Смак життя

ВИБРИКИ ПРИРОДИ

Велике святкування - п’ята річниця нашого приїзду до Америки. Столи прогиналися під вагою всіляких смаколиків: оселедець, Лолин гуляш, борщ і вареники, Іренин горіховий торт, Лідин шоколадно-абрикосовий торт Захера і моя пляшка віскі. Я спробував купити вина чи горілки, але в місцевих крамницях їх не було. Там був якийсь «Манісевич», для них то було вином, але на смак нагадувало розбавлений і підсолоджений вишневий сік.

Треба було зіставити докупи два столи, щоб ми всі розмістилися. З одного боку я, Ірена та її батьки, з іншого - Іренин брат Адам, його дружина Ліда та її батьки. На чолі столу - наймолодший з нас - Нюко, одинадцятирічний син Адама.

Як єдиний хлопчик, який передасть далі прізвище Марковський, Нюко мав особливу увагу всієї родини. Він знав собі ціну. Він наполіг, що перш ніж усі співатимуть йому «happy birthday» (після п’яти років в Америці «многая літа» вже забули), він ще раз хотів почути, як він народився.

Його дідусь по материній лінії одразу ж погодився. Він був вчителем латини за фахом, але за натурою - поетом. «Спочатку, -запропонував він, - виголосимо тост за тих, кого доля обрала вижити в «обозі»».

Дзенькнули келихи.

Дідусеві очі заблищали, наче вогник від свічки.

«Коли наші два коні тягнули підводу, а ще один кінь і вози поспішали на захід, втікаючи від наступаючої Червоної Армії, ти, Нюко, був ще у Лідиній утробі. Раптом недалеко від польсько-німецького кордону у Ліди почалися перейми. Твій батько в паніці вдарив по конях і звернув на ґрунтову дорогу, яка вела до найближчого села, і на подвір’ї першого ж будинку, до якого ви доїхали, народився ти».

Дідусь замовк. Усі погляди звернулися до Нюко. На його обличчі намалювався спантеличений страх, ніби він дивився на самого себе - новонароджене немовля - просто на рушнику, постеленому на зеленій траві.

Іренина мати спитала, чи не час подавати вечерю, але дідусь вів далі.

«Той селянин дозволив усій нашій родині побути у них цілий тиждень, а тоді ми рушили далі. Коли ми доїхали до головної дороги, німецькі солдати забрали наших відпочилих коней і натомість дали нам двох загнаних. Але якось ми догнали наступний «обоз», який рухався до німецького кордону. Одна з підвод мала верх з бляхи, який виблискував на сонці. Ми просили їх накрити його, але вони не хотіли. І от одного дня нашу колону помітили американські літаки. Сплутавши нас з німецькою військовою колоною, вони почали обстрілювати нас кулеметними чергами. Всі відразу ж попадали на землю. Нюко жбурнули в канаву, Ліда накрила його зверху. Вона почала махати літакам підгузком Нюко... Вони зрозуміли, що помилилися, і полетіли собі. Жінка у підводі з бляшаним верхом була вагітна і не встигла вибратися швидко. І вона, і її дворічна дитина, і коні - всі загинули».

На цьому сумному моменті дідусь радісно перервав. «Що ж, життя повне болю і радості, сьогодні ми святкуємо. З днем народження, Нюко!»

Саме в середині червня 1950 року я, Ірена та її батьки прибули до Нью-Йорка з кількома сотнями інших «переміщених осіб» на військовому кораблі, судні воєнно-морської транспортної служби СІЛА «Генерал Гаузе». Щоб подолати відстань від Бремерхафена до Нью-Йорка, знадобилося два тижні. Більшість пасажирів цієї тривалої подорожі страждали на морську хворобу. їх нудило просто на палубу, вони лежали там, не в змозі стримувати свої шлунки.

Того ж дня нас посадили на потяг до Балтимора, щоб дістатися до Ірениного брата, який приїхав туди кількома місяцями раніше. Ми не чекали, що він зустріне нас на вокзалі, адже ми і гадки не мали, коли приїдемо, а навіть якби і мали, не було як з ним зв’язатися. На щастя, перед тим як сісти на потяг до Нью-Йорка, представник УНРА (Адміністрації Об’єднаних Націй для Допомоги) пришпилив нам на нагрудні кишені папірці з написаними на них нашими іменами та місцем призначення. Там було: «Просимо допомогти цій людині добратися за такою адресою: штат Меріленд, м. Балтимор, вул. Норд Честер-стріт, 16». На кожному розі ми показували пальцем на ці папірці перехожим, і нам вказували, куди йти далі - прямо, наліво чи направо.

