Перверзія

(25)

— Не сумніваюся, що ти її шарнув, — сказала Ада і міцно стулила губи.

— Кого? — не зрозумів Перфецький.

— Ясна річ, ту лахудру з газети. Вона постійно смокче «тік-так». Думаєш, її дуже цікавлять ці ваші дурнуваті інтерв’ю? Дівчинка просто шукає собі пригод.

Вони вже добрих півгодини блукали під мокрим снігом якимись найтемнішими завулками в пошуках таємничого дому Фарфарелльо, куди були запрошені на врочисту вечерю. Судячи з позначки на мапі, яку їм сьогодні вдень запрезентував Даппертутто, місце нічного збіговиська було десь цілком поруч. Але де саме?

— У цих кварталах для люмпен-венеційців сам чорт ногу зломить, — відкрив Америку Перфецький і тут-таки мало не впав, спіткнувшися на якійсь невидимій сходинці, по чім не надто злостиво вилаявся. — 3 чого ти це взяла?

— Ви з нею задовго сиділи у твоєму номері, — пояснила Ада. — і взагалі. А втім, яке мені до цього діло?

Вона знову вдала, ніби розглядає мапу, ставши ближче до самотнього і поки що не розбитого ліхтаря. Вітер з півночі завивав у провулках, сиплючи все новими й новими жменями снігової крупи. Він бив ліхтарі і потрясав віконницями.

— Але нічого. Ще якась ніч, якийсь день, — продовжувала Ада. — Роз’їдемось — і дула в квіти! Подивись, котрий номер на цьому будинку.

— Три тисячі двісті шістнадцять, — не змигнувши повідомив Стас перше, що спало йому на думку. — Ти несправедлива до мене. Мені потрібна тілька ти. Я хочу тільки тебе. Я просто не бачу інших, бо на світі є ти.

Він зважився поцілувати її кудись в обличчя, але натрапив губами на сніжинку.

— У такому разі ми вже майже на місці, — виснувала Ада і рішуче повернула праворуч. — Я хотіла тільки одного — щоб тобі було добре.

Вона як завжди йшла трохи попереду.

— Ну от, — сказала через хвилинку і ще раз подивилася в мапу. — Ми прийшли.

Мала тріпотіла на вітрі й намагалася вирватися їй з рук. Здалося раптом, що це шматок живої шкіри, якому дуже хочеться літати. Долаючи пташиний опір мапи, Ада згорнула її і силоміць заховала в торбинку, видобувши натомість котрийсь із незліченних путівників.

Будинок, навпроти якого вони стояли, містився на другому боці вузенького каналу і провадив до нього зовні не примітний місток. Не зважаючи на довколишню темряву, будинок було підсвічено якоюсь внутрішньою ілюмінацією, що пробивалася крізь шпари у забитих або проламаних віконницях. Крім того, будинок звучав. Його було здалека чути. Увесь фасад був прикрашений бляшаними сонцями, зірками, півмісяцями, іграшковими вітряками та чортиками — і все це несамовито крутилося, лопотіло і деренчало посеред навального нічного циклону. Здавалось, якийсь цілком здитинілий штукар вирішив зодягнути своє житло у всілякі маґічні дрібнички, щоб відганяти або, навпаки, заманювати в нього перелітних духів.

— Каза Фарфарелльо, — прочитала Ада з путівника. — Нині тут ніхто не живе. Раніше дім належав родині неґоціянтів, що прибула до Венеції звідкись аж із Калькутти. Або з Мадрасу. На початку віку вони всі нагло позникали. Тут написано, що перетворилися на дивоглядних птахів. Тепер будинок винаймає наша фундація. Для всіляких імпрез. Ходімо?

Ступивши на місток, Перфецький відчув, як той застогнав під ним. На душі зробилося тоскно. Вітер збив набік його ледь вимоклу чуприну. Ада двома руками притримувала свій берет.

— Так чи інакше, але я люблю тебе, — спробував Стах перекричати вітер, однак Ада могла й не почути цього, бо відповіла цілком невпопад:

— Постарайся не залишати мене з іншими.

Всередині пахло запустінням і грибком, клапті оксамитових шпалер звисали зі стін, з якихось пробоїн у стелях дзюрчала вода. Однак уся ця руїна була потужно висвічена різнобарвними світильниками і безліччю духмяних свічок — товстих і тонких, розташованих на сходах, ґалереях і у верхніх кімнатах.

— Ваші плащі, — вклонився слуга-китаєць, виринувши перед ними у вестибулі і, як здалося Стахові, неприязно всміхаючись. Десь нагорі загоготав Мавропуле — це ні з чим не можна було сплутати.

— Тут доволі затишно, — нібито зіронізував Перфецький, струшуючи з волосся клапті мокрого снігу.

— Фундація вже віддавна виношує плани тотального ремонту і перебудови, — пояснила Ада. — Поки що бракує грошей.

Китаєць прийняв від них плащі і зайшов до якоїсь бічної шафи, звідки вже не повернувся. Натомість вийшла до них усміхнена гостеса в місячно-блідій сукні, чимось невловно схожа на щойно зниклого гардеробника, хоч і без найменшої китайської рисочки. Вона попровадила їх сходами нагору, оминаючи свічники, діри в підлозі, розставлені там і сям ночви, тази і глеки, а також химерні нічні посудини — все це начиння було вже по самі вінця наповнене водою, що скапувала звідусіль.

Ада була в темно-зеленому — вперше за всі дні Стас побачив її в такій невластивій барві. На грудях мала також дотепер ним не бачену брошку у вигляді сріблястої зґрабної жабки. Перфецький здивовано відкрив для себе, що це їй пасує. Гостеса йшла трохи попереду. Досягнувши верхнього поверху, вона обернулась і тут виявилась ніякою не гостесою, а секретарем Даппертутто в хитро скроєному ексклюзивному вбранні. Він пустив їм в обличчя хмарку тютюнового диму і невдоволено сказав:

— Усі вже давно на місці. Через вас ніяк не можемо приступати. Де ви блукаєте?

