Перверзія

ПЕРЕДСЛОВО ВИДАВЦЯ

Загадкове і явно передчасне зникнення Станіслава Перфецького з видимих обріїв, яке сталося на початку березня минулого року у Венеції, на жаль, не сколихнуло глибин теперішнього нашого суспільства. Не сколихнуло й поверхонь його — за винятком кількох принагідних речень у телевізійних новинах та однієї-двох заміток у бульварних листках на зразок «Никогда не ездите в Венецию, панове украинские поэты!» («Базар-вокзал» за 8 квітня та «Киевские дела» за 10 квітня того ж таки року), сама лише львівська «Ідея XXI» відгукнулася на цю подію (антиподію?) ширшим коментарем, який за своєю цілком неприховуваною патетикою більше тяжіє до некролога.

Ані дипломатичні, ані особливі правоохоронні чи силові служби нашої держави з цього приводу, здається, не інтервеніювали. Італійські ж органи внутрішніх справ задовольнилися спокоєм української сторони і непереконливою речовою наявністю, зібраною після зникнення Перфецького в його готельному номері. Було пропрацьовано (з усією можливою недбалістю) дві паралельні версії — вбивства і самовбивства, з чого так і не розвинулася третя — спільна — лінія: самовбивство, вимушене ззовні. Проаналізувавши цілий ряд полишених самим Перфецьким свідчень (надиктовані аудіокасети, записники, комп’ютерні дискети тощо) і цілковито не зважаючи на відсутність головного corpus delicti[1] , а саме поетового тіла, яке досвідчені венеційські водолази протягом тижня даремно шукали у темнотах Великого Каналу, розслідування було легковажно завершене.

Проникливо-настроєва стаття під заголовком «Чао, Перфецький?!» з’явилася на шпальтах «Ідеї XXI» напрочуд оперативно — вже 21 березня. Підписана до того часу не знаним читачеві прізвищем «Білинкевич» (яке, гадаю, безумовно мусить бути псевдонімом), ця річ явила собою майже хворобливу жанрову суміш. Однак не можу втриматися від спокуси надрукувати її тут повністю — з усіма позитивами й негативами, зберігаючи навіть не завжди коректний правопис і слововжиток. Вважаю, це значно допоможе нам у приборканні подальшої лавини текстів, що їх містить у собі ця напівсенсаційна книжка.

Рано-вранці 11 березня з вікна свого номера у венеційському готелі «Білий лев» викинувся у вічність вод Великого Каналу добре знаний у Львові український поеті культуролог молодшої генерації, уродженець міста Чортополя Стас Перфецький. Він не взяв із собою туди майже нічого, залишивши на письмовому столі навіть окуляри, а на підточеному шашелем і цвіллю підвіконні розчахнутої в невідоме брами вікна — черевики, повернуті носаками «до виходу». Чи довідаємось, які були його останні слова?..

Стах був завше усміхнений, мов японець. Ми знали його лагідним і нерідко сумовитим, відкритим у всьому найповерховішому і в той же час наглухо замкнутим у найсуттєвішому. Колись мені пощастило: я був його шкільним товаришем, і він завжди пам’ятав про це.

Стах приїхав до Львова зеленим юнаком, щоб завоювати його. Зараз можу сказати з усією певністю: йому це вдалося. Він чудово знав безліч мов — англійську, німецьку. Він мав безліч облич і безліч імен. У колах новітньої богемної спільноти його кликано не тільки Перфецьким. Йона Риб, Карп Любанський, Сом Рахманський, Перчило, Сильний Перець, Антипод, Бімбер Бібамус, П’єр Долинський, Камаль Манхмаль, Йоган Коган, а ще — Глюк, Блюм, Врубль і Штрудль… І це — далеко не повний перелік.

Чи зауважили ви, як багато втратив наш міський пейзаж від його неприсутності? Він, о, він умів літати над вулицями й потрясати кав’ярнями як ніхто більше, як молодий чорт, вічно міняючи зовнішність і наповнюючи нас щоразу новими ґеніяльними віршами! На вміщеній тут світлині ви бачите його вигляд періоду, як він сам це кваліфікував, «козацького дендизму» — з гладенько виголеною аж до оселедця на маківці головою, моноклем у лівому оці та фрачному вбранні, де, щоправда, замість метелика неважко розпізнати висушену курячу лапку як символ протесту проти ядерної загрози.