Дехто дивився на нас, як на марсіан. Був спекотний вологий день, а одягнені ми були, як для походу в гори. На мені були лижні чоботи і тепла куртка з каптуром, а на плечі я тримав пару лиж. Невдовзі мені стало ясно, що у цих краях лиж ніколи не бачили, бо мене часто зупиняли і питали, «що то за таку дивну штуку» я несу. Позаяк англійської я не знав, то жестами, руками і ногами, намагався пояснити і показати, що до чого. Деякі з тих допитливих перехожих аж сахалися від мене.

Адам мешкав ще з однією родиною з трьох осіб на вулиці Норд Честер-стріт. Разом з нами у трьох кімнатках із спільним туалетом тиснулося одинадцятеро людей. Та через три тижні ми підшукали невеличкий будиночок, всього за три квартали звідти, на проспекті Норд Петерсен Парк Авеню, номер 15. То був занедбаний будинок для найму, в якому, мабуть, не одна хвиля емігрантів ділила свою долю. Але в ньому був якийсь прихований шарм, а ще на нас чотирьох - чотири кімнати і кухня. Проте був один нюанс, у день, коли ми переселялися в ту оселю, через який ми мало не відмовилися від неї.

Меблів у будинку не було. Єдиним, що залишили після себе попередні мешканці, був так званий «льодовник» у кухні. У той час такі льодовники були звичним явищем, там зберігали продукти, щоб швидко не псуватися. Льодовники були предками теперішніх холодильників, такої ж форми, але менші. Лід міняли раз на тиждень. Електричні ж холодильники тоді тільки почали з’являтися.

Якраз коли я ніс дві великих валізи на другий поверх, то почув пронизливий вереск Ірени про допомогу, який линув з кухні. Я кинув валізи і помчав вниз. Ото було видовище!

Ірена заклякла в кутку. Дверцята льодовника були відчинені. Всередині кишіло тарганами, які обліпили шматок масла і несамовито пожирали його, немов зграя голодних ворон на покинутш мертвечині при дорозі. Деякі таргани вилізали з льодовника і зникали у щілинах під підлогою. Побачивши мене, Ірена прожогом вибігла з кухні.

Довго ми відмивали той льодовник та й весь будинок, - а скільки пішло гарячої води, мила та білого порошку з крамнички на розі! Це був той самий білий порошок, ДДТ, яким нас всіх добряче обприскали перед посадкою на корабель до Америки.

Через три роки оренди будинку мої родичі вирішили викупити його «по-американськи»: 500 доларів першого внеску, а тоді по 50 доларів щомісяця упродовж десяти років.

Тепер, коли ми святкували вже п’яту річницю нашого приїзду до Балтимора, будинок було не впізнати ні всередині, ні ззовні. Фасад перештукатурили і перефарбували. Тепер він був більше схожий на справжній балтиморський будинок: стіни з червоної цегли з пофарбованими набіло швами. Збільшили кухню та замінили підлогу. Встановили нову ванну. У спальнях переклеїли шпалери. На стінах вітальні та спальні Ірениних батьків тепер висіли, хоч і досі без рамок, цінні полотна Труша і Новаківського, які мої тесть і теща привезли ще з України. У коридорі всі стіни були завішані картинами, які намалювала Лола, моя теща. Колись вона вчилася у самого Труша.

І звичайно ж, жодне родинне свято не могло пройти без Ірениного співу. Зазвичай вона заводила веселу народну пісню або щось зі Штрауса. Того дня всі були здивовані. Це була пісня, яку я чув, як вона репетирувала кілька разів. Це була колоратурна арія з «Пристрасті святого Матея» Баха, казала вона мені тоді. Але тоді та пісня мала веселий відтінок, майже урочистий. Зараз же її голос був чистий і сильний, у традиціях Баха, проте у ньому чулися тремтливі і жалісні нотки. На словах «як рясно серце моє вмивається сльозами» Ірена раптом зблідла, обвисла і впала мені на коліна.

Холодний компрес на чоло і збризкування водою невдовзі повернуло її до тями. Але святкування нашої п’ятої річниці було вже не те.

Ми всі знали, чому Ірена знепритомніла.

Місяць тому, після дев’яти місяців вагітності, Ірена народила дитину. Того дня її батьки не тямили себе від радості. Ми з Іреною навіть вже придумали імена - Івон для дівчинки та Іван для хлопчика, на честь Ірениного батька. Напередодні, за два дні до пологів, вона поїхала до лікарні (у ті часи пологи вважалися не природним явищем, а медичним випадком), лікар її оглянув і сказав, що пологи мали б пройти нормально.

