії, котрий має незлу кватиру на острові Лідо.

— Сердечно дякую, Ваша Королівська Милосте.

— Нема за що. Передайте це моїм підданим в Україні.

Рухаюся далі гінко по-репортерському, наздоганяючи пані

Аду з Перфецьким, котрі, галею «Ченакольо» плавно вихитуючись, запізнають щоразу нових і нових приятелів. А що то за старий сивий чоловік, похилий і згорблений, сидить на лаві попід стіною, а дві зґрабні гостеси-вісімнадцятки йому коліна вправними руками масують? Виглядає за віком не менше, як на столітнього, і так лагідно до всіх усмівається, аж йому слинка в устах стоїть. А це, мої кохані, щоб Ви знали, сам Мессір, сам професор ді Казаллеґра, презес означеної вище фундації.

— Я дуже мерзну в ноги, — каже старушок до Ади й Перфецького замість привітатися з ними.

— То нічого, — заспокоює його Ада і цілує у висхлу руку, а можливо, що і в перстень.

— Ви, пане Перфекцій, з якого боку дісталися до Венеції?

— без передслів’їв інтересується патріярх.

— З боку Местре, патроне, — квапиться з відповіддю Ада.

— Якимось автом невідомої марки, дідуню, — доповнює наш прямий пан Перфецький, але при перекладі пані Цитрина чомусь випускає останнє його слово.

— О, тоді ви ще не бачили Венеції! — тішиться, як дитина, старий, аж йому очі закочуються, хоч, можливо, й від того, що неуважні смаркулі-гостеси масують йому десь у хибному місці. — До Венеції треба прибувати морем, юначе.

І по цих словах надовго замовкає.

— Можемо йти? — питається Стасьо в Ади.

— Ні. Він хоче поговорити з тобою.

— Тоді нехай говорить!

— Це він так говорить. Страшенно повільно. Речення за реченням. Він мислить під час мовлення.

— Мені він нагадує покійного Єшкіля Зонтаха, викладача івриту з чортопільської ґімназії, — знизує панич Стах плечима.

— Будь уважний, — зауважує йому Ада, зауваживши, як у старенького починають легко тремтіти вуста на знак зауваження, що невдовзі вийде з нього. Так воно і сталося.

— Венеція, Венеція… — сказав професор.

Ада щойно переклала отсю його фразу, як вилетіла з нього дальша.

— Ви ще дуже молодий, пане Перфекцій.

«А ти вже цілком старий», — хотів на це, смію думати, відреаґувати наш краянин, однак однаково Ада б не переклала того.

— Венеція помирає, пане Перфекцій. Я відчуваю це всіма своїми старими костомахами. Вона гине. Лючіє, масуй вище! Кончіто, не захоплюйся!

І роблячи свої подальші майстерпавзи, пан Казаллеґра сказав у подальшому таке (на познаку павзи користаю зі симболю (…) і подаю в перекладі пані Цитрини).

— Уперше Венецію було вражено п’ятсот років тому, коли ідіота Колюмб відкрив свою примарну Америку (…).

— Велика морська держава вмить перестала бути великою (…).

— На мапі світових подорожей і походів сталися зміни (…).

— Усе золото Старого Світу, призбиране Венецією, нічого не важило проти золота Світу Нового (…).

— Дотягнутися до берегів Америки, до цих золотих імперій Заходу, перейти Атлантику — нам було годі (…).

— До того ж, усе тяжче робилося з нашими завоюваннями в Середземних водах (…).

— Турки, еспанці. Генуя. Поширення морського розбійництва (…).

— Нас було надто мало, щоб дати собі раду (…).

— Значне погіршення навколишнього клімату: бурі, тумани, сирокко, розбиті кораблі (…).

— Затоплення цілих островів, церков, будинків, підземних ґалерей і винарень (…).

— Затоплення складів, льохів, пивниць зі скарбами і контрабандою (…).

— Хвороба, що точить камінь. Пліснява як аґресія. Забруднення неба, плями на водах, серпневий сморід завулків та музеїв. Лущення стін. Розпад краєвидів (…)

— Адо, переклади точно. Я хочу, щоб він знав (…).

— Однак ми вміли ніколи не журитися приявним станом речей (…).

— Проти кожного пригнічення — психічного, фізичного, морального, себто чужоземного, проти обставин і завойовників, проти венеричних хвороб і сказу, проти Сходу і проти Заходу, проти всього на світі і проти всього світу ми мали Свято (…).

— Ми явили собою прекрасне збочення, нас подивляли, до нас приїздили вчитися: любові, малярства, мореплавання, работоргівлі, музики, хіромантії, виночавлення, кровозмішування, архітектури, содомії, кулінарії, інквізиції, укладання гороскопів і скрипкових концертів, усіляких інших ремесел, як ювелірне, шпигунське і склодувне, але над усім, знову і знову — любові, оральної, анальної, будь-якої, — проте завше чистої, палкої і піднесеної (…).

