Сестри-вампірки 1

Північ

Утамувавши голод Сільванії декількома нічними метеликами, Дака втомлено опустилася на землю між кам’яними надгробками.

– А що таке, до речі, джентрифікація? – запитала Сільванія.

– Гадки не маю, – пробурмотіла Гелена. Лудо стенув плечима.

– А мені звідки знати? Просто ляпнула перше, що спало на думку, аби збити з пантелику цього кретина, – сказала Дака.

Вона встала, зібрала кинуту поспіхом антивампірську зброю і жбурнула її в перший-ліпший кущ.

– До речі, а ти що тут робиш? – здивувалася вона, помітивши Лудо.

– Ну як тобі сказати. Просто я передчуваю деякі події. – Він зніяковіло почухав потилицю. – Від першого ж дня, щойно ви з’явилися у нашому класі, я знав: щось таке станеться і вам конче необхідна буде моя допомога. – З цими словами він глянув на Сільванію і спохмурнів. – І зараз, відчуваю, теж щось станеться!

Сільванія здивовано глянула на нього, потім – на свій живіт, з глибин якого пролунав зловісний буркіт.

– Fumps! Котра година? Потрібно терміново продовжувати пошуки чарівної рослини! – заметушилась Дака.

– Тада-а-ам! – Гелена запустила руку в кишеню і дістала звідти заповітну квітку.

Сільванія, Дака і Лудо заворожено дивилися на неї і не вірили власним очам.

– Гелено… – у захваті прошепотіла Сільванія.

– Я завжди знала, що ти супермегакльовокрутовампіричне дівчисько! – раділа Дака.

Сестри кинулися на шию Гелені.

– Ми не забудемо, що ти для нас зробила, ні-ко-ли! – раділи вони.

– О Боже, дівчата такі дівчата… – похитав головою Лудо, який стояв трохи віддалік.

Незабаром усі четверо сиділи на улюбленому Гелениному місці. Місячне сяйво освітлювало старовинну могилу. Почувся дзвін годинника на старій церковній вежі.

Донг! Донг! Донг!..

Гелена урочисто простягнула Лудо Spirulentia davantio gloris. Відокремивши квітку від чашолистка, хлопчик обережно розірвав її на дві частини і подав по одній Сільванії і Даці.

Сестри, посміхнувшись, схилилися над квітками.

Донг! Донг!..

– Нарешті я буду людиною! – прошепотіла Сільванія.

– Нарешті я буду вампіром! – прошепотіла Дака.

Вони заплющили очі й пороззявляли роти.

– Стійте! – вигукнула Гелена. Вона досі не могла звикнути до думки, що тепер у неї в друзях буде справжній вампір.

– Стоп! – вигукнув Лудо.

– Ну що ще? – невдоволено запитала Дака, яка вже збиралася з’їсти квітку.

Донг! Донг!

Сільванія теж встигла покласти половинку квітки собі до рота, але тут же виплюнула її, бо Лудо сильно стукнув її по спині.

– Гей, ну ви чого? Годинник б’є північ, маємо поквапитися!

– Зачекайте! Ви добре подумали над своїми бажаннями? – не поступався Лудо.

– Я – так, – запально відповіла Сільванія.

Дака запустила руку в настовбурчене волосся.

– Гадаєш? Якщо ти станеш людиною, більше ніколи не зможеш літати. Невже ти забула, як це казково – летіти над землею, відчуваючи легкість і свободу, коли ніщо тебе не тримає на землі, а вітер куйовдить твоє волосся? Я ж бачила, як тобі сподобалося!

Сільванія наморщила чоло.

– А ти сама точно хочеш стати справжнім вампіром? Ти ж тоді будеш приречена на вічну самотність, ніколи не побачиш сонця, весь час повинна будеш стежити, щоб випадково нікого не вкусити, а що найжахливіше – тобі завжди буде 12 років! Мені виповниться 18, я буду тусуватися з Геленою в нічних клубах і винаймати на двох з Лудо квартиру. Потім я вийду заміж за Якоба. А тобі так і залишиться 12, і вигляд матимеш теж на 12 років, і твій улюблений Мурдо з «Криптон Крекс» так ніколи й не зверне на тебе увагу!

Дака замислилася.

Донг! Донг!

– Скільки разів уже пробив годинник? – пошепки запитав у Гелени Лудо. Але та була так захоплена розмовою Сільванії і Даки, що не почула запитання.

– До того ж, ми маємо піклуватися одна про одну, – серйозно сказала Сільванія і пильно подивилася сестрі в очі.

– Отже, залишимося напіввампірами? – запитала Дака.

– Залишимося напіввампірами! – з полегшенням видихнула Сільванія.

– От і добре, а тепер жуйте швидше квітки! Скоро годинник проб’є останній удар! – вигукнув Лудо.

Донг! Донг!

Ретельно пережувавши квітки, сестри встигли їх проковтнути прямо перед останнім ударом годинника.

– Тепер усе буде добре, усе буде, як раніше, – зітхнула Сільванія.

– Так, тепер усе буде добре, – погодилася з сестрою Дака.

– Ой, дивіться, тут на землі валяється чиясь коробочка з канапками. Чи не ваша, бува?

Дака взяла в руки коробочку. На зворотному боці було написано ім’я її власника: «Дірк ван Комбаст». Усередині знайшлися два акуратних сендвічі з вершковим сиром. Дака розділила шматочки хліба і хитро підморгнула друзям:

– Ну що, влаштуємо мисливцю на вампірів триденний пронос?

Усміхнувшись, Лудо відірвав від Spirulentia davantio gloris кілька листочків і додав їх у сир. Дака знову акуратно склала сендвічі і закрила коробочку. Сільванія захихотіла.

Але тут обличчя Сільванії і Даки посерйознішали.

– Дякуємо! Спасибі за все! – сказала Дака Гелені і Лудо.

– Якби не ви, ми б пропали, – усміхнулася до Гелени та Лудо Сільванія. Ті усміхнулися їй у відповідь.

– Пусте, подумаєш, – пробурмотів Лудо.

Поглянувши на повний місяць, що осяював м’яким молочним світлом цвинтарні алеї, Сільванія взяла сестру за руку, відкашлялась і тихо заспівала вампірійську колискову. Спочатку спів не вдавався, але, коли вступила Дака, їхні голоси злилися в найгарнішу у світі пісню. Немов маленька туманна хмарка, вона піднялася в нічне небо і розчинилася в місячному сяйві.

У Гелени і Лудо, які ніколи не чули цієї колискової, мурахи побігли по спині.

– Казково, – тихо промовив Лудо, коли пісня закінчилася і вони всі разом вирушили додому.