Перверзія

(31)

Венеція, 11 березня, близько шостої ранку. Моє ім’я Станіслав Перфецький.

Годину тому я прокинувся в цілком іншій кімнаті. На широчезному ліжку під балдахіном. Разом з однією подружньою парою. її звати Ада Цитрина, а його Янус Марія Різенбокк. Я, здається, десь уже казав про це. Ми спали втрьох. Тяжко згадати, як до цього дійшло. Мені не хочеться, слово честі. Зрештою, це не має вже ніякого значення.

Ада лежала горілиць між нами двома. Я не зміг її розбудити. Навіщо? Так, я зрозумів: сонливість.

У неї було інше лице. Якась тінь на ньому. Тінь на всьому, в кожній заглибині, жовтизна. Тінь і сон, сон і тінь, світанкова яма, провалля.

Різенбокк. Його рука протікала під її головою і долонею сягала мене. Мого волосся. Різенбокк лежав на боці. Обличчя, навіть у сні без сорому, повернуте до Ади. Вузька посмішка. Щілина для мух.

Я: також лежав на боці. Але відвернутий від них. З ночі тривало слово: «ніколи». Де я його почув? Нема часу заглибитись. Але так воно виглядало.

Я мушу зникнути перед сьомою. Чим швидше, тим краще. На це є свої підстави.

Я не зміг її розбудити. Обережно виплутався — пожмакані, деякі навіть подерті простирадла, їх було дуже багато, вистачило б на сто лупанаріїв.

Я був, ясна річ, голий. Добрих чверть години шукав у темряві ранку свої окуляри. Далі пішло простіше. Хоча свій одяг знаходив у найнеможливіших місцях.

Що за тінь лягла на неї? Тінь і матова жовтизна. Балдахін.

Крім того, повно всіляких дрібничок, які маю звичай носити у кишенях. Мав звичай носити у кишенях, так буде правильніше.

Часу лишається тільки на закінчення цього [пауза] послання. Аби викурити цигарку. Добре, що є тільки одна. З мене здібний режисер, я завжди здогадувався.

Ада: зітхнула? Я хотів нечутно поцілувати її, спалену дотла.

Я втрутився в чуже.

Я не мав на це права.

Куди я поліз?

Я нічого не знаю про неї, крім того, щодо самого… хотів бути поруч. До самого кінця. Не заголосно? Можливо. Така пора. Вона впливає. Мить перед світанком. До голови йдуть усілякі пишномовні маразми. Вибачте.

Та кімната була пасткою. Двері якась почвара заставила старими громіздкими меблями. Я не став нічого розтягувати — побудив би увесь готель. І тільки Ада. Вона спала б і далі. Що було робити?

Промордувався з вікном ще добрий десяток хвилин. Якісь середньовічні хитрощі. Тоді з’ясувалося: вікно вже відчинене. Зате я врешті додув, як це робиться. Зі своїм не матиму стільки клопоту.

Канал дихнув на мене холодом. Я ступив на підвіконня. Ледве втримався від спокуси.

Різенбокк. Зашелестів простирадлами.

Шансів дістатися до себе в кімнату не було ніяких. Мається на увазі, з боку Каналу.

Тоді я згадав: лазничка. їхня якраз під моєю, поверхом нижче. У ванні чомусь було повно води. З рештками пахучої піни. Тут-таки вився інший запах — Адин. Вона має багато гарних запахів. Цей належав минулій ночі. Бай-бай.

Я відчинив вікно. І що? І подумав про невблаганність.

Перепрошую. Там була драбина, залишена свого часу В. Немов запрошення. Страх висоти, якого я так і не зміг позбутися.

Звідкись: уривки з опер. Деякі я впізнавав.

Що залишалося? Ще раз визирнути в кімнату? Ада спала сама? Мені здалося? Куди подівся Різенбокк? Знову зробився фавном? Я не підійшов до неї. Бай-бай.

Тоді поліз драбиною вгору. Піді мною був сад. Майже невидний. Остання пітьма ночі. Від нього теж пахло — миртом і травою.

«Де він, я хочу знати», — рішуче співала Ельвіра. Я пірнув у вікно лазнички. Так опинився знову в себе.

Мені здається, я не забув нічого. Мушу поквапитися. Канал оживає. О сьомій вони прийдуть. [Пауза]. Я не хочу цих фокусів. З паяльними лампами і те де. Обійдуться без мене. Хто це слухає оперні кавалки о шостій ранку?

Чи, може, то всередині?

Спокушання музикою?

Продовжую. Мусив зупинити диктофон. Знову морочився з вікном. Тепер нарешті. Усі шляхи відкриті. Добре відштовхнутися ногами від підвіконня. Інакше напорешся черевом на палю. Така ніби козацька історія. Яка пересічна глибина Каналу? Хто мені скаже, гей?

Мовчок.

Навіщо мені там окуляри?

Так. Декілька останніх зауважень. Для тих, хто потім буде це прослуховувати. Моє самогубство: прошу розцінювати як естетичний акт. Нікого в ньому не звинувачувати. Напрям польоту: по черевиках.

Я зашився. І все. Це суто мої проблеми. Мені вже співають ангели. Італійською мовою.

Хто там слухає ангелів о пів на сьому ранку?

Ногами стаю на підвіконня. Хитнуло. Ці ґотичні вікна, вони високі. Міг бути перший рядок для вірша: ці ґотичні вікна, вони високі. Мабуть, виглядаю смішно. В такому прорізі.

Ну, як тут? Усе на місці. Венеція постає з темряви. Санта Марія делля Салюте. Це замість молитви.

Зараз перечекаю барку — і вперед. Додому. До води. Риба хоче плавати. Мене чекає океан. Я обживу затоплені яруси цих будинків.

Дайте ангелів голосніше! Повний звук! Останнім запишеться сплеск води. Води, що зімкнеться. І врятує мене. Вибачте.

Отже. Я дякую всім. Я дякую за все. Це було чудово. Мушу вас покинути. Вибачте, що так довго. Не кожного ж дня!..

Дякую за увагу. До побачення. Слухайте далі. Слухайте це життя. Слухайте ангелів, слухайте сплеск води.