— Завдяки цьому ми дожили. Пригадується мені, Байрон, відвідавши якось Феста дель Реденторе [24], сказав приблизно таке: «Леонардо, це робить вас нездоланними!» (…).

— Байрон? — перепитав Стасьо.

— Байрон, — уперто хитнув головою старух. — Вас це дивує? Так, я знав його. А ще раніше — папу Олександра III і Фрідріха Барбароссу. І святого Марка, євангеліста. Я маю право називати себе старим як світ, юначе (…).

По цьому вельмидостойний сухезно засміявся й тоді, чимраз поривніше віддихаючи, продовжив мову, павзи при тім дедалі коротшали, що бідна Адуся не все поспівала з перекладом, а гостески з масуванням.

— Правдива смерть Венеції настане не від поглинення морем чи пісками, не від потопів чи громів небесних (…). Усе це тільки зовнішнє, себто позірне, себто несуттєве (…). Існують цілі установи, які покликані Венецію врятувати (…). Вони розробили тьму ідей, одну дотепнішу за іншу (…). І от — задля порятунку цього каміння, цього золота, мармуру, цих ліпнин і мозаїк, цього лайна голубів деякі розумники навіть пропонують перенести всю цю Венецію в якесь безпечніше і сухіше місце (…). Пам’ятки, що загинуть у цих брудних водах, мовляв, дорожчі від (…). Інші мудрагелі хотіли би вигнати звідси все живе з гівняними голубами включно і все тут навіки законсервувати (…). Вони твердять, ніби вже за якихось двадцять років тут ніхто не житиме. Така, знаєте, аварійна зона (…). Щоб тільки привиди людей шастали уздовж каналів на привидах ґондоль (…). Я маю цілком протилежні засади (…). Лючіє, серденько, більше стриманості (…). Кончіто, в тебе дедалі краще виходить, дитинко (…).

— Насправді ж вони рятують зовсім не те (…). Бо перш за все мусіли б рятувати себе самих (…). Насувається епідемія, лютіша від тієї з року 1630-го, коли каналами пливли самі лише набухлі трупи, а я немов дивився на все це з лоджії палацу Даріо, де саме бенкетував під свою дику музику Король Чума з родиною (…) Насувається епідемія знелюднення. Венеція виявляється всього тільки невдалою спробою. Безнадійною спробою вічного цвітіння людськости її розпаду вже нічим не зупиниш, бо то — розпад людського в людях (…). Найпростіше це висловити так: буття позбувається свого віковічного драматизму (…). Люди цілком задоволені тим, як вони живуть. їм здається, що вони живуть. їм подобається те, що вони п’ють і їдять, те, в що зодягаються, вони звикли до вільного вибору сексуального партнера чи телевізійного каналу, вони призвичаїлися до зручностей, приємностей, комфорту, ранкової газети і нічного порно (…). Жива кров дедалі повільніше плине в цих безумовно сонних артеріях. Вона щораз більше блякне і все частіше втрачає своє червоне забарвлення. Лейкемія — так, здається, називається це помарніння? (…).

— Переклади йому, що я думаю приблизно так само, — віднісся наш Перфецький до Адельки. — Але, холера ясна, маю враження, ніби старого дідька зараз поб’є грець від такого активного розтирання…

— Не хвилюйся, братчику, — ані не кліп на те Ада.

Щодо пана Казаллеґри, то він і справді не жартом

розпалився і говорив з дедалі більшою жагою та вимовністю:

— Я бачив десять тисяч карнавалів!.. Я був на кожному з них!.. Я бачив ці очі!.. Ці маски!.. Ці вирізи в сукнях, ці шпаги!.. Ці ноги, ці плечі, ці піхви!.. Ці танці!.. Я зводив коханців і коханок, я змішував їхні тіла, це було тісто!.. Я зводив суперників! Я ставив суддею між ними смерть!.. Я нюшив, ніби голодний пес, розлиті всюди чуття!.. Саме так, чуття. Чуття. Ви знаєте, що це? Ви, теперішні? О-о-о-о! (…). Чуття…

По раз остатній вимовивши то своє любиме словечко, гідний професор ще якусь хвилю ціпенів у безрусі, закотивши (від чого б то?) очі. Перенісся в якісь инакші світи. Ширяв там попідхмар’ями, нічим фенікс. Лишень по кутиках вуст його мож’ було впізнати сяку-таку присутність у цім тілі пушки духа.

Проте за леда хвилю опанував собою й, повернувшися до наших коханих Стася й Адзі, стиха докінчив:

— Я про це ще скажу сьогодні.

