Смак життя

МОЯ «КУЛЬТУРНА РЕВОЛЮЦІЯ»

Нью-Йорк, найбільше місто у світі, більше не здавалося мені таким великим після мого повернення з Енґадіна. Я був під враженням від природи - засніжених вершин, зелених лук, стрімких потоків, життєвої сили дерев і привиду Ніцше. Перше, що спливало в мене перед очима при згадці про Енґадін, - це були дерева на краю скель, які міцно і надійно вгризлися корінням в кам’янистий ґрунт і обплелися навколо великих каменів.

Це коріння не йшло мені з думки. Я наводив його як приклад на деяких лекціях, коли говорив про «вкорінене життя», на противагу «відірваності і ламкості людського життя у великих містах».

Мої літні відвідини Сільса виявилися корисними ще й в інтелектуальному плані. Ютта розповідала про Сільс просто, як про село. Але я зрозумів, що це була Мекка для людей, які шукали творчого натхнення. Чимало мислителів кінця XIX - початку XX століття бували в Сільсі. Серед них - Томас Гакслі, Томас Манн і Ніцше.

Сільс став вуликом творчих людей і влітку 1968-го. Місцеві жителі кажуть, що стільки разом їх земля ще не бачила. Мабуть, причиною могло бути те, що 1968-й був роком шаленого насильства. Була сила-силенна питань, які турбували мислителів і в політичному, і у філософському розумінні: війна у В’єтнамі, Мілайська різня, китайська культурна революція; вбивство Мартіна Лютера Кінга молодшого, бунти у багатьох американських містах; вбивство Роберта Кеннеді, битва Чорних пантер під час Демократичного національного зібрання в Чикаго.

Особливо непокоїв європейців розрив поколінь між «Старими лівими» і «Новими лівими», що призвело до захоплення Сорбонни і проголошення студентського перевороту у Франції. Студенти поставили під сумнів основи існуючого суспільства. Радикальні цілі перевороту добре передавав плакат, причеплений до головного входу у Сорбонну.

«Революція, яка починається, поставить під сумнів не лише капіталістичне, а й індустріальне суспільство. Споживацьке суспільство приречене на жорстоку смерть. Суспільне відчуження повинно бути стертим з історії. Ми винайдемо новий світ. До влади приходить творча уява».

Усе обговорювалося і дискутувалося улітку 1968-го саме в Сільсі.

Офіційні семінари і виступи проводилися в «Будинку Ніцше», де дослідники могли зупинитися. Мене, як американця, постійно питали: «Чому Америка така жорстока?» Таке питання породжувала кількагодинні дискусії. Нерідко мені закидали у звинувачувальному тоні, ніби я відповідав за усю жорстокість Америки.

Проте неофіційні зібрання мені імпонували найбільше. Там безтурботні розмови поєднувалися з серйозними дискусіями. Ми четверо - упорядник «Будинку Ніцше», професор мистецтв Юра, математик Марк і я - полюбляли зустрічатися в «Крістіні Шті-блі», маленькому ресторанчику у будівлі XV століття. Ресторан складався з однієї кімнати, яка колись була вітальнею. її оббивка «Агуепіюіг» мала стільки ж років, скільки й сам будинок. Марія і Крістіна, двоє сестер, яким належав будинок і ресторан, мили дерев’яні панелі раз на рік навесні простим милом, що додавало дереву вицвілого нальоту.

Після мого повернення до Нью-Йорка наприкінці серпня я цілий семестр викладав три курси. Я не міг дочекатися закінчення семестру, бо мені надали «творчу відпустку» для написання книжки. Це означало, що наступні сім місяців я вільний, з кінця січня до кінця наступного серпня. Я знав, що робитиму.

