Смак життя

ВІДВАЖНА ЖІНКА

Я вже виходив, коли задзвонив телефон.

Мені навіть не довелося підносити слухавки до вуха, щоб почути Лізин зойк.

«Майкле! Негайно приходь! Крісса вдирається до моєї майстерні! Я боюся!»

Зі слухавки долинув глухий звук від ударів, ніби хтось з розгону виламував двері.

Я вибіг і помчав на другий поверх над «Касталією», чимдуж долаючи стрімкі сходи. Згори чутно було жіночі зойки і штовханину. За мить я опинився перед відчиненими дверима. Власник «Касталії» разом з барменом Пітером тримали Кріссу, а вона щосили виривалася і репетувала: «Пустіть мене!»

З іншого боку столу для різьблення стояла Ліза. Вона тримала уламки керамічної вази, якою, як я потім дізнався, запустила в неї Крісса.

Крісса була лесбійкою. Відома мисткиня років сорока. Вона працювала зі сталлю і ходила в комбінезоні сталевара.

Одним з досягнень шістдесятих було виставляти напоказ нетрадиційну сексуальну орієнтацію, як-то кажуть, «вивалити все назовні», «показати, що в комірчині». Чимало відомих публічних людей виявило тоді свою сексуальну орієнтацію.

Питання, яке стояло перед лесбійками, - як будувати свої стосунки. Традиційно, як стосунки між чоловіком і жінкою? Тобто, одна з лесбійської пари має виконувати провідну чоловічу роль, а інша - вторинну жіночу, тієї, яка підкорюється?

Крісса, яка давно була «лесбійкою в комірчині», діяла, як чоловік. Точніше, як чоловіки-мачо, вона прагнула завоювати якомога більше жінок. Крісса побачила Лізу, кола та саме переїжджала до своєї майстерні, і відтоді не давала їй спокою. День у день вона стукала у Лізині двері, спочатку запрошувала, а потім вимагала, щоб Ліза прийшла до неї в гості - «випити і нюхнути». Один раз Ліза погодилася сходити з нею посидіти в «Касталії», але відмовилася від пропозиції нюхнути кокаїну. Крісса, мабуть, вже нанюхалася перед тим. Вона вела себе збуджено і не на жарт розлютилася, коли Ліза відмовилася піти до неї. Вона скочила на ноги і крикнула: «Я до тебе ще доберуся! Прийде мій день!»

Коли Ліза мені зателефонувала, вочевидь, і мав бути той день.

Ми вже були знайомі майже місяць. Я допомагав Лізі полірувати камені і дивився, як вона творить скульптури. Інколи вона давала і мені «погратися» каменями. Я пробував наслідувати Лізу, прагнув знайти форму моєї скульптури «в самому камені», але в мене не виходило. Отже, спершу я намагався вималювати в уяві форму, а потім виточити її. Але такий метод також не спрацьовував. Різець ніби діяв самостійно і зовсім не слухався мене, ковзаючи, куди йому заманеться. Тому я змушений був міняти первинний задум. Зрештою моя перша «скульптура» лише частково мала задуману мною форму, а в більшості була самостійним витвором зубила, у змові з каменем. Як би там не було, після такої першої спроби я дедалі більше захопився каменями і ще більше - Лізою.

Після невдалого нападу Крісси, Ліза того ж дня перебралася до мене.

Ми працювали, як мурахи. Ерік привів своїх приятелів-студентів. Ми пересунули моє величезне ліжко зі спальні до вітальні і поставили його ліворуч від каміна. Найміцніші хлопці пішли принести Лізин масивний стіл для різьблення. Його поставили посеред моєї колишньої спальні так, щоб можна було підходити з будь-якого боку. Інші переносили камені. Ліза носила свій одяг та інструменти. До вечора моя колишня спальня перетворилася на справжню художню майстерню. Хлопці покликали своїх подружок, і незабаром усе помешкання заповнили мелодії «Роулінґ Стоунз». Починалося святкування Лізиного новосілля.

Новина про Лізин переїзд до мене швидко рознеслася. Я майже чув, як жінки з Парк Авеню телефонували одна одній: «Майкл більше не сам». Раніше мене запрошували на свята і вечері як «додаткового чоловіка». Господині вечірок змагалися за привабливих і веселих «нічиїх» чоловіків. Вони були потрібні, щоб пожвавлювати товариство, - така собі розвага-споглядання для одружених жінок та об’єкт для флірту для самотніх світських левиць.

