Наступного дня Сільванія намагалася обходити Якоба десятою дорогою. Але протриматися змогла тільки до великої перерви. Адже він повсякчас на неї дивився, і в очах його читалося зчудування.
– Може, сказати йому правду? – вагалась Сільванія.
– Навіть не думай! – похитала головою Гелена. – Він не стерпить цього, Сільваніє. Якоб – звичайний хлопець, навіщо наражати його на таке випробування?
Лудо погодився.
– Що ж мені робити?
– Думаю, тобі просто потрібно переконати Якоба, що ти звичайна дівчина, а те, що сталося вчора під час уроку англійської, – прикре непорозуміння. Спробуй йому це якось пояснити.
– Так, і зроби це якомога швидше! – Дака була рада, що їхні нові друзі, Гелена і Лудо, взяли на себе роль порадників Сільванії в амурних справах. Вона сама в таких речах мало що тямила, зате добре вміла свистіти, тому, поклавши до рота два пальці, свиснула так голосно, що весь шкільний двір обернувся.
– Гей, Якобе, ходи-но сюди, – помахала йому Дака, – Сільванія хоче поговорити з тобою.
Якоб нерішуче попрямував до їхньої компанії.
– Ти з глузду з’їхала? Я повинна продумати, що буду говорити, скласти концепцію, я не можу ось так спонтанно… – нервувала Сільванія, метушливо обсмикуючи сукню і поправляючи волосся.
– Зможеш! Успіхів! – поплескала її по плечу Дака і, прихопивши Гелену і Лудо, кудись повіялась.
– Маєш класний вигляд! – шепнула Сільванії Гелена. Сільванія подивилася їй услід: вона завжди мріяла мати таку подругу!
– Привіт… – несміливо сказав Якоб.
– Вітаю… Слухай-но, я хотіла тобі пояснити… – пробелькотіла Сільванія.
– О’кей.
– Якобе, я хотіла перепросити… за вчорашнє.
– О’кей.
– Взагалі-то, я нормальна дівчина…
– О’кей.
– Ти що-небудь ще, крім «о’кей», можеш сказати? – не витримала Сільванія.
– О’кей! Ой, sorry, так, авжеж. Жуйку хочеш? Вона перебиває запах часнику.
Цю пропозицію не було передбачено концепцією, придумати яку Сільванія так і не встигла.
– Ні, дякую, – пробурмотіла вона, – а ти, якщо хочеш, візьми.
Якоб закинув у рот дві жуйки, і Сільванія вирішила продовжити.
Вона якось не відразу зрозуміла, чому Якобу знадобилися ці жуйки.
– Отже, щодо того, що сталося, я б хотіла сказати…
– Та годі. Відверто кажучи, мені подобається, що ти не така, як усі… – Якоб злегка почервонів.
Сільванія здивовано подивилася йому в очі.
– Можемо якось ще спробувати позайматися англійською, – запропонував Якоб.
– Гм, якщо чесно, я проблем з англійською не маю, – зізналася Сільванія.
– Ну, тоді придумаємо собі якесь інше заняття.
Сільванія кивнула і посміхнулася. Якоб знизав плечима.
– Можемо, наприклад, вночі гуляти на кладовищі і кусати один одного.
Усмішка сповзла з обличчя Сільванії.
– Жарт! – засміявся Якоб.
Сільванія з ввічливості спробувала видушити з себе посмішку. Жарт здавався їй геть не смішним. Якоб несподівано нахилився і поцілував її в щоку.
– I like your style!8 – прошепотів він і, повернувшись, пішов.
Сільванія дивилася йому вслід. Щоки палали. Вона відчувала себе найщасливішою…
Решта тижня пролетіла для сестер, немов одна мить. Сільванія була на сьомому небі від щастя і без кінця обговорювала з Геленою, яку сукню краще надягти на побачення. Дака влаштовувала щовечора льотні тренування і поступово повернулася в колишню форму. Разом з Геленою вони прослухали всі альбоми «Криптон Крекс», і – о диво! – Гелена визнала їх sensatoi futzi… Мати подругу зі світу людей виявилося дуже круто.
