Смак життя

ЩАСЛИВОЇ ДОРОГИ

Нудливо вигравала мелодія. Обличчя скрипалів та співачки були мляві. А слова пісні про нещасливе кохання тільки посилювали тужливе відчуття. «Liebe war es nicht» - це мелодія, яка б і холоднокровного вбивцю змусила пустити сльозу. Цей мотив, можливо, звучав би і не так меланхолійно, якби Німеччина перемагала. Але тепер, коли війну було програно, це було більше схоже на завиваючий плач похоронної процесії.

Кафе «Мюнхен», де виконувалася «А кохання й не було», знову відкрилося через рік після німецької капітуляції. Деякі сусідні ресторани відкрилися раніше. Але в тих ресторанах подавали лише перловий суп та картопляні кльоцки. Пізніше деякі стали подавати смажені сардельки і печеню з яловичини. Але, щоб придбати продукти в крамниці чи ресторані, потрібно було мати купон з продовольчої картки. Такі картки роздавали раз на місяць - одну картку на особу, з купонами на м’ясо та масло, достатніх лише для однієї канапки, та на цукор на кілька горняток кави.

З необхідності німці стали вегетаріанцями. Дієтолог назвав би це колективною харчовою терапією, суворою пісною дієтою з метою схуднення. Та й виглядало на те, що вона їм була вкрай необхідна. За останні роки німецька армія використовувалася, щоб конфісковувати найкраще в окупованих країнах. Корови, свині, масло, цукор перевозилися до «Гаймату» - батьківщини. Немов жадібні ненажери, німці бенкетували краденими продуктами, а завойовані народи перебували на голодній дієті.

Але історія полюбляє зводити рахунки. Тепер голодували німці. Ось чому атмосфера у кафе «Мюнхен» була такою нерадісною. Подавали тільки трав’яні чаї та каву з зерен, на які не потрібно було купонів. Музика теж була безкоштовна, але млява - не було ніякої радості забавляти публіку на голодний шлунок.

На наймеланхолійнішій ноті - «це було не кохання, а лише ілюзія» - запала гнітюча тиша.

Саме в ту мить двері кафе «Мюнхен» розчинилися і зайшов гурт галасливих молодиків та інтригуюча білявка. Не зважаючи ні на кого, вони впевнено пройшли до вільного круглого столика, так, ніби він їм належав. Як тільки їх помітили, музиканти стихли зі своїм «Кохання не було» і, немов за командою, перейшли на веселу романтичну «Du schwarzer Zigeuner»³.

Не встигли вони й сісти, як тут же ж підбіг офіціант. «Guten Tag, Herr Baron!»⁴ - майже вигукнув він, мабуть, щоб решта відвідувачів зрозуміла, яка видатна особа сюди завітала. Звертаючись до білявки, він спитав: «Gnädige Frau, was darf ich Ihnen anbieten ?»⁵ Офіціант був ще того старого виховання. Він вмів притримуватися давніх німецьких формальностей, принаймні у випадку з такими «видатними» гостями.

Дехто з відвідувачів позирав на гурт з заздрістю, інші - з прихованою зневагою. І недаремно. Чоловіки в гурті були одягнені у пошиті на замовлення костюми, елегантні сорочки, краватки та замшеві черевики. А білявка, яка сиділа біля чорнявого чоловіка (для якого якраз і грали «Чорного цигана»), була схожа на актрису. її обличчя з вигнутими темно-карими очима, високими вилицями та чутливим ротом свідчили про впевнену у собі, життєрадісну людину. Вона прошепотіла щось на вухо чорнявому чоловікові, він схопив її за талію і пристрасно поцілував. Деякі відвідувачі не вірили своїм очам, дехто презирливо відвернувся. Такі сцени можна було допустити в кінофільмах, ба, навіть милуватися ними. Але витворяти таке на публіці все ще вважалося в Німеччині ганьбою. Тільки неотесаний вульгарний «чужак» міг собі таке дозволити.