Однак природа має свої вибрики. Дитинка виходила з материнського лона ніжками вперед. її голівка застрягла. Лікар силою видавлював її. Увечері я бачив дитину в інкубаторі. Це була дівчинка. Мені здалося, що вона до мене усміхається. Але наступного ранку Ірені сказали, що дитинка померла. Молодий лікар, який був присутній на пологах, плакав, коли прийшов до Ірени. Але хтозна, чи не були то крокодилячі сльози. Через кілька років я прочитав у газеті, що в багатьох американських лікарнях надходили скарги про смерть новонароджених, яких насправді продавали для всиновлення.

Очікування нового життя, а натомість зустріч із смертю залишає незгладимий слід. Для жінки - незрівнянно глибший, ніж для чоловіка, який насправді долучається до процесу розмноження лише частково. Розвиток плода відбувається в утробі жінки довгі дев’ять місяців, а чоловік протягом усього цього часу - вільний. Єдине, чим йому слід «пожертвувати», як роз’яснив мені Іренин лікар, це «утримуватися від статевих зносин протягом двох місяців до і після пологів».

Повернувшись з пологового, Ірена не мала спокою. Вона мало говорила, майже нічого не їла. Перед сном вона просила мене погладжувати її живіт, аж поки не засне. Без цього відчуття порожнечі і розчарування відганяло сон. «Я чуюся, як рамка без картини», - казала вона. «Ти мене не розлюбиш?» «Чи буде наше життя таким, як раніше?»

Я намагався її запевнити, що так, і всіляко підтримував і розраджував. Однак у той же час я знав, що ніколи не захочу, щоб ні вона, ні я проходили через схожу травму з дитиною знову. Вона теж так вважала.

Ми часто думали, яким би стало наше життя, якби Івон не померла. Навіть зараз, коли я пишу, то думаю про це. Зараз Івон було б десь за сорок, за спиною у неї була б щаслива сім’я або ж кілька розлучень, діти, і, може, навіть онуки. Якої б вона була думки про мене? Не знаю, а може, не хочу знати. Одного я певен - того, що вона напевно була б близькою з Іреною, а я б не був там, де зараз.

Під час вагітності Ірени я закінчував навчання на ступінь бакалавра. Після тої славнозвісної літери «77», виняткової «відзнаки», мене прийняли до університету Гопкінса, на безкоштовне стаціонарне навчання, призначивши стипендію дві тисячі доларів нарік. Я поринув в науку, як монах. Насправді я часто уявляв себе в монастирі на горі Афон у Греції, днями і ночами наспівуючи монотонні григоріанські хорали. Для додаткового заробітку, суботніми і недільними вечорами я підробляв таксистом. Платня була мізерна, проте все, що зверху, було моє. Виходила десь ще добра тисяча на рік. До того ж, це була гарна нагода пізнати місто, особливо нічний його бік.

Суботні вечори були найприбутковішими. Всі бари у «Кварталі», де я скуштував своє перше американське пиво, працювали до другої ночі. Балтимор - це місто моряків. Вечорами вони переповнювали бари, випивали, чіпляли повію, а тоді брали таксі до неї додому. Часто вони просили мене заїхати за ними за годинку-дві. Вони залишали найкращі чайові.

Якось однієї суботи на початку зміни я підвозив двох елегантних дам і джентльмена у твідовому костюмі. Почувши мій акцент, вони спитали, звідки я і що роблю у Балтиморі. «Ви явно не схожі на таксиста», - сказала молодша з двох дам. Коли я розповів їм, що був студентом Гопкінса, чоловік спитав мене, скільки я заробляю за суботню зміну. «П’ятдесят зелених», - сказав я. «Домовились», - як на диво, сказав він. «Якщо ви підете повечеряти з нами в ресторан «Плаза». Я не йняв віри. Ресторан «Плаза» був найкращим рестораном Балтимора, а в мене не було ні краватки, ані піджака. Але це не було проблемою. У гардеробі ресторану на такі випадки були і краватки, і піджаки.

Нас посадили за круглий столик, сервірований сяючими келихами, столовим сріблом і свічкою. Одна з дам була дружиною того пана, інша - його донькою. Обираючи собі страви, я мавпував за ним. «Запечені краби по-мерілендськи і біфштекс, будь ласка». Для них я був дивиною. Вони ніколи не знали нікого з України. Вони хотіли знати, як я пережив війну, чому я приїхав до Штатів, як я вступив до університету Гопкінса і як мені там було вчитися. Я розповів їм про літеру «Н», яка круто змінила моє життя. «Ну, й історія!» - вигукнув джентльмен.

Я відвіз їх додому на своєму таксі. При прощанні джентльмен зізнався, що був одним з деканів Гопкінса.

Траплялося й так, що мені не платили - ні за лічильником, ні понад.

Була неділя, після півночі. Вулиці спорожніли. Я вже годину їздив у марних пошуках пасажирів. На вулиці Сент-Пол мене криком зупинила якась жінка і попросила терміново відвезти її до центрального відділку поліції. Вона була чи то п’яна, чи то у відчаї. Я натиснув на газ, вона заверещала: «Шофере, їдь швидше, мого брата вбили!» Я з виском загальмував просто перед відділком, як вона повідомила, що не має грошей, але може натомість запропонувати «швидкий перепих».

Наступного дня у Гопкінсі, коли я прийшов до кабінету місіс Фултон, секретарки факультету, спитати, чи не захоче вона надрукувати мені мою бакалаврську роботу, вона сказала, що якась жінка залишила мені записку. Там було: «Шановний містере Яворський, я студентка факультету літератури і відвідую семінар професора Кембела. Для маґістерки мені треба здати німецьку. Мені сказали, що німецька - ваша рідна, тому я б із задоволенням брала у вас уроки. Будь ласка, передзвоніть мені за номером...»

Оскільки вона пропонувала десять доларів за годину, я зателефонував їй того ж дня.

Через кілька днів ми сиділи у порожньому класі і починали свій перший урок. Я вперше сидів біля американки. На вигляд вона була заможною жінкою років тридцяти. На ній була сукня від Ґуччі та легка шовкова хустка на шиї. Макіяж був консервативним. Губи були підведені, щоб здаватися повнішими, і це додавало їй вигляду розбещеної дитини. Звали її Поллі.

Вона сказала, що одружена, любить літературу, особливо Дос-тоєвського і Д.Г. Лоуренса, і вела щотижневу кулінарну колонку в газеті «Балтимор Сан». Коли я сказав, що ми з дружиною - українці, а не німці, як вона гадала, вона одразу ж запропонувала зустрітися з Іреною для інтерв’ю про українську кухню. Я запропонував трохи з цим зачекати, бо Ірена якраз була на останньому місяці вагітності.

Після такого вступу ми розпочали урок.

Вона розповіла, що рік тому в Гопкінсі був за контрактом професор з Німеччини, який дав їй кілька уроків, але вона досі не могла розібратися з артиклями der, die, das.

- А ви der чи das? - спитала вона.

-Я - der, der Mann\ ви - die, die Frau⁶...

- Я так і думала.

Ми засміялися.

У перший тиждень ми провели три уроки.

Наступного тижня вона принесла німецьку книжку.

- Почитай її мені, будь ласка, - сказала вона.

- Але ж ти не зрозумієш.

- Я хочу слухати твій голос.

- Мій голос? А що з ним? Я його не обирав.

- Він такий мужній! Як це сказати німецькою?

- Повернімося до der, die, das, - продовжив я, намагаючись приховати рум’янець. І хоч її слова і засоромили мене, все одно моєму марнославству було приємно. Ніхто мені такого раніше не казав. Навіть Ірена, хоч і шепотіла багато приємних слів мені на вухо. На пізніших термінах вагітності я прихилявся головою до її живота і слухав рухи дитини. «Це її ніжка, - казала Ірена, - а це її маленький кулачок... уявляєш, незабаром нас буде троє...» Ірена звідкись знала, що це дівчинка.

- То ти мені її не почитаєш? - знову перепитала Поллі.

- Ні, почнімо з простішого. Саме це тобі потрібно.

- Маєш рацію, - несподівано і з ентузіазмом погодилася вона. -Почнімо з простішого!

У ту ж мить я відчув, як вона бере мене за руку.

- Чудовий день, їдемо покатаємося, - грайливо мовила вона. Досі я бачив у ній ученицю - безумовно, розбещену і гарненьку.

Але тепер, коли вона тримала мою руку, я зрозумів, що опинився в руках хитрої кокетки».

- Почнімо з простішого! - сказав я, обіймаючи її стан. Незабаром її Крайслер з відкидним верхом вже плавно мчав за

місто. Невдовзі ми приїхали на зелені круглі пагорби Західного Меріленду. Вийшли з автівки, лягли на ароматні трави. Сонце, вітер, губи Поллі колихали мене на своїх хвилях...