Смак життя

ФРАГМЕНТИ МАНГЕТТЕНУ

Недаремно кажуть, що найпростіший спосіб вивчити мову - у ліжку. Я вже маю прекрасні успіхи у німецькій і англійській. Нещодавно мені випала нагода отримати ще й свій перший урок французької. «Ma chérie, c‘est magnifique I»²⁰ - звучить м’яко, мелодійно і надзвичайно еротично. Натомість англійська - ньютонівська мова-важливі причина і наслідок. Звичайно, англійська має різновиди, залежно від походження. Сполучені Штати називають плавильним казаном. У цьому казані можна зустріти і людей французького походження. Проте вони різнитимуться від справжніх французів. Власне англійська мова і псує їх поведінку в ліжку.

Англійська мова - практична, вона не підходить для чуттєвості. У ліжку достатньо сказати «І love you!» - «Я тебе люблю!», але любити можна і Нью-Йорк. Це мова ліжка «справжніх» американок, нащадків тих, які зійшли на берег у Массачусетсі сотні років тому, або «доньок американських революцій». Вони незмінно консервативні, як в політиці, так і в ліжку. їх протестантизм не дає їм висловити почуття, всю свою чуттєвість.

Мітсі була єдиним винятком серед усіх моїх походеньок. Закінчивши з відзнакою коледж Вассар, Мітсі поїхала до Індії, де якийсь час провела у храмі, вивчаючи буддистське мистецтво кохання. І у цій царині вона досягла чималих висот. Без слів, тільки ніжні пестощі язиком, від кінчиків пальців і далі вгору, від чого все тіло палало гарячим вогнем.

Мітсі мешкала на 63-ій вулиці, у сусідньому з моїм будинку. Ми частенько зустрічалися, щоб віддаватися буддистським тонкощам і вивчати буддистські священні тексти. Незабаром я майже напам’ять вивчив усю Веду. Та якось наша нірвана майже закінчилася. Вона подзвонила мені й істерично кричала у слухавку: «Чому ти мені не сказав!???»

«Не сказав чого?» - спитав я, але вона не вмовкала. «Чому ти мені не сказав?» І тільки коли я закричав: «Чого?! Чого не сказав?!», вона відповіла: «Чому ти мені не сказав, що ти жигало!???»

Вона примчала до мене страшенно розлючена, разом зі своїм маленьким пуделем, якого я раз і назавжди заборонив приносити.

«Як ти так міг зі мною? - верещала вона. - А я хотіла познайомити тебе зі своїм батьком. Я думала, колись вийду за тебе. Як ти міг!?.»

Ми сіли за стіл у кухні.

«Хто тобі таке сказав?» - спитав я.

«Зік».

«І ти йому повірила?»

«Так, він мене переконав».

«Як?»

«Він сказав, що на твою викладацьку зарплату ти б міг собі дозволити платити за таке помешкання, тільки якщо ти жигало!»

«А хіба не ти розповідала мені, що він тебе не раз запрошував на побачення, а ти відмовляла?»

«Так, він мені часто телефонує. Один раз ми з ним ходили на побачення, ще перед тобою, але більше ні, не тому, що він єврей, просто мені нецікаве його товариство. До того ж, як ти й сам знаєш, у нього є подружка...»

«І чому тоді, на твою думку, він хоче з тобою зустрічатися?»

Я навмисне поставив це, на перший погляд недоречне, запитання.

Зік жив на нашій вулиці. Йому було під тридцять. Інколи я бачив, як він гуляє з Ненсі, своєю англо-саксонською дівчиною. Він був високим і огрядним. Мені він видавався цілковитим лайдаком. Працював на свого батька, знаного в Нью-Йорку забудовника нерухомості. Мабуть, у майбутньому Зікендорф бачив себе великим начальником батькової компанії. Я натякнув Мітсі, що його інтерес до неї міг бути пов’язаний з готелями її батька.

Спершу вона відкинула цей, як вона назвала, «абсурд». Та швидко націлена на мене лють зникла.

