Перверзія

(18)

Ні, я не відчув, я нічого не відчув, — у цьому місці слід уживати значно менш осмислене дієслово, такого в нашій мові навіть немає. Що було переді мною? Безодня зали, заповнена піротехнічними спалахами і прожекторними ореолами. Золота линва, що давала шанс для втечі.

Вони могли перерубати її чи відв’язати врешті-решт. Саме тоді, коли я вискочив на поручень балкона і, вхопившися за неї руками й ногами, рушив уперед і вниз. Вони могли перерубати її своїми тесаками, котрі носили за поясом, ніби справжні наймані вбивці. Я загримів би з-під самої стелі, з-під ліпнини, розписів, з-під люстри, на голови сидячих у партері почвар. Я обов’язково наробив бу шуму й гуркоту. Я розтрощив би з десяток тіл. і розбризкав би всього себе по залі. Але вони не торкнулися моєї спасенної линви.

Я опинився в саду. Лежав у високій траві, дзвінкій від цикад. Упізнавав декотрі травини на запах, інших не знав зовсім. Я розглянувся навсібіч — довкола була кам’яна огорожа, поросла зеленню. Я підвівся й відразу ж знову заліг: скрипнула брама, в саду з’явилося двоє. Я впізнав обидвох: і першого — високого, масивного, сірого, і другого — одягнутого слугою, з високими залисинами, запобігливого, мов пес.

Я сховався за білий стовбур старезного платана.

— Розповідай же, — прогудів перший.

— Я про все дізнався, владарю, — схилив голову другий.

— І про що ж?

— Чужинець, котрий так зацікавив мого владаря, зоветься Орфеєм. Прибув до нас вельми здалека, якщо не милюся, з острова Лесбос або з якогось іншого грецького острова. Свого часу грав для поганських богів на їхніх учтах, досягнувши несамовитих успіхів у поведінці з прерізними музичними знаряддями, як наприклад…

— Досить! — обірвав його сірий. — Мені це все відомо.

— Його коханка, за іншими версіями, дружина, була вкушена гадюкою під час визбирування ягід у липневій траві. Нині перебуває в підземному царстві, по-нашому, в пеклі, без жодних надій навіть на чистилище…

— Досить! — знову втрутився сірий. — Мені й це відомо.

— Тоді моєму владареві, мабуть, аж ніяк не відомо, що вищезгаданий Орфей цілком підпадає під звинувачення у чаклунстві й відьмацтві. Знаємо про нього, що за допомогою гри на своїх диявольських цимбалах і гуслах здатний він упокорювати найдикіших звірів, а від голосу його в садах весни розквітають гіяцинти і цикламени — такі ж точнісінько, як оці, що саме розпускаються в саду мого владаря…

— Досить! — утретє гарикнув сірий і підозріливо роззирнувся по саду, але мене не помітив. — і це я знаю!

— Владарю, я в утрудненні та скруті, — розгубився запобігливий. — Чи ж є що-небудь таке на Божому світі, про що мій владар не знав би?

— Ха-ха-ха! — переможно вибухнув сірий. — Отож-то, драню. Я всюди маю очі, вуха і носи! Я годую своїх шпиків сирим м’ясом, і від того вони аж рвуться в розшуки. Мої аґенти повсюдні і недремні: вони сплять з вами у ваших ліжках, вони підслуховують вас із ваших баняків на кухні й стежать за вами з ваших клоак. Вони здатні пролазити всередину вас і читати все, що записане там у найпотаємніших дірах та заглибинах!..

закінчив сірий пісенькою.

Його слуга, зрозумівши натяк, увесь затрусився і, цокотячи зубами, заквапився:

— Однак смію гадати, що не все досі відомо дорогому владарю. Ріна…

— Ріна?! — ревнув сірий.

— Ріна, до якої мене призначено з метою…

— Ріна?! Що Ріна?! — звів догори кулаки сірий.

— Ріна, в якої з найяснішої згоди мого владаря перебуваю в ролі препокірного раба, упослідженого і ницого, наказала мені розшукати згаданого нечестивця Орфея, вона-бо втріскалась у нього по вище вух…

— Ріна?!

— Ріна, в якої руде волосся і вогняна душа, а також алебастрова шкіра і родимка на лівій сідниці…

— Ріна?!