Він постійно ризикував — майном, талантом, життям. Майже всі його акції, ці ескапади зухвалості, виконувані привселюдно, в оточенні телевізій та відеопіратів, обіцяли повний провал, однак завершувались повним тріюмфом. Чого тільки варте моторошно-солодке «Воскресіння Варвари Лянґиш», виконане за значної спонсорської допомоги опівночі перед однією з напіврозвалених гробниць Личаківського цвинтаря, коли з дванадцятьох картонних веж було випущено в дощові львівські небеса безліч голубів, повітряних куль, презервативів, ворон і поетичних метафор?! (Наша газета свого часу вмістила репортаж про цю неоднозначну подію. — Ред.). Або незабутній політ над дахами і площами, безстрашно початий з Високого Замку — «Молодий Поет у Кігтях Дельтапланериста»?!

Він не тільки декламував, Стах Перфецький. Він грав і співав — з рок-групами, симфонічними квартетами, вуличними джазистами, хорами і оркестрами (ораторія «Невольничі ночі»), з перуанськими мандрівними музикантами й збоїщанськими циганами та вірменами, з чортопільськими дримбарями, що їх одного разу привіз до Львова просто з полонин трьома військовими гелікоптерами, а також із Елтоном Джоном, який того року інкогніто побував у нашому місті. Стас володів майже всіма музичними інструментами, але найдосконаліше грав на наших душах — на цих, геть невидимих неозброєним оком струнах своїх шанувальників та недругів…

Однак про недругів — ані слова.

Іноді він надовго зникав. І всі знали: це пишуться нові поезії, це виношуються нові ідеї, це прогірклий кисень буття б’є йому в груди — аж до вічного спазму. Куди він зникав? У карпатські ліси, в аравійські пустелі? Може, лаштував собі дивні вологі гнізда зі старих манускриптів і дамських панчіх на недосліджених львівських горищах? А зараз, куди він зник зараз?

Він був планетою, і навколо нього оберталося сорок супутників, він був зіркою. Іноді — самотньою зіркою. Надто ж — коли залишався без грошей. Сам-один у нашому великому байдужому місті.

Він покинув це місто — як нині з’ясувалось, назавше — ранньої осени 92-го року, влаштувавши на залізничному вокзалі прощальну акцію «Дванадцять найкращих коханок». І кожній з них залишив щось від себе, якусь частку, a kind of magic[2]. Комусь дістався найновіший зшиток поезій, комусь — передвоєнна губна гармоніка, з якою ходив у бій невідомий солдат вермахту, комусь іще — гіпсовий факсимільний зліпок його члена. Він, Перфецький, любив дарувати. Свої предмети, думки, образи, тіло і душу. Ми й самі не помічали, як ходимо, ним обдаровані. Аж поки його не стало.

У той кучерявий ранок, як написав наш інший великий поет, «голосило дванадцять найкращих коханок». Як завше усміхнений і короткозорий, Стах Перфецький махав рукою з підніжки повільно віддаляючогося вагона. Але поїзд за номером 75, як виявилося, не йшов за наперед визначеним маршрутом Львів — Перемишль. Він повіз нашого Стаха не до сусіднього польського міста, а в… НІКУДИ.

Що ти робив, Друже, між тією ранньою осінню та наступною ранньою весною, коли надумав, нас не спитавши, звести всі порахунки з життям у просяклій солоними випарами та багатовіковою культурою Венеції? І як називалася твоя остання мистецька акція — вільне падіння з готельного вікна? Дай одвіт. Не дає одвіту!

Що залишилося? Деякі підсумки, деякі спогади.

Поетичні книжки, що немов камені, вилітали з його душевної пащі (тут, безумовно, коректорська помилка: замість «пащі» мало би бути «пращі». —Ю.А). Ось вони, в порядку видавання: «Астрологія для лохів» (Львів — Чортопіль, 1989), «Пограбування в готелі «Жорж» (Львів, 1990), «Вигране» (Львів — Париж — Мюнхен, 1990), «Будьмо уважні» (Львів, 1991), «Життя як смерть» (Нью-Йорк — Тернопіль, 1992).

