Перверзія

(23)

Я щасливий знову бачити перед собою ваші уважні лиця. Мені залишається продовжити і закінчити.

Рух, ненастанний рух, чорні діри цілих століть, провали в пам’яті, відсутність форми та ієрархії, плазма, бродіння — ось що впадає в око при зануренні в глибини землі, про яку я почав вам розповідати. З тутешніх і чужинських літописань, принаймні тих, які заціліли в пожежах тисячі й однієї війни всіх часів — перед монголами, за монголів і після них, — з пісень, леґенд, міфів та інших прекрасних нісенітниць, а краще сказати — версій (бо так ми домовлялися) випливає образ країни, куди химернішої, ніж тогочасні Індія чи Китай. Над нею вічно схрещуються мечі комет. Процесії мерців серед білого дня виходять із підземних поховань. Телята народжуються з вісьмома ногами, а собаки з двома головами. Церкви западаються під землю, а на їхньому місці виникають чорні озера. Суховії та смерчі піднімають у небо і відносять кудись аж у безодні Тартарії цілі міста разом із садами й будинками. Фігури Божих розп’ять на роздоріжжях самі собою відвертаються ликами на захід. І не дивно: ця земля не знає Божих законів, бо вона Богом покинута.

Але в той же час як щедро обдарована! З «Трактату про дві Сарматії» постають перед нами такі багатства незайманої природи, що мимоволі напрошується алюзія з біблійними медом і молоком. «Птиці стільки, що з весною діти наповнюють човни яйцями диких качок, гусей, журавлів і лебедів. Собак годують м’ясом дикої звірини. Річки переповнені нечуваною безліччю осетрів та інших великих риб, які йдуть із моря вверх у прісні води; так наповнюється ріка рибою, що кинутий у воду спис затримується і стирчить, ніби вбитий у землю». Дике Поле, ця манлива terra incognita українського Півдня і Сходу, приваблює у свої фатальні простори все нових і нових піонерів — щось на зразок американського Дикого Заходу через чотири-п’ять віків.

Трава там заввишки з вершника. Дуби мають по десять тисяч років — з одного такого дерева можна витесати цілий корабель або палац. Напівказкові тури, зубри і сайгаки з золотими рогами та алмазними копитами велетенською неляканою хмарою пересуваються з краю в край цієї безкрайньої рівнини. У насипаних до неба могилах сплять в очікуванні години X передвічні чаклуни, що стережуть незліченні скарбниці. Але взимку все це зникає під снігом. Його випадає стільки, що, як і трава влітку, він здатен заховати кінного воїна. З весною ці сніги тануть і затоплюють на два-три тижні всю навколишню рівнину. Тоді місцеві мешканці випливають на Світ Божий у своїх човнах і закидають рибальські сіті, за допомогою яких виловлюють пребагато всякої всячини: перепелині гнізда, римські монети, мамонтові бивні, черепи невідомих монархів, з яких веселі кочівники пили вино.

Звичайно, така земля не могла не притягувати численні зграї особливо колоритної людності з різних ягідних полів і країв. Позбавлені маєтків вельможі і позбавлені сану духівники, мандрівні жебраки, що знаються на хіромантії, хіротонії та хірургії, співочі сліпці, що взяли на себе місію і трубадурів, і хронікерів, утеклі селяни, позацехові партачі, спудеї, відраховані за вільнодумство і содомію, лицарі з підозрілими генеалогіями і безсумнівними геніталіями, реєстрові картярі й шарлатани, єзуїтські проповідники, чорношкірі акробати, невизнані королі неіснуючих держав, учені пройдисвіти, шукачі філософського каменя, продавці повітря, послідовники цвіту папороті, деґустатори солі таємних знань, шинкарі, обізнані в халдейських грамотах, діти першого причастя, свідки другого пришестя, адепти третьої ночі, адвентисти четвертого дня, мочеморди, соціяни, аріяни, растафаріяни, тринітарії, антитринітарії, проте перш усього — вільні коханці й козаки, джигунство й богунство, пияцтво і рубацтво, ангели степу…