«Господи... Я ніколи б не подумала... він часто згадував про об’єднання родинних статків. Взагалі-то, я пригадую тепер, що якось він навіть говорив щось про те, якби мій і його батько об’єдналися, то створили б «міжнародну готельну імперію». Я думала, він так намагається бути дотепним... Ех... Ще якось він спитав мене, що я в тобі знайшла, мовляв, ти «простий викладач коледжу», «чоловік не з мого кола, не мій контингент». Так, саме так він сказав. Тоді я сприйняла це за жарт, але тепер розумію...»

Через тиждень ми з Мітсі їхали до Бостона. Ми зустрілися з її батьком і його «секретаркою» у заміському будинку на Бікон-Гіл, символі політичної влади у Бостоні. Він сказав називати його містером Петерсоном.

Атмосфера при зустрічі була скутою. Він говорив, як людина, певна, що у цілому світі йому нема рівних. Він заснував мережу готелів, яка розрослася на Європу і Азію. Його юна білява секретарка сиділа поряд, застигла, як манекен, всіляко намагаючись не дивитися мені прямо у вічі. Мені стало нудно, захотілося покурити. Мітсі попередила мене, щоб я не курив у присутності її батька. Але я витяг сигарету, спитав містера Петерсона: «Ви не проти, якщо я запалю?» І не чекаючи на відповідь, прикурив.

Мою увагу привернули високі круті сходи, що вели на горішній поверх. При знайомстві Мітсі розповідала мені, що її мати кілька років тому померла, впавши зі сходів. Я перевів погляд від сходів до містера Петерсона і його секретарки, які трималися за руки, і мені стало якось моторошно.

Після тієї поїздки до Бостона я відчув, що буддистська нірвана починає нас підводити. Тож незабаром я почав брати уроки французької.

її звали Майя. Познайомилися ми у паризькому аеропорту, коли я пересідав на рейс з Москви до Нью-Йорка. Мої спогади все ще були переповнені емоціями від зустрічі з матір’ю, однак вони були розмиті похмурими видами Москви, Самбора і Львова, які нагадували музеї з забутими пережитками минулого.

Зрадів я тільки, коли підійшов до столу реєстрацій. Я дивився на обличчя навпроти, ніби зачарований. Вона усміхнулася у відповідь, і наші погляди відразу сплелися воєдино. Вона сказала, що чекатиме мене внизу перед посадкою на літак.

Через тиждень ми зустрілися в аеропорту Кеннеді в Нью-Йорку. Вона розповіла, що була в Нью-Йорку тільки двічі, щоразу всього по кілька днів. За той час вона встигала побачити тільки те, що зазвичай встигають подивитися туристи: Центральний парк, Центр Рокфеллера, відомий хмарочос Емпайр Стейт Білдінґ. Цього разу вона захотіла побачити «справжній» Мангеттен, від Гарлему до Уолл-стріт.

Наступного дня ми їхали на лінії метро Ленксінґтон Авеню до 99-ї вулиці, де починався Гарлем. Вона розповіла, що востаннє, коли вона була тут зі своєю подругою з Ейр Франс, вони помилково сіли в метро на експрес до Брукліна. «Там все нагадувало смітник, досить страшно», - сказала вона. - А як тобі тут жити, на Мангеттені? Ти почуваєшся в безпеці?»

«Я? Як вдома. У цілковитій безпеці».

Сказавши це, я сягнув рукою до задньої кишені. Якраз вчора, читаючи «Дейлі Ньюз», я відірвав клаптик сторінки, де цитували мера Нью-Йорка про безпеку і злочинність. Я хотів використати його для вступу до дискусії на наступній лекції.

Повертаючись до питання Майї, я сказав, що попри те, що почуваю себе у цілковитій безпеці, багато хто, особливо найза-можніші, про себе такого сказати не міг би. Я прочитав Майї той уривок з газети.