— Так, і вона запросила вищепойменованого волоцюгу до себе на вечерю, в палаццо Аццо, завтра, опівночі, владарю…

— О, ні! — в розпуці заламав руки сірий. — Ти брешеш, підле породження! А втім, ти занадто боїшся мене, щоби сміти мені брехати… О, Ріно, Ріно!.. Невже ти це намислила, моя дівчинко? Невже любов моя та палке заступництво перед усіма силами землі і неба не перемінили твою дитинну й первісну, твою самичу душу? О, горе мені, що так покохав на схилі років цю шльондру, цю хвойду, цю курву!

доспівавши ці трагічні куплети, сірий не зміг зупинити сльози, що потекли з нього двома гіркими струменями. Слуга плакав разом з ним.

— Так ось що, драбе, — врешті заговорив сірий, висякавши носа. — Ти перекажеш цьому мандрівному комедіянтові її запрошення. Ти переконаєш його, що він мусить прийти до неї. Зрештою, він тільки й думає зараз про це! Я ж бачив, як вони цілувалися! Як довго тривав цей безсоромний, цей хтивий, цей солодійський поцілунок там, у четвертому ярусі! Він хоче її! Вона хоче його! Ха-ха-ха! Вони матимуть себе! — і сірий аж потер руки.

— Але ж, владарю, — зашморгав слуга, — але ж навіщо доводити справу до їхньої злуки? Хіба не має мій володар достатніх підстав — служіння поганським богам, дияволові, чаклунство, розпуста, пияцтво, шпигунство на користь Генуї, можливо, содомія — хіба не має володар достатніх підстав, аби негайно взяти нікчемного паяца під варту і, прогнавши його солоними різками по Мосту Зітхань, запакувати до одного зі славетних piombi[60] під розпеченим свинцевим дахом, де його мерзенна шкіра навіки позлазить із падлючих кісток від смертоносного сквару?..

— Помовч, дурню! — нагримав сірий. — Твої поради добрі лише тим, що їх не слухаєш! Я маю щодо цього молодця трохи інші наміри. Ха-ха-ха-ха!

Він плеснув у долоні, і запобігливий, щомиті кланяючись та раболіпно всміхаючись, позадкував геть. Лише вийшовши за браму і сідаючи до свого човна, він затягнув пісню, з якої мені вдалося почути лише перший куплет:

Тим часом із протилежної брами до саду ввійшов якийсь тип, схожий на горилу і увесь заляпаний кров’ю, з величезним іржавим тесаком, заткнутим за строкатий турецький пояс.

— Прийшов? — подивився на нього сірий.

— Як ви й веліли, — блиснув єдиним оком заляпаний.

— Що ж. Підійди-но ближче. Стань отут. Тьху, як від тебе відгонить смертю!

— Щойно прикінчив одного вчителя фехтування на замовлення синьйора Пезаро з родиною, — пояснив рукатий.

— Ну, гаразд, гаразд, повернися ось так. Стань від вітру. Добре. Тепер слухай мене уважно…

Але по цих словах сірий заговорив настільки тихо, що я ані слова не зміг розчути. Навіть коли вийшов з-за облюбованого мною платана і зупинився поруч із ними. Бачив тільки, як закривавлений час від часу киває давно немитою головою, вочевидь, погоджуючись із нашіптуваннями сірого. Нарешті останній закінчив і, сягнувши до прорізу в боці свого мішкуватого рубища, видобув назовні тугенький шкіряний мішечок, що приємно забряжчав динарами.

— Це завдаток, — мовив сірий і плеснув немитого по плечу, а тоді неквапом пішов за лаштунки.

Я знову сховався за дерево. На душі зробилося зимно і тривожно. А довгорукий, лиховісно притупуючи і пританцьовуючи, завів своїм недобрим фальцетом приблизно таке:

Одноокий дотанцював, а тоді виразно й чітко вимовив:

— Отже, завтра. Завтра опівночі.

Він розреготався і побіг зі сцени геть. Я відчув, як запрацювали невидимі двигуни, зарухалися плунжери, садок із цикадами розвалювався просто на очах, сцена почала обертатися.

Я опинився в тісних підземеллях за лаштунками.

— Ти вже готовий? Зараз твій вихід. Нічні відвідини палацу,

— сказала мені якась розпорядниця в одязі доґареси.

Купка виконавців у шатах різних часів приводила до тями якось пузаня в туніці, що знепритомнів. Обгорнута позліткою ліра лежала поруч із ним на підлозі.

— Finita, — констатував Асклепіо, тримаючи руку в бідолахи на пульсі.