Наші карнавали зберегли для нас виразні персонали декотрих із переліченого ряду. Наприклад, сюзерен Карпат і Дунаю князь Ярослав Осьминіг, прозваний так за свою всепроникливість і всюдисутність. Або Козак Ямайка — рідкісної проби шукач пригод, який, викравши на острові Хіос турецьку галеру, добився аж до антильських берегів і започаткував там рід Ощирків. Або філософуючий кат Павло Мацапура, один із батьків середньовічної наркомафії, що був повішений за любов до людського тіла. Або шотландський характерник Мак-Ніс, що дослужився до козацького полковника і нині відомий всій Речі Посполитій як Максим Кривоніс…

Чужинці на Україні — то взагалі предмет для окремої й довгої балачки. Зупинюся лише на кількох італійцях — насамперед із почуття любови до всього італійського, але й також тому, що для кожного італійця Україна могла би стати рідною ненею.

Поминаючи відомі ширше ймення всіляких епігонів високого quatrocento, які, не знайшовши собі збуту по інших, західніших, землях, прийшли до нас, начинені вщерть архітектурними, малярськими, музичними, еротичними та філософськими ідеями, всіх цих героїв плаща і шпаги на кшталт П’єтро Барбона, Павла Римлянина, Амброзіо Прихильного, Каллімаха Буонаккорсі і ще пізніших Россі, Растреллі, Корасіні та іже з ними, згадаю тут побіжно тих, які знані набагато менше, а проте являють собою типи цілком непересічні і навіть екзотичні. Це насамперед власник пересувного звіринця Мікельаньйольо Романо, що першим показав мешканцям моєї країни живого носорожця, про якого раніше вони тільки читали в популярних «Фізіологах», очевидь, візантійського походження. Це, безумовно, консул Венеційської республіки Бандінеллі, що мешкав у будинку з крилатим левом на львівській площі Ринок і влаштовував незабутні корабельні реґати з музикою та співами по ріці Полтві з її каналами. Це також дипломат і поет, посол Венеції до козаків Альберто Віміна да Ченеда (насправді Мікеле Б’янкі), що розкуштувавшися в місцевих медах і настоянках, не побажав їхати назад та й так і лишився при Низовому Військові під іменем писаря Михаська П’янки, скінчивши білою гарячкою в Буджацьких степах. Це також син блудного цигана і капуанської пралі П’єтро Моґільяні, що перейшовши у грецьку віру, вибився в митрополити, а потім заснував у Києві академію, де навчали, за італійським зразком, семи вільних наук; до решти своїх днів цей поважний ієрарх не міг позбутися м’якого романського акценту у вимові, через що так і кликано його «волохом» або «молдаванином». Це, нарешті, Джованні Мазеппа, уламок вигаслого льомбардійського роду, який зробив карколомну політичну кар’єру спершу за царювання Петра Першого, а згодом і при дворі короля Швеції Карла Дванадцятого. Я міг би продовжувати цей чудовий реєстр.

Однак, аби завершити з темою наших історичних зв’язків, мушу підкреслити, що й українців чимало привабила до себе ЬеІІа Італія. Вони вважали, що зможуть тут чогось навчитися, тож пішки переходили через Альпи і лягали спочити в солодкій траві неподалік Больоньї або Падуї, над берегами вічних рік, у затінку помаранчевих дерев. Згадаю при цьому хоч би Юрця Котермака, по-іншому Юрій Дрогобич, автора найпершої видрукованої в Римі книги, доктора філософії, медицини і астрономії, ректора Больонського університету, на лекціях котрого бував навіть Миколай Коперник. Вважався, щоправда, одним з найвідсталіших учнів, не раз виставлявся з лекції, позаяк наважувався вголос верзти всілякі протиприродні дурниці, що нібито Земля обертається навколо Сонця. Наслідки цих коперниканських містифікацій ми тяжко спокутуємо донині.

Я вже й не згадую тут про те (а варто би), що славетний венеційський маляр Вітторе Карпаччо походив, ясна річ, із Карпатських гір, як і я, і справжнім його прізвищем було чи то Гуцуляк, чи то Будзуляк, а може й Буждиган.