Я приїхав до Сільс-Марії вже на початку лютого. Оскільки всі готелі і «Шеза Рандоліна», де я зупинявся влітку, були переповнені, я вирішив винайняти кімнату на фермі, у Фекс Плата, у середній частині долини, про яку Ютта розповідала з такою любов’ю. Ферма належала фрау Педроліні і її синові Кіріло. Там було три будівлі: кам’яний будинок XVI століття, де мешкала родина, поряд - така сама стара стайня, де тримали двох коней і десять корів. Третя споруда була меншою - нова стодола, збудована кілька років тому. Вона стояла окремо від інших будівель. Нижню частину, вкопану в гору, використовували для зберігання санок, воза та косарки. На верхньому поверсі тримали сіно. Стіни були зроблені з простих дощок. В одному кутку була кімната з двома вікнами. Опалення не було ніякого. Саме тому приміщення використовувалося тільки влітку - там жили італійські сезонні робітники. Фрау Педроліні наймала їх на літо для догляду за кіньми і возиком. Вони підбирали туристів у центрі Сільса і везли їх у возі до готелю «Фекс» в дальньому кутку долини. Такий додатковий підробіток дозволяв фрау Педроліні їхати восени в Італію в гості до свого брата - священика у маленькому селі біля Болоньї.

Фрау Педроліні з задоволенням прийняла мене в пожильці. Вона показала мені кімнату з низькою стелею, близько п’яти метрів завдовжки і чотирьох завширшки. Коли вона ввімкнула світло і відкрила віконниці більшого вікна, я побачив інший край долини і струмок біля стодоли. З іншого боку від вікна під стіною стояло ліжко. Зліва - під маленьким вікном - був комод з мискою і глечиком для води.

Фрау Педроліні попередила мене, що опалення в кімнаті не було, а зима принесла, як вона сказала, «сибірські морози». Помітивши нотку сумніву на моєму обличчі, вона запевнила мене, що вихід є. «Можна поставити електричний обігрівач, а ще я дам вам товсту теплу перину і покривало, вони вас зігріють, ви ще молодий».

Вона хотіла 360 франків за місяць. Я погодився, і вона сказала, що зранку, о восьмій, приноситиме мені глечик з теплою водою для вмивання і гоління, а за годину у себе на кухні готуватиме мені сніданок.

Я поселився наступного ж дня по обіді. Поставив свою друкарську машинку «Оліветті» на маленький столик біля більшого вікна, щоб писати свій опус «Демократія і капіталізм», для якого мені і дали творчу відпустку.

Перш ніж я пішов спати, фрау Педроліні запросила мене на свою кухню і пригостила полумиском гарячого супу. Вона назвала його «айнтопф», щось на зразок рагу - тушкованої картоплі з цибулею, морквою і шматочками м’яса. Спокусливий запах і смак цієї страви нагадали мені про зупи, які колись готували моя мама.

Смакуючи айнтопф, я оглядав кухню. Побілені кам’яні стіни і висока склепінчаста стеля створювали враження, ніби сидиш у якомусь соборі. З-за масивного столу, за яким я сидів, видно було широку стільницю з суцільною сталевою плитою. Фрау Педроліні розповіла, що коли на ній готує, ця своєрідна піч ще й обігріває спальню за стіною. Ще вона розказала, що і кухня, і все, що в ній є - стіл у кутку з лавами на дванадцять осіб, красивий різьблений буфет зліва, сервант справа від вікна і кухонна стільниця, - збереглося ще з часів, коли будувався сам будинок, чотириста років тому. Єдине, що змінили з того часу, - це збільшили вікно. Його розширили, щоб впустити більше світла.

Спав я дуже добре. Вкутаний товстою периною і з пуховою подушкою під головою, втричі більшою за ті, що я мав в Америці, я почувався, ніби в гусячому гнізді.

Фрау Педроліні дотримала слова. Вона розбудила мене о восьмій і принесла глечик з теплою водою. У відповідь на її «Доброго ранку, герр Майкл!» я не міг поворухнути щелепою. Той бік обличчя, який залишився невкритим, коли я спав, був як заморожений. На дотик також був як лід. Мені довелося добряче його розтерти, щоб знову нормально ним рухати.

Коли я голився, то зуб на зуб не потрапляв, але думка про гарячий сніданок зігрівала. Повернувшись після сніданку до своєї кімнатки, або «штіблі», як її називали місцеві, я вирішив записати деякі роздуми про демократію і капіталізм, які спали мені на думку. Я відкрив свою Оліветті і вдарив по клавіші... Вона ледве рухалася... Ніби щось її тримало. Інші клавіші теж рухалися проблематично. Відповідь я збагнув, коли пригадав, що пережила гітлерівська армія під Сталін-градом. їх зброя не стріляла, бо просто замерзла.

