Смак життя

ВЕСІЛЛЯ ФАКІРА

Баварські Альпи - найкрасивіша місцина Німеччини, а Берх-тезґаден - найкраща їх частинка. Саме тому Гітлер обрав його для свого «Орлиного гнізда». Розміщене на вершині неприступної гори, «Гніздо» мало один доступ - через ліфт, вбудований у вертикальну шахту.

Як і біблійний Мойсей, Гітлер на вершині своєї гори поринав у думки про те, як його люди завоюють країни Європи і перетворять їх на рабів Третього Рейху. Він був «обраний історією», щоб вести свій народ до перемоги, а у своєму «Гнізді», високо поміж хмар, він почувався рівним з Богом.

Там Гітлер влаштовував свої таємні побачення з Євою Браун, сховавшись від ока усіх своїх смертних підданих. З вершини тієї гори йому було видно величезну частину свого Третього Рейху і частину Австрії, звідки він походив. Глянувши просто вниз, він міг побачити праворуч містечко Берхтезґаден. Ліворуч, на полонині, стояли численні військові казарми з величезним плацом. Там розмістилися його елітні війська.

Ці підрозділи покинули казарми у той же ж день, як Німеччина капітулювала. Через кілька місяців Адміністрація ООН для допомоги і відбудови (УНРРА) зробила з порожніх казарм табори для переміщених осіб. Західна Німеччина, поділена на той час на американську та британську зону, була переповнена біженцями зі Східної Європи. Логічно, що для їх розселення використали покинуті військові частини. У Берхтезґадені таких таборів було два. Менший, який називався Інзула, заселяли біженці з Прибалтики.

Більший розташовувався в колишніх казармах елітних підрозділів, які були там перед закінченням війни. Там поселили українських біженців. Називався він «Орлик». Мешканців було дві тисячі. Серед них був і колишній професор з львівської гімназії, у якого я купив порожні бланки атестатів зрілості.

У першому бараку «Орлика», який називали тепер «Блок А», чотири кімнати займали «факіри». Факірами були ми - компанія молодиків, всі років двадцяти, які відзначалися екстравагантним способом життя - жінки, алкоголь, показними манерами і звичками. Нас було семеро: я, Войтек, Тарас, Ґанді, Джордж, Куба, Влодзьо. Троє були «офіцери», а решта - «січовики».

Нас охрестили факірами під час наших перших відвідин Орлика. Ми приїхали напідпитку і бурхливо налаштовані. Коли четверо з нас - я, Войтек, Куба і Ґанді - минали адміністративний блок, то помітили там оголошення: «Магічна вистава легендарного факіра Брахми!» І нижче: «Вхід - 10 марок».

Ми піднялися на другий поверх. Зал був заповнений людьми. На імпровізованій сцені ми побачили факіра, який високо над головою тримав щось, схоже на медові стільники. Ми протиснулися крізь натовп до сцени. Тепер ми побачили, що факір тримав масивну дошку, приблизно 50 на 50 сантиметрів завбільшки, з густими рядами цвяхів, забитих з одного боку. Під світлом електролампочки ті цвяхи виглядали дуже гострими.

Поклавши дошку на підлогу, факір зняв сорочку і оголосив, що збирається лягти голим торсом на ці гострі цвяхи.

Глядачі чекали побачити біль і кров.

Запала мертва тиша.

Факір влігся спиною на стільники гострих цвяхів.

Залом прокотилися «охи» і «ахи». Дехто заплющив очі.

Раптом басом пролунало: «Люди, ви платите за шахрайство, будь-хто так може зробити!»

Всі голови повернулися на голос.

«Якщо ти такий розумний, то чого сам не спробуєш?!» - кинув хтось виклик. «Так, так, не прикидайся, зроби сам!» - приєдналося більше голосів, розлючених, що виставу перервали.

Я, Войтек, Куба і Ґанді вийшли вперед, наче сцена була наша. Спантеличений факір відступив вбік. Я демонстративно відкинув свій піджак і сорочку. Сів і, не задумуючись, повільно опустився спиною на це ліжко з цвяхів. На щастя, кінчики цвяхів були затуплені. Я поманив хлопчика, який зловив мого піджака, щоб той підійшов. «Знімай черевики і ставай мені на груди». Він завагався, але все одно став обома ногами на мене.

Публіка ошаліла.

Так нас стали називати факірами.

