Смак життя

МАТЕРИН БЛУДНИЙ СИН

Було колись у Середні віки на землях теперішньої Південно-Західної України заможне село. Називалося Самбір, а належало в ті часи польському королеві. І прийшли з Азії невпинні татарські орди, сплюндрували його, ґвалтували жінок, вбивали чоловіків, забрали з собою молодих дівчат, а саме село спалили дотла. Ті, що вижили, бо втекли ще до навали, оселилися північніше, ближче до Дністра і назвали своє поселення Новий Самбір. Звивистими шляхами історії Новий Самбір потрапив зрештою в руки Австро-угорського імператора. Саме за його правління Новий Самбір став містом з вражаючою палацовою будівлею та в’язницею, які стоять і до сьогодні. Відтоді його називали просто Самбір. З іншими поселеннями, аж до самого Львова, його з’єднувала ґрунтова дорога. Після Першої світової Самбір перейшов до Польщі, а коли ту здолав Гітлер, - до України, однієї з республік Радянського Союзу. Через два роки Самбір захопили гітлерівські війська, а після поразки Гітлера у 1945-му місто знову опинилося в Радянському Союзі.

Я їхав до Самбора, тепер вже міста з населенням близько 45 000 осіб і з 6000 одиниць армії у військовій частині.

Там стояло сім підрозділів, кожен зі своїм спеціальним завданням, серед яких був і ракетний підрозділ, що керував ракетами, націленими на Захід. Мій брат Іван жив тут, відколи його перевели на нову роботу. Він був членом Компартії і відповідав за «культуру». Точніше, він був директором місцевого кінотеатру, а на додачу, тобто навіть це було основним його завданням, він виступав на зборах і писав статті до місцевої газети про життя місцевої громади і партійні питання.

Іван отримав мою телеграму з Москви про час прибуття літака до Львова. Не пояснюючи причин, він зателефонував нашому молодшому братові, який мешкав у Яворі, приїхати гарно вбраному наступного дня до Самбора. Хто бачив, як Петро у своєму святковому вбранні йде до залізничної станції, подумав би, що він їде на похорон матері. Взагалі-то, він і сам так думав. І тільки коли він приїхав до Самбора, Іван сказав йому, що вони їдуть до Львова зустрічати мене і що про це не слід багато говорити.

Перед від’їздом із Самбора вони зайшли до матері в лікарню. Вони вирішили не казати їй про мій приїзд, щоб це бува не стало для неї занадто сильною новиною. Вони хотіли підготувати її поступово.

«Що вам снилося?» - спитав Іван у матері.

«Чому ти питаєш?» - відповіла вона.

«Тому що я отримав листа від Михайла. Він пише, що, може, за кілька тижнів приїде».

«Тільки за кілька тижнів? То чого вони тоді прибирають в палатах, стелять нову постіль, а лікарі і медсестри поодягали нові білі халати? Кажуть, що приїжджає якийсь американець... Чого ви мені голову морочите?»

Мої брати поїхали, так і не сказавши їй всієї правди. Та й не було потреби цього робити. Вона просто це відчувала, як тільки може відчувати мати.

У Львові в аеропорту Іван з Петром бачили, як я виходжу з літака, але щоб зустрітися зі мною, довелося ще трохи чекати.

Лариса доправила мене до управління Інтуристу і передала обов’язки. Мені дали нового гіда - Людмилу. Вона відразу ж сказала мені, що Самбір - це територія, закрита для іноземців. Мені треба було подати заяву на отримання дозволу, а на це могло піти три-чотири дні. Вона точно знала процедуру і почала заповнювати бланк. Такі новини мене дуже засмутили, я вже уявив себе на материному похороні.

З Іваном і Петром я зустрівся у такому розбитому настрої, але Іван сказав мені не хвилюватися. Він знав Семена Стефаника, голову Львівської області, який до того ж займав високу партійну посаду. В юності Стефаник знав Коваля, нашого батька. Вони колись співали у хорі «Думка», ще перед Першою світовою. Та ще й Іван був наближеною особою Стефаника під час виборів. Іван передбачав, що мені може знадобитися дозвіл на поїздку до Самбора, тому завчасно домовився про зустріч з ним у день мого приїзду.