Довкола носилися всілякі Моряки, Черниці та Привиди, загримовані й не дуже, деякі бігли на сцену, інші поверталися з неї, хтось дудлив просто з пляшки чорну рідину, якийсь пройда Кастрат мотлошив у закутку відразу двох балеринок.

— Ти вже готовий? — повторила Доґареса. — Зараз третя дія. Без перерви. А ти ще навіть не одягнув панцера! Ось тут!

Вона показала мені комірчину, де на мене налетіли відразу дві костюмерки — одна старезна бабеґа, інша — ще майже дитина — і почали припинати мені до грудей непробивний вигнутий панцер. їхні рухи були вправні і меткі. Через хвилину я вже був не тільки в панцері, але й у широчезному тьмяно-червоному плащі, хоч, наскільки собі пригадую з лібрето, плащ мав бути чорним.

— Сюди, сюди, — провадила мене залаштунковим лабіринтом Доґареса. — Там, за тією завісою. Ти вперше граєш у спектаклі?

Я кивнув головою:

— У цьому — вперше.

— Не бійся. Все буде добре. — Вона підморгнула. Стара прокурена італійка. — Ну, вперед! Buona fortuna!

Але тут-таки вхопила мене за рукав.

— Стій! Ти що, без шпаги?!

Я розвів руками.

— Шпагу Орфеєві, шпагу! — загорлала вона, і якийсь буцматий хлопчисько в одязі карлика, підкотившись до мене, подав шпагу.

— Тепер іди, — сказала Доґареса.

Навколо мене була ніч, глупа ніч, я стояв над невідомим каналом і згадував, де знаходиться палаццо Аццо[61], куди мене запрошено. З гір віяв поривний холодний вітер. З неба сипало градом, що стукотів до зачинених наглухо віконниць. Я щільніше закутався плащем і рушив на самотній вогник, що поблискував ліворуч від зауваженого мною моста.

Сумнівів не було — я стояв перед потрібним мені палацом. Подзвонив у великий корабельний дзвоник, навішений перед брамою. У вічку з'явилося чиєсь око, залите кров’ю. Потім браму відчинили, і я ступив досередини.

Я навіть не встиг обтрусити зі складок плаща великі, завбільшки з вороняче яйце, градини, як почув жахливий тупіт і гуркіт. Просто на мене, збігаючи сходами вниз, нісся якийсь ґевал з бичачою головою на плечах. З розбігу вдаривши мене рогами у груди, він, вочевидь, сподівався легкої перемоги. Але мій панцер, на щастя, витримав.

— Овва, бицю! — крикнув я і знову дістав удар рогами.

Цього разу я не втримався на ногах і повалився навзнак.

Але коли тварюка втретє підступила до мене, аби проколоти мене, лежачого, наскрізь, я зумів вивернутися і зустріти її непомильним уколом шпаги в серце. Почвара загриміла всім своїм дебелим рукатим тілом. Я підвівся і приставив вістря своєї шпаги «бикові» до горла. Зловмисник хрипів і борсався, врешті зірвав зі себе за кільце в носі бичу голову і пожбурив «далеко вбік.

— Я знав, я знав, що ти переможеш, чужинче! — харчав він. — Це мерзотне життя мусило колись обірватися!

— Хто ти і для чого напав на мене? — владно запитав я.

— Я — Спарафучіле, найманий вбивця, — відповідав негідник, стікаючи густою чорною кров’ю. — Мене знає вся Венеція. Я вбивав людей не зі зла, а за гроші. Я не винен! Це Інквізитор, це все Інквізитор! Про одне благаю тебе, чужинче, — прости мене, якщо можеш!..

І він затягнув тужливу арію, з якої мені запам’ятався лише проникливий і патетичний фінал:

— Прощаю тобі, наскільки це в моїх силах, — мовив я, дослухавши до кінця справді зворушливу мелодію.

— Тоді проштрикни це горло своїм оружжям, чужинче, і припини мої страждання, — щасливо всміхнувся вбивця Спарафучіле.

Я щойно збирався зробити так, як він просить, але зауважив, що він і без того вже не дихає. Робітники сцени витарабанили його за лаштунки під бурхливі оплески зали. А я побіг нагору сходами, адже звідти вже лунала заклична вогниста музика.

Там відбувалася голосна забава з танцями, запальні венеційські мелодії змінювали одна одну, але мене це не тішило, поки я не бачив її. Та й чи була вона там узагалі? Часом мені здавалося, ніби я впізнаю її обриси серед масок-танцівниць. Вони кликали мене до себе і припрошували з ними танцювати.