Дехто дивився на нас із заздрістю, дехто з острахом. Збоку важко було пояснити, яку «магію» ми використовували, щоб перетворити своє життя на свято. Тарас виглядав наймагічніше і найяскравіше серед нас. Його можна було впізнати здалеку: довгий смугастий двобортний піджак, блакитна сорочка та червона вузенька краватка, вузькі штани, черевики на платформі та модний сірий фетровий капелюх, який прикривав його плішину. Ми постійно дражнили його, що він не знімав свого капелюха навіть коли кохався з жінками, щоб не показувати свою лисину. Проте він був справжнім магом, коли доходило до гри на фортепіано. Він ніколи не вчився музики, але коли цей «Паганіні» грав свої віртуозні імпровізації, слухачі готові були заприсягтися, що слухають справжнього майстра.

Нас зареєстрували в таборі «Орлик» як постійних мешканців, але дехто з нас зберіг свої квартири в Мюнхені. Я також винаймав кімнату в особняку біля табору. Одну з чотирьох кімнат, які належали нам в Блоці А, використовували як таку собі друкарню. Ми друкували продовольчі купони на масло і цукор, найдефіцитніші на той час товари. Робили ми це з допомогою маленького ручного преса, який ми зробили самі. Виготовлений він був зі сталі і прикручений до масивного стола. Верхня ручка, до якої була причеплена друкарська пластина, рухалася догори-вниз. Там ще був продовжений тримач, щоб збільшити тиск під час друку купонів. Це був так званий чотириактний прес. Спочатку піднімалася верхня ручка, потім друкарську пластину намазували валиком з фарбою, третій етап - ставився папір, і четверте - верхню частину опускали, щоб надрукувати купони.

Головною частиною пресу була друкувальна пластина. Виготовлення на ній кліше було моїм і Джорджевим завданням. Ми досить швидко цього навчилися і невдовзі з допомогою лупи ми виготовляли кліше для дурку за три-чотири дні.

Ми друкували купони на цукор і масло від п’яти до десяти тисяч кілограмів і продавали їх гуртом дрібним продавцям за третину їх вартості на чорному ринку. Врешті влада помітила, що в обігу було багато фальшивих купонів. Щоб з цим якось боротися, вони запровадили папір з водяними знаками. Це на кілька тижнів зупинило наше виробництво, аж поки цей папір не з’явився на чорному ринку.

Було чого святкувати, коли ми надрукували купонів на новому папері на цілий місяць. Дехто з нашої «банди» пішов до Інзули святкувати з естонками. Мене, Тараса, Войтека і Кубу Влодзьо затягнув до кафе «Кигсаґе» у Берхтезґадені. Влодзьо, якого кликали «малим», був нашим шофером. У нього було ДКВ - найлегше двоциліндрове авто німецького виробництва.

В Куркафе ми мали зустрітися з доктором Більмом і «фрау доктор», його життєрадісною дружиною. їм обом було під сорок, проте вони любили проводити з нами час, бо ми були молоді і, як вони самі казали, «веселі батяри». У ті часи в Німеччині було небагато молодих чоловіків. Натомість дівчат та молодих вдів явно не бракувало. Більшість молодих німців загинула під час війни або потрапила в полон.

Доктор Вільм був місцевим стоматологом. У місті він знав всіх. Серед його друзів був і колишній завгосп складу, що постачав продукти харчування та напої для Гітлерового «Орлиного гнізда». Перш ніж американська армія зайняла Берхтезґаден, той завгосп встиг перенести немало французьких вин і іншого алкоголю до свого погребу. Вина ми не любили. Воно не швидко вдаряло в голову. До того ж, воно нагадувало нам про борщ. Але ми смакували лікер Бенедикт і коньяк Ремі Мартен, які ми діставали через доктора Вільма.

На вході до Куркафе я мимоволі глянув на інший бік вулиці. Тримаючись попід руки, там йшли дві жінки. Обличчя однієї з них видалося знайомим. Я придивився... Господи, не може бути!..

«Ірена!» - загукав я і побіг до них.

«Що ти тут робиш?» - спитала вона не менш здивовано. Обернулася до жінки, з якою йшла, і сказала: «Це той хлопець, який колись жив з нами на одній вулиці у Львові, пам’ятаєш, я тобі казала, я познайомилася з ним в Мюнхені».

«Це той хлопець? - здивована жінка з цікавістю до мене придивилася. - Так, ти мені казала, він запросив тебе на танець, але не попадав в мелодію».

Ми засміялися. Це була її мати. Я назвав себе, і Войтека, Тараса, і Малого, які, не зволікаючи, підійшли.

Ми запросили Ірену з матір’ю до Куркафе на «чай о четвертій», як було прийнято в Баварії.

Вільми вже на нас чекали. Потискаючи Ірені руку, доктор Вільм не міг відвести від неї погляду. Мої товариші, зазвичай аж занадто балакучі, також витріщалися на неї з відкритим ротом. Одягнена вона була зі смаком, можна навіть сказати - консервативно: присталий жакет з відлогам комірцем поверх білої мереживної блузки, бежева спідниця до колін і коричневі мешти на високих каблуках. Але найбільше притягувала погляд її зачіска, заплетене косами у традиційний український спосіб волосся, що могло для німців видатися дещо екзотичним. Проте зачіска тільки доповнювала її витончені риси м’якого обличчя з грайливими вогниками в синіх очах.

Фортепіанна музика долинала ледь чутно і не перешкоджала нашій розмові. Більшість запитань посипалася на Ірену та її матір, яка також розмовляла німецькою. Виявилося, що родина Ірени мешкала у таборі «Орлик» від самого його початку, що її брат жив у тому ж блоці, блоці Д-4, зі своєю дружиною та п’ятирічним сином. Найцікавішою новиною, принаймні для мене, було те, що Іренин наречений емігрував до Канади і що вона так само збиралася покинути Мюнхен та за чотири-п’ять місяців виїхати з рештою сім’ї до Америки. А до того часу вони залишатимуться в Орлику.

Ця новина мене аж наелектризувала. Відколи я зухвало з нею познайомився на студентському вечорі в Мюнхені, то не припиняв думати про те, як би зустрітися з нею ще. Але я не знав, де вона мешкає, до того ж, у неї був наречений.

Тим часом я крутив любов з Брюнґільдою, німкенею, з якою познайомив мене доктор Вільм. її батько був відомим інженером, який будував перший автобан. Після поїздки таким сучасним шосе генерал Ейзенхауер, тоді ще головнокомандувач американської армії в Європі, був настільки вражений, що, коли став президентом, ініціював будівництво високошвидкісних автомагістралей федерального значення між штатами СІЛА.

Брюнґільда мешкала зі своєю розлученою матір’ю у гарному особняку під Берхтезґаденом. Вона провела зі мною дві ночі у кімнатці, яку я винаймав в особняку біля табору. Наступного дня я поїхав до Мюнхена. Я планував незабаром повернутися, але пробув там понад місяць - ми робили новий друкарський верстат. Коли я повернувся, на столі мене чекав лист. Він був короткий і стислий. Брюнґільда явно вміла тримати глузливий тон.

«З поверненням, мій «коханий», - слово «коханий» було в лапках. - Після того, що між нами було, я подумала, що ми заручимося. Я розповіла про це матері. Вона неодмінно хотіла з тобою познайомитися. Але ти поїхав, щоб я чекала на тебе, як на середньовічного лицаря, який поїхав у Хрестовий похід боротися

з невірними у далеких краях. Мабуть, ти там і загинув, хоча мені, звісно, начхати. Мені тільки шкода усіх тих збезчещених німецьких дівчат. Не шукай зі мною зустрічі. Я зустріла американського офіцера, серйозного, не те, що ти».

Підпис: «Брюнґільда Тодд».

На благання доктора Вільма Ірена погодилася приєднатися до піаніста, який якраз грав таку популярну тоді «Wien, Wien, nur du а/ein»'. Невдовзі Іренин голос наповнив кімнату. Гомін притих. її рухи пливли за мелодією. Обличчя віддзеркалювало слова. Хвилі її голосу підхопили мене і понесли далеко-далеко. Мене переповнювала радість, піднесення і солодкі сентиментальні відчуття. Дівчина, з якою ми мешкали на одній вулиці у Львові, яку я випадково зустрів у Мюнхені, а тепер ось тут... Не закохатися в неї було просто неможливо...

Мої друзі дивилися на мене з непідробною заздрістю, особливо коли Іренина мати запросила мене до них на вечерю.

Через два дні я стукав у двері блоку Д-6. Відчинив високий чоловік з вилицюватим обличчям, коротко підстриженим волоссям, акуратними вусами та приязним поглядом. То був пан Марков-ський, Іренин батько. Я назвався. Ми потиснули руки.

«Заходь, ми на тебе чекали».

Ірена з матір’ю привіталися зі мною. Вечеря вже була на столі.

Ми всілися за круглий стіл. Іренин батько ретельно оглянув пляшку вина, яку я приніс з собою, тоді наповнив келихи. Він 'Відень, Відень, ти - єдиний, (нім).

сказав, воно нагадало йому про мандрівку до Франції після закінчення навчання у Відні. «Як тобі вдалося дістати таке вино в наші часи?» - спитав він.

Іренина мати, Лола, випередила мене.