Іван сидів у кабінеті Стефаника, а той телефонував генералові КДБ. Він попросив генерала зробити йому послугу, «звичайно ж, в рамках закону». Вже за годину до управління Інтуристу прийшов дозвіл на мою поїздку до Самбора.

Ми з Іваном сиділи позаду, Людмила - попереду. Водій був середнього віку, одягнений у чорну шкірянку, типовий кадебешник. Я б здогадався, хто він, навіть якби Іван і не натякнув мені. Перед тим як сісти в машину, Іван також попередив мене, що вона про-слуховується.

Дорогою водій спитав мене, що я думаю про війну у В’єтнамі. Я сказав, що я насправді думав, що ця війна була від самого початку програною для Америки, що для того, щоб уникнути призову в армію, багато юнаків виїжджає до Канади і що антивоєнні виступи, що спалахнули в університеті Берклі, швидко поширювалися і на інші виші. «Виглядає на те, - сказав я, - що незабаром студенти вийдуть на вулиці».

Через півтори години ми приїхали на квартиру до Івана. Не встиг він відкрити двері до вітальні, як нас привітали гучні вигуки: «З приїздом, вітаємо вдома, Михайле!» Вони всі накинулися на мене, обіймали, цілували, ковтали радісні сльози. Спочатку мої вуйки Дмитро та Андрій, потім мої небожі, понад два десятки.

Іван з Петром поїхали до лікарні за матір’ю. Тимчасом почалося святкування. Наповнені до половини горілкою чималенькі гранча-ки підіймалися і підіймалися за «здоров’я Михайла». Я, мабуть, їх всіх розчарував. Я зробив тільки один ковток, а за звичаєм треба було спорожнити склянку. Але розчарування швидко зникло з облич, як і з’явилося. Вони мене розуміли. Радість повернулася.

Коли двері відчинилися, всі підвелися. «Марися! Тітка Марися!» - залунало зусібіч, до кімнати завели мою матір, яка спиралася на моїх братів.

Я стояв і не міг зрушити з місця, не зводячи з неї очей. Востаннє я її бачив двадцять п’ять років тому. Поки її вмощували у фотелі, вона

не припиняла до мене усміхатися. Нарешті настав той час... Повернення блудного сина... Усі погляди були звернені до нас двох...

Я підійшов до неї, схилився біля неї і поклав їй голову на коліна. Просто їй у руки... цілував їх... омивав їх своїми щасливими слізьми... Ніби наново народився...

Вона пестила мою голову, обсипала поцілунками чоло, як цілує щаслива мати свою дитину.

Ще ослаблена після двох тижнів у лікарні, вона мусила відпочити. Ми з Іваном допомогли їй лягти.

Я залишився.

Вони хотіли все про мене знати. Вуйко Дмитро спитав мене: «Михайле, а пригадуєш ту нашу суперечку про закінчення війни, коли Гітлер тільки напав на Радянський Союз? То було так давно, ти, мабуть, забув».

«Ні, вуйку, не забув! Я якось її пригадував. Ви мали рацію! Радянський Союз переміг у цій війні».

Мені подобався мій вуйко. Він ніколи не вчився в школі, але його розум був живий і яскравіший, ніж у багатьох моїх колег.

Наступного дня я сидів біля матері скраю дивана. Вона тримала мої руки у своїх. Ми мовчки сиділи. Відчували серцебиття одне одного. Вона дивилася на мене, як людина, у якої збулося найпо-таємніше бажання.

«Я завжди знала, що ти живий».

Вона сказала це, не порушивши тишу.

«Казали, що ти загинув на війні».

Змовкла на мить.

«Мене допитували, тричі викликали, після війни мати повинна була відповідати за своїх синів, вони казали мені, що тебе бачили у Мюнхені».

