Смак життя

НБББСНІ ГРОШІ

Під церковні дзвони двоє поважних парафіян урочисто походжали поміж рядами, передаючи срібну тацю з довгою ручкою. У «нашій» церкві Святого Михайла на Вулф-Стріт під час збирань чути було брязкання монет. Якщо давали долар - то значить заможні. Тут, в єпископському соборі чутно було лише шелестіння купюр. Коли таця підійшла до нас з Іреною, я побачив на ній тільки стодоларові і п’ятдесятидоларові папірці. У руці я тримав приготований один долар, від чого чувся соромно і незручно. До того ж, то могла бути образа єпископського Бога. Я розпачливо мигнув Ірені, вона дала мені ще один долар, що трохи полегшило моє сумління, коли клав їх на тацю.

Незабаром гроші з обох таць зсунули на більшу, яка стояла на підставці біля вівтаря. Ставши перед тією купою купюр і лицем до вівтаря, єпископ ніби благословляв їх. Тоді, повернувшись до прихожан, двома руками підняв тацю якнайвище, звернув очі до неба і проголосив її святим даром Божим: «Бо все це - від Тебе, Господи, і з Твоєї руки дали ми Тобі!»

Сподіваюся, що місіс Дженкінс, у якої ми з Іреною гостювали і яка сиділа праворуч від мене, не помітила глузливої посмішки на моєму обличчі, коли я дивився на це дійство, яке нагадувало мені радше блюзнірську сцену з Гудіні. У дитинстві в Україні мене вчили на уроках релігії, що Бог був покровителем «обраного народу». Тепер я на власні очі бачив доказ того, що він був покровителем грошей - точніше, американських доларів.

«Бідолашний Бог, - думав я. - Навіть мої нещасні протерті два долари приписували Його щедрості».

Поклоніння грошам, яке я щойно побачив у цій церкві, було тісно пов’язане з темою обговорення на семінарі з аспірантами тиждень перед тим.

То була запекла суперечка, бо стосувалася впливу протестантизму на формування капіталізму. Точилася вона навколо твердження Макса Вебера, німецького соціолога початку XX століття, про те, що протестантизм підготував психологічні передумови для капіталізму. Вебер посилався на Кальвіна, який проповідував у Женеві в той час, коли Лютер кинув виклик Папі в Німеччині. Кальвін твердив, що незважаючи на те, що потрапити на небеса надзвичайно важко, це все ж можливо для тих, хто важко працює і здобуває матеріальні блага. Слід пам’ятати, що у той час поняття раю і пекла були питанням віри - християни боялися пекла і сподівалися після смерті потрапити на небо. Це дало поштовх до жорсткої боротьби за матеріальний добробут і врешті набуло форми капіталізму - економічної системи, учасники якої прагнуть здобути якнайбільше прибутків, що в результаті призводить до накопичення багатства в руках нечисленної меншості. Ймовірно, що це саме та меншість, яка, за Кальвіном, могла вважатися такою, що заслуговує на вічне блаженство.

На тому семінарі під керівництвом спеціально запрошеного відомого професора нас, аспірантів, було дев’ятеро. Окрім наукових знань, ми багато дізналися і одне про одного. Тригодинна дискусія показала, що всі дев’ятеро з нас розділені між різними релігійними та політичними поглядами. Католики звинувачували Кальвіна у перекручуванні християнської віри. Вони цитували Христа: «Легше верблюдові пройти через вушко голки, аніж багатому потрапити в царство Боже» (Єв. від Марка 10:25). Протестанти заперечували і казали, що якби не протестантська Реформація, не було б прогресу і ми досі б жили в застарілих теократіях, де найновішими винаходами були б «зручності» на вулиці і гасові лампи. Ерік, єдиний атеїст на нашому семінарі, твердив, що «можна збагнути природу сучасного капіталізму і не знаючи, хто, коли і як його створив». Він уїдливо зауважив, що «хоча за капіталізму і вдалося створити небачену досі кількість матеріальних благ, все це завдяки експлуатації колонізованих народів і своїх робітників».

Те блюзнірське благословення грошей єпископом нагадало мені біблійну сцену, як Ісус сварив фарисеїв за поклоніння золотому тельцю. Як би вульгарно не виглядала ця процедура, пригадуючи нашу дискусію на тому семінарі, я починав розуміти. Єпископська церква притримувалася вчення Кальвіна - Бог був на боці заможних, а тепер - на боці капіталізму.