Невдовзі на столі з’явилася пляшка спиртного - солодкого, п’янкого трунку, зробленого монахами з монастиря Кімзе. Шість склянок підняли за білявку, за її щасливу дорогу.

Наступного дня вона їхала до Канади.

Звали її Ліда. Вона була моєю дівчиною - українка, львів’янка. Мешкала вона у таборі для переміщених осіб в Ауґзбурґу. Я познайомився з нею рік тому, коли вчергове їздив скупляти долари такими таборами, які були рясно розкидані Західною Німеччиною. Купувати долари у провінційних містечках, а тоді перепродувати їх на чорному ринку в Мюнхені за вигідною ціною було непоганим бізнесом. Якось, після однієї з таких поїздок, коли я повернувся до Мюнхена, чорний ринок заполонили російські агенти, готові платити будь-яку ціну за долари. Я продав привезені 2000 доларів за німецькі марки удесятеро дорожче, ніж придбав. То були великі гроші.

Наше святкування Лідиного від’їзду продовжилося і після того, як пішли всі відвідувачі і кафе мало би вже зачинитися. Музиканти грали тільки для нас, а ми їм щедро платили. На столі з’явилася ковбаса, хліб і друга пляшка спиртного. Співачку запросили приєднатися. Грошей у нас було багато - як прийшло, так і пішло.

Наступного дня наша компанія провела Ліду на вокзал. Вона їхала до своїх батьків в Ауґзбурґ. Звідти вони їхали до Гамбурга, а там сідали на корабель.

Ліда була засмучена через свій від’їзд, і мене це не тішило, але вона мусила, бо її батьки вирішили приєднатися до своїх родичів десь в Онтаріо, чи як там називається те місце. Мої друзі також сумували за нею. Вона була моєю дівчиною, ми жили разом в моїй квартирі, але для них вона була «нашою жінкою». Вони дбайливо ставилися до неї, навіть дбайливіше, ніж я. Багато чоловіків серед таких спекулянтів, як ми, шаленіли від одного її вигляду. Один росіянин, якого всі на чорному ринку впізнавали за його дорогим коричневим шкіряним пальтом і фірмовим капелюхом «Борсаліно» (як ходили всі російські агенти), казав мені, що вигляд Ліди так його збуджував, що він щоразу «біг за повією».

Через кілька місяців після від’їзду Ліда написала мені, що життя в Канаді «не таке вже й солодке», що «чоловіки там зовсім не такі», що вона «страшенно за мною сумує» і «сподівається, що я виїду до Канади», хоча знала, що я не був налаштований їхати з Німеччини.

У наступному своєму листі вона написала, що знайшла нову роботу. Тепер вона працювала манекенницею на виробництві жіночого одягу. Це була, за її словами, «добре оплачувана і неважка робота, тільки чотири години на день, тому в мене достатньо часу, щоб допомагати сім’ї».

У відповідь я надіслав листівку, де написав, що наша «банда» переїжджає у Берхтесґаден. «Пам’ятаєш, - писав я, - ми всі там якось були. Ми засмагали на річці, і я ще фотографував тебе оголеною на фоні засніжених гір. Ти була спокусливіша за Ґрету Ґарбо...»

Наступного листа від Ліди я отримав більше ніж через рік.

Там було багато про наші гулянки, залицяння, пиятики, любощі та інші розваги. «Хочу, щоб ти знав, - писала вона, - що, що б не сталося і де б ти не був, ти завжди був і будеш єдиним справжнім коханням мого життя».

Після такого зворушливого абзацу йшло сухе повідомлення.

«Я залишила цю новину під кінець. Я виходжу заміж. Звичайно ж, бо вже притискає!» Останнє речення вона підкреслила.

Далі вона розповіла, що познайомилася з чоловіком за тридцять, «заможним бізнесменом і непоганою людиною», і що він в неї закохався, і «знаєш, як це буває, а я не хотіла робити аборту, я вже два робила колись, а сама я б не порадила собі з дитиною».