За перші три місяці нашого спільного життя з Лізою нас запросили лише двічі. Вперше - зателефонувала Коні. Вона запросила нас на приватну вечерю. Вона хотіла познайомитися з Лізою, за її словами - «відважною жінкою», яка, вочевидь, не здогадувалася, що я міняю жінок, як шкарпетки.

Коні була відвертою і полюбляла гострі словечка. «Ти втомився від сексу? - питала вона мене телефоном. - Тепер твій пеніс байдикуватиме?» Я відповідав: «Ні те, ні інше, мені потрібне дещо більше, ніж секс». І взагалі - це була не телефонна розмова.

Ми ближче потоваришували з Коні, коли я жив на Мангеттені тільки перший рік, після однієї еротичної зустрічі. Оскільки я був «нічиїм», мені подобалося ходити на її «гулянки», такі собі різнорідні зібрання сімейних пар, розлучених, письменників і художників. Коли ми з нею познайомилися, я саме вдарився в малярство, і вона придбала кілька моїх полотен.

Цього разу за вечерею нас було тільки четверо: Ліза, Коні, я і чоловік за сорок, якого вона представила як Дона, свого нового коханця. Зі свого місця я бачив чималеньку масляну картину з зображенням фрагменту Центрального парку, там, де позаду вид-ніється П’ята Авеню. Я намалював її десять років тому широкими мазками зеленого, блакитного, жовтого і червоного, які тоді були моїми улюбленими барвами. Коні зауважила, що навіть «після стількох років фарба і досі не до кінця висохла».

«Звичайно, - відказав я, - ця картина ще чекає, що її визнають шедевром».

Після вечері ми перейшли до вітальні. Незабаром вона наповнилася сигаретним димом. Тоді я палив «Парламент», найслабші сигарети. Коні з Доном курили ніби звичайні сигарети, але з солодкавішим ароматом. Ліза не курила, але знала запах моїх сигарет. Натомість від диму Коні і Дона у неї паморочилося в голові.

Лише дорогою додому я пояснив їй, що це були такі готові «самокрутки», цигарки з марихуани. Вона не йняла віри, що «люди з Парк Авеню на таке здатні».

«Ще кілька років тому, - розповів я Лізі, - травичку курили тільки студенти-опозиціонери. І деякі їхні викладачі», - додав я зі сміхом.

«Ти пробував? Хіба це не затягує?» - занепокоїлася Ліза.

«Ні! Мене не затягнуло, і я не знаю нікого, з ким це сталося. Але я втрапив у залежність до звичайних сиґарет. Хіба ти не помітила, що я випалюю по пачці на день? Єдине місце, де я ніколи не курю - це в ліжку...»

Вона засміялася.

«Почнімо з того, - вів далі я, - самокрутки скручували вручну, склеюючи папір слиною. Куріння травички мало політичний підтекст, це ніби об’єднувало курців, як ідеологія, заради спільної справи у боротьбі проти системи. Після затяжки цигарку передавали по колу незалежно від того, скільки було людей. Ось у цьому і різниця між людьми з Парк Авеню. Вони курять траву, але роблять це, як із звичайними сигаретами - кожен сам собі, для власного задоволення. Те, що колись було актом політичної непокори, перетворилася на банальне нарцистичне споживання.

Так само і з довгим волоссям - воно просто стало модним. Навіть саме слово «революція» позбавили його історичного значення. Візьми хоча б рекламу авто на телебаченні, яка пропонує «революцію на колесах».

Другою нас запросила Гіларі.

Коли ми познайомилися, вона саме закінчила коледж Вассар, до того ж з відзнакою. Хоча у мене було таке враження, що цю нібито «випадкову» зустріч спланував мій приятель Боб, екзис-тенційний психоаналітик. Вона була зациклена на інтелектуальних дискусіях, готова обговорювати будь-що - від Платона до Фройда і Юнга. Коли вона вперше до мене прийшла, ми довго сиділи і говорили про Селінджерового «Ловця у житі». її погляди мені видалися цікавими, але коли вона перейшла на психологію, а тоді звернулася до Гоголівських «Записок божевільного», це вже було занадто. Я ввімкнув стерео, і кімнату наповнила життєрадісна мелодія Зорби.

«Потанцюймо!» - запропонував я.