Місіс Дженкінс запросила мене з Іреною на святкування Дня подяки. Але коли ми приїхали до її будинку на Роланд-Парк, вона повідомила, що спочатку ми підемо до церкви. її предки були засновниками Єпископської церкви на цьому континенті, а вона була членом організації Доньок американської революції, найстарішої «патріотичної» організації в Штатах. Ще вона була членом Товариства імені Берча, яке проголошувало себе найпатріотичнішим і підтримувало Герберта Гувера, шефа ФБР і сумнозвісного сенатора Маккарті у їх «боротьбі» проти комунізму в країні. Слова пісні тріо Чеда Мітчелла добре відображало одержимість Товариства Берча комунізмом:

Не довіряй сусіді, не можна і рідні,

Навіть як мама рідна - комун яка,

Здавай її мерщій.

те, що вони називали «м’ятним напоєм», - заморожений напій у високому келиху з подрібненим льодом, бренді, водою, цукром і листочками м’яти. В руках він повільно танув, і ми потягували його через соломинку.

Місіс Дженкінс уважно слухала, як я відповідав на питання полковника. Він зі щирим зацікавленням слухав мою думку про становище «в Росії», маючи на увазі Україну, і висловив жаль, що після війни український повстанський рух не міг встояти перед військовими підрозділами НКВД. Він був підозріло добре поінформований. Його питання, ніби випадкові, проте ретельно продумані і ввічливо сформульовані, нагадували допит. Мені здалося, що на прохання місіс Дженкінс він намагався виявити, чи не був я часом російським шпигуном.

Щоб відкинути усі підозри, я сам розповів йому про свого друга Войтенка, який був офіцером у дивізії «Галичина», яка воювала на боці німців проти Червоної Армії. Замість того, щоб виїхати з Західної Німеччини, як і решта його друзів, він залишився там і займався вербуванням добровольців, яких таємно парашутами закидували на Західну Україну, щоб приєднатися до УПА, підпільну Українську Повстанську Армію, яка боролася проти російського гніту.

Тоді я саме отримав від Войтека листа. Він був вражений тим, наскільки багато українців, молодих і старшого віку, добровільно йшли в партизани воювати проти росіян. Він також писав, що врешті він і сам це, мабуть, зробить, якщо не емігрує до Канади, але це буде «на крайній випадок».

У своєму другому листі Войтек писав, що з України прибула зв’язкова з УПА. «Це - жінка, - писав він, - вона цілий місяць пробиралася через Чехословаччину і Австрію, поки дісталася Мюнхена». Тепер у нас буде краща картина про збройні потреби УПА. Звати її Ніна. Вона любить гори. Завтра ми підніматимемося на гору Вацманн. З нами ще йде Влодко, «поет» зі школи Фюріх Шулє, може, пригадуєш».

Це був останній лист Войтека до мене, через два роки після мого приїзду до Балтимора. З часом я подумав, що він, мабуть, вирішив таки піти в партизани. Він був таким собі «шляхетним дикуном» за Руссо - розумним і вишуканим завдяки вихованню, але водночас здатним на спонтанний емоційний вчинок.

Новини про нього я отримав всього два роки по тому, з Австралії. То був лист від Ґанді, одного з «факірів», який осів в Австралії, одружившись з жінкою, котра працювала на УНРА. Він гордо повідомляв, що працює математиком з невеликою групою людей, намагаючись удосконалити «комп’ютер», американський винахід, що незабаром витіснить відомі нам друкарські машинки».

У цьому листі був також уривок, написаний «поетом», який ходив з Войтеком і Ніною в похід на Вацманн. Він описував Ніну сильною красивою жінкою. Цілий тиждень, після того, як вона прибула до Мюнхена, вона ні на мить не розлучалася з Войтеком, проводячи з ним всі дні і ночі.

«Похід, - писав поет, - почався радісно. Перейшовши ріку, ми опинилися біля підніжжя гори Вацманн. Ми йшли широкою стежкою, Ніна з Войтеком йшли, тримаючись за руку. Як радісно було бачити їх любощі».

«На півдорозі до вершини гори, - вів далі поет, - ми піднімалися вузесенькою звивистою стежинкою над скелястим проваллям. Я йшов попереду, Войтек - метрів з десять за мною, Ніна - відразу за ним. Ми йшли мовчки. Подумки я складав вірша про кохання Войтека і Ніни. Раптом я почув короткий крик і гоюкіт важкого каміння, яке котиться у прірву. Я озирнувся - Войтека на стежці більше не було.