Моя відповідь була коротка. Я писав, що все розумію, і бажав їй всього найкращого. Мені було шкода її, що вона опинилася у такій незручній ситуації, як це часом буває з жінками. Разом з тим я був радий, що вона вирішила вийти заміж.

Минуло вісімнадцять років.

На той час я працював доцентом, викладаючи в Коледжі Гантер у Нью-Йорку. Йшла лекція в аудиторії, де вмістилося близько сотні студентів. На продовження попередньої лекції я саме збирався продовжити обговорення «Суспільного договору» - теорії, пов’язаної з Томасом Гоббсом («Левіафан»), Джоном Локком («Два трактати про правління»), та Жан-Жаком Руссо («Суспільний договір»). Вони троє висловлювали припущення, що перш ніж об’єднатися у суспільство, люди жили у «природному стані». Проте кожен з них мав своє бачення щодо того, які умови панували у цьому природному стані.

Для Гоббса природний стан означав умови хаосу, анархії, які він досить яскраво описав як «війну усіх проти всіх», а на основі цього робив висновок, що життя людини там було «самотнє, бідне, мерзенне, звіряче і коротке». Саме через такі умови люди, на його думку, вирішили вступити у так званий суспільний договір, створивши правління, чи як він це називав, «спільну владу страху», а основною його функцією було збереження людського життя у вузькому фізіологічному значенні.

За Локком, у природному стані люди були вільними, проте могли мирно співіснувати. Гоббс стверджував, що це було немислимо, адже навіть суспільство зі «спільною владою страху» не могло уникнути «трьох основних принципів конфлікту: конкуренції, боязкості, слави».

У своїй лекції я насамперед говорив про відмінності між сприйняттям людини у Гоббса і у Локка. Для Локка люди «добрі» від природи, тобто вони здатні бути вільними та мирно співіснувати без влади. Натомість Гоббс вважав людину «злою» від природи. Без «спільної влади страху» люди діють на взаємне знищення, перешкоджають одне одному у досягненні своїх цілей, що і призводить до природної війни між усіма людьми.

Моя головна думка полягала у тому, що за своєю природою люди ані злі, ані добрі. «їх поведінка, - казав я, - обумовлена багатьма не вродженими чинниками, серед яких - матеріальний стан, суспільне становище, а ще...»

Я замовк, бо голови студентів повернулися до дверей. Там стояв чоловік з канцелярії. В руках тримав коричневий конверт. Жестами він показував мені, що там було щось важливе.

Я запросив його зайти.

Він передав мені телеграму.

Коли отримуєш телеграму, завжди чекаєш поганих новин. Я подумав, що це для когось із студентів.

«Ні, ні, професоре! Це для вас», - сказав чоловік.

Я подумав, що прочитаю її після лекції. Але хтось з аудиторії порушив тишу: «Відкрийте, будь-ласка, хтозна...»

Я відкрив.

Авторка телеграми назвалася Лідиною донькою, якої я ніколи не знав і не бачив. Далі було два речення.

«Моя мама часто про вас згадувала. Вона стежила за вашим життям, а ви і не знали. її останнє бажання перед смертю було, щоб ви приїхали на її похорон».

Наступного дня я полетів до Торонто. Коли вона лежала в труні, я торкнувся її рук і поклав у них маленький блакитний камінчик, який я колись знайшов в Баварських Альпах і який я зберігав як талісман.

Та, яка дала мені стільки радощів і у відповідь отримувала їх від мене, лежала тепер повністю умиротворена.

«Вона стежила за вашим життям, а ви і не знали» - крутилося в моїй голові. Я полетів назад до Нью-Йорка. її бажання побачити мене на своєму похороні мало виявити її невмируще кохання. Це було чисте, безумовне кохання.

Я глянув в ілюмінатор. Небо було безмежне і блакитне. Я бачив, як Ліда танцює серед ангелів.

«Кохання - це не бажання спарювання (бажання, яке розповсюджується на невизначену кількість жінок),

кохання - це бажання спільного сну (бажання, спрямоване лише на одну жінку) ». Мілан Кундера, «Невимовна легкість буття»