Тепер, любі пані й панове, перш ніж перейти до заключної частини мого переливання з посудини в посудину, я хотів би поскаржитися на деяку задерев’янілість язика і пересохлість у горлі. Чи не дасте своєї доброї згоди на те, аби я швиденько хильнув якогось молодого вина з он того срібного келиха? [Отримує згоду, п’є вино].

Але досить ляльок і масок. Від презентації екзотичних птахів і рослин варто перейти до предметів вищого змісту. Адже ми зібралися в епоху «посткарнавального безглуздя світу». І ми запитуємо: що на обрії? А я вже добру годину торочу вам про те, що за обрієм. Хоч, може, обрій — це не тільки те, що мріє недосяжністю десь попереду. Можливо, справжній обрій нам дано побачити, лише озирнувшись і прикривши дашком долоні сліпнучі від призахідного сяйва очі? До речі, предки мого народу вважали, що саме там, за обрієм, живуть душі й тіла померлих. Якщо колись це виявиться правдою, то я дуже хотів би дійти туди — навспак, назад, спиною вперед, не озираючись. Тільки так зберігаються шанси наздогнати цю невидиму, але аж ніяк не умовну лінію.

Ця земля, про яку сьогодні стільки мови з моїх вуст, не могла, як ви вже розумієте, не породити безлічі поетів. їх є цілий леґіон, і вони здебільшого нікому не знані, крім самих себе, але є навіть серед них і кілька тисяч щасливців, що їх друкували в газетах і навіть видавали книжками. Ще більше, ніж поетів, маємо пісень. Один дурисвіт нарахував їх близько тридцяти тисяч. Я можу похвалитися тим, що знаю добрий десяток з них.

Але не поети і не пісні становлять суть нашого карнавалу. Вони лише додаток, присмака, спеція для особливо чутливих. Існує інший чинник, інший збудник. Завдяки йому ми вижили навіть після найспустошливіших воєн і, за словами Павла Алеппського, залишилися «численнішими від зір небесних та піску морського». Нарешті, завдяки йому ми щоразу стаємо самими собою попри всі спокуси бути кимось іншим.

Я маю тут на увазі велику містерію чоловіка та жінки.

Українських жінок я можу порівнювати хіба що з італійськими або грецькими. Кожен із вас міг бачити таких, як вони, в Тіціяна. Заїжджий з Вірменії перелюбник ще п’ять віків тому написав про них так: «Зросту більш високого, ніж низького, з волоссям більш темним, ніж ясним, з очима більш карими, ніж сірими, хоч бувають також зелені. Зуби великі й білі, але не занадто. Губи швидше тонкі, ніж товсті, але приємні для цілування. Брови, як вони самі ще називають, шнурочком, а носи бувають різні, хоч не такі красиві, як у наших. Подих приємний, голос добрий для співу, язик жвавий. Шиї плавні, аж ніяк не задовгі, достатні. Плечі широкі, але в міру, гарні. Груди більше великі, ніж маленькі, часом дуже великі, вкрай рідко дуже маленькі. Животи славні, великі, місячно-білі. Про стегна я міг би розповідати вічність, про сідниці — ще довше, однак не буду. Коліна, як і лікті, тверді, приємні на дотик, чутливі. Литки, як і рамена, повні, гладкошкірі, без волосся. Ступні загалом більші, ніж серед інших народів, але їм це пасує. Про міжніжжя знов-таки ні слова, хоч добре. Забув про вуха — швидше малі, ніж великі. І про долоні — здібні до всякої праці, чисті».

На жаль, ми дуже невдячні створіння. Наше чоловіцтво ще й досьогодні не навчилося цінувати як слід того, що йому подароване. Татари, які набігали з півдня упродовж віків лише за цим «живим товаром», виявилися нібито кращими поціновувачами. В усьому магометанському світі, а також тут, у Середземномор’ї Європи чи навіть Африки, продавалося викрадене ними і поґвалтоване жіноцтво «з волоссям більш темним, аніж ясним». Мода на українських наложниць легко заступила собою попередні захоплення гаремних еротоманів худими черкешенками, дебелими амазонками чи фригідними лесбійками.