Я закляк, не міг зрушити з місця і весь тремтів... «Войтеку! Войтеку! Войтеку!» - кричав я, але у відповідь - тільки смертельне відлуння мого голосу з глибини провалля. А Ніна?! Вона також впала? Я закричав знову: «Войтеку! Ніно! Ніно!» Я сів і заридав... Не пригадую, скільки я так сидів і плакав, але коли підвівся і глянув донизу, побачив біля підніжжя Ніну. Вона бігла, ніби боялася, щоб я її не наздогнав. Більше я її не бачив. її взагалі більше ніхто в Мюнхені не бачив».

Далі були викреслені рядки і продовження.

«Тіло Войтека знайшли через кілька днів. А тепер, Михайле, остання новина: справжня зв’язкова партизан з’явилася у Мюнхені через два тижні - дівчина, наша колишня однокласниця з львівської гімназії. Ніна була російською шпигункою, яку послали вбити Войтека!»

Я думав про Войтека, аж доки ми не повернулися до будинку місіс Дженкінс. На терасі, перед тим, як нас запросили за стіл, подали м’ятний напій, той заморожений напій, який, як я зрозумів, мав неодмінно бути в Меріленді у спекотні літні дні серед вищого класу.

Посеред столу поставили смажену індичку. Вона лежала на срібній таці. Без шиї, без крил, з задертими ногами, вона чекала, поки її розріжуть. Це доручили Дуайтові. Для цього він мав спеціальний довгий ніж. Спочатку відрізав ноги, потім нарізали грудку, розпанахали живіт - і звідти витягли начинку. Індичку, розповіла Ірені місіс Дженкінс, смажили п’ять годин, а начиняли фаршем з хліба, ліверу, каштанів, яблук і слив.

Перед тим як взятися до страви, місіс Дженкінс запросила до молитви. Опустивши голови, ми слухали, як вона складає шану Богові і дякує Йому за те, що ми всі зібралися за тим столом святкувати День подяки.

М’ясо і начинку подавала з журавлиним соусом, на мій та Іренин подив, бо в Україні журавлину не вважали їстівною. Напівсолод-кий соус особливо добре доповнював білу індичатину, але щойно спробувавши начинку, я більше її не хотів, хоч і казав, що смачно. Якось вигляд тієї начинки, яка вилазить з живота індички, відбивав у мене всякий апетит.

Місіс Дженкінс була приємною жінкою. Як архіконсерватор, вона вважала, що Америку заполонили комуністи. Вона не довіряла «усім іноземцям», як сама казала, проте, як не парадоксально, прийняла нас з Іреною, як рідних.

На її прохання я прочитав лекцію про комуністичний режим в Україні за росіян, але прийшло не більше двадцяти людей. Більшість з них були друзями місіс Дженкінс - архіконсерватори, які шукали доказів на захист свого страху перед «комунізмом». Той страх так глибоко в них засів, що комуністи їм вже, мабуть, і під своїм ліжком ввижалися. Але найбільше їх підозри крутилися навколо університету - здавалося, усі викладачі підпадали під сумнів. Декілька з них, без постійної ставки, такі, як той, що поставив мені за екзамен «Н», були звільнені з викладацької роботи. Але коли дійшло до професора Латтімора, університет відмовився його звільняти. Він був всесвітньо відомий фахівець з геополітики і Китаю. Університет тримав його, навіть незважаючи на те, що лише два студенти записалося на його курс. Одним з них був я.

Я записався на його курс, бо мене цікавила геополітика. Під час мого перебування в Монтелюпі, німецькій в’язниці у Кракові, ми часто слухали «лекції», щоб якось згаяти час. Один з в’язнів, старший по камері, українець, був колишнім професором геополітики з Берлінського університету. Його лекції з геополітики були найпопулярнішими. Професор відправляв нас у мандрівку різними континентами і країнами, зокрема й Китаєм, розповідаючи, як вздовж річок формувалися різноманітні поселення, які врешті перетворювалися на міста і цілі суспільства. Зараз, у Гопкінсі, я отримав нагоду вивчати все це серйозно.

Це була єдина причина, чого я обрав курс Латтімора. Однак мої друзі-консерватори так не вважали. Для них, я підтримував «комуністичного професора».

Відтоді місіс Дженкінс мене більше не запрошувала. її син Дуайт і далі вдавав із себе мого друга, але став обережнішим. Він був закоханий в Ірену.

Щоразу, коли я йшов з бібліотеки разом з Поллі, він телефонував Ірені, щоб розповісти... Нещодавно він дзвонив Ірені про Ада-мантію, яка приїхала до Гопкінсу писати докторську дисертацію. Вона була грекинею, мала густу гриву чорного волосся і глибокі темно-карі очі. Вона розлучилася із знаним професором соціальної психології, якою займалася і вона, тож нам було про що балакати поміж любощами.

«Мене породили викидні гази Гарлему!»

Малькольм Ікс