«У своєму виступі на зустрічі поліцейського об’єднання Товариства Святого Імені мер сказав, що планується збільшення кількості тюремних камер, незважаючи на те, що вартість такого проекту перевищує вартість будівництва кооперативної квартири. «У кооперативних квартирах не буде безпечно, - заявив пан мер, - поки усі злочинці не будуть у в’язничних камерах за запланованих 100 000 доларів». Мер планував звернутися до Міської Ради з проханням виділити десять мільйонів доларів на будівництво нових в’язниць».

Вийшовши з метро, ми опинилися на 99-ій Іст-стріт. Майя вражено завмерла на місці. Сама з Парижа, вона звикла до чистих вулиць. А тут на тротуарах було повно сміття, поламаних меблів, смердючих матраців, перевернутих смітників, збитих ліхтарів, вікна у багатьох будинках були забиті дошками. Все позаростало бур’янами.

«І це теж Мангеттен? - ошелешено спитала Майя. - Як таке може бути?»

«Ну, це Америка, - сказав я, - прекрасне живе тут поряд з огидним. Ми зараз у пуерториканському кварталі - так би мовити на санітарному кордоні між білим Мангеттеном і чорним Гарлемом.

«Але чому все це сміття валяється просто посеред вулиці?»

«Обережно!» - гукнув я і схопив Майю за руку, щоб відштовхнути її вбік. Десь згори з вікна полетіло сміття. Там був чоловік з порожнім смітником, який тільки самовдоволено гмикнув до нас.

«А ось і відповідь на твоє запитання. Люди, які тут живуть, -нові у місті. В Пуерто-Ріко вони переважно жили на горизонтальних рівнях, в одноповерхових помешканнях чи в халупах. Вони не звикли жити вертикально, у три-чотириповерхових будинках. Найпростіший спосіб позбутися сміття - просто викинути його з вікна».

«Он воно що!» - сказала Майя, витираючи обличчя від пилу.

Ми йшли далі на захід усе тією ж 99-ю вулицею. Сміття ставало дедалі менше.

На перехресті 99-ї вулиці і Медісон Авеню ми опинилися посеред мішанини трьох різних світів: білого, чорного і пуерторикан-ського. Це був останній аванпост між Мангеттеном і Гарлемом, де усі ці три світи співіснували за своїми непростими правилами. На розі Північної і Західної була «Бенова закусочна». Серед постійних відвідувачів там були переважно працівники лікарні імені гори Синай, яка містилася усього за кілька кварталів, на П’ятій Авеню, вже у білій зоні. Навпроти закусочної розташувалося відділення Сіті-банку. Магазин на розі Південної і Західної був забитий дошками, з написом-пропозицією для продажу або оренди. На розі Південної і Західної - аптека. На вікнах і дверях стояли залізні решітки і охоронна сигналізація.

Попиваючи Колу за стійкою у «Закусочній Бена», Майя спостерігала за біло-чорно-коричневою палітрою людей - медсестер, охоронців з лікарні, прибиральників, водіїв швидкої і наркоманів, огорнутих густим сигаретним димом і запахом дешевої перепаленої олії. Атмосфера обтяжувалася ще й гучною музикою, яка лунала з «музичного ящика». Більшість відвідувачів їла «пропозицію дня»: гамбургер, картопля фрі, гороховий суп і склянка коли, - усе за «долар п’ятдесят дев’ять, разом з пдв».

«Усе це схоже на сцену з дешевого кіно», - зауважила Майя на виході.

Ми пішли вздовж Медісон Авеню до 86-ї вулиці і повернули у напрямку Лексінґтон Авеню. Тепер ми опинилися у сніжно-білому світі. Блискучі підвіконня відбивали сонце. Чисті вулиці, підметені тротуари. Це був центр так званого «німецького кварталу». По обидва боки широка вулиця була всипана німецькими ресторанами і магазинами з товарами, зробленими в Німеччині. В одному магазині був представлений весь асортимент баварських капелюхів і ледерхозенів, національного вбрання баварців і тірольців. У «Баварській таверні», розміром з невелике футбольне поле, пропонували у меню, серед інших страв, ще й братвурсти²¹, картопляні кльоцки з Sauerbraten²² і відоме німецьке пиво Льовенбрау. Звуки баварської музики кликали нас зайти.