— Я кілька разів збивалася з дороги, — відповіла Ада, винувато мружачись від світла.

— Ти завжди була неуважною, — похитав головою Даппертутто і зупинився перед заляпаними вапном дверима, з-за яких лунали не дуже виразні голоси, час від часу гоготав Мавропуле, а поверх усього долинали якісь розрізнені музичні акорди — так буває, коли невеликий оркестрик щойно готується до гри, налаштовуючи свої інструменти.

— Ви готові? — суворо запитав Даппертутто, прискіпливо оглядаючи їх з голови до п’ят.

— Як завжди, — кисло посміхнувся Стас.

— Ви не готові, — твердо прорік секретар і вказівним пальцем торкнувся спершу Адиного, а потім і Стасового чола. — Аж тепер ви готові.

Його палець був ніби вимащений липкою олією, що від неї на лобі мусив лишитися слід. Перфецький спробував тут же витерти неприємне відчуття плями, але Ада впіймала його за руку і крізь зуби шепнула «дай спокій». Даппертутто ще раз окинув їх суворим поглядом і, зненацька розплившися посмішкою гардеробного китайця, проголосив:

— Бажаю приємної забави та незабутніх вражень!

Він уклонився, повернувся обличчям до дверей і наліг на них обома руками.

Кімната, до якої вони потрапили, була радше не надто просторою залою, так само щедро залитою світлами, з вікнами, забитими старими дірявими віконницями, в які знадвору кидало пригорщами вітру та снігу. Усе товариство і справді було на місці. Гості виглядали цілком особливо і по-святковому: набріолінений та підмальований Дежавю, втілення Елеґанції, Альборак у новісінькому френчі та крагах і кавалерійських чоботях зі шпорами, Лайза Шейла у настільки широкому чоловічому капелюсі, що її гостроносе обличчя майже повністю пропадало в його затінку, Джон Пол у незліченних барвистих сорочках та светрах. Мавропуле мав на собі такий червоно-ядучий піджак і таку смараґдово-фіолетово-помаранчево-золоту краватку, що не осліпнути було неможливо, до того ж він постійно переймав і хапав за боки звабливо вертлявих гостес, які саме завершували накривати на стіл; з розведеними як в опудала руками він переслідував їх по всій залі з тією лише метою, щоб учергове притиснути і, видобувши з кожної захоплений еротичний писк, переможно загоготати.

Ближче до запаленої печі сидів у величному аж майже ведичному кріслі, більше схожому на трон, сам Казаллеґра — до пояса в чорному фраці, з метеликом і камізелькою, також посипаною зоряно-місячним ще теплим пилом. Що було нижче пояса, сказати важче, бо ця половина старого була дбайливо закутана у плед, над яким почесною вартою схилялися то Кончіта, то Лючія, поперемінно розгладжуючи його і щось люб’язне нашіптуючи прадідусеві на вухо.

А далі були ще інші гості — численні світові знаменитості чи, може, всього лише їхні двійники. Дехто навіть танцював, хоча, здавалося, що під ту недоладну какофонію, яка линула з підсилювачів і звідусіль, не те що ніяких танців, а й ніяких шманців бути не може.

І от у цю мить полетіло, ніби шемріт, легкий та невиразний, з вуст в уста одне й те саме: «Починаємо, починаємо»…

Музика (якщо так можна про неї сказати) затихла, і всі завмерли по кутах зали. Даппертутто стояв посередині, тримаючи в руці мікрофон, який більше нагадував зміїну голову. Він постукав по ньому тим самим наолієним пальцем, від чого запала цілковита тиша. Навіть вітер за вікнами раптово вгомонився.

— Мої любі, — звернувся до присутніх виконавчий секретар.

— За споконвічною традицією нашої спільноти, ми повинні розпочати ці довгоочікувані урочистості хвилиною загального єднання та глибинного зосередження. Я прошу дати фонограму.

По цих словах він опустив руки на струнко і виплюнув з кутика вуст щойно дотлілий недопалок. Це послужило сигналом для незримого хору й оркестру. Мелодія була такою ж незрозумілою, як і весь попередній музичний супровід. Власне кажучи, то було відразу декілька різних музичних тем, запущених водночас і без найменшого смаку. Стасові з його абсолютним слухом вдалося визначити лише деякі складники розквітлої при люстрах і свічках священної какофонії. В основі її лежала «Мала масонська кантата», поверх якої впліталися окремі синкопи «Маршу розенкройцерів» та буфонні ритми «Вальсу чорнокнижників»[68]. Що там було ще — навіть Перфецький не міг уловити, хоч, ясна річ, з усього цього вимальовувався ще з десяток усіляких класичних і неокласичних нашарувань. Більшість із присутніх ворушила губами — так, наче підспівуючи якоюсь геть нерозбірливою мовою, можливо, латиною. Скосивши очі на Аду, Перфецький зауважив, що й вона, хоч і не співає, але увесь час немов бореться зі спокусою це робити: посіпування губів якнайкраще свідчило про її стан. За деякий час він і себе впіймав на тому, що сверблячка вступити у пісню робиться все нестерпнішою, й, дарма що слова були невідомі, йому над усе хотілося підтягувати бодай останні склади. На щастя, це невдовзі закінчилось, і всі поаплодували.