Ми імпровізували. В танцях вона була така ж незграбна, як і я, коли вперше потрапив на танцмайданчик з Іреною. Аби покласти край нашим невизначеним рухам, сповнений ентузіазму, я сказав: «Знімімо з себе все!» І став знімати сорочку.

«Нізащо у світі!» - пискнула вона і побігла назад до столу.

Вона ніби намірилася піти. Я поправив сорочку. Вимкнув Зорбу.

«Вибач, що поставив тебе у незручне становище», - щиро сказав я.

«Ти мене налякав! Загнав у глухий кут!»

«А щоб на це сказав Фройд?» - напівжартома спитав я.

Це повернуло нас до попередньої розмови. Фройд, Юнг, Селін-джер, Гоголь затримали нас на добру годину. У неї був гострий, як лезо, розум. Вона помічала зв’язки, непомітні звичайному оку.

Невимушена, хоч і запальна, дискусія наче змусила її забути оте відчуття загнаності. Вона навіть мимоволі усміхнулася, коли я сказав щось про Фройдовий «Віденський вальс». Врешті, заглядаючи мені глибоко в очі, голосом, який виражав водночас страх і бажання, вона сказала:

«Жоден чоловік ще не бачив мене оголеною...»

«Правда?..»

Далі я мовчав. Говорила тільки вона.

Мовчанка тягнулася, а її широко розплющені карі очі пильно вдивлялися в мене. Вона нібито хотіла мені довіритися, але не мала певності, як я можу зреагувати. Всередині неї щось назрівало. Ця мить нагадала мені оленя, на якого я несподівано натрапив під час походу. Від несподіванки олень зупинився! Його глибокий чорний погляд не сходив з мене, ніби він намагався збагнути, хто перед ним - друг чи ворог.

Раптом образ того оленя різко зник від шаленого крику Гіларі.

«Ненавиджу своє тіло! Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу... ненавиджу...»

Щоками ринули сльози. Все тіло затряслося.

Я мовчав... нехай її гнів виллється, куди треба.

На мить вона замовкла, розплющила очі і знову заридала... заголосила. .. ще... і ще... Раптом схопила мене за руку, яка лежала на столі. Вона вхопилася за неї, ніби то була остання надія, яка могла врятувати її від падіння у провалля.

Нарешті я почув, як її пульс повільнішає, а стискання слабшає. Вона підвела голову... глянула у порожнечу.

«Де я?»

Вона вдивлялася в мене, ніби пригадуючи, хто я.

За якийсь час витерла очі.

Підвелася...

І пішла... Залишивши мене на самоті з тишею...

За тиждень вона повернулася.

Була життєрадісною. Потисла мені руку.

«Я прийшла тобі подякувати».

«За що?»

«За розуміння».

Мені радісно було бачити її такою веселою, але і подиву не міг приховати. «Може, вона під кайфом?» - питав я себе.

Вона перебила мої думки.

«Прошу, ввімкни Зорбу! Минулого разу я була занадто поглинута собою і далека від музики. Наступного дня я купила собі цей запис і слухала... Він допоміг мені відчути себе вільною... я захотіла танцювати... рухати своїм тілом...»

Незабаром мелодія Зорби наповнила кімнату.

Я пробував виконувати танець Зорби на пляжі, а вона напівжартома сказала:

«Як ти там казав, Майкле, - знімімо з себе все!»

Я не вірив своїм очам, а вона стала розстібати блузку. І тільки коли зняла бюстгальтер, я почав знімати сорочку зі штанами.

Я зробив музику гучніше. Наші оголені тіла почали рухатися, не торкаючись. То було не таке відчуття, як з іншими жінками у схожих обставинах. Жодного статевого потягу, просто відчуття її і моєї свободи. «Хіба не так почували себе Адам з Євою до первородного гріха?» - спитала вона, не очікуючи відповіді.

Втомившись, ми повернулися до столу. Я приніс два келихи, наповнив їх червоним вином.

«За життя!»

«За свободу!»

І дзенькнули келихами.

У дзеркалі нашої оголеності ми розговорилися. Не про високі теорії «видатних мислителів», а просто про життя. Про наші життя, її і моє.

Вона розповіла мені про свою матір, яка тричі розлучалася. Якось Гіларі застала свою матір у спальні з волохатим чоловіком. Перелякавшись, вона побігла геть, а наздогін ще чула, як той чоловік казав матері: «Забери цю потворну дитину!» Єдину увагу, «назвімо її любов’ю», Гіларі отримувала від своїх чорношкірих няньок. їх було троє, щоразу нова після кожного материного шлюбу.