Віденська кава і вишукано-хрусткий баварський яблучний струдель переконали Майю, що не всі американці живуть тільки на гамбургерах і гот-догах.

Далі ми йшли Третьою Авеню. Минаючи Піца-парлор, Майя вирішила зайти і туди. Вона замовила шматок з пепероні, грибами

і моцареллою. За її словами, це була «перша піца в її житті». Побачивши, що більшість відвідувачів їдять піцу з охолодженою Кока-колою, вона і собі замовила, щоб «відчути справжню Америку».

Я вже попросив рахунок, коли зайшла якась жінка з кучерявим хлопчиком років п’яти.

«У вас є жіночий туалет?» - спитала вона.

Ніхто не відповів.

«Тут є жіночий туалет?» - повторила вона. Тепер її голос був схвильованішим, бо хлопчик вже не міг терпіти.

«Нема!» - відповів касир.

Жінка знітилася, не знаючи, що робити. Вона потягла хлопчика до виходу. Але той вирвав руку, стягнув штанці і розгублено помочився на підлогу.

Майя не могла повірити, що на цілому Мангеттені навіть не було громадського туалету.

«Ти що, серйозно, Майкле? Не може бути!»

«Сцена з хлопчиком, яку ти щойно побачила, - це ніщо. Бачила

б ти щорічний парад святого Патрика на П’ятій Авеню. Десятки тисяч людей, які представлять ірландську спільноту, святкують день свого святого, крокуючи парадом по П’ятій Авеню. Вони одягаються у все зелене і з самого ранку збираються, щоб підготуватися до ходи, а закінчується все під вечір. Цього дня усі магазини і ресторани на Медісон Авеню зачинені, щоб їх туалети не затопили. Можеш собі тільки уявити, на що схожа ця частина міста після параду! Я споглядаю цю картину щороку, бо живу всього за півкварталу від П’ятої Авеню. Тротуари перетворюються на пісуари, повсюди валяються розбиті пляшки, паперові горнятка, бляшанки і блювотиння п’янючих молодиків. А в парках усі кущі в лайні...»

Більше мені було нічого додати, та й всі питання у Майї відпали.

З Третьої Авеню ми повернули на Лексінґтон Авеню, а тоді на 76-ій вулиці сіли на метро до центру.

У потязі було повно чорношкірих, шоколадних та білих облич. Багато хто з білих, мабуть, їхав до Блумінґдейлзу, найпопулярні-шого універмагу, розрахованого на вищий середній клас.

Щойно ми увійшли до переповненого вагона, коли туди ввалилася божевільна на вигляд жінка.

«Прошу, прошу вас, допоможіть! - плакала вона. - Будь ласка, мені треба купити квіти на похорон».

Вона була чорношкіра, ще не стара, з виряченими очима.

«Прошу вас, мій кузен був хорошим хлопцем, будь ласка, прошу вас, мені на похорон, треба квіти на похорон».

Люди відвертали погляди. Вони не хотіли слухати розмови про похорони, тим більше платити за них. Дехто тряс головою, думаючи: «Вона несповна розуму!»

Ми вийшли з метро на Астор-плейс і пішли на схід, до Третьої Авеню. Проходячи площу Купера, ми минали стару будівлю з масивного коричневого каменю. Це був «Купер Юніон», заснований у 1859 році, один з найвизначніших університетів США.

Пройшовши Третю Авеню, ми минули повз Українську католицьку церкву, праворуч 7-ї вулиці, та книгарню «Сурма» ліворуч. Дійшовши до Другої Авеню, ми опинилися у центрі так званого «Нижнього Іст-сайду», місця, яке колись було пунктом перекочування усіх емігрантів з Європи - ірландців, євреїв, поляків і українців. З кінця Другої світової тут утворився центр української діаспори в Нью-Йорку.