Літературна есеїстика, поширювана переважно в самвидаві: «Конкретне чтиво» (1991), «Будування будуару» (1992).

Найголосніші акції (з яких не всі задокументовані — наша вічна розхристаність! — і мають чітку прив’язаність до дат): «Стрийський парк юрського періоду», «Любов до трьох арлекінок», «Воскресіння Варвари Лянґиш», «Приїзд найяснішого цісаря Франца Йосифа І до Львова влітку 1855 р.», «Молодий Поет у Кігтях Дельтапланериста», «Ювілейний банкет в Анатомічному театрі», «Пожирання Великої Риби».

Концерти, вечори, дискусії, пиятики, скандали.

Що ще?..

Пригляньмося знову до знимки. Ледь усміхнений, дещо іронічний, проте лагідний, у неприродно відстовбурченому навсібіч фраці, Стас колюче просвердлює нас крізь монокль своїм лівим оком. Праве око дивиться тепло і доброзичливо, струменіє любов’ю. Чи не тому, що майже нічого не бачив без окулярів? А може, навпаки — саме тому, що все бачив. І зараз бачить усе. Звідтіля.

І. БІЛИНКЕВИЧ.

P.S. Як стало відомо експертам редакції з достатньо добре поінформованих джерел, зникнення (самовбивство?) Стаса Перфецького було зауважено наступного ранку після його дня народження, що за іронією долі завжди випадав на 10 березня. Того дня йому саме виповнилося… А втім, це не має значення».

Ось така публікація в «Ідеї XXI». Слід гадати, головний редактор мусив одразу ж по її видрукуванні зіткнутися з поважними неприємностями, оскільки вже в наступному номері, від 28 березня, вміщено дрібнесенько набрану і запроторену в нижній кутик сторінки редакційну собачку: «Усі чутки та інсинуації, пов’язані з іменем такого собі Ст. Перфецького, редакція наперед відкидає та спростовує. Просимо шановних читачів більше не звертатися з цього приводу».

Така заява, сама собою досить промовиста щодо справжнього стану речей зі свободою преси в нашій демократичній країні, спонукала мене до деяких розшуків і свідомо не афішованого приватного розслідування. Крім того, я вважав себе зобов’язаним робити це і як один з тих, хто добре знав Перфецького особисто і кому навіть належала ідея одного зі Стасових імен («Антиной», а не «Антипод», як дозволяє собі вигадувати підозрілий добродій «Білинкевич»). І, якщо вже мова зайшла про фантазії, спекуляції та фальсифікати останнього, то варто зараз-таки спростувати і найбільш кричущу з них: готель «Білий Лев» (а не «Білий лев», як у «Білинкевича»), з вікна якого нібито викинувся Перфецький, було назавжди зачинено ще років двісті тому, хоч усілякі монарші особи та їхні утриманки й полюбляли зупинятися там протягом XVII–XVIII ст.

Але повернімося до Перфецького.

Упродовж кількох років я напружено стежив за становленням цього непересічного суб’єкта, часами брав участь в його акціях та провокаціях і, щиро кажучи, не міг його не полюбити.

Користуючись деякими своїми знайомствами в сусідніх європейських країнах, я зумів призбирати певні відомості про Стахову діяльність того таємничого періоду, що його, не без дешевих красивостей, автор статті в «Ідеї XXI» розташував «між тією ранньою осінню та наступною ранньою весною». Факти, до яких я тут хочу вдатися, це здебільшого пресові відгуки, свідчення очевидців, поштові листівки, програмки, афіші тощо. Усьому цьому слід вірити з якнайпильнішою обережністю, але все-таки вірити.