«Так, я там був. Там я познайомився з Іреною, моєю майбутньою дружиною».

«Ти був...»

Вона глянула на мене з подивом.

«Вони казали, що я з тобою спілкувалася... били мене... двічі... ні, тричі... повибивали зуби з обидвох боків...»

Я обійняв її... Тіло її тремтіло... поцілував її...

Після тривалого мовчання вона знову почала:

«Ти був дуже гарною дитиною... спокійною, ніколи не плакав... Я брала тебе з собою в поле... клала тебе на землю, сама робила свою роботу... Ти народився вже з нижніми зубами, але ніколи не кусав мені груди...»

Вона ніжно погладила мене по обличчю.

Знову помовчали.

її обличчям промайнула радісна хвиля.

«Знаєш, Михайле, я тебе дуже тяжко народжувала».

Вона стиснула мені руки, намагаючись сказати, що не мала цим на увазі нічого поганого.

«Правда? Чому?» - спитав я.

«Ти йшов ніжками вперед».

її обличчя проясніло. Вона усміхнулася, але вагалася, чи розповідати далі.

«То що там сталося?» - спитав я, справді намагаючись дізнатися більше, згадуючи, що сталося з дитиною Ірени.

«Це було на світанку, ще трохи темно, я відчула, що з мене щось стирчить... Я перелякалася, сховала голову під ковдру... Потім я попробувала... Господи... то був пальчик... твій пальчик... Я покликала свою маму, вона послала за повитухою... За той час вийшов другий палець...»

Вона перевела подих. Сильніше притиснула до себе мої руки.

«Дванадцять годин вони від мене не відходили... і від тебе... від світанку до заходу... у страху за моє і твоє життя... нас з тобою могло тут зараз і не бути...»

Думка про те, що мене могло і не бути, крутилася у мене в голові. Думати про себе, про можливе своє неіснування було значуще і безглуздо водночас. Чи дійсно я живу «на позичений час», як колись сказала одна з моїх подружок?

«Не уявляю навіть, як би я жила, якби тебе не було. Ти був моїм дитям любови... А ти? В тебе є діти?»

Вона отямила мене з моїх роздумів.

«Взагалі-то, нема!»

«Як це?»

«Дитина Ірени йшла ніжками вперед, як і твоя... як я... Лікар засильно потягнув... зламав їй шию... то була дівчинка, ми хотіли назвати її Івон...»

«Бідна Ірена! Стільки страждань... Один Панбіг знає... І таке сталося в лікарні, в Америці! Перекажи їй, що я з нею в її болі».

«Ми більше не разом, ми розлучилися».

Мати ретельно вдивлялася в моє обличчя. Я відчув себе неслухняною дитиною. Щоки почервоніли.

«Бачу, ти її покинув! Ти такий самий, як Коваль, твій батько, по жінці в кожному місті».

Вона розсміялася.

«Коваль... то був ще той тип... У сімдесят п’ять він запропонував мені одружитися. Мені того не треба було, але я погодилася. Час йому було осісти...»

її лице сповнювалося життям, коли вона усміхалася.

«Як жінка, яка мала незабаром померти, - сказав я, - Ви досить жива».

«А чого б і ні? Ти тут, це для мене найбільший подарунок. Я мусила тебе побачити перед смертю. Але я не вмирала!»

Вона обхопила моє обличчя долонями і поцілувала мене в чоло.

«Я вдавала, що при смерті. Тільки так можна було тебе сюди витягти. Ти не гніваєшся на мене, я знаю, ти також хотів мене побачити. Інакше ти б не ризикнув сюди приїхати».

Вона обійняла мене і розцілувала в обидві щоки.

«Мені прикро тільки перед Іваном і Петром. Ніколи не забуду, як вони несли мене до машини. Я вдавала з себе немічну. Я чула, як мій брат Дмитро казав: «Боже, поможи їй. Я бачу її на цьому світі востаннє». Не кажи Іванові і Петрові про моє зізнання, бо наступного разу, коли я дійсно захворію, вони не повірять».