«Ти що, не знав, Іване, Михайло - один з факірів, спекулянт. Вони можуть дістати будь-що».

«Ти ж казала, що він студент», - звернувся батько вже до Ірени.

На мить запала незручна мовчанка.

«Спитай його самого, - відказала Ірена, обороняючись і повертаючись до мене. - Нумо, Михайле, розкажи нам...»

Я почувався загнаним в кут. А що, як батькам це не сподобається? Чи стане це першою і останньою вечерею у них?

«Я і студент, і спекулянт. Одне іншому не перешкоджає», -сказав я.

Сам не зовсім впевнений у тому, що сказав, я чекав, що Іренин батько мене висварить. Він косо зиркнув на мене, широко посміхаючись. Я помітив, що Ірена також чекала на його реакцію.

«Перешкоджає одне іншому чи ні - питання не в тому, - почав він, ніби пригадуючи власні студентські часи. - Студенти творять багато дивацтв. Глянь на рубець в мене на обличчі. Хто мене не знає, думає, що це бойова рана, - він торкнувся рубця. - Насправді ж, це від фехтування, без шолома, напідпитку... Життя - то не тільки книжки...»

На мить він змовк.

«Я робив багато дурниць, але без того всього я б не познайомився з Лолою...»

Вони глянули одне на одного з любов’ю і торкнулися руками, ніби вперше закохалися.

Під час такої сцени я не міг стримати емоцій. Я ніколи не бачив такого чуйного доторку у старших людей. Мою маму віддали заміж за чоловіка, якого вона не кохала. Я не був його сином. З десятирічного віку я мешкав у Львові з паном Ковалем, моїм «опікуном». Тільки набагато пізніше я дізнався, що він мій батько. Він часто приїжджав з друзями відпочивати до будинку моїх батьків на літо. Мою маму він називав Марисею, а вона завжди зверталася до нього, принаймні на людях, «пан Коваль». Я не бачив між ними ніякої близькості.

Досі мені не бракувало таких митей, бо я ніколи їх не бачив. Однак тепер я думав про те, чого бракувало в житті моїй матері. Водночас я сильно відчув, як сумую за нею. Я не бачив її вісім років. А вона навіть не знала, де я.

Може, я плаксій?

Щоб відволіктися від цих думок, я виголосив тост за цю родину. Дзенькнули келихи.

Тепер, за варениками з грибною підливою, ми розмовляли про вулицю, на якій раніше мешкали. Колись я ходив тією вулицею дорогою до школи. Я добре пам’ятав їх будинок з великим садом і альтанкою. Зараз його захопили «червоні». Іренин батько навіть не думав про те, щоб колись знову туди повернутися. З цього приводу він не підтримував свого сина Адама. Адам сподівався, що за кілька років зможе повернутися додому. Тому він хотів купити джипа, машину, яка найкраще пасує для розбитих доріг України.

Дорогою до своєї кімнатки я тішився з такої гостини, хоч мене не полишало і відчуття самотності. Там було інше життя, якого я досі не знав. Я відчував, що воно мені потрібне.

Наступного тижня я двічі бачився з Іреною разом зі своїми друзями. Першого разу ми ходили купатися на річку, вдруге - ходили лазити горами до Росфельдської хатини. Весь цей час Войтек і Куба намагалися вибороти увагу Ірени. Та невдовзі ми з Іреною воліли бути на самоті.

Чотири місяці по тому, якраз за кілька тижнів перед нашим від’їздом до Америки, було наше весілля.

Ото була подія!

Півтабору було на весіллі Факіра у величезній залі, яку в минулому гітлерівські елітні війська використовували під їдальню. Було багато наїдків і спиртного. Чимало тостів, співів і сміхів. Скрипки, акордеон і барабани кликали наших гостей до танцю. Тарас виконав його спонтанну «весільну увертюру» на фортепіано: злива, дощ, пустельний вітер і люті громи заповнили залу, викликавши шквал оплесків. Тарас піднявся і поклонився. «Мене надихнула Ірена», - мовив він, чим викликав ще більше оплесків.

Після півночі ми з Іреною непомітно вислизнули, щоб побути на самоті. Наступного дня нам розповідали, що деякі гості гуляли аж до ранку.

Наші майбутні друзі в Америці просили нас показати весільні фотографії. Ми не мали жодної. На весіллі знімки робив мій «факірський» друг Куба моєю «Лейкою», але коли він, п’яний, витягував плівку з фотоапарата, то засвітив її.

«Життя непередбачуеане. Тим воно прекрасне, тим і жахливе».

Кость Москалець