Графоманськи оспіваний Білинкевичем (хе-хе) поїзд ч. 75 таки прийшов того дня до Перемишля, і Перфецький висів з нього. Стверджую це, бо вже через три дні, в неділю, 20 вересня, відбувся виступ Стаса Перфецького перед українською громадою міста. Численні слухачі (загальною кількістю 37), по закінченні Служби Божої в місцевій греко-католицькій церкві (колишній гарнізонний костел), потрапили на зустріч із (як звітує про цю подію часопис українців Польщі «Відрижка») «славним гостем з Левового міста і його поетичною музою». Крім кількох найновіших і цілком не зрозумілих присутнім віршів, Перфецький виконав пару акробатичних етюдів, а також відповів на запитання про ситуацію в Україні. З усієї програми найбільшим успіхом користувались акробатичні етюди, зокрема ходіння на руках. Що стосується музи, то нею могла бути Ева, студентка астрофізики, варшав’янка, вар’ятка і давня Стахова приятелька.

Увесь подальший шлях Перфецького, майже до дрібниць відстежений мною, являє собою вперте, невпинне і непомильне просування на Захід з його ніжним і зосередженим присмерком. Мигочуть ніби в калейдоскопі вогні міст, площ, мостів, соборні вежі та університетські брами, сумнівні пивниці, нічліжки для венериків і п’ятизіркові готелі. Як вдавалося йому перетинати кордони? Про це знаю мало. Але — що впадає у вічі — жодного кроку на Схід! Це — наче виконання якоїсь величезної місії, що про її глибинний сенс відомо лише десь т а м, на недосяжних і холодних стратегічних вершинах.

Розгорнімо будь-яку з доступних нині мап Європи. Нас чекає розкішна за своєю насиченістю подорож, яку автор підліткового роману міг би назвати «Слідами пропалого поета».

Наступним після Перемишля був Краків — місто, достатньо привчене історією до своєрідностей і дивакування. Перфецький, він же Йона Риб, почувся в ньому як риба у воді. Спочатку прочитав для п’яти сотень студентів Яґеллонського університету свою вкрай загерметизовану, але блискучу лекцію про квантитативно-квалітативні системи віршування. З інших джерел, щоправда, випливає, ніби студентів, які слухали цю феєричну лекцію (текст її не знайдений досьогодні), було не п’ятсот, а тринадцять. У будь-якому разі виступ мав настільки незаперечний успіх, що Перфецький захотів пожити у Кракові ще якийсь час. Заручившися підтримкою двох-трьох місцевих хуліганів і майже криміногенів, він упродовж кількох подальших днів та ночей вакханалізував околиці Ринку та прилеглих жидівських кварталів, назвавши цю ризиковану затію «Татарин у місті. Сцени з історії Кракова». Наслідком акції стало розбиття чотирьох вітрин на Флоріянській, дві стихійні бійки на Святоянській та Францішканській, нічне читання найконтроверсійніших уривків із Шевченкової поеми «Гайдамаки» під пам’ятником Міцкевичу, а також ціла фіра порожніх пляшок з-під ялівцівки, горіхівки, перцівки, цитринівки, шафранівки, пива «Окоцім» та інших слов’янських напоїв, якими Перфецький, він же Бімбер Бібамус, заливав себе і своїх безіменних приятелів, не обминаючи при цьому жодного зустрічного краків’янина. Завершення акції відбувалося вже на поліційному постерунку, де, пояснюючи свої екзотичні дії, Перфецький міг запевнити лише в одному: за його ж таки припущеннями, в нього було вселився дух легендарного татарського вершника, який за часів пізнього середньовіччя пострілом із лука на півноті обірвав життя пильного сурмаря з Мар’яцької вежі. Поліціянтів міста Кракова ця версія не надто переконувала, тож справа рухалася, здається, до суду, аж поки одного дня в невідомий спосіб і цілком безслідно Перфецькому (він же Карп Любанський) не вдалося вислизнути з-за ґрат і, відчайдушно працюючи плавниками, розчинитися в непролазних безвістях.

Зализуючи рани і повертаючись до себе із проваль цілковитого нервового виснаження, Стах зупиняється на один-два тижні в невеличкому гірському монастирі братів редемптористів поблизу польсько-словацького кордону. Настоятелем обителі був такий собі отець Реміґіюш, у недавньому минулому виключений із Львівської політехніки за створення відразу трьох різноспрямованих таємних гуртків. Перфецький віддалено знав його ще зі Львова (спільна участь у протестаціях 90-го р.), але щойно тут, у сумирній оселі посеред жовтневого татранського пралісу, вони зійшлися духом і міцно потоваришували, марнуючи дні в благочинності, спокої душевнім, латинських та крішнаїтських співах, медитаціях, збиранні пізніх суниць, а також у негомінких розмовах про бджільництво і сироварництво.