Вона показала на стіл в іншому кутку кімнати.

«Бачиш ту пляшку, там ще залишилося горілки від вчора.

Візьми два келішки і налий до повного».

Коли ми підняли свої келішки, вона сказала: «Вип’ємо за нас і наше здоров’я... ми обоє мало не вмерли при твоєму народженні. Але вижили і знову разом».

«Як Вам, мамо, вдалося обдурити лікарів?»

«Нескладно. Вони і так не надто переймалися хворими, а тим більше старими. Що скоріше вони вмирають, то швидше звільниться місце. Вони давали мені якісь піґулки. Я викидала їх в унітаз або через вікно вночі. Вночі я поверталася, розминалася, сідала в ліжку і навіть вставала. В палаті не було світла, не було й чергової медсестри. Найгірше було з харчами. Я була така голодна, але мусила вдавати, що при смерті. І тільки коли вони почали прибирати, бо буцім мав приїхати якийсь американець, я всіх здивувала, з’ївши все, що було, навіть харчі, які мені принесла перед тим Дмитрова Ганнуся. Я точно знала, що ти приїдеш, тому мусила набратися сили. В тій лікарні і здорова людина померла б за кілька тижнів».

Наступного дня я мав зустріч з лікарями. Вони наполягали на цьому самі. Ми зустрілися в їх кабінеті. їх було троє, у свіжих накрохмалених білих халатах. Потиснувши мені руку, найстарший з них урочисто сказав: «Бачите, яка розвинена радянська медицина? У вашої матері була рідкісна хвороба, вона була при смерті».

Я послухав їх, подякував за те, що «врятували мою матір», а сам думав про те, наскільки серйозна стадія раку обману в організмі «країни робітників».

Після тої зустрічі з матір’ю в Самборі я часто замислювався про її життя. Тепер, коли пишу ці рядки, розумію, що вона була феміністкою, задовго до того, як з’явилося саме поняття.

У широкому розумінні фемінізм означає політичне і особисте звільнення жіноцтва. В Америці жіночий рух за право голосу розпочала «Американська асоціація за право голосу жінок» у середині XVIII століття, і після тривалої боротьби у 1920 році їм таки вдалося, попри численні арешти і демонстрації. «Herland» -«її земля», книга Шарлотти Перкінс Ґілман, яка вийшла через кілька років, також долучилася до здобуття права голосу. Ґілман описує у ній уявне суспільство, якісно вище за теперішні, у якому правлять винятково жінки. То була революційна ідея, бо у ті часи вважалося, що жінка за природою своєю зовсім не призначена для громадського життя. її місце зводилося до «дітей, церкви і кухні», як колись казали німці.

Свідомість і вимоги жінок ще більше утвердилися після появи творів Сімони де Бовуар «Друга стать»¹³ та «Своєї кімнати»¹⁴ Вір-джинії Вульф. Перша запевняла, що емансипована жінка повинна набути чоловічих рис, а інша вважала, що чоловіки мають набути певних жіночих психологічних якостей.

Рух за звільнення жінок у шістдесятих і сімдесятих роках XX століття був радикальнішим у своїх вимогах. Його цілі звучать у творах Адріен Річ «Народжені жінкою»¹⁵, Кейт Міллет «Статева політика»¹⁶, «Проти нашої волі»¹⁷ Сюзен Браунміллер, «Заради її добра»¹⁸ Барбари Еренрайх та «Іншим голосом»¹⁹ Керол Ґіліґен.

Серед цих цілей найосновнішими були такі:

Визволення жіночого тіла, яке традиційно вважалося об’єктом задоволення чоловіка.

Скасування економічної залежності і експлуатації жінок.

Визнання материнства як основного виду діяльності людини.

Визнання жінок повноправними членами суспільства з рівними з чоловіками правами.

Рівні можливості здобуття освіти.

То було непросте завдання. Жінки зіткнулися з традиціями, укоріненими в чоловічій психіці і розумі ще з біблійних часів. В історії нашої цивілізації пророками і світськими мислителями були чоловіки. Думка про те, що інтелект чоловіка вищий за жіночий, панувала в наш час навіть серед студентів, які боролися проти традиційних табу. Пригадую, як якось увечері ми, студенти і студентки, готували дві статті для «підпільної газети». Ми, чоловіки, думали і диктували, а жінки - друкували. Та раптом одна з жінок перестала друкувати посеред речення, презирливо глянула на нас і випалила: «Пішли ви до біса, чоловіки ! Я також вмію думати !» Такий її акт спротиву був початком її і нашого звільнення від ідеології інтелектуальної зверхності чоловіків.

Моя мати була феміністкою у кількох проявах.

Народилася вона у 1898 році у карпатському селі Яворі у досить небідній селянській родині з роду місцевої збіднілої шляхти, її батько був визначним чоловіком. На світлині, яку дала мені мати під час моїх відвідин Самбора, він виглядає, як важливий старійшина, глава роду, одягнении у кожух, поряд з ним - його дружина і діти. їх було п’ятнадцятеро, десять синів і п’ять доньок.

Доньки завжди були тягарем. їх треба було віддати заміж, поки вони ще досить молоді, ще й з посагом, який би влаштував потенційних чоловіків. До того ж, молодих чоловіків бракувало -більшість молодих людей з села загинула під час війни. Материн батько влаштував їй шлюб з чоловіком, на тридцять років старшим за неї. Цю домовленість він підкріпив двома коровами і десятьма сотками поля.

Мати ж моя не мала голосу у тій справі, але вона сказала майбутньому чоловікові, що ніколи не дозволить до себе торкнутися. Він погодився, бо думав, що після весілля вона передумає, а поки його влаштувало те, що має дружину, яка буде вести господарство і допомагати працювати в полі.

Моя мати дотримала слова. Я і двоє моїх молодших братів народилися від чоловіка, якого моя мати обрала сама. Він був освіченим паном зі Львова. Він проводив літні вакації в Яворі. На людях мати кликала його пан Коваль. Коли мені було десять, він забрав мене до себе до Львова. Коли я був у Самборі, мати розповіла мені, що він був коханням її життя.

До фемінізму моєї матері можна додати ще кілька фактів. Через війну вона ніколи не ходила до школи. Проте дівчинку ніколи б і не віддали до школи, навіть у мирний час. Вона навчилася писати і читати після знайомства з паном Ковалем. Українські газети і книжки відкрили їй інший світ. Вона вирішила зробити з однієї кімнати в себе вдома читальню, відкриту для всіх. Разом зі своїми братами Дмитром і Андрієм вона почепила вивіску жовтими літерами на блакитному тлі (у національних українських кольорах), на якій було написано «Читальня «Просвіта». Її повісили так, щоб було видно перехожим і тим, хто йшов до церкви. Читальня виявилася набагато популярнішою, ніж могли подумати. Потім створили навіть театральний гурток. Улітку вони ставили п’єси на сцені, встановленій серед поля. Я досі пам’ятаю, з яким захопленням дев’ятирічним хлопчиком я дивився виставу «Назар Стодоля».

Відкриття хати-читальні «Просвіти» було для моєї матері «актом політичної непокори», як назвали б це сьогоднішні феміністки. У ті часи польська влада в особі маршала Пілсудського утискала українців і всіляко їх полонізувала. Тому поліція з районного цен-тру Турки кілька разів приїжджала і зривала напис, погрожуючи моїй матері арештом. Але щойно вони їхали, знову був на своєму місці напис «Просвіта».

Коли я сидів біля матері у домі свого брата у Самборі, вона тримала мої руки у своїх. Я відчував, як тече її кров, в якій я купався в її утробі. Вона була провідною, відважною жінкою, людиною, яка любила життя. Мені б хотілося думати, що я успадкував деякі її риси. Коли я сидів поряд з нею, я ще не знав, що феміністська свідомість стане колись невід’ємною частиною мене, тим, чого я навчатиму інших.