Стіл було накрито з такою істеричною щедрістю, що на якусь часинку Стах перестав було жалкувати про свою появу на цій підозрілій вечері. Так, ніби все діялося не у великий піст, а в сам розпал карнавалу. Щоправда, сидіти йому довелося на страшенно розхитаному стільці, який, до того ж, увесь був вимазаний крейдою та заляпаний порівняно свіжими фарбами, але Ада встигла крадькома шепнути, що то наслідки недавно розпочатого ремонту. Крім того, якраз навпроти них умостився Мавропуле, який називав Аду «донечкою» і масно при цьому підморгував. Коли у височенні скляні келихи було налито по вінця густої чорної рідини, що її чомусь усі називали «sangue del drago», Даппертутто звівся на рівні і, час від часу припадаючи вухом до дрімаючого поруч Казаллеґри, ніби шукаючи в того підтвердження своєму спічеві, заявив таке:

— Мої славні! Мої славетні! Мої нерідко ославлені, але перш усього уславлені та прославлені, мої сяйливі! От і настав час нашої вечері. Ви заслужили на неї цілком чесно — упродовж незабутніх чотирьох днів мужньо змагалися інтелектами, наскільки вони вам це дозволяли, щоб викресати з усього цього нинішнього безглуздя бодай якусь іскру веселощів та радостей. Не всі з вас дійшли цілими до цього вечора. Декому вкрадено коня, ще іншому — серце. Від імені свого патрона і від свого власного імені я щиро дякую вам за це. Ми запросили вас не просто так, і не тому, що ви якісь особливі. Адже насправді ви цілком звичайні люди, якими хоч прірву гати й ім’я яким леґіон. Ніхто з нас — ані мій патрон, ані я — не кинув би й оком у бік жодного з вас, якби не одна ваша властивість, яка робить усіх вас не те щоб цікавими, але, скажу так, забавними. Цю свою властивість кожен із вас чудово знає сам, тож я не збираюся навіть її називати. Мушу підкреслити: ви заслужили не тільки на цю розкішну вечерю. Куди поважніші нагороди нині посиплються на ваші заповнені тільки самими собою та іншою порожнечею голови! І справа навіть не в гонорарах, які, до речі, я рахую до трьох — uno, due, tre! — ви зараз познаходите у своїх кишенях!..

Сягнувши до нутрощів піджака, Перфецький і справді намацав цупкий довгастий конверт, який невідомо звідки там опинився. Але він і не встиг цим як слід надивуватися, бо Даппертутто продовжував:

— Що, на місці? От бачите! Так от, усі ці виплати — нуль порівняно з тим, які безодні ми вам сьогодні відкриємо. Для цього від вас вимагається лише одне — пийте і наливайтеся, жеріть і напихайтеся, а щоб не позасинати передчасно — дудліть, жльоганьте, тевкайте, словом — бавтеся і грайтеся, будьте веселі, щоб ми змогли на повен блиск і до самого ранку розгорнути перед вами дійство, назва якому — «Кумедні битви з сонливістю в найширшому колі друзів»[69]!

Тут знадвору вдарило громом, аж стіни затрусились, а спалахи блискавок було видно навіть через забиті віконниці.

— Нас почуто! — втішився секретар і вихилив до дна свій чималенький келих.

— Не пий, — шепнула Ада, проте Стас уже збирався було її не послухатися, звернувши увагу на те, як пожадливо, великими ковтками поглинають присутні своє чорне вино — аж тече патьоками повз вуста і розхлюпується навсібіч. Але, піднісши келих зовсім близько до носа, здригнувся від недоброго запаху, що вдарив йому в ніздрі.

— Маєш рацію, — відповів Аді так само майже пошепки і цілком непомітно — як йому здавалося — для інших вилив свою дозу під стіл, при чому тут-таки відзначив для себе, як зашипіла й обвуглилася підлога під ним. На щастя, мав у кишені про всяк випадок пляшчину з улюбленим прикарпатським бальзамом, останню із запасених ще з дому, — на колір бальзам анітрохи не різнився від «драконячої крові», тож пішов у Стаса за милу душу, міцно зігріваючи й тішачи її.

— Ну, ти й п’єш! — змовницьки підморгнув йому Мавропуле і вкотре загоготів.

— Я свою п’ю, а не кров людськую, — процитував у відповідь Перфецький, можливо, й не зовсім доречно.

І було велике жертя. і калейдоскопічно змінювалися тарелі та наїдки, і раз по раз наповнювалися та знову спорожнювалися келихи з чорним настоєм, і запалювалися щоки та очі, і загострювалися носи. І вищали гостеси, яких Мавропуле ненастанно й невтомно за щось там хапав, ловив, мацав, і виростали хвости, і били об підлогу гарячі копита. І сновигав по залі Даппертутто, виявляючи до кожного шматок уваги і прихильності, кавальчик особливої таємної симпатії, підсовуючи якісь папірці на підпис, пахкаючи димом, закочуючи очі і шкребучи груди нігтями, і не змовкала музика, під яку не те що танцювати, але й дихати було тяжко. І все ж кружляли якісь фантастичні пари довкола, і навіть ветхий Казаллеґра, підтримуваний своїми ніжними супутницями, вичовгав на середину зали, і опинився в центрі несамовитого хороводу — дарма що нижче пояса вже не мав нічого, крім бузкових утеплених кальсонів, і блиснувши з-під капелюха посоловілим пташиним оком, незрівнянна Лайза Шейла сказала з грайливими інтонаціями:

— Hej, body, наступний танець мій!

— Я не танцюю, — буркнув на це Перфецький, бо від випитого бальзаму йому раптом здалося, що то не спаґетті намотує вона на виделку, а живих черв’яків, котрі ще й в роті продовжують ворушитися.

І тут же спостеріг він багато інших метаморфоз із їдлом, яких, здається, більше ніхто й не бачив, і не шампіньйони були запечені в піцці, а пуголовки, і не тортелліні поливав Дежавю червоним кетчупом, а собачі вуха, і не з біфштекса пустив кров Джабраїлі, а з чиєїсь волохатої щоки, що лежала в нього на тарілці, порізана при голінні, і не ковбаски напихав у себе розпашілий Мавропуле, а відрубані пальці якогось невдахи, до того ж із брудом під нігтями, і що вже там говорити про все інше — про овочі, про салати чи про frutti di mare — як не п’явки, то гусениці, як не стоноги, то мокриці кишма кишіли в тарелях, салатницях і полумисках. І глянувши на всю цю мерзоту, Стах не міг не прикластися до бальзаму, прихованого на грудях, бо інакше його обов’язково знудило б…

— Я мушу запросити старого. Нині його вечір, — сказала Ада. — Постарайся не втрачати мене. З поля зору, — уточнила, ніби лиш на це претендує.