Вона розпитувала про мою матір, про те, як вона мене голубила, про «найкращі і найгірші моменти мого життя». Була якась глибока інтимність у цих бесідах, у тому, як ми ділилися своїми життєвими спогадами. «Моя одержимість усіма тими інтелектуальними премудростями була просто способом втечі від життя, правда ж?» - міркувала вона.

Поміж іншим, вона спитала мене, що я думаю про її тіло.

«Неторкане і прекрасне», - відповів я.

Вона засміялася.

«Неторкане - так, але прекрасне?»

Я взяв її за руку.

Підвів її до дзеркала.

Вона була зачарована.

«Я ніби наново народилася», - сказала Гіларі, зустрівшись поглядом з моїм відображенням у дзеркалі.

І тепер, через три роки, перед тим, як піти до Гіларі на вечерю, Ліза хотіла знати, хто вона і що нас пов ’язувало. Я дав Лізі прочитати листа від Гіларі, якого вона написала, коли мене відсторонили з Гантера.

Попри інше, вона писала, що рік тому вийшла заміж за чоловіка «з високою посадою у Вашингтоні», і якщо мені потрібна буде допомога, вона використає «усі можливі зв’язки».

І останній абзац: «Ти для мене - все. Навіть не знаючи про мене нічого, ти змінив моє життя, ти дав мені відвагу бути собою. Ти єдиний чоловік з тих, кого я знала, кому я достатньо довірилася, щоб повністю розкритися».

«Нічогеньке таке зізнання, еге ж?» - сміючись, сказав я.

«Лестить твоєму марнославству, правда?» - відповіла Ліза, допитливо вдивляючись у мене.

«Авжеж. Ще й як. Для неї я саме такий, це те, що вона в мені бачить... Для інших - я інша людина, часами цілком протилежна. Якби ти знала Сюзен, «дику кобилку», як вона сама себе називала, ти б побачила, якою я можу бути потворою».

«Хто така Сюзен?» - спитала Ліза.

«Ти справді хочеш це почути?»

«Розповідай, я хочу знати про твої ферми диких кобилиць», -жартівливо сказала вона. І не думай, я не ревнуватиму, я не можу звинувачувати тебе за твоє минуле. Яке б воно не було, без нього ми б не були зараз, де ми є».

Мені подобалася позиція Лізи.

«Із Сюзен я познайомився в коледжі Бард, - почав я, - куди мене запросили прочитати платну лекцію про марксизм. Вона була десь чи то з Міссурі, чи то з Міссісіпі. Батьки відіслали її на Схід здобути хорошу освіту. В Барді вона захопилася марксизмом.

То були часи, в шістдесяті, коли жінки лише мріяти могли про «піґулку», а користувалися діафрагмами з якимось гелем. Вона кілька разів була у мене в Нью-Йорку, а після закінчення університету вийшла заміж за сина ректора. У своєму помешканні, у Вест Віледж, вони облаштували щось на зразок «Дискусійного клубу», створеного переважно для кандидатів наук. Коли Сюзен прочитала про моє відсторонення, я отримав від неї листа з запрошенням на зустрічі цього клубу.

І я пішов.

Прибув я туди у досить грайливому настрої, готовий, за словами Сюзен, «познайомитися з цікавими людьми», «подихати вільним інтелектуальним повітрям» і випити склянку-дві. Там було четверо чоловіків і двоє жінок, усі із вченим ступенем, кандидати наук з Прінстону. Чоловіка Сюзен не було. Вони сиділи за овальним столом, на його чолі - Сюзен. Я приєднався. Обговорювали релігію. Як мені пояснили, у Прінстонському університеті планували відкрити кафедру релігієзнавства.

Повільно потягуючи віскі, я якийсь час просто слухав, аби збагнути, про що йшлося. Але почувши, що вони вважають, що «справжня моральність» має базуватися на іудейсько-християнській релігії, я втрутився.

Я стверджував, що коли йдеться про моральність, в основі якої лежить іудейсько-християнська релігія, слід зважати на основоположні відмінності між доктринами Старого і Нового Завіту. Насамперед, казав я, Бог у Старому Завіті був Богом лише для гебреїв, «обраного народу». У такому розумінні, він був парафіяльним, провінційним, так би мовити, «націоналістичним» Богом. Натомість, у Новому Завіті Бог постає творцем і правителем усього людського роду. Тобто виступає «вселенським» Богом. І тому, аргументував далі я, маємо справу з двома відмінними видами моралі, парафіяльною і універсальною.

