Сестри-вампірки 1

Кожному своє

Перший день у новій школі видався для Сільваванії справжньою катастрофою. Вона так чекала на зустріч із новими однокласниками (адже цілком могло статися, що саме серед них виявиться хлопець її мрії!) – і що ж тепер? Невже вона до кінця своїх днів залишиться для них дівчинкою-пукалкою?!

Коли нарешті продзвенів дзвоник з уроку, Сільванія з полегшенням зібрала шкільне приладдя і, взявши під руку сестру, вийшла з класу. У коридорі було шумно, всюди снували учні.

Раптом Сільванія відчула слабкість у тілі. Її ноги підкошувалися. «Напевно, це через надмірні враження, – вирішила вона. – Чи не жарт: нова обстановка, нові однокласники…» Та й повітря в Німеччині якесь інше, не таке, як у Бистрії. Сільванія похитнулася. І тут вона зрозуміла, що з нею відбувається. Це був підступний синдром, що нагадував про себе, якщо вампір довгий час не торкався рідної землі. Її Сільванія зазвичай носила в медальйоні, проте сьогодні зранку від хвилювання забула покласти. Залишалось сподіватися, що пара крихт рідної землі завалялася в ранці.

Дака, не зупиняючись, йшла коридором. Їй не було діла до втоми сестри, тому що до неї якраз підійшла дівчинка з татуюванням і усміхнено простягнула руку:

– Вітаю! Мене звати Гелена.

Від радості Дака зовсім забула, як слід знайомитися в Німеччині, і дала новій знайомій замашного щигля:

– А я Дака. Класне в тебе татуювання!

Гелена потерла чоло. Вона продовжувала доброзичливо посміхатися, але була дещо збентеженою.

«Fumps! – сварнулася Дака про себе. – Що подумає про мене Гелена?»

– Там, звідки я приїхала, так завжди роблять під час знайомства. У нас це називають вітальним щиглем, – винувато сказала вона.

– Ух ти, прикольно, – відповіла Гелена.

Дака кивнула на татуювання.

– Справжнє?

– Ні-і, це я фломастерами намалювала. Батьки забороняють мені робити справжнє татуювання, – знизала плечима Гелена.

«Що б ще у неї запитати…» – міркувала про себе Дака. Їй в голову більше нічого не йшло. Але куди це поділася Сільванія? Вона напевне набагато краще тямила в тому, як підтримувати бесіду з людськими дівчатками. А надто з такими класними, від яких пахне чудовим болотним мулом, дівчатками, як Гелена.

Сільванія тим часом пхала собі у вуха рідну землю. Вона сподівалася, що ніхто цього не бачить.

Та ба! Хтось грубо штовхнув її ззаду, і ранець з усім її скарбом опинився на підлозі. Сільванія з жахом озирнулася. Перед нею стояв Бенні і нахабно посміхався.

– Ну й чого ти тут розчепірилася, опудало?

Хлопчик у толстовці і дівчинка в шапочці схвально заулюлюкали. Сільванія нахилилась, щоб зібрати розсипані по підлозі речі. Найменше їй зараз хотілося, щоб хтось побачив сльози на її очах. Ех, от би їй трохи Дакиних грубощів… До речі, а де Дака? От вона вміє приборкувати людських хлопчаків!

Але тут сталося неймовірне. На одному рівні з ранцем дівчинка побачила пару модних синіх кедів. Сільванії добре був знайомий їхній фасон: в Бистрії такі кеди теж були в моді. Вона підняла очі – і мало не зомліла… Ні-ні, не від утоми чи слабкості і вже точно не від чергової витівки дурня Бенні. Її серце на мить завмерло. Світло-сірі сяючі, немов зірки, очі. Русяве, з медовим відтінком, шовковисте волосся. Схожі на соковиту тюфтельку губи. Серце Сільванії забилося сильніше, кров завирувала в жилах.

– Не зважай. Бенні з усіма такий. Він із Міссі Майстер і Кіллою Кей уже давно тероризує наш клас. Ми їх так і називаємо – «терор-тріо». Вони просто обожнюють всіх дратувати. – Губи розтягнулися в посмішці. – Ми його, до речі, прозвали Бенні Ліфчик. А мене Якобом звуть.

«Якоб… Гарне ім’я, – подумала Сільванія. – Та й сам він достобіса гарний – ввічливий, доброзичливий і такий симпатяга!»

Вона машинально збирала речі в ранець. Душею дівчинка линула десь високо-високо, на сьоме небо, і навіть забула, що Якобу треба щось відповісти. А той присів поруч і почав допомагати їй збирати речі. Коли він випадково торкнувся руки Сільванії, ту начебто струмом ударило.

Здригнувшись, дівчинка заглянула Якобові в очі і остаточно втратила дар мови.

Між ними, здавалося, пробігла якась іскра.

– Чим… е-е-е… захоплюєшся? – пробелькотів Якоб, опанувавши нарешті себе.

– Я? – несміливо перепитала Сільванія.

– Ось я, наприклад, плавати люблю. А ти? – продовжував розмову Якоб.

Сільванія не знала, що відповісти. Але тут поруч із ними виникла Дака. Вона щось відчула, а підійшовши ближче, зрозуміла, що саме: від типа поруч із Сільванією убивчо тхнуло часником! І як Сільванія могла розмовляти з ним?!

Утім, зазначила Дака, сестра і не розмовляла. Вона мовчки стояла і зачаровано дивилася на хлопця, який безнадійно намагався підтримати з нею розмову.

– Я… е-е-е… після уроків у басейн збирався. Підеш зі мною?

– Так-так, напевно, залюбки, – нарешті видавила з себе Сільванія.

– Тоді зустрінемось о третій на пляжі, поряд із кіоском.

Усміхнувшись, Якоб попрощався з Сільванією і попрямував додому. А та стояла і мрійливо дивилася йому вслід. Десь там, у світі її мрій, вони з Якобом вже пливли по величезному темному озері, у тихих водах якого відбивався місяць.

– Ох і несе ж від нього часником! Як ти взагалі спромоглася так довго з ним теревенити? – вигукнула Дака. Її тіпало від огиди.

– Але він такий гарненький, – мрійливо промовила Сільванія. – До речі, ми з ним сьогодні йдемо в басейн.

– За такого сонця?! Та в тебе точно клепки бракує!