І пішла, огинаючи стіл, і там, при самому його початку, поцілувала древнього Казаллеґру в руку, вся темно-зелена, а, можливо, просто в перстень поцілувала, і за хвилину вже вела його в дивному сповільненому танці, під звуки налаштовуваних інструментів, зміїне сичання публіки та громові гуркоти за вікнами.

— Світло! — скомандував у мікрофон Даппертутто, і в покої зробилося напівтемно, себто інтимно.

— Браво, патроне! — знову вереснув Даппертутто.

— Браво, патроне! — підхопила майже вся зала, радісно спостерігаючи за тим, як по-дитячому сумирно вклалася стара голова десь там, зовсім близько від Адиних повновагих грудей.

— А де її чоловік, той німець? — запитав Мавропуле, незламними зубами трощачи хвостову кістку.

— Відучора пропав, — знизав плечима Стах.

— Пропав?! — Мавропуле покрив усе навколо новим валом гомеричного колихання, аж золото на ньому забряжчало. — Пропав! Що ж, тоді не варто гаяти час! — і він, як в усі часи, підморгнув Стасові, але на цей раз відразу двома очима.

— Що ти маєш на увазі? — Перфецький рішуче поправив окуляри і хильнув бальзаму просто з пляшки.

— Що я з нею обов’язково затанцюю! — пояснив Мавропуле і облизав пальці, щоправда, Стах не зауважив, чи свої, чи ті, відрубані. — А тобі щось не подобається?

Стас хотів запустити в нього свинячим вухом, але тої ж миті побачив, що навпроти сидить уже не Мавропуле, а чорної масті віслюку єпископській тіарі й сутані.

— Мої славні, мої дивні! — знову припав до мікрофона летючий Даппертутто. — Прошу всіх звернути увагу: пані Ада Цитрина, співробітниця нашої фундації і королева нинішнього прийняття!

Всі зааплодували разом із черговими ударами грому, від яких аж похитнувся старий Казаллеґра і тяжко зблід.

— Ну, все. Починається, — сказав віслюк, осушивши повний келих «драконівки».

«Йому погано, йому погано», — прошелестіло залою.

Забава тривала.

«Йому погано, йому погано», — цей рефрен пульсував у Стаховій скаламученій голові, і він не знав, кого він стосується, але міг припускати, що навіть його самого.

«Йому погано, йому погано», — з цими словами старого під руки вивели з покою в якісь дальні коридори, а фрак і кальсони обвисали з нього німими печальними складками.

Стасові теж було погано. Ада танцювала. Мала успіх. Її увесь час хтось запрошував. У відповідь на це Стас безжально курив і надто часто знімав та одягав окуляри. Грім і блискавки. Жорстока немузика. Темно-зелена сукня. Всього було забагато.,

Спершу йому здалося, ніби Ада надто відверто треться щокою об груди Альборака. Що руки Джон Пола ковзнули її талією вниз і сплелися замком у найлегковажнішому місці. Що Ґастон Дежавю лизнув її в шию. Що якийсь красунчик, вельми схожий на Ероса Рамацотті, обвився змієм довкола її рухливих стегон. Що навіть Лайза Шейла чомусь танцює з нею.

Скільки було цих танців? Нестерпна безліч! І як довго мучився Перфецький, топлячи біду в пляшці з бальзамом? Тисячу років!

Але кінець його гризоті й тоді не настав, бо раптом пронизливий Даппертутто задеренчав у мікрофон:

— А тепер, мої славетні, танґо! Танґо Мавропуле!

Вогнем пролетів над залою червоний у своєму піджаці волохань і схопив Аду, як соломинку, в кільце своїх лабет. І почалося танґо — ніби й не танґо, а просто ніж у серце Перфецькому, і вихиляси, і притискаси, і вічно він їй щось на вухо наслинював, а вона лише голову відкидала і сміялась, а Даппертутто верещав «краща пара, краща пара!», а це поєднання ядучо-червоного і темно-зеленого було таким же диким і непристойним, як і краватка в Мавропуле, і під оплески всього звіринця, що аж кип’ятком люрав, обидвоє витанцювали геть із зали і зникли десь у загачених піском та битою цеглою коридорах, де потоки дощової води бігли зі стелі.

— Отак-то, — сказав Перфецькому чорний віслюк, а точніше вже не віслюк, бо швидше гардеробний китаєць, котрий наминав паличками спаґетті, однак уже через мить був він ніякий не китаєць, а просто великий зозулястий півень у таких же точнісінько окулярах, що й Перфецький.

— Хоч ти помовч! — ударив Стас кулаком по столі, і півень злетів аж під стелю, сполохано тріпочучи крилами, та так під стелею і лишився, перетворений на семилампову старовинну люстру з оленячими рогами.

І хляпнувши як слід із бездонної своєї пляшки, Стас урешті підвівся і твердо вирішив, що пора…

У коридорах і справді було повно вапна, сірки та битої цегли, і потоки дощівки летіли згори, і Перфецький ступав просто в калюжі і боляче вдарявся об якісь чудернацькі скрині, понаставлювані всюди й позакривані, об якісь незґрабні валізи допотопних часів і труноподібні ящики. В кожні двері зазирав він, але ніде нікого не було, і тільки часом котрась із гостес рвучко обганяла його з криками «Холодний компрес для барона Казаллеґри!», «Гаряча камфора для синьйора Леонардо!» або «Киснева подушка для пана президента!». Вони зіштовхували Перфецького з дороги, щоб не заважав, і йому щоразу доводилося хапатися руками за мокрі стіни, за павутиння, за ніщо.