Мене перебив найбільш прямолінійний співрозмовник. Він звинуватив мене у словоблудстві, надмірній казуїстиці, у тому, що я не розумію, що обидва Завіти історично нероздільні, що вони є моральною основою іудейсько-християнської цивілізації.

Я відповів, що Старий і Новий Завіти означають різні типи моралі, адже гебрейський Бог - це Бог гніву і помсти, а новозавітний Бог постає милостивим і всепрощаючим. Гебрейський Бог схвалює закидування камінням і вбивство жінок, благословляє грабунок і масові вбивства ворогів.

У відповідь повіяло холодком. Почулося бурмотіння.

«Він атеїст».

«Як він може таке казати?»

«Богохульство!» (Це сказала Сюзен. Я не знав, що колишня «дика кобилка», прибічниця марксизму, тепер перетворилася на «ангельську конячку».)

«Звідки ти цього набрався?!»

Нарешті я взяв слово.

«Моє джерело - сам Старий Завіт...»

Це був щасливий збіг. Якраз на сьогоднішній лекції ми обговорювали феміністську інтерпретацію Біблії. Я накидав кілька цитат і поклав собі у нагрудну кишеню. Я прийшов до «Дискусійного клубу», не відаючи про те, що обговорюватимуть релігію.

«Як я вже сказав, джерело моїх поглядів сам Старий Завіт». Я дістав цитати з кишені і зачитав:

«Книга Числа, 31 у Біблії - описується, як Господь наказує Мойсееві помститися мідіянітам за кривду Ізраїлевих синів...

Військо рушило війною на мідіянітів, як і наказав Господь Мойсееві, і забило усіх чоловіків... Усі їх міста попалили огнем... а всіх мідіянських жінок і їх нащадків взяли в полон і пограбували усю їх худобу, стада і маєтки... і принесли усе до Мойсея...

Виступивши перед переможним військом, Мойсей видав наказ. Я цитую: «А тепер позабивайте кожного хлопця між дітьми і кожну жінку, що познала чоловіка на мужеськім ложі, повбивайте. А всіх молодих жінок, що не познали мужеського ложа, зоставте живими для себе».

Я замовк.

«Хіба це був не геноцид? - спитав я. - Яка тут мораль?»

Я побачив у відповідь спантеличені обличчя. У декого вимальовувався гнів, у декого - скепсис, ще у декого - зневага.

«Я знаю, що дехто з вас може сказати, що я неправильно про-трактував Біблію. Але ж ви вмієте читати, хіба ні?»

На цьому дискусія закінчилася. Далі ми походжали з напоями і обмінювалися банальностями. Одна з жінок підійшла до мене зі словами: «Я певна, що ви намагалися вдавати з себе Хому Невіруючого, спробували вести суперечку заради самої суперечки, провокуючи розпал дискусії». Коли ж я відказав, що насправді мав на увазі кожне сказане мною слово і додав: «Я ж не з Прін-стону», то вона більше не мала жодного бажання говорити на цю делікатну тему.

Десь за кілька тижнів я отримав листа від Сюзен.

Я зберіг того листа, і коли відшукав його у шухлядці, де я зберігав «бридкі» листи, дав його прочитати Лізі:

«Майкле,

Зазвичай я ставлюся до людей приязно або взагалі ніяк, але тепер, гадаю, просто не можу залишити тебе без осуду. Я не ганитиму тебе за надміру вишукані манери чи за твою ритуалізовану «спонтанність»... Але ти мене жорстоко образив. Хіба може вкластися в голову, що ти не усвідомлюєш, як вів себе вчора? Мої друзі радо тебе прийняли... А ти вирішив їх ображати знову і знову.

Я зовсім не маю на увазі того, що можу трактувати як вільну інтелектуальну гру з твого боку. Я маю на увазі те, як ти вивершуєш себе на рівень Бога, зневажаючи усіх... Я б могла закрити очі на твою прикру вдачу розпалювати ворожнечу, але ж не на постійні образи, як-от, коли ти спитав Девіда: «Що за дурню ви зараз вивчаєте?», і решта в тому ж дусі...»

І далі:

«Послухай, Майкле, в чому справа? Занадто просто буде стверджувати, що все це моє спотворене бачення. Я в житті ще не зустрічала більш відірваної від реальності людини, і до того ж - яка настільки цього не усвідомлює. Ти живеш у власному закритому світі, обгородженому високим муром, в коконі...