Моя Оліветті запрацювала нормально тільки через два тижні, коли я приніс від своїх друзів електричний обігрівач. Я звик до холоду і навіть полюбив його, ніколи не знімаючи теплого кожуха. Та міс Анна Шьюкетті, сусідка фрау Педроліні, як виявилося, непокоїлася про моє життя. їй було сімдесят два, вона жила сама і чудово справлялася зі своїми чотирма коровами і і господарством. Якось навесні дорогою до Сільса я її перестрів, і вона мені сказала: «Знаєте, гер Майкл, ми з фрау Педроліні переживали, щоб ви не замерзли до смерті».

Відтепер моє життя поплило рівномірною течією. Дві-три години писанини після сніданку. Ближче до полудня - прогулянка до готелю «Зонне» у Фекс Креста випити кави чи з’їсти супу. Потім - знову до книги. Біля п’ятої я йшов через ущелину до Сільса почитати газету і повечеряти. То було не життя, а мрія, як я й хотів - аскетизм зі зручностями.

Прогулянка назад через ущелину до моєї «штіблі» часто нагадувала казкову мандрівку. Ущелина була глибока і довга, а з одного боку бігла вниз стежина. Взимку у нічну пору там завжди особлива тиша, і коли падав сніг, все, що відчувалося, - це тільки дотик сніжинок на обличчі. І тоді добре уявляти, що ти сам у цілому світі. Якось під час такої прогулянки мене різко привели до тями. Раптом нізвідки на мене щось накинулося. Виявилося, то моя приятелька, Леслі, собака фрау Педроліні. Вона саме була на своїй нічній прогулянці і так вирішила мене привітати.

Десь за два місяці мого ідилічного життя з Нью-Йорка прийшов лист. Писала Патріція і розповідала про те, як була на «мітингу об’єднання «Студенти за демократичне суспільство» у китайському ресторані неподалік Колумбійського університету».

Вона писала, що була запекла суперечка стосовно того, що мало б статися після революції. «СДСівці («Студенти за демократичне суспільство») малювали картину майбутнього за марксистською схемою, а ренегати Ґольдвотера, які називають себе лібертаріан-цями, або борцями за свободу волі, пропагували щось на зразок «анархо-капіталізму». Як би там не було, писала Патріція, «багато хто не проти застрибнути на платформу Нових лівих, вочевидь, немало з них - з суто корисливих міркувань».

І на останніх рядках її листа я не міг стримати сміху: «До речі, Майкле, як там твоє сексуальне життя? Цілуєшся з деревами?»

Я їй відписав.

«Взагалі-то, коли я гуляю по півострову Часте, то дійсно готовий цілувати дерева. У них більше життя і енергії, ніж у «дівицях в міні з Медісон Авеню». Щодо мого «сексуального життя», то його нема. Нема потреби... Принаймні поки що... Потреба ця прийде з часом, але вже не буде залежністю. Мій сексуальний розгул в Нью-Йорку можна пояснити тільки тим, що у великому місті все штучне. А секс - єдине природне заняття. Я знаю, ти сміятимешся, але тепер мені здається, що мої надмірні сексуальні апетити частково були пошуком природи. Мабуть, саме тому усі великі міста зациклені на сексі. Свідком цього став і святий Августин. Він пережив схожі зі мною відчуття ще в IV столітті у місті Карфаген. Це може також пояснити, чому загальна маса перебуває у тенетах кіно і телебачення. Вони дають їм можливість насолоджуватися сексом хоча б віртуально».

А найсмішнішим був лист, який я отримав через тиждень від Карен. Усю пошту завжди спочатку приносили фрау Педроліні, і якщо там було щось для мене, то вона мені приносила. Якось вона зайшла до моєї «штіблі» з листівкою в руці. її обличчя було перекривлене від горя. Непевним рухом вона передала листівку мені: «Гер Майкл, хто це міг надіслати вам листівку з зображенням цвинтаря?»

Я глянув на неї. То був вид на Мангеттен з висоти пташиного польоту, але на перший погляд дійсно було схоже на острів, вкритий могилами. Я хотів показати фрау Педроліні вулицю, на якій я мешкав, але вона категорично відмовилася дивитися.

З іншого боку листівка була густо списана дрібненьким текстом. Я розібрав, що під час уроку з пілотування інструктор сказав Карен уникати різких рухів, рухатися ніжно, уявивши, що вона кохається. Вона ж сприйняла це порівняння за хамське і сказала йому, що якби вона і уявила, як вона кохається, то літак би пішов в круте піке. Я не міг оцінити манеру кохання Карен. Вона була однією з моїх неторканих подруг.

Коли я попросив про творчу відпустку для написання книги про демократію і капіталізм, то був сповнений ентузіазму. Попрацювавши над нею два місяці, читаючи, роздумуючи і пишучи, я зрозумів, що ці два поняття цілком несумісні. Це як шлюб з примусу. Я почав думати про таку суспільну систему, яка б виходила за рамки як демократії, так і капіталізму. Якось я почав таку розмову з двома студентами-філологами, з якими познайомився в «Крістіна Штіб-лі». На мій подив, вони притримувалися радикальних політичних поглядів і цілком підтримували мої. Вони порадили мені піти до заїзду в Салецині. Цей заклад використовували для своїх політичних зустрічей і дискусій радикальні інтелектуали з Швейцарії і Німеччини. Це була колишня ферма, перебудована на гуртожиток готельного типу з ночівлею на одну ніч і спільною кухнею.

Уже за кілька днів я був там, у самому центрі запеклої суперечки. Темою дня була французька студентська революція. Дискусія перейшла від критики капіталізму до пошуку нового суспільства. Деякі називали його комунізмом, але уточнювали, що мають на увазі саме комунізм «раннього Маркса». У такому вигляді, як вони стверджували, він був діаметрально протилежним сталінській формі комунізму.

Упродовж всієї дискусії постійно звучали імена Маркса і Гер-берта Маркузе. Звичайно, що я був знайомий з творами Маркса і Енгельса, Леніна і Сталіна. Я мусив їх ретельно вивчати для написання моєї книги. Вже тоді я побачив цілковитий розрив між Марксовими і Сталіновими уявленнями про комунізм. За Марксом, комунізм означав суспільство «без держави», а тому «вільне суспільство», а Сталін будував державу під керівництвом диктатора. Переконаний, що обставини в Радянському Союзі були перекрученням марксизму, я, проте, вважав первинну Марксову ідею комунізму не тільки цікавою, а й багатообіцяючою. Маркс подавав її майже поетично.

З творами Герберта Маркузе я не був знайомий. Та незабаром мій колишній студент Рашід надіслав мені працю Маркузе «Ерос і цивілізація»²⁵. Ще через кілька тижнів Уші, студентка Фрайбурзько-го університету, з якою я познайомився під час зібрань в Селецині, дістала мені «Одновимірну людину»²⁶ і «Нарис про звільнення»²⁷ Маркузе.

Я з головою поринув у читання. Заглиблюючись далі, я розумів, що погляди Маркузе доповнюють Марксові. Вони були, так би мовити, історично логічним продовженням Марксової ідеї комунізму.

Марксові бракувало знань психології і соціології XX століття. Маркузе їх надав.

У мене в голові крутилася одна думка. Поєднавши погляди Маркузе і Маркса та додавши власні міркування, я міг би створити теорію «позитивного комунізму».

Ця думка тліла в моїй голові, поступово охолоджуючи мій запал до демократії і капіталізму, про які я вже написав на цей час понад сотню сторінок. Але я ще не був готовий здатися. Наді мою нависало якесь стороннє тіло - щось, що на теперішній момент було вже історично застарілим, але ніяк не хотіло поступитися місцем вищим суспільним системам.

Його смертельний час настав, коли я отримав листа з видавництва Університету Гопкінса, який повідомляв про публікацію моєї книги «Радянська політична думка».

З часу її виходу видавництво пересилало мені рецензії. У мене вже їх було понад двадцять, усі перегукувалися одна з одною. Найгучніша була від професора Джона Газарда, «батька радян-ськології», з Колумбійського університету.

Лист з видавництва Гопкінса містив рецензію на мою книгу, яка вийшла в «Додатку Лондон Таймз»²⁸. Рецензія була без підпису.

Прочитавши її, я описав свій гнів у листі до Патриції:

«Люба Пет,

... Моє життя за останні два місяці було цілком аскетичним -пишу, читаю, ходжу на зустрічі радикальних інтелектуалів. Цікава, скажу тобі, підібралася компанія. Вони захоплені перспективами радикального майбутнього і нової якості людського життя. Серед них я почуваюся, як у своїй тарілці. Тиждень тому я познайомився з Маркузе. Він провів лекцію з обговоренням за темами свого «Нарису про звільнення». Він добрий лектор, не надміру багатослівний (а ця риса, на жаль, так притаманна багатьом радикалам, особливо маоїстам), не відходить від теми і стимулює обговорення. Днями ми з ним разом були в гостях упорядника «Будинку Ніцше». Маркузе не тільки вміє думати, а ще й сміятися і випити. Він сповнений людської чуйності, на відміну від багатьох інтелектуалів, які ведуть себе радше, як роботи з мізками.

Мій «монаший» спокій порушила одна рецензія на мою книгу в «Додатку Лондон Таймз». Це - гнівна рецензія без підпису. Я нічого не кажу про оцінку загальних рис книги. З цього приводу важко не погодитися з рецензентом. Він, мабуть, має рацію, що моя книга «не підходить для пересічного студента». Але професор Газард написав, що «нарешті студенти матимуть можливість простежити заплутаний розвиток радянської політичної думки і ідеології».

Мене обурює відверте викривлення змісту моєї книги. Наприклад, він пише, що «така партія, як Ленінська, зникла практично безслідно; на сторінках цієї книги немає жодної згадки про будь-які постулати цієї партії». І ще: «Кинувши оком, не помічаєш жодної згадки і про Нову економічну політику». Або: «Нічого про ревізіонізм, ні слова про десталінізацію», і такого чимало...

Якби рецензент читав книгу, або хоча б зміст, він би усе це помітив. Але що тут скажеш, якщо він всього-навсього «кинув оком».

Хіба такого очікуєш від одного з найпрестижніших літературних журналів?

Ця рецензія мене вивела з себе.

Щоб заспокоїтися, я вирішив прогулятися до Сільса. У «Кріс-тіна Штіблі» я приєднався до двох свої друзів. Вони були у грайливому настрої, бо святкували день народження одного з них. Ми жартували, сміялися і випивали. Я забув про рецензію. Все пив і пив за здоров’я іменинника.

Дорогою додому падав сильний сніг. Вітер мало не валив мене з ніг, але я дійшов до своєї «штіблі».

Коли побачив свій рукопис «Демократія і капіталізм», відчув себе хижаком, який загнав жертву в кут.

Спочатку я сторінку за сторінкою викидав через вікно і дивився, як вони повільно опускаються, аж поки зовсім не зникають у темряві. Потім я схопив стос решти сторінок і жбурнув їх високо в повітря, щоб вони розсипалися, як перелякані птахи від сильного вітру.

Ще кілька хвилин постояв я перед вікном, дивуючись сам собі. Потім відчув величезне полегшення.

Люба Пет, цікаво, що ти на це скажеш. Я радий, що так вчинив. Зараз, коли я зацікавився в майбутньому, у якісно вищому суспільстві, продовжувати роботу над «Демократією і капіталізмом» було б те саме, що переходити від величного до смішного. Я вже почав працювати над «Теорією позитивного комунізму», як я її назвав.

Коли я повернуся до Гантера, мої колеги здивуються. Вони, мабуть, подумають, що я провів творчу відпустку в Китаї, беручи участь в китайській культурній революції».

«Я ненавиджу війну як тільки може її ненавидіти солдат, який на власні очі бачив її звірства, нікчемність і безглуздість. Кожен зроблений автомат, кожна нова сутичка, кожна випущена ракета врешті означає крадіжку; ми крадемо у голодних і холодних».

Президент Дуайт Ейзенгауер, головнокомандувач американської армії під час Другої світової війни