«А якщо вона зараз там, біля нього?» — подумав Стас і вирішив бігти за наступною гостесою, щоби потрапити туди, де, можливо, рятували життя не по літах перетанцьованому докторові танатології. Однак лише він це надумав, як усі коридорні дівчата позникали, ніхто вже нікуди не біг, і зі злості Перфецький аж присів на одну з дерев’яних коробок. Тої ж миті зсередини почувся стукіт і якийсь паскудний голос прогугнявив:

— Ану пішов звідси!

Стах тільки плюнув і рушив далі…

Минула добра година його ненастанних блукань безконечними коридорами і поверхами, аж урешті йому почулося надто знайоме гоготання. Він шарпнувся на звук і невдовзі побачив цілу зграю гостес, які жваво щебечучи і посміхаючись, вишикувалися в чергу перед дверима, з-за яких і долітав почутий Стахом характерний Мавропулів клич.

— Що він там робить? — запитав Перфецький у дівчат, ледь перевівши подих.

— Запліднює, — гордо відповіли дівчата.

— Кого?! — зірвався на крик Станіслав, бо йому під той настрій здавалося, що в усьому світі є лиш один об’єкт для запліднення.

— Будь-кого, — сказали гостеси. — Всіх нас.

Тут саме відчинилися двері й зі словами «хто далі?» вийшла весела красуня, на ходу підтягаючи панчоху і застібаючи замок на вузькій спідниці. Поки вона виходила, розминаючись у дверях із наступною, Перфецький устиг розгледіти велике ліжко і голову бика, що вдоволено сопіла на ньому і навіть, здалося Перфецькому, підморгувала до нього. Решта тіла перебувала під ковдрою, тож важко було сказати, чи й воно теж було бичим.

— То це воно тут гогоче? — запитав Перфецький облизуючи пересохлі губи.

— Не воно, а він, — виправили його дівчата. — Красунчик наш!

— А де Мавропуле? — зрадив себе Стах.

— Та десь, — сказала найглузливіша з гостес, і всі вони ще довго сміялися Перфецькому вслід…

Ревнощі, люті несамовиті ревнощі гнали Перфецького все далі і далі. Де вона? Хто з нею? Ніч минала, громові розряди стрясали землею і морем, аж будинок ходив ходором і, здавалося, щохвилини міг розвалитися. Зненацька Стах побачив у кінці ще одного коридора постать, яка з не меншою рішучістю кинулась йому назустріч. Він уже наготувався вдарити напасника ногою, чи, краще, ребром долоні, але тут, на щастя, зрозумів, що то він сам, відбитий у дзеркалі.

— А ти що тут робиш? — запитав Перфецький і криво всміхнувся.

— Те саме, що й ти, — відповіло йому віддзеркалення і зняло окуляри, сліпувато мружачись.

Стах намацав собі перенісся. Окуляри були на місці.

— То, може, ти десь бачив її? — ткнув пальцем у груди відображенню.

— їй немає до нас діла, старий, — почув відповідь із дзеркала. — Всі вони курви! Запам’ятай: так було, є і буде. Вони зраджують завжди і повсюдно. Наші дурні серця — то лише предмет забави для них. їх треба дерти, дерти і забувати, і йти далі!..

— Котра година? — чомусь запитав Стас.

Відображення глянуло на годинника і сказало:

— Чверть на першу. Настало десяте березня, старий.

— З днем народження, — сказав Стас і простягнув недопиту пляшку.

Однак не зміг пробитися туди, в задзеркалля, за гладку і холодну поверхню.

Потім були все нові випробування: прогнила балка, що падала звідкись на Стахову голову; калюжа крові, з якої хлебтало п’ятеро щурів; встекло запінений чорний ротвейлер, що рвався з ланцюга, припнутий до велетенської корабельної скрині; сполохана зграя кажанів. Але ніщо не могло зупинити Перфецького.

Не залишай мене з іншими. Не втрачай мене. Так говорила Ада. І він кружляв щоразу новими закамарками цього дивного приміщення, в якому діялося щось надто паскудне.

І розпач його був такий лютий, що він ухопив маленький уламок цеглини і видряпав на стіні здоровенними літерами: АДО Я МАЮ ВЖЕ ЦЬОГО ПО ВУХА МЕНЕ ДІСТАЛИ ДОСИТЬ З МЕНЕ!

Але все одно продовжував її шукати.

«А якщо вона вже повернулася до зали і тепер знову танцює з кимось?» — ні з того ні з сього спало йому на думку. Тож він метнувся назад, однак за декілька хвилин зрозумів, що ніякої зали йому вже не знайти нині — всі коридори закінчувалися глухо і, кидаючи собою то в один бік, то в другий, Стах щоразу повертався до місця, де залишив на стіні свій розпачливий апель. Від такої безвиході мусив знову прикластися до рідної пляшки, аж тут почув арфу. її звуки, вилаштовані в цілком гармонійний ряд, ніяк не належали до загальної й повсюдної какофонії. Перфецький рушив на них, як на світло, звуки були вже зовсім поруч, і він пришвидшив ходу, коли раптом відчув, як провалюється кудись не знати куди, а за мить уже борсався всередині наповненого водою скляного простору, якогось акваріюму, де повз нього пропливали всілякі барвисті рибини з чорними плямами на жовтих плавниках або навпаки. Велика голова з бородою й залисинами схилилася над ним і зловтішно вишкірилася. Перфецький хотів заховатися від неї в одну з мушель на піщаному дні, але тут поруч із головою виросли ще й руки, дві несамовито великі п’ятірні, й вони почали розгойдувати акваріюм на всі боки, від чого зчинилося страшне хвилювання, Перфецьким та іншими рибами кидало від стіни до стіни, голова тішилася і реготала, а потім акваріюм вислизнув голові з рук, Стахові потемніло в очах, він ще раз відчув, як падає, як розбивається скло, як разом із водами, рослинами та мушлями він покидає самого себе.

Він отямився на зимному цементі підлоги.

Над ним лунала арфа, й коли він, постогнуючи від болю, розплющив очі, то побачив чорну мавпу, яка досить вправно перебирала струни і при цьому ввесь час моргала до нього.

«Ще одна моргуха», — подумав Перфецький, підвівшися на ноги і повільно обтріпуючись від водоростей та мокрого піску.

— Привіт, — мовила мавпа людським голосом, від чого Стах шалено подивувався.

— Чао, — відповів нарешті й тієї ж миті впізнав її — за виразом лиця, за способом гри, ще за якимись, інтимнішими, подробицями — її, цю жінку, яка була на шістнадцять років старшою від нього і колись дуже давно, майже в дитинстві, запросила його до себе відразу по закінченні репетиції і провела до свого таємного саду, де він зазнав урагану ставання мужчиною.

— Окуляри не розбив? — запитала арфістка.

— Здається, ні, — Перфецький торкнувся перенісся. — На місці. А як ви… як ти тут опинилася?

— Добрий вечір! — відповіла мавпа й на мить не припиняючи гри. — Ти завжди таке дурне питаєш?

— Ні, не завжди, — винувато заперечив Стах.

— То спитай щось мудріше.

— Ти… ви знаєте цей будинок?

— З новим роком! — сказала на це жінка, і Стах ще більше впізнав її. — Це ти вважаєш мудрішим?

— Ну, тоді скажи мені, чи то пак, скажіть мені — забув, як я до тебе, ну, до вас звертався…

— А ти ніяк не звертався. Лише цокотів зубами, худенький такий, — нагадала йому мавпа.

— Можливо, — кивнув Стас, — але скажіть мені, як відшукати велику залу, де всі танцюють і п’ють…

— Здрасьтє! — перебила його арфістка. — Ну навіщо тобі, скажи, будь ласка, та зала, коли її там немає?

— Кого її? — не зрозумів Перфецький.

— Ну цієї, твоєї…

— І ти знаєш, де вона?

— А то нє, — сказала мавпа і таємниче замовкла, цілком віддавшися музиці.

— То, може, скажеш мені? — закипав Стас, нишпорячи по всіх кишенях у марних пошуках, здається, втраченої пляшки.

— А що мені за це буде? — кокетнула жіночка.

— Мільйон лір, — поліз Перфецький за довгастим конвертом.

— Качумай, чувак! — сказала на це арфістка. — На фіг мені твої ліри?

— Ну, тоді я не знаю, що ще можу для тебе зробити, — пролепетав Стас, із жахом помисливши, що зараз, певно, доведеться її дерти.

— А ти поцьомай мене, — нарешті висловила мавпуля своє заповітне бажання. — Тільки не сюди, і не сюди. А знаєш куди? В дупу!

— Пані, пробачте, я, мабуть, як вам це сказати… — м’явся Перфецький, уявивши червону мавп’ячу задницю і почувши себе так млосно, ніби йому знову шістнадцять і вдвічі старша мадам запрошує його на чай після репетиції.

— Що, не хочеш? — вдавано засумувала мавпа. — Ти ж так її любив колись і навіть називав своєю найсолодшою динькою… Соромітник!..

— Не пригадую, — потер чоло Перфецький. — Може, то хтось інший так називав?

— Ну, як собі знаєш, — образилася мавпа і всім виглядом рішуче показала, що розмову закінчено.

За стінами все ще гриміло, буря не вщухала ні на мить, у лунких коридорах свистав і підвивав вітрисько.

— Давай, — зітхнув Стас, і арфа перестала грати.

Він заплющив очі і наткнувся губами на щось холодно-металеве. То була клямка з якихось, раніше ним не бачених, дверей. Від дотику його губів двері ледь прочинилися. Перфецький підвівся з колін, але до кімнати, що привідкрилася за дверима, не ввійшов. Йому і так було все видно, хоч у кімнаті й горіло всього декілька свічок і панувала густа напівтемрява.

Посередині кімнати стояла на чотирьох ніжках старезна чавунна ванна, закіптюжена й облуплена. Вочевидь, мала виконувати функції ложа, бо саме в ній возлягав жовтаво-блідий Казаллеґра. Поруч із ванною припав на одне коліно спітнілий Мавропуле. Рука президента завмерла на його циганській буйній голові, схиленій наче перед прапором. Обидві дівчини — Лючія й Кончіта стояли в головах і ногах ванни у позах плакальниць. Крім них, у кімнаті була ще одна особа — хтось обернутий лицем до стіни, якась жінка в темно-зеленій сукні, перед нею був розкритий грубезний півфоліянт, з якого вона щось монотонно читала впівголоса, в’язкою, цілком невідомою мовою, можливо, койне.

— І тоді настає час, — казав старигань, ледь ворушачи сірими тонкими вустами.

— і тоді настає час, — повторював за ним Мавропуле.

— і приходить інший волею мого Пана…

— І приходжу я волею мого Пана…

— і ти не віриш і кажеш до свого Пана…

— … до свого Пана…

— Пане мій, не набувся я ще на світі, не натішився…

— … не надувся я ще на світі, не напишнився…

— Тебе, мій Пане, не наславився, не нарухався, не нажився…

— …не набавився, не нанюхався, не напився…

— і п’ять тисяч весен чесно служив Тобі, а не наслужився.

— …і п’ять тисяч весен підло служив Тобі, щоб Ти сказився.

— і я питаю, мій Пане, в Тебе: «Чому сьогодні?»

— і я питаю, мій Пане, в Тебе: «Хіба не сьогодні?»

— і чую Тебе в животі своєму, як кажеш: «Таки сьогодні!»

— і чую Тебе в животі своєму, як кажеш: «Таки сьогодні!»

— Бо настав час і прийшла ніч і прийшов той…

— Бо настав час і прийшла ніч і прийшов я…

— Кому силу Мою і красу Мою і чари Мої віддаєш…

— Кому силу Його і красу Його і чари Його віддаєш…

— А тебе Я візьму до Себе на вічне розкошування в саду!

— А тебе Я візьму до Себе на вічне тортурування в аду!

— Так тому й бути…

— Так тому й бути…

— Так тому й стати…

— Так тому й стати…

— А якщо не бути й не стати, то нічому не бути й не стати!

— А якщо не бути й не стати, то Я тобі дам!

І по закінченні цих слів, що від них у Перфецького аж подих забило, старий вимовив ще якесь заклинання, і мурмотів їх слідом за ним Мавропуле, піт з якого котився ріками вавилонськими, так що ядучий піджак зробився темно-вишневим, і громи розколювали небо десь за стінами, а сині струми блискали рукою вмираючого і тріщали в дикому волоссі його наступника, і все це булькало незнаною мовою, а, може, й різними незнаними мовами, бо Перфецький не знав жодної мови, а знав тільки слова…

І тоді ванна зі старечим тілом здійнялася аж під стелю і закружляла кімнатою, і всі, навіть жінка в зеленому, звели погляди на неї, ніби на образ вищого свого володаря, й на мить опинився в ній не сивезний дідула, який щойно тарабарщиною заклинав, а лев з крилами, і його можна було би за того самого, священного, лева повважати, якби не малесенькі ріжки, що вибивалися з-під ясної гриви; але все тривало тільки мить, бо вибухнула ванна разом із левом сліпучим вибухом, і жовтого диму було багато, і смороду, та знов лише на мить, бо залишилося після вибуху тільки яйце, що впало з-під стелі на підлогу, але не розбилося, бо таки було тверде, і розбитись йому не дано було, бо таке воно мало призначення.

Яйце собі котилось, а Мавропуле вже підводився з коліна. І піймавши яйце, проковтнув його. Тої ж миті постав на його місці великий вогняний стовп, і несамовитий регіт, і жар, а Лючія з Кончітою звинно затанцювали навколо нього. Тільки пані в темно-зеленому й далі стояла обличчям до книги, з якої щось таємне вголос вичитувала…

По гнилих дошках, по калюжах, по уламках акваріюмів, по слизьких і кручених сходах, по мисках і відрах з дощівкою, по свічниках і лампадах, по всьому, що траплялося під ноги, гнав Перфецький куди очі бачать, хоч нічого очі не бачили. Якісь воронячі гнізда сипались на нього зі стелі, якісь мишачі лапи і слимаки падали за комір, і всюди був пісок, гіпс, цемент, і шмаття шпалер, і валізи, й коробки, і труни…

— Сталося, збулося, звершилося! — скреготів у мікрофон Даппертутто.

Усі привітали це повідомлення оплесками. Тільки Ада, королева прийняття, в темно-зеленій сукні з брошкою-жабкою (жабкою Брошкою), незрушно стояла перед розкритою книгою, грубезним напівфоліянтом.

— Мої славетні! — продовжував нічну акцію секретар. — Мої велеславні! Наша забава триває, хоч до світанку вже ой як недалеко. Але що нам ці світанки земні — найголовніше поки що перед нами! Як настрій, мої знамениті?

Усі заревіли й затупали з таким рвійним схваленням, що Даппертутто аж розцвів, ніби потворне карликове дерево.

— Настає мить остаточної винагороди, — заговорив по хвилині, коли юрба затихла. — Ви пам’ятаєте, що фундацією обіцяно вам значно більші блага, ніж вечеря, до речі, щасливо вами зжерта, і гонорари, які вам покладено до кишень. Але що, що це таке? Чого вам найбільше хочеться?

У відповідь залунало безліч відповідей, серед яких вдалося розчути щось про автомобілі, нафтові акції, літаки та нерухомість бо в кожного було своє інакше заповітне бажання.

— Ні! — заперечив Даппертутто, стрясаючи головою. — Ні! Не те ви сьогодні отримаєте, а щось набагато вище, цінніше і незрівнянніше. Але що це таке? Що є для вас най, най, найбажанішим?

Цього разу відповідей надійшло вже менше, та все ж дехто наважився припустити вголос найсокровенніше:

— Заміна статевих залоз!

— Міжпланетний секс!

— Продовження віку!

— Життя на островах!

— Вічне блаженство!

— Ви майже вгадали, мої солодкі, ви майже вгадали! Ще трохи — і ви скинете з себе назавше тягар неможливого! Мисліть розкутіше, легше, вільніше — запам’ятайте: неможливого немає! Нині дарується все! Ще трохи — і ми почуємо це слово, ми осягнемо неосяжне, ми досягнемо недосяжне, цю затаєну ідею фікс, якої ви ще, можливо, соромитеся, а проте дуже, дуже цього хочете, у снах, у підкірці, у прозріннях ви бачите це…

— Безсмертя, — пожартував Перфецький, і всі озирнулися на нього.

— Так, так, чорт забирай! — підстрибнув Даппертутто. — Так! Хто сказав це слово? Хто першим його вимовив? Де він? Покажіть мені цього жартівника!

Щонайменше п’ять десятків людей закричали наввипередки:

— Я! Я це сказав!

Після чого почалися вже такі шалені радощі, такі вже котячі любощі, таке буяння темпераментів, що секретареві довелося нестерпно довго цілу кумпанійку приборкувати й заспокоювати, насправді ще більше роз’ятрюючи її.

— Так! Так! Безсмертя! Вічність! Всесвіт! — кричав він раз у раз, метляючи хвостом і бігаючи вперед-назад по залі.

Та все ж і цей шквал мусив закінчитись, і запала врешті тиша. Усім бо надто хотілося знати, що буде далі, яку ще гру з ними сьогодні зіграють.