— Ти когось шукаєш, любчику? — видихнула мені у вухо одна з них, коли я поклав руку на її вертлявий стан.

— Цю, як її, Ріну! — відповів я.

— Тобі вже не треба її шукати. Я — Ріна, — показала вона кінчик язика.

І справді, це могла бути Ріна. Адже я ніколи не бачив її без маски. А все-таки, як переконатися, чи це таки вона? Я знайшов губами її губи. її' рот нагадував квітку. Це було солодко і запаморочливо. Вона творила своїм язиком щось неможливе. Мені темніло в очах, але я ні на мить не повірив, що то Ріна. Я пам’ятав той поцілунок, інакший. Тому я силоміць відірвався від спокусниці і прогнав її геть.

— Коханий, як добре, що ти зберігаєш мені вірність, — заспівала інша маска в мене під вухом, — я така щаслива, що ти не забуваєш своєї Ріни.

— Зараз відчуємо, — рішуче мовив я на це замість «зараз побачимо» і знову пустився назустріч пахощам розтулених саме в міру дівочих уст. Це було наче келих. Це було незабутньо. Стільки покірної ніжності й палкої самовідданості було випито мною з цього келиха, стільки добірного меду злизано з вологих стін цієї печери моїм язиком! Я наче западав під землю, але був цілком певний того, що це не Ріна. Тому і цю брехливицю я відігнав урешті від себе.

— Ти гідно витримав мій іспит, голубе, — прошелестіла в моє вухо третя маска. — Я впевнилася, що ти любиш свою Ріну…

Її корсет чомусь був зле зашнурований, і вона робила все, щоби завести мене до непам’яті, але від неї надто сильно пахло вином і якимось чоловічим одеколоном, а рот її був розкритий, мов рана, і все ж я просякав її цілуванням, її засмоктуванням, її прикипанням, тож, ламаючи себе і своє ґвалтовне збудження, я таки відліпився від неї, адже все одно це не була вона, Ада. Чи може Ріна?

Усі три дівулі, дещо на мене ображені, закружляли навколо і заспівали своїми розпусними сопрано приблизно так:

Але я не мав часу та й бажання їх дослухати. Я стрімко йшов із покою в покій, краєм ока розглядаючи ці прекрасні меблі, килими і картини, зупиняючись іноді, щоб випити келих вина у завжди новому товаристві і знову пуститися в пошуки, — повз портрети, портшези, балдахіни, гардероби, клітки зі співочими папугами, шахівниці, гобелени, гобої. Аж у найдальшому з приміщень я врешті наткнувся на самотнього довганя з великими залисинами, якого вже бачив сьогодні, здається. Він тримав у руці келих без нічого і, розглядаючи мене крізь його венеційське скло, гірко співав арію, до початку якої я не встиг. А в середині було таке:

— Де вона? — перервав я його спів, адже справа не терпіла.

— О як вона далеко! — зітхнув лисяк. — Я знав її від тако-ої маленької дівчинки. Я купував їй солодощі та персикову воду в старого албанця, коли ходив з нею гуляти до Джардіні Пубблічі…

— Де вона зараз? — наполягав я.

— В усякому разі не в тій альтані, куди я приносив їй шербет, тоді, влітку, коли вона цілими днями висиджувала там у своєму солом'яному капелюшку з широчезними крисами від засмаги…

— Вона принаймні тут, у цьому домі? — зазирав я в його дедалі скляніючі очі.

— Вона тут. і не тут. Вона зі мною. Й без мене. Я без неї. Мені хочеться заснути. Я хочу побачити вічний сон про те, як вона знову і знову ловить метелика на сходах монастиря Сан Ґреґоріо, наче п’ятнадцять років тому. Або грає на лютні в оркестрі Оспедале делля П’єта. Або їсть виноград, відриваючи кожну ягідку зокрема своїми пальчиками. Своїми пальчиками. Пальчиками…

— Скажи ж нарешті, де мені шукати її? — підвищив я голос. І це наче привело його до тями.

— Вони викрали її! Тільки ти, чужинче, тільки ти зможеш її наздогнати, якщо твої поганські богове допоможуть тобі в цьому. Ці трикляті лайдачиська, Карамбольйо, Пантальоне і Ґалілейо, викрали її за наказом монсиньйора Інквізитора і саме в ці хвилини везуть її Великим Каналом для підлої розправи. Ти ще встигнеш, ти ще встигнеш, чужинче!..