У неділю на горнятко кави приїхали бабуся та дідусь. Сільванія і Дака радісно зустрічали їх біля хвіртки. Бабуся Роза пестила онучок по головах, а дідусь Густав запитав:
– Ну, як перший тиждень в Німеччині? Сподобалося?
– Ще б пак! – відповіла Дака, підморгнувши сестрі.
Бабуся Роза помахала Ельвірі і Міхаю, котрі, тримаючись за руки, стояли на ґанку.
– Ви вже купили сьогоднішню газету? Там стаття про твою виставку кришок для унітазів. Пишаюся тобою!
Ельвіра усміхнулася.
– Вітаю, тату, вітаю, мамо, раді вас бачити!
Міхай відкашлявся.
– Дорогі Розо і Густаве, хочемо повідомити вам важливу новину.
– Невже все-таки вирішили придбати новий автомобіль? – із надією запитав дідусь Густав, кивнувши на стареньку «Дачію». При цьому він краєм ока помітив високий паркан з колючого дроту навколо будинку Дірка ван Комбаста. Мало того, по всьому периметру паркану висіли таблички: «Не входити! Небезпечно для життя!» Усі жалюзі в будинку було опущено, штори – запнуто. Деякі вікна геть забито дерев’яними дошками. Усюди, де тільки можна, білою фарбою понамальовано хрести, висять в’язки часнику. Обвішаний навіть автомобіль.
– Що з ним сталося? – похитав головою дідусь Густав. – Мабуть, у нього, як і у матінки, дах поїхав на ґрунті вампірів. Сумно, справді. Але що поробиш, вочевидь, спадкове. – Але тут він знову посміхнувся і поздоровкався з Міхаєм, давши трьох привітальних щиглів. – Що, не чекав, зятьку? Ну, викладай свою важливу новину…
Міхай спантеличено потер лоб.
– Я… я думав… А втім, чи не перехилити нам по чарочці карпівки?
– Залюбки! – дідусь Густав дружньо поплескав Міхая по спині. Чоловіки поспішили в будинок.
Аж тут на свою традиційну прогулянку у супроводі господині відправився Польді. Побачивши Сільванію і Даку, він невдоволено дзявкнув. Минаючи будинок Дірка ван Комбаста, Польді зупинився, похитав головою і зайшовся гавкотом. Він щосили хотів переконати господиню, що людина, яка живе за колючим парканом, – єдиний, хто розпізнав смертельну небезпеку і вжив проти неї безпрецедентних заходів захисту. Але господиня, як завжди нетямуща до натяків Польді, наче і не було нічого, зупинилася біля будинку нечисті і зав’язала з сусідами милу розмову.
– Знаєте, я вам вельми вдячна, що ви тут оселилися. Нашій вулиці, як бачите, бракує нормальних людей.
Фрау Газе кивнула на будинок Дірка ван Комбаста і, нахилившись через паркан до Цепешів, довірливо прошепотіла:
– Ви собі не уявляєте, що твориться за дверима цього будинку…
Дака і Сільванія хитро посміхнулися.
– Польді, не біжи від господині, ще не вистачало, щоб ти забіг до цього чудасійного чоловіка. Хто знає, чим він там у себе займається…
Дірк ван Комбаст і сам не знав, що на нього найшло. Ось уже третій день його мучив якийсь неприємний кишковий вірус. Дірк випив усі ліки, які зазвичай продавав лікарям, і навіть всі тестові екземпляри ліків, але нічого не допомагало. Знесилений, з перекрученим від шлункового болю обличчям він сидів у туалеті – кректав і тужився, тужився і кректав…
Пізно вночі Дака відчинила вікно і виглянула на вулицю. Сільванія вже давно спала, загорнувшись у ковдру. Сусід більше не шпигував за їхнім будинком. Навіть такої пізньої години в його будинку світилося віконце – віконце туалету. «Boi поар!» – подумки побажала Дака дому навпроти і усміхнулася.
Затишний район на околиці Біндбурга занурився в сон. І вже ніщо не нагадувало про те, що тиждень тому тут оселилася родина з ікластим вампіром на чолі. Ніщо, крім повного відчаю і туги крику, що лунав з туалету будинку № 21 (у Дірка ван Комбаста закінчився туалетний папір), а ще завивання старої такси, якій наснився величезний кажан з білосніжними іклами, що блищали у світлі місяця.