За сим кляпснув обидвох асистенток по зручно задертих догори дупцях і з’ясував, що наразі можуть вони бути вільними. Як Лючійка, так і Кончітка випурхнули на середину галі, ніби пташата з кубельця.

— Мої правнучки, — звідомив Казаллеґра. — Виросли дослівно в мене на колінах. Тепер іноді розігрівають старого.

Пан Стасьо відпровадив обидвох недовірливим (коли не хтивим) поглядом.

— Тішуся, пане Перфекцій, що особистість такої ранґи, як ви, не відмовила нам у своїй присутності, — змінив дещо профетичні інтонації Казаллеґра. — Я, на жаль, не знаю вашої чудовної мови. Але запрошення для вас перекладав сам, користуючись при цьому сорока чотирма словниками. Чи багатьох помилок я припустився?

— Дрібниці. Навіть не в кожному слові, — зоставався чесним Перфецький.

— Зовсім не було помилок, — переклала Ада.

— Тішуся, тішуся, пане Перфекцій! Лишень, кохана Адо, попередь любого пана гостя, щоби був особливо обачний з тобою, кицуню. Ти — фатальна жінка, — по цих словах ізнова засміявся сердечно.

— Він каже, що твій виступ запланований на вівторок, — переклала пані Цитрина.

— А мені здалося, він сказав, що я можу закохатися в тебе,

— заперечив їй Перфецький.

І мав рацію, як ми з вами знаємо.

Ада вже збиралася мовити щось ущипливе, однак звідусюди заграли сурми, і все надовкіл затихло.

— А що Мавропуле, не з’явився? — нагадав собі серед суцільної тиші сивань. — Шкода, що мусимо починати без нього… Ну, та йдіть собі далі, діти, не стовбичте над старим, як слупи…

І якимось таким рухом ніби так якось обидвох наших голуб’яток чи то відпустив, чи то навіть поблагословив.

Тут забринів по всій галі «Ченакольо» переразливий секретарський голос — пан Даппертутто закликав усіх до тоасту, несучи у витягнутій допереду правиці наповнений чимось червоним келих з — річ ясна — венеційського шкла.

Замовкли гості й гостеси, пані й панове, і навіть Майк Бонджорно замовк. Хто з келихом, хто без, ті, котрі без, шарпнулися й собі до буфетів, але — пізно, так наші Ада зі Сташком, як українці кажуть, у дурні пошилися. Натомість у Різенбокка — цілих два келихи, і він, сей кмітливий до тонкощів мовчан, ще й повно сиру ґорґонзолі понабивав собі за щоки.

І диво дивне то було, а не тоаст! Якась нерозбірливість і неясність, а далі вже просто кректання і клекотання, напівшепіт і напівхлюпіт, а взагалі — не що інше як ґелґіт і лопіт, котрий нараз переходив у хлипання і шнипання, а ще у шелест і шемріт. А слова були ніби й словами, а ніби й нє, а просто самим лише мурмотінням і мамротанням, шамотінням, бухтінням, бухиканням і бубонінням, проте не бубнінням.

І тривало це до тої міри довго, так самозабутньо вліз у тоастієрську ролю справний пан Даппертутто, що котрась із присутніх пань аж навіть на п’ятнадцятій хвилині зомліла і з цілої сили як не гримнулась тілом до підлоги, здається, Жаклін Онасіс. І поки все це тривало, кожен по-своєму його пережив. У когось трусилися жижки, у когось — груди, хтось инший дістав кровотечу з носа, на когось напала алерґія, ще на когось — летарґія, хтось попросту закоцанів, а в инших проблиснули жовтявим свіченням очі…

А наш пан Стасюньо, гордість і слава України, прокрався тихцем до музикантів (цілу капелю приведено зранку, бо ж танці обіцяно!) і конспіративно в першого сурмаря його золоту тромпету потяг. І — як тільки Даппертутто своє дохарчав, догудів та догавкав (бо всьому свій час і кінець настає, а кінець ділохвальний) — як ревнув наш Перфецький по-єрихонськи, ніби на рідній трембіті, ніби чорного ангела під склепіння випустив…

От тоді щойно й почалося, хоч палко чеканий Мавропуле й не прибув своєчасно, без якого ніщо не повинно було початися.

Бо так воно є в житті — як на довгій ниві, а якщо при тім є когось із панства аж сімох, то вже таки одного когось вони чекати не будуть.

А я, кохане моє читальництво, на цім повчальнім моменті (ще заки гостеси не повели панів присутніх та й мене так само до танцю) своє понадмірно детальне справоздання завершив би. Мусів наших шановних героїв трохи з боків прилишити, позаяк пишнилися на довгім столі з наїдками всілякі тартинки, тарталетки, рулетки і… певна річ, frutti di mare[25]!