Сестри-вампірки 1

Дві напівкровки в одній кімнаті

Перший день у Німеччині добігав кінця. На Біндбург повільно спускалася ніч, і чим яскравіше світив місяць, тим менше Сільванії і Даці хотілося спати. Сільванія вирішила скористатися безсонням, щоб розпакувати валізи й охайно розкласти всі свої речі по шафах і поличках. Розібравшись із одягом, вона кинула на ліжко декілька глянсових журналів і задоволено оглянула свою частину кімнати. Їй було затишно в цьому маленькому дівочому королівстві. А от у володіннях Даки досі панував безлад. Усюди стояли нерозпаковані валізи й коробки. Єдине, на що спромоглася Дака, – це повісити на стіну світлину їхнього колишнього класу і постер своєї улюбленої рок-групи «Криптон Крекс». Останній висів просто над гамаком у формі домовинки, де наразі тужила Дака.

Та й у Сільванії на душі було сумно. По-перше, тому що під час переїзду Ельвіра, присягаючись, пообіцяла дівчаткам, що в кожної буде своя кімната. По-друге, тому що Ельвіра захопила із собою з Бистрії «парочку» кришок для унітазів, які десь примудрилася задешево придбати. По-третє, тому що цих кришок виявилося «всього-на-всього» 250, і всі їх мама склала саме в тій кімнаті, що призначалася для Сільванії.

Сільванія зітхнула.

– Я вже все розклала, а ти? – підкреслено приязно запитала вона сестру. Не сваритися ж першого вечора.

– Щось немає бажання, – відповіла Дака.

Щоб якось подолати роздратування, Сільванія почала гортати глянсовий журнал. Її увагу привернув постер із вродливою амазонкою. Дівчинка відразу ж вирвала його з журналу й повісила над ліжком.

– Дако, тобі подобається? Хіба це не zensatoi futzi?

– Мене зараз знудить! – Дака флопсом перемістилась на важкий залізний ланцюг під стелею і, повиснувши вниз головою, задоволено посміхнулась. Усю подорож від Трансівальванії до Біндбурга вона мріяла отак запросто повисіти.

– Ти що! Негайно спускайся! А раптом тебе хтось побачить?! – заметушилася Сільванія.

– Та хто мене тут побачить? Сусіди? Так їм для цього треба пролетіти повз наше вікно, а літати люди, як ми знаємо, не вміють. Та й що такого в тому, що я вирішила трохи відтягнутися? Хіба люди час від часу не відтягуються? Це моя кімната, хочу – літаю, хочу – флопс роблю!

Беркицьнувшись, Дака приземлилася на солом’яний капелюшок сестри.

– Оп!

– Обережно, Дако, мені ще потрібен цей капелюшок! – розсердилася Сільванія.

Дака зробила новий флопс і миттю опинилася біля свого ліжка. Вона дістала Карла-Хайнца з акваріума і ніжно погладила його по спинці.

– Тільки ти один мене й розумієш, друже. Адже мені потрібно готуватися до транс’європейського перельоту. Якщо я зможу пролетіти дві тисячі кілометрів без жодного приземлення – тут мене тільки й бачили. Я відразу ж повернуся в Бистрію!

Карл-Хайнц не відповідав, а лише лагідно терся об Дакину руку, ніби розумів усе, що вона йому каже.

– Ти надто все драматизуєш, Дако, – сказала Сільванія, розправляючи прим’ятий сестрою капелюшок. – Тут не так уже й погано! Та й зрештою… Адже ми покручі. Наполовину люди, наполовину вампіри. Вампірами ми були всі 12 років нашого життя, так чом би тепер не побути людьми?

– Але я не хочу бути людиною! Я хочу стати справжнім вампіром!

– А як на мене, бути людиною – круто. Нарешті ми станемо звичайними дівчатами. Зможемо фарбуватися, товаришувати з іншими дівчатками і знайомитися з симпатичними хлопцями. Як тобі, до речі, наш сусід? Як на мене, нічогенький!

– Та цей стариган – повний відстій! І взагалі, моє серце належить Мурдо, а він – у Бистрії.

Дака мрійливо подивилася на постер з «Кріптон Крекс».

– Твоєму Мурдо 20 років, тож він також не перволіток. І потім, він рок-зірка, яка навіть і не здогадується про твоє існування! А зараз розгрібай свої речі rapedadi і лягай спати. А що, як завтра ми з ким-небудь потоваришуємо? Ми ж не зможемо запросити нових друзів у такий безлад.

– Не потрібні мені ніякі нові друзі, мені і старих вистачає. – Дака погладила по спинці Карла-Хайнца. Той віддано подивився їй в очі і пустив бульбашки.

– Яка мерзота! – гидливо скривилася Сільванія.

Хоч і була північ, доводилося лягати спати, адже дівчатка пообіцяли мамі звикати до людського розпорядку дня і ночі. Проте на ділі це було не так вже й просто. Щосили намагаючись втомитися і захотіти спати, сестри лежали у своїх ліжках. Нарешті їхні очі й справді почали важчати.

– Boi nоар, моя маленька сестро-вампір, – прошепотіла Сільванія. Вона дуже любила свою сестричку, хоч та частенько виводила її з себе.

– Boi nоар, моя старша сестро-людино, – пробурмотіла Дака.

Вони полежали ще трохи.

– Сільваніє, ти вже спиш? – тихо спитала Дака.

– Так. А ти?

– І я теж.