Майя була під враженням - Мангеттен виявився не тільки Ем-пайр Стейт Білдінґ і Центром Рокфеллера. За кілька годин вона ніби побувала у різних країнах - навіть візи не треба. А як вона здивувалася, коли спробувала «червоний суп, кольору бургундського вина», як вона його назвала. Це був український борщ. Ми їли його у маленькому ресторанчику на розі 8-ї вулиці, який належав пані Мусі.

У перші мої роки в Нью-Йорку ми часто приходили туди з Іреною. Там ми бачилися з нашими друзями-українцями. Після вечері в пані Мухи ми йшли до когось з нас в гості, пиячили, жартували, слухали музику, фліртували. У нас було чимале товариство - Арка, художниця, Аня, письменниця, Влодко, математик, Богдан, поет. Ми, чоловіки, захоплювалися дружинами один одного. Купу років по тому Влодко сказав мені, що Арка відчувала до мене «тваринний потяг». Я явно відчував те саме і до неї. Після мого розриву з Іреною і після того, як Арка з Влодком переїхали до Чикаго, я був у пані Мухи ще двічі чи тричі, аж поки не повернувся туди з Майєю.

Один мій візит пам’ятаю добре. Я був сам, їв тельбухи, фірмову страву пані Мухи, коли зайшов якийсь чоловік. Я бачив тільки його силует на тлі променів від вікна. Коли він сів, я упізнав його лице. То був Богдан! Мій однокласник і однокамерник з тюрми на Лонцького і в Монтелюпі. У ту ж мить він упізнав і мене.

Він сів за мій столик.

Ми дивилися один на одного, ніби воскресли після довгого двадцятисемирічного сну.

Перед очима промайнули сцени з нашого минулого: як ми двоє закохалися в одну дівчину у шостому класі, початок Другої світової, як росіяни окупували Україну, комуністку-директрису школи, яка намагалася нас завербувати доносити їй, як ми двоє осквернили статую Сталіна, як присягали на вірність таємній організації, як німці напали на Росію, як Банд ера проголосив незалежність України, як ми двоє приєдналися до похідних загонів, як нас арештували німці, привезли до Львова до тюрми на Лонцького, а потім - до краківської Монтелюпи.

Нас випустили з тюрми під час війни. Кожен з нас пішов своєю дорогою. Та наші стежки перетнулися в кафе пані Мухи.

Він розповів, що за німців знову потрапив до в’язниці, потім його звільнили американці. Я розповів, як записався в дивізію «Галичина». Зараз Богдан був професором політології в Оттав-ському університеті. Як не дивно - я займався тим самим, тільки в Нью-Йорку.

«Ти одружений?» - спитав він.

«Ні, розлучений». Я не був налаштований розповідати йому про трагедію з дитиною Ірени.

«А ти?» - уточнив я.

«Шестеро дітей! Двоє доньок і чотири сини».

«Чого так багато?»

«Я - ревний католик, ти не знав?»

На його обличчі промайнула самовдоволена посмішка. То була «типова Богданова насмішка», як я її колись називав. Вона завжди з’являлася, коли він був не впевнений, що чинить правильно.

«Я зараз пишу про нашу підпільну церкву в Росії», - додав він.

Я розповів йому про свою книгу, «Радянська політична думка», та про мою поїздку до України, про те, як моя мати вдавала смертельно хвору, про мої два дні у Львові.

«А ти не боявся туди їхати? - спитав Богдан. - Вони ж могли тебе не випустити».

«Я робив це заради матері».

Ми обоє поринули в задуму у тиші, що настала на мить. Виявилося, що обоє згадуємо одне і те ж.

«Ніколи не забуду, - сказав Богдан, - той день у школі, коли ми жбурнули пляшки з чорнилом в статую Сталіна. Школа була, як вулик з оскаженілими дикими бджолами... Партійні начальники, страшні агенти НКВС, високі військові чини, директриса Ботсва, вчителі, всі вони кляли «ворогів народу» і погрожували «відрізати їм руки».

«Маєш рацію, той день був страшніший, ніж коли нас допитували німці в Монтелюпі. Ми не усвідомлювали серйозності нашого вчинку. Але ми мусили це зробити, щоб відімстити директрисі Ботсві за те, що хотіла зробити з нас своїх донощиків».

Ми мовчали і дивилися один на одного, ніби намагалися зрозуміти загадку нашого життя.

«Чи зробили б ми це знову?» - спитав Богдан, коли ми виходили з кафе пані Мухи.

... Борщ Майї сподобався, що не можна було сказати про тельбухи. Вони їй нагадали кубло, де кишать хробаки.

З кафе пані Мухи ми пішли на південь і вже за кілька кварталів були на Бовері. «Це неймовірно!» - вигукнула Майя, витягуючи фотоапарат, і почала робити знімки. Перед нами відкрилася дійсно дивна картина, зокрема для того, хто не знає Нью-Йорка. Бовері - це район, відомий як пристановище для бомжів, наркоманів, алкоголіків, бандюків і агресивних психопатів, яким не було місця в психлікарнях. Дехто навіть називав Бовері «селищем Маркіза де Сада». Та своєю нелюдськістю і брутальністю цей район вочевидь перевершував збочену уяву де Сада.

Наступного дня, коли ми переглядали Майїні фото, відчували мурашки по шкірі. На одному був якийсь чоловік у дранті, обличчя вкрите згрубілими рубцями засохлої крові з брудом, він валявся на узбіччі у власних фекаліях. На іншому - якийсь бомж тримав двома руками свого дрючка і цілився просто у рот іншому п’яному волоцюзі, який лежав на тротуарі... Безкінечне самознищення і беззмістовна брутальність, цілі три квартали підряд. На одному фото, єдиному з усіх, було видно, що людяність таки може, хоч і зрідка, бути навіть у «селищі Маркіза де Сада». Там було два волоцюги, які влаштувалися на тротуарі. Один тримав книжку, ніби читає. Інший -виривав у нього ту книжку. Пам’ятаю, коли Майя робила те фото, я почув, як той волоцюга казав: «Це шкідливо для мізків!»

Ми вийшли з Бовері з безліччю знімків і відчуттям суму, через який популярне гасло в місті «Я люблю Нью-Йорк» сприймається, як злий жарт. Щоб розвіяти похмурий настрій, наступного дня ми вирішили ще оглянути китайський район, Чайна-таун та Уолл-стріт. Натомість ми повернули праворуч, до «Малої Італії», її центральна вулиця нагадувала маленьке провінційне італійське містечко - церква, кав’ярня, піцерія, ресторан, звуки «Маріни» і «О солє міо».

Я запропонував піти в «Умберто», ресторан, де подають «найкращу пасту і соус з устриць».

«А в малій Італії є мафія?» - раптом спитала Майя.

«Смішне питання! Це те саме, що питати, чи буває борщ без буряка. Та «Умберто», напевно, мафії і належить, бо чого тоді там цілодобово відчинено? На Мангеттені є тільки два цілодобові ресторани. Ще один - це «Рубенс»...»

Майю накрила тінь сумнівів.

«Це - безпечне місце, не хвилюйся, - сказав я. - Хіба що не тоді, коли мафіозні родини обирають своїх головних. Вони це якраз в «Умберто» і роблять. Але вони користуються пістолетами з глушниками, щоб не турбувати відвідувачів. Наступного дня місцева газета повідомляє про вбивство одного з головних босів мафії. Це привертає до «Умберто» більше клієнтів».

Майя була переконана, що я вигадую, тому я додав про те, що прочитав в «Дейлі Ньюз», наступного дня після такого убивства. У відвідувача, який сидів за сусіднім столиком, де вбили головного мафіозі, спитали, чи пішов би він знову до «Умберто». Він відповів: «Навіть і не сумнівайтеся, за пасту і устричний соус «Умберто» і вмерти не шкода!»

Наступного дня ми прогулювалися по Чайна-таун. Часом зупинялися повитріщатися на різнокольорові зображення Будди, Дракона та на ряди висушених качиних тушок, навішаних у вітринах. Попоївши креветок у кисло-солодкому соусі в якомусь ресторані, ми приготувалися відкрити «тістечка щастя».