У другій половині жовтня Стах Перфецький, оновлений та прояснений, виринає (він же Сом Рахманський) з дунайських вод на береги Братислави, де без успіху намагається виступити з публічною лекцією «Словаки як етнічна гілка українського народу». Збереглася навіть афіша, щоправда, люто пошматована, вочевидь, якимось націоналістом. Більше нічого в Братиславі не сталося, коли не рахувати того малоймовірного факту, що саме там Перфецькому вдається роздобути австрійську візу (і не в амбасаді, як це зазвичай роблять усі мандрівники, а в самаркандського цигана Яшкіна, що з ним наш Орфейський знюхався в якійсь передміській нічліжці).

І таким чином на шляху героя нашої розповіді постає Відень, цей зовсім інший світ. У Відні він з’являється на урочистих прийняттях, часто виникає в опері, щоразу в іншій ложі та з іншим оточенням, засвічується в телевізійних додатках до світської або кримінальної хроніки (перфектне знання Перфецьким німецької та всіх без винятку часових форм дієслова в англійській мові створюють про нього опінію як про веселого й цікавого коментатора). Проте цілком непередбачувано якогось дня він пропадає з поверхні світу і занурюється в неясні та каламутні товщі. Надалі маємо дві версії про його подальші віденські вакації.

Згідно з першою, він кілька вечорів поспіль провів на певній конспіративній квартирі, де зустрічався невідомо з ким і навіщо. До речі, помешкань такого кшталту висіяно по всьому Відневі тьма-теменна, що є одним із фатальних пережитків імперії.

Згідно з другою версією, котра виглядає більш імовірною, Стас Перфецький улаштувався танцюристом до напівлегального стриптизклубу на Марґаретенґюртель, де щоночі, він же П’єр Долинський, витинав складні еротичні фігури для задоволення старших пань, постійних відвідувачок.

Хоч би як там було, але зиму того року Перфецький зустрічає вже у Празі, куди дістався перевдягнутий жінкою і з підробленим пашпортом. Щоправда, вся ця тайняцька атрибутика виглядає не зовсім доречно, адже на той час Прага вже давно з нетерпінням і поважним запрошенням чекала його: в Центрально-європейському університеті він мав прочитати курс під загальною назвою «Одкровення на запльованих марґінесах». Перша з лекцій виявилася для скептично попервах налаштованих слухачів просто-таки потрясінням. Перфецький святкував цю маленьку перемогу з упоїнням, протягом двох подальших тижнів не вилазячи із крикливої та смердючої пиварні «Dachovy posranec»[3] десь на Жижкові. Туди й приїздили, аби тільки на нього глянути, всілякі видатні чехи на кшталт Вацлава Гавела чи Еґона Бонді. Стах Перфецький, він же Йоган Коган, дивував їх своєю дотепністю та прямодушністю, а крім того, навчив усіх жижковських пияків кількох українських пісень і тосту «Будьмо!».

Проте, коли через два тижні в університетських стінах пролунала вже друга лекція з циклу «Одкровення на запльованих марґінесах», реакція переповненої всіляким набродом зали виявилася значно стриманішою. Це, однак, не послужило для Перфецького пересторогою, і через день він самозабутньо (щоб не сказати «самовпевнено») зважився на третю лекцію, хоча й сам достеменно не знав, про що має казати. Покарання прийшло з абсолютною невідворотністю: вже після четвертого виголошеного Стахом речення в нього, під свист і гулюкання, полетіли гнилі помідори і лайливі слова різними європейськими мовами. Більше ніщо не затримувало його в Празі.

На Різдво він, Камаль Манхмаль, опинився, таким чином, у Берліні, куди, безумовно, мусив дістатися через Дрезден. Але чи робив зупинку у Дрездені, невідомо й нині. Берлін заскочив його безмежною кількістю лампіонів, розвішених на голих деревах, і не меншою — дебелих повій у ботфортах та з нагайками в руках, які з наростанням сутінків повністю перебирали контролю над усіма ходами й виходами в околицях площі Савіньї та й решти Шарльоттенбурґу. Стас проте не піддався їхнім надто прозорим натякам на пестощі, тим часом загрівши собі місце в недорогій лівацькій рестораційці «Terzo mondo»[4], утримуваній зевсоподібним греком Костасом і обслуговуваній безліччю молодих грекинь, кожна з яких кимось доводилася господареві. До однієї з них — слід визнати, найврод-ливішої, з такими високими грудьми, що дух забивало від самого тільки їх споглядання, Зої, Стах Перфецький, він же Перчило, прикипів чимось дуже подібним на кохання. Годинами просиджуючи за своїм столиком у пропахлій вином та маріхуаною півтемряві «Третього світу», він, наче голодний кіт, зустрічав і проводжав зажуреним короткозорим поглядом кожну з’яву преслічної діонісійки, яка, натомість, залишалася до нього сливе байдужою, іноді, щоправда, підносячи келих дармового червоного іміґлікоса. Стах чимраз глибше занурювався в меланхолійне заціпеніння, дедалі більше переконуючись у своїй цілковитій непотрібності нікому на цім світі. Часами до нього підсідав господар закладу Костас і, все чудово розуміючи, наче з долоні читаючи, радив усе-таки забути про Зою, котра скоро має вирушити додому, до Греції, де за право стати її чоловіком нині змагаються аж два наречені. Старий грек співчував Перфецькому, але попереджував, що на випадок чого той, за давнім звичаєм усіх південних народів, буде кастрований. Перфецький дякував йому і пропонував заспівати що-небудь удвох.

Бувало, до його столика прибивався й такий собі Нахтіґаль фон Раменсдорф, але цей люмпенізований актор-трагік, нащадок лицарів і лихварів, що умів копіювати голос Едіт Піаф або Елли Фітцджеральд, не міг натомість нічим потішити печального Стаха. Таку самотності і мертвотності зустрів він Новий рік, між іншим підготувавши для Берлінської академії чуттєву доповідь на тему «Давня грецька культура і теперішня грецька дівчина: опуклості та заглибини». Восьмеро професорів уважно вислухали його, скептично блимаючи скельцями, але в кінці подякували оплесками — настільки ріденькими, наскільки це можливо у восьми професорів.

І в цю нестерпну годину життя, коли вимучений безсоннями та Зоїними очима Перфецький почав було собі замислюватися над пропозиціями вуличного жіноцтва у ботфортах, його знайшло запрошення з Мюнхена. Хтось

Невидимий дбав про нього, розправивши крила і щоразу влаштовуючи новий рятівний поворот. Із запрошення випливало, що певна установа меценатського ґатунку дуже хоче бачити його своїм стипендіятом, тож пропонує повне забезпечення тривалістю у три місяці з житлом неподалік Мюнхена, зовсім поруч із Альпами, schöne Umgebung[5], п’ятсотлітня традиція пива, замерзле озеро, гарячі ванни, зачаровані лебеді, поштівки в усі куточки світу, камінна зала, свічки, мармелад, інкрустований клавесин для вправляння в добре темперованій музиці, чуйний догляд, bayrische Spezialitaten[6], рідкісні породи дерев, паркові скульптури, господиня в очіпку й гетрах, неосяжні копиці, пташине молоко, свіжі яйця, білі сідниці пагорбів, Kirche, Kinder, Küche, все золото світу, порцеляна, майоліка, токати і фуги, сонети й октави, музеї, музеї, музеї, музеї, ja-ja, еіnе gute Idee, jo-jo, еіnе Starnberger See, und eine feine Blechmusik, und meine kleine Nachtbumsik, und Hofbräuhaus, und Nazis-raus, und besser ist, dass es München gibt — mit Franzl und Platzl und Kindi und Rudl — willkommen am Stachus, Herr Stach, lieber Strudl!..[7]

23 січня Стах Перфецький, він же Штрудль, ступив на перон головного двірця у вільній баварській столиці. Відтоді він пропадає з нашого поля зору. Усі мої намагання довідатися що-небудь про його мюнхенські гастролі залишалися довгий час марними.