с».

«Це викривальні промови ревнивої жінки», - зробила висновок Ліза.

«Згоден, - відказав я. - Але я б не ставився до цього так просто. Що б ми про себе не думали, ми частково є тим, що бачать у нас інші, чи тим, які приховані риси вони у нас пробуджують. Хіба ні?»

За кілька днів трапився випадок, який змусив Лізу засумніватися, чи був я готовий жити разом з нею.

Ми йшли до Лексінґгон Авеню і наштовхнулися на Барбару, яка саме чекала зеленого світла світлофора, щоби перейти вулицю.

«О-о-о-о! Нова подружка!» - вигукнула Барбара з ноткою сарказму.

«Ні-ні, ми живемо разом, це Ліза...»

Барбара не чекала, поки я представлю Лізу. Вона була люта на мене.

У нас була з нею коротка, але насичена зустріч після облоги Гантера. Вона співчутливо глянула на Лізу: «Що ж, насолоджуйся, доки можеш!» - сказала вона, обернулася і пішла.

І Барбара була така не одна. Навіть Боб, мій приятель, психоа-налітик, питав мене: «Скільки, гадаєш, ти зможеш?»

ГОЛУБ’ЯТА

«Кохання, - сказала Ліза, - це зустріч двох душ».

«Саме так», - сказав я, обіймаючи її.

Ми були на висоті трьох тисяч метрів, дорогою до Швейцарії.

У ті часи перельоти були приємністю. Пасажирів не те що ніжили, але ставилися до них, як до шанованих гостей. Не було ані економ-класу, ані бізнес-класу, ані першого класу. Тільки один пристойний клас. Один вид смачних страв, безплатного віскі і вина. Сидіння не були тісно напхані, і було достатньо місця, щоб розпрямити ноги.

Ліза поклала голову мені на плече і заснула. Це була перша її поїздка на Батьківщину через вісім років у Штатах. Я вже літав до Швейцарії три чи чотири рази, але завжди сам. Тепер, подорожуючи з Лізою, все було по-новому. Я відчував задоволення. Більше не почував себе самотнім вовком, який завжди насторожі, готовий заманити жінку у своє ліжко голосом і вільною грайливою зарозумілістю.

Це, вочевидь, розважало. Та попри все, це було ненаситне заняття. Як їжа. їжа потрібна людині щодня, зазвичай тричі на день. Якби наш Творець не створив нас залежними від «хліба нашого щоденного», наше життя було б зовсім іншим. Уявіть тільки, якби нам потрібно було їсти лише раз на місяць чи раз на рік, як би все могло бути по-іншому - ніякого рабства, ніякого феодалізму, капіталізму, колоніалізму, соціалізму, жодної нудної роботи чи воєн за їжу. Ми б насолоджувалися арістотелівською мрією - «добрим життям» - музикою та поезією, день у день.

Хіба і з сексом не так само?

Як показує мій досвід - саме так.

Вишукана жінка, ледь за тридцять, яка відвідувала мої заняття з теорії революції, зрештою опинилася в моєму ліжку. Вона була справжнім віртуозом. Я став її інструментом, а вона пурхала наді мною. Як музика Баха. Здавалося, ніби от-от кінець, а насправді був лише початок. Знову і знову... Але на одному з крещендо вона раптом спинилася. її руки сповзли мені на шию.

«А що б ти сказав, якби я виявилася оперативним співробітником ЦРУ?» - спитала вона.

Мабуть, так і було. У вирі почуттів вона сказала «оперативний співробітник», а так офіційно називали агентів ЦРУ. До того ж, так сталося, що син Філіпа Ейджі¹ (колишнього агента ЦРУ, автора книги «Всередині компанії», яка викривала змови, замахи на вбивство посадових осіб та імена таємних агентів, який досі переховується на Кубі) також слухав мій курс з теорії революції.

Так чи інак, її віртуозність не змогла мене наситити надовго. Як і з їжею, сексуальні втіхи короткочасні. Вони приходять і йдуть, і їх треба поповнювати. Для справді сповнених змісту і тривалих стосунків між чоловіком і жінкою потрібне ще щось. Це «щось», думав я, і було те, що Ліза назвала «зустріччю душ».