«Пристрасть - це сіль життя», - було написано в тістечку Майї. «Quelle coincidence!²³ - вигукнула вона. - Це ж ти і я!»

У моєму тістечку обійшлося без пристрасті. Натомість - філософське повчання: «Старіють не від довгого життя, а лише від втрати інтересу до нього».

Звідти ми пішли на Уолл-стріт. Була субота, і вулиці, обрамлені обтяжливими бетонними спорудами, стояли порожніми. «Мені якось ніяково, - поділилася Майя, - ніяково йти покинутою безлюдною, неживою ущелиною».

«Забираймося звідси!» - потягнула вона мене за руку.

Ми спустилися в підземку і вийшли на Тайм Сквер. «Зовсім інша справа!» - була вражена Майя, тримаючись за мою руку, щоб не загубитись в хаотичних потоках натовпу. Автівки, які гасають туди-сюди і щоразу сигналять, навала блимаючих реклам зі стін будинків, вибухова музика з магазинів, заклики вуличних торговців до свого нехитрого краму і гот-доґів - усе це зливалося в якусь демонічну какофонію.

У всій цій дисгармонії на розі 44-ї вулиці групка Свідків Єгови намагалася нести слово Боже. Середнього віку жінка стояла перед групкою, осіб так з дванадцять, і проповідувала свої переконання, хоч обличчя її слухачів не виявляли особливої віри в гуманність. Ось вона перейшла майже на крик.

«І мовив їй Ісус: Я - воскресіння і життя, і той, хто в мене вірує, житиме, навіть після смерті...»

Вона перевела подих і звернулася до критиканів, які постійно її перебивали.

«І ви, грішники, ви, зіпсуті створіння з занапащеними душами, також можете бути спасенними, якщо підете за НИМ!»

Та її перебив на півслові голос, набагато гучніший і фанатичніший за її. Долинав він з боку критиканів, які їй перечили.

«Я піду за ним! Він прийде сьогодні???!» - закричав розлючений голос.

Він не змовкав.

«Скажіть! Він прийде сьогодні???!»

«Скажіть!»

«Скажіть!!!»

До нього приєднався ще один критик.

«Ага... точно, в котрій годині він прийде? В одинадцятій? Може, дванадцятій? Він прийде сьогодні????!!!?

Естафету перейняв ще й третій, з захриплим спитим голосом і налитим кров’ю обличчям.

«Він прийде сьогодні?? Кажи, ти, свята бісова дитино, прийде він чи не прийде сьогодні??!!»

Він зробив черговий ковток.

«Якщо прийде, скажи, хай зайде в бар «Марті», я буду там...»

Раптом хтось заволав: «Гаманець! Де мій гаманець?! Вкрали!» Ніхто і вусом не повів, як якийсь молодик кинувся навтьоки і зник у натовпі.

Голос ще одного критикана, приплівши усіх святих, сплутавши Ісуса з Богом, Отцем Його, заглушив оте «Гаманець вкрали!»

«Що це за Бог, якщо він цілих десять днів створював світ? Чого не зробив цього за мить? Що це за сила така???»

Проповідниця, вже вимучена і затюкана, перебила його.

«Він може взяти і розтрощити тебе на мільйон шматочків!»

На якусь мить запала тиша, та невдовзі її порушив ще один роззява.

«Говоріть, говоріть, нехай злодюжки поки чистять ваші кишені!»

Якийсь бездомний неподалік, зарослий, брудний і смердючий, зробив ввічливе зауваження, на яке ніхто не звернув ані найменшої уваги.

«Ну, і культура у нас!..»

Помітивши порядного пана, безпритульний офіційно до нього звернувся.

«Якщо ваша ласка, добродію, чи не пошкодуєте ви п’ятака для...»

Він не закінчив, бо чоловік, що видавався добродієм, презирливо зиркнув на нього і відрубав: «Йди звідси, бомж!»

«Кінець нашого життя починається, щойно ми стаємо замовчувати важливі речі».

Мартін Лютер Кінг молодший