Наступною звісткою про Стаса була, на жаль, та, з якої ми почали: березень, Венеція, непоясниме зникнення, крок у ранкове вікно…

Ми живемо за законом сполучених посудин. Будь-який, навіть найтихіший, порух обов’язково знаходить свій відгомін.

Кілька тижнів тому мій приятель, досить знаний художник Богдан Бр. повернувся з майже піврічного стажування у Венеції, де його навчали любові до старих предметів і молодого вина. Якось до нього в помешкання завітав незнайомець, який ледь говорив ламаною українською і мав при собі великий пакет усякої всячини. Цей пакет, за його словами (а більше жестами), слід було передати «Україна». Нічого іншого пояснити непроханий тип не міг з причини геть недостатнього словникового запасу. Однак навіть він кілька разів виразно проказав моє ім’я.

Таким чином після повернення Богдана Бр. з Венеції пакет від недоріки опинився в мене.

Те, що далі ви знайдете в цій книжці, походить зі згаданого пакету і стосується венеційської Пригоди Стаса Перфецького. Я зібрав тут усе — і в такій послідовності, в якій, на мій погляд, розгорталися події.

Але що це за матеріяли? Яке їхнє походження? Я виділив би їх у декілька розрядів.

По-перше, це копії (коли не оригінали) тих документів, які потрапили в розпорядження поліції після зникнення Перфецького і докладного перегляду всього, що він лишив по собі в готельному номері. Як уже було сказано, це нотатники, аудіокасети з наговореними самим Перфецьким текстами, роздрук деяких комп’ютерних записів, що, вочевидь, були на Стахових дискетах. Усе це — від імені самого Стаха, і, мушу сказати, — навіть найприскіпливіший текстологічний аналіз підтвердив би мою переконаність у тому, що це не підробка, що ц і слова, ц і фрази, ц е бачення належать йому, Стахові Перфецькому. Але таких матеріялів далеко не більшість, їх, може, навіть і не третина.

По-друге, це тексти, які були й залишаються загальнодоступними і цілком офіційно публікованими, але кожен із них має безпосередній стосунок до історії, котра нас цікавить. Це запрошення, програмки, репортажі, газетне інтерв’ю, дане Перфецьким у Венеції й надруковане ще перед його зникненням, 10 березня.

По-третє, це ряд надто дивних документів, які місцями шалено нагадують службові депеші, мають угорі загадковий шифр, складені частково італійською, частково німецькою, частково англійською мовами і писані, здається, різними особами, але найчастіше — якоюсь особою жіночої статі.

По-четверте, це розповіді кількох інших людей про епізоди, пережиті ними в товаристві Стаха Перфецького. їх також доводилося перекладати.

І нарешті по-п’яте. Шматки (знов-таки різними мовами), але не знати ким залишені. Це наче занотовано тим умовним «оповідачем», чи то пак «спостерігачем», чи, може, «наратором», який знає все про всіх, який водночас є всюди і якого немає ніде, крім літератури. Хто є автором цих шматків?

Цілком окремий випадок — відеокасета, записана прихованою камерою.

Я висуваю відразу дві версії. А втім, кожен із Вас, шановне читацтво, має право на свою власну. Чи на декілька своїх власних версій. Не квапмося з ними.

Нумерація кожного з публікованих документів, позначена мною у правому верхньому куті, належить, ясна річ, мені, оскільки й послідовність публікування документів запропонована мною. Цікаво, наскільки іншою може бути ця послідовність?

Крім нумерації, — жодних текстових (чи позатекстових) змін. І перш ніж закінчити це, повірте, цілком нелегке для мене вступне слово, я хочу подякувати вельмишановним пп. Мар’яні Прокопович (переклади з італійської), Юркові Пр. (переклади з німецької) та Олегові Мохнатому (переклади з англійської) — їхня праця була неоплачуваною, проте недаремною. З не меншою вдячністю схиляюся перед усіма, хто в той чи інший спосіб прислужився виходові у світ цієї тривожної книжки, особливо ж п. Олегові Заячківському, а через його посередництво — пп. Франческо Аполльоні та Россано Россі, кожен з яких, сам того не відаючи, блискуче виконав місію мого таємного агента у Венеції.

Ю.А.

Грудень 1994р.