Зійшовши з літака в Цюриху, ми сіли на поїзд в Кур, а там - на вузькоколійку, якою ми доїхали до Санкт-Морітца. А вже звідти автобусом до Сільс-Марії.

Ми винайняли кімнату у родини Фумм, навпроти готелю «Зонне», у Фекс Креста, а за кілька днів облаштували місце для заняття скульптурою просто неба. Оскільки нас було видно з дороги, якою часто ходили туристи, тож нас часом навідували небажані, хоч часом і цікаві, гості. Завжди, вони завжди зверталися до мене «маестро» і дивувалися, коли я пояснював, що був лише учнем Лізи. Вони не звикли бачити скульптора жінку.

Зрештою ми стали шукати затишнішу місцину. У Сільсі не вдалося знайти нічого путнього, а те, що знаходили, було задороге, наші друзі порадили нам поцікавитися, що там в долині Бергель чи в Брегальї, як її ще називали на місцевому діалекті. Там, казали, було чимало покинутих стаєнь.

'Philip Agee.

Долина Брегалья простягається від Енґадіна аж до італійського кордону.

І от однієї неділі ми сіли на автобус, що їхав у тому напрямку. Водій спитав, де ми виходимо. Ми не знали. Але йому треба було знати, щоб продати квиток. «На цьому маршруті сімнадцять зупинок, - сказав він. - Деякі в селах, деякі - між ними».

Ліза врятувала ситуацію. Своєю швейцарсько-німецькою вона сказала: «Чому б вам не висадити нас біля долини, яка, на вашу думку, найпрекрасніша».

Це спрацювало. Вздовж озера автобус невдовзі доїхав до Малої і зупинився на верхній точці високогірного перевалу, 1860 метрів над рівнем моря. «Ось, - сказав водій. - Це Брегалья, ось там внизу».

Ми глянули вниз і дивувалися, як же ж він з’їде. З передніх міць автобуса, де ми сиділи, перевал виглядав таким стрімким, ніби стіна, поросла по боках соснами.

Автобус, звісно, з’їхав. Але нам здавалося, ніби ми протискуємося по спіралі крутого піке, постійно по краю безодні.

З’їхавши донизу, автобус поїхав далі звивистим шляхом вниз. За крутим поворотом автобус зупинився. Праворуч ми побачили руїни Богом забутої церквиці. Крізь безформні віконні отвори в похилених кам’яних стінах виднілося блакитне небо. Водій пояснив, що колись це була католицька церква, а поряд - жіночий монастир. Під час протестантських воєн обидві будівлі спалили разом зі священиком і послушницями.

Наступною зупинкою було якесь село - на знаку було написано «Касачья». Звідси дорога якийсь час йшла прямо. Потім, після кількох різких, стрімких поворотів автобус сповільнив хід і зупинився. По обидва боки дороги розгорнулися нескінченні луки, рясно всипані квітами.

«Вам сюди», - сказав водій.

Ми стояли, позбавлені дару мови, оточені морем квітів, тримаючись за руки і дивуючись, як Маленький принц, на якій ми опинилися планеті.

Ми брели луками, перебрели стрімкий потічок, пройшли сосновим лісом, напилися води просто з вируючого джерела, ішли ще луками, аж доки не дійшли до околиці якогось села. Називалося воно Вікосопрано.

Минаючи ресторанчик біля церкви у центрі села, ми вирішили чогось випити. Ми сіли за столик на терасі, під квітучою липою. Більше нікого з відвідувачів не було.

Цілуючи Лізу, я почув, як якась жінка сказала:

«Що ви тут робите, голуб’ята?» «Was macht ihr hier, ihr Libesvogel».

Ми обернулися. До нас йшла коренаста жінка з круглим обличчям, обеззброюючи своєю щирою усмішкою.

«Що ви тут робите, голуб’ята?» - повторила.

Це була власниця ресторанчика. Ми назвалися. Її звали фрау Бандлі. її зацікавило те, що я американець, що Ліза - швейцарка і що ми цілуємося на терасі.

«Як приємно бачити, що люди кохають одне одного, - сказала вона і за мить додала: Тут, у долині, люди замкнуті, вони не виказують відкрито своїх почуттів».

Наша розмова швидше нагадувала допит. І лише коли ми перебралися з Фексу до Брегальї, нам розповіли, що місцеві недовірливо ставляться до чужинців, тобто до всіх, хто не народився у долині.