Наші чоловіки виявилися назагал не гідними такого багатства. Що робили кращі з них, аби втримати цих жінок і вберегти їх? Утікали в поля, за пороги, в козацтво, в безшлюб’я, в ченці. Для чого? Аби досхочу попиячити, порибалити, побути в чоловічому товаристві. Тим часом жінок, «про стегна яких можна розповідати вічність», залишали любити всіляким тюхтіям, гречкосіям, заїжджим ловеласам та мандрівним штукарям, і коли з південного сходу налітали ловці жіночих тіл, то вже не було кому їх захистити, бо тюхтії пересиджували тяжку годину в шинках, ловеласи пускалися в дальші, невитолочені країни, а штукарі просто розчинялися в повітрі, адже на те вони і штукарі.

Якось одна молода грекиня розповіла мені про те, що в усіх їхніх жінок зазвичай такі ж високі і гарні груди, як і в неї. Це досягається завдяки певному секретові. їхнім дівчаткам з раннього віку дають їсти особливого виноградного слимачка. Я тоді пожартував, чи не дають адекватного слимачка їхнім хлопчикам, і все ж: як багато старань докладають греки до того, щоб їхнім чоловікам хотілося любити їхніх жінок! Щоб ця несамовита драма, цей карнавал почуттів ніколи не мали кінця.

Тим часом у нас триває велике статеве непорозуміння. Наші дівчата і далі недолюблені нами. Будь-які вияви повноти буття, цього вічного солодко-гіркого свята з його дарами і дірами, для нас замінило застілля — цей ерзац карнавалу, де надто багато п’ють, їдять і глитають, де «навіть coitus не коїться», де «гузна цвяхами присилено», де «ми йдемо у наступ і грузнем в харчах, і, як лицарі, ляжем кістьми у гостях»[67]. А наші жінки робляться від цього товстими і пійманими у пастку.

Найжіночніші з них щодня утікають до заморських гаремів — більшою мірою нині, як триста років тому, але завтра більшою мірою, як нині — вони прикрашають собою духмяні суспільства Заходу та Сходу на всіх рівнях їхнього функціонування: від брудних портових лупанаріїв до вишуканих снобістичних клубів.

Наперекір усьому цьому серед нас іще знаходяться такі, що любляться між собою. Завдяки цьому ми виживаємо навіть зараз, коли всі ангели від нас відвернулися. Завдяки цьому ми ще й досі «численніші від зір небесних та піску морського». Нарешті, завдяки цьому ми все ще стаємо самими собою, хоч настільки сильні спокуси здаватися кимось іншим.

Дозвольте мені перед закінченням один трюїзм. Сподіваюся, він не надто вас роздратує.

Тільки любов може порятувати нас від смерті. Там, де закінчується любов, починається «безглуздя світу». І я не думаю, що тоді «на обрії» ще може «що-небудь» залишитися. Крім порожнечі, звичайно. Вона вабить, вона кличе, вона притягує — як нам чинити опір у цей «постлюбовний» час?

Я найменше хотів би скидатися на пророка і щось тут сьогодні провістити. Я запропонував вашій неуважності всього тільки низку версій, кожна з яких зокрема є хибною, а всі разом вони суперечать одна одній, і все ж я спробую навіть із такої безнадійної ситуації вийти з честю, себто з певним висновком. Це вкрай необхідно для композиційного завершення мого тексту. Але не більше. Тому прошу не сприймати цього висновку аж надто поважно. Поставтеся до нього, як до крапки в кінці речення. Або як до трьох крапок чи до знаку запитання.

Я дотримуюсь традиційної системи уявлень. Якщо під Карнавалом розуміти граничне напруження сил життя у всій повноті та невичерпності чи так само вищий вияв битви любові зі смертю (смертю як порожнечею, як антибуттям, як нічим), то він і справді не повинен закінчитися ніколи чи, принаймні, тривати настільки довго, наскільки ми ще не вичерпали свого кредиту в Небесного Глядача. Стверджую це, ні, не стверджую, — припускаю, хоч і можу при цьому здаватися таким же старомодним, як і недоречно вигаданий мною Ярополк-Непомук Кунштик, своєчасно померлий від затемнення світу.