— Проте для безсмертя, мої імениті, — інтригував Даппертутто, — для безсмертя треба кожному з вас дещо таке в собі поправити. Бо його, безсмертя, гідний лиш той, хто став самим собою, інакше — зась! Адже ви — це поки що не ви, мої дорогі! Адже зараз ви ще не є собою! Ви зараз — ніщо, тьху, порожнеча, інтелектуали! Я бажаю вам стати собою! Справжніми! Іншими! Незрівнянними!

— Але як? — в один спраглий голос заревіли гості дому Фарфарелльо.

— Маґічна книга! — знову перекричав їх секретар. — Маґічна книга в руках нашої королеви Ади! Маґічна книга, якій чотириста років! Чотириста разів по чотириста років! Вона розсудить кожного і перемінить для безсмертя!

Після того, як надцята буря волань і захоплень ущухла, Даппертутто знову взяв мікрофонного змія до рук. Говорив тепер без знаків оклику, спокійно і конкретно — як інструктор альпіністів перед сходженням на особливо видатний стрімчак:

— Процедура буде простою. Кожен з вас, хто погоджується на безсмертя, а інших, я сподіваюся, тут нема, по черзі підходить до книги і називає тільки два числа: перше з них означає сторінку з кінця, а друге — рядок знизу. Сторінок у цій книзі одна тисяча сто одинадцять, а рядків на кожній сторінці сорок, себто безліч. Ви називаєте два числа, тільки два числа, без зайвих балачок, — і пані Ада прочитує вголос загадане вами місце, і тоді, якщо ви того варті, ви перетворитесь для життя нового, для життя вічного згідно з написаним і прочитаним!

І треба було бачити, як ринули всі гості туди, до Ади, до її королівського підвищення, як почали затято гризтися за місце в черзі, як терлися ліктями, плечима і животами!.. (Хоч усіх випередила стрімка Шалайзер у капелюсі набакир).

Лише Перфецький, печальний у своїх окулярах, не біг нікуди. Не прагнув безсмертя, чи що?

Між п’ятою і шостою ранку розчахнулись віконниці, і разом з вихором, що закрутився по залі, виріс на підвіконні вогняний стовп, усередині якого стояв червоно-ядучий Мавропуле, що супроводжуваний був двома малими кометами і шлейфом розжарених газів, і першу з комет звали Лючією, а другу Кончітою. І закричав Мавропуле аж із черева свого:

— Я — великий дух Бахафу! Я прийшов покликати вас. Ходіть за мною у вічно квітучі сади нашого з вами володаря й повелителя!

— Станьтеся! — ревнув зі свого мікрофона лукавого Даппертутто.

— Станьтеся! — проспівали слідом за ним сласно-млосні голоси, ім’я яким леґіон.

— Станьмося! — зажадали гості.

І понеслися з вікон у буряне передсвітанне небо, одне за одним, одне перед одним, одне поперед одного, проваджені вогняним чаклуном із двома прибічними кометами. Але не Лайза Шейла вже була серед них, а змієтіла крилата ламія, суккуб на ймення Ліліт, і було їй так добре, і не самозваний Альборак Джабраїлі вилетів у безкрай слідом за нею, а джинн без імені, що вкрав було у пророка його крилатого огира і привласнив було собі його ім’я, однак волею Аллаха був його все ж позбавлений, а названий кінь повернутий до золотих стаєнь на сьомому небі; але й це було добре безіменному джиннові, бо став самим собою, і не Джон Пол Ощирко злинав у холодні висоти по бездонно синю іншу траву, а дух африканського лісу Дада, присутній у кожній рослині, у кожній квітці та тичинці, в кожній пилинці, а потім забутий, проте нині знову з небуття вистеблуваний, себто воскреслий — земляний, трав’яний, листяний дух, і було йому добре. І, звичайно ж, не Ґастон Дежавю, знавець Хореографії, увірвався в Океан Повітря слідом за спасенними, а знову ж таки крилатий — бо всі вони були крилатими — Маркіз Жаб, тонконогий скрекотун, великий прихильник чорних мес і суботніх ігрищ на потойбічних мочарах; і так було добре.

А за ними — ще тьма-теменна інших гостей: але не акторів і не міністрів, і не модельок, і не банкірів, а все переважно лемурів та єхиден та сирен та восьмиоких драконів та мантікор з ляцертінами…

І вся довжелезна кавалькада виблимувала примарно і пирхала навсібіч димами, і стріляла газами, й гуділа, й дудніла, і ревіла, і врешті, о чверть на сьому земного венеційського ранку, за мить до першого денного спалаху, пропала в темнотах між невідомими сузір’ями.

А Стах Перфецький опинився у книзі, ні, у Книзі, в її саду, серед кущів і квіття старих дереворитів, серед птахів і бджіл грецького письма, серед мови койне, серед захоплюючих історій, серед запахів — старого паперу, вина, шрифтів, акварелей, золотих тиснень. Сад був задушливим і тьмяним, а трава в ньому сягала Стахові до пояса й вище, і всюди сичали змії. Він уже майже наздогнав її — бо був певен, що то Вона, хоч і бачив лише зі спини, — він біг за Нею вже давно, та все не міг наздогнати, трава дедалі вищала, сичання — голоснішало, пахло плодами всіх дерев, зображених на сторінці, отже, він таки наздоганяв її, щоб тільки спитати, та не дізнатися, щоб тільки глянути, та не побачити, щоб тільки руку простягнути, та не торкнутися, і він уже простягував руку з безмежно довгими пальцями, коли зненацька почув, що його кличуть, що його ненастанно кличе голос інший, голос Адин, що його ім’я вимовлено вже десятки, а, може, й сотні разів, і коли це нарешті дійшло до нього, то він зупинився, то все зупинилося, і щойно розгорнутий сад згорнувся у безконечно малу нікчемну крапку, останню крапку в кінці останнього речення вже неіснуючої Книги, ні, книги, бо знову і знову пробивалося до нього звідкись іззовні одним єдине слово: «Станіславе!»