Я зрозумів, що смерть його вже зовсім поруч, і він, чого доброго, так і не доспіває перервану мною арію. До того ж треба було наздоганяти човен викрадачів. Тому я кинувся геть із палацу, а вслід мені линули заключні слова вмираючого Асклепіо:

Не знаю, чи долетів до нього знизу мій здавлений вигук «Прощаю тобі, Асклепіо!».

За лаштунками пахло парфумами, потом і, здається, часником. Доґареса цмокнула мене у щоку і похвалила за добру гру. Карлик бігав навколо і кричав, аби швидше лаштували для мене вітрильний човен.

— Як той бідака? — запитав я про малого пузаня в туніці.

— Вже краще, — відповіла Черниця з мискою крові в руках.

— Щойно йому пустили.

— Тебе тут шукали якісь двоє, — повідомив атлетично збудований Мавр.

— Я думала, то хтось із наших, — додала Смеральдіна. — Але всі кажуть, що серед наших таких немає. Це хтось із публіки.

— Тут сьогодні не розбереш, хто з публіки, а хто з наших! — махнула рукою Доґареса, витираючи хустинкою піт з мого чола. — Човен готовий. Твій вихід, Орфею!..

Хвилі Великого Каналу зусібіч били в борти мого легкого човника. Погода і справді була не найвдалішою для гонитви: потужний вітрисько з гір, можливо, містраль, розбиваючись об мармурові стіни палаців, завихрювався в каналі, ніби в каньйоні. Брудні солонуваті бризки падали на мене звідусіль, і навіть окуляри мої стікали водою.

Я наздогнав їх аж поміж палацом Корнер і недобудованим Венієр деї Леоні. Мені вдалося зачепитися за їхню барку абордажним гаком, і насилу втримуючи рівновагу від хитавиці, перестрибнути до них на борт.

— Ха-ха-ха-ха! — зареготав мені в обличчя найнахабніший з них, Карамбольйо, видобуваючи з-за пояса стилет з отруєним клинком.

Я, проте, не став чекати, аж він пустить його у діло. Вклавши всього себе в удар правої ноги, я тільки встиг побачити, як це непутяще тіло шубовснуло за борт і миттю пішло на дно, зоставивши по собі лише трикутний капелюх, який ще певний час носило водами каналу від стін одного палацу до іншого.

— Тут тобі й смерть! — закричав крізь вітер Пантальоне, але я першим був коло його меча, і відрубана голова паскудника впала мені під натомлені ноги. З третім нечестивцем я мав найменше клопотів: побачивши, яка доля спіткала обидвох його кумплів, Ґалілейо витягнув зі штанини кременеву пістолю і без довгих вагань пустив собі кулю в чоло. Його дурнуватий мозок розлетівся на всі боки, ніби пташине лайно.

Однак Ріна! Її не було ніде. Я був упевнений, що обов’язково знайду її на цьому човні, і що з того?

— Даремно, Орфею, — зненацька заговорила відрубана голова. — Даремно. Її тут немає. — Голова скрушно насупилася.

— І що ти хочеш цим сказати? — суворо запитав я.

— Тільки те, що сказав, — була відповідь. — Тобто, сказала. Ріна, ах, прекрасна Ріна, як любила вона життя! — І голова пустила кілька пекучих сліз.

— Договорюй, що маєш договорити! — крикнув я. — Договорюй, пуста самолюбна довбешко, мертва капустино, дзвінице з кажанами!

Але замість відповіді голова заспівала:

Я побачив велику надувну ляльку. Каламутні хвилі каналу несли її в бік лаґуни. Вона трималася біля поверхні тільки на парашутах безлічі своїх спідниць. Я опустив руки. Я стомився. Я впізнавав цю сіру тінь на воді. Мене відносило у відкрите море. Я проминув палац Тревес Бонфілі і Санта Марія делля Салюте з митницею.

І голос, і голос, я впізнавав його теж, Її голос, крізь вітер і хугу, ледь чутний, далекий, потойбічний, Вона щось казала, щось повторювала, здається, моє ім’я, але яке з моїх імен, я маю їх аж сорок. Я знепритомнів би, якби не вибух, великий вибух фіналу, від якого театр мусило б рознести на сотню тисяч маленьких театриків, цей вибух злився з фінальним акордом усіх тридцяти трьох оркестрів, я знепритомнів би, якби не впала завіса…

Я більше не вийшов на сцену, хоч була овація. Сидів на уламку муляжного каменя й чекав, поки по мене прийдуть.