Фрау Бандлі Ліза відразу сподобалася. Коли Ліза знову стала пояснювати, навіщо ми приїхали до Брегальї (щоб знайти стайню, яку можна використовувати під скульптурну майстерню), фрау Бандлі глянула на Лізу, ніби вони зналися сто років, і вигукнула:

«Я знаю для тебе стайню, Лізо! У мого зятя Джакомо є така, він нею не користується».

Ми пішли, куди пояснила фрау Бандлі, і знайшли ту стайню дорогою додому. «Це любовне гніздечко!» «Райська місцина!» «Казка!» Ми не могли підібрати слова, зачаровані, наче діти.

Через тиждень Джакомо і його дружина Соня приїхали до нас у Фекс. Вони хотіли дізнатися, «що ми за одні». Порадившись з Фумами, у яких ми винаймали кімнату, а ще з фрау Педроліні, яка знала мене, ще відколи я зупинявся у неї на зиму кілька років тому, вони вирішили таки продати нам ту стайню.

Через два тижні стайня стала наша. Вона була в долині Валь Ґаіта, Долині Радості, стояла на горі втопленої в квіти луки, з одного боку оточена високими соснами, а з іншого - заростями ліщини. Висока стара береза ліворуч від стайні ніби стояла на сторожі.

З дверей стайні було видно усю долину Бергалью, оточену гірським хребтом, вже з італійського боку.

Ми взялися за роботу, як двоє мурах.

Наша стайня була «літнім варіантом». Ніякого опалення ані світла. Батьки Джакомо приходили сюди зі своїми коровами на початку літа і поверталися назад до Вікосопрано восени. Але відколи вони повмирали, сюди вже кілька років ніхто не навідувався.

За будовою усі швейцарські стайні схожі. Всюди є нижня і верхня частина. Фундамент і стіни нижньої частини вимурувані з каменю, вибраного з майбутнього місця для стайні. На ніч в нижню частину заганяють корів. Вони лежать на земляній долівці. Стеля зроблена з дерев’яних соснових балок і є водночас підлогою верхньої частини стайні. У верхній частині зберігають сіно, там і сплять люди влітку.

Забравши сіно, я встелив підлогу грубими дошками.

Так треба було, бо ми хотіли використати цю частину стайні під майстерню. А як довго довелося віддирати товстий шар засохлого коров’ячого гною з нижнього поверху! Відчистивши підлогу, ми з Джакомо залили її бетоном. Ми змішували пісок і цемент вручну у тачці, а воду для розчину носили відрами з найближчого струмка. То була важка праця, але для мене -справжня нірвана.

Літо наближалося до кінця, і вже за кілька тижнів нам треба було повертатися до Нью-Йорка. Я вже не раз раніше пропонував Лізі відвідати її батьків. Але вона завжди знаходила відмовки, казала: «Зачекаймо, дай мені акліматизуватися». Нарешті, незадовго перед від’їздом в Америку, ми таки поїхали в Тун. Приїхали ми перед обідом, але Ліза наполягла, щоб ми зупинилися в готелі і пішли до її батьків лише наступного дня. «Я ще не готова зустрітися з батьком, - сказала вона. - Дай відпочину».

Вечеряти вона не мала настрою, але запропонувала піти в кафе «Метрополь» на каву з тістечком.

Я ще ніколи не бачив Лізу такою понурою і засмученою, навіть після нападу Крісси. Вона навіть з цієї нагоди стала наспівувати одну сільську швейцарську пісню, яка швидше нагадувала мантру. «Wege dam bruchsd du nid trurig z’si, woge dam, wege dam» - «He слід через це сумувати, не слід, ой не слід».

Повернувшись до готелю, вона впала на ліжко і заридала.

«Майкле... іди сюди, обійми мене, мені страшно!»

Я обійняв її. Нею страшенно трусило. Тіло було холодне. Я потер її по спині, притис міцніше до себе. Нескоро, але зрештою вона перестала тремтіти. І схлипувати припинила.

Обтерла лице краєм простирадла і попросила попити.

«Вибач, я не змогла втриматися, згадуючи все, що він мені заподіяв ...»

Грушеве бренді, особливий швейцарський напій, трохи її заспокоїло.

«Мабуть, розповім тобі», - почала вона.

«Якось я побачила в кіно балет і відтоді плекала мрію стати балериною. Я зізналася мамі. А так сталося, що в Туні жила одна росіянка, стара емігрантка ще з часів Першої світової. Вона давала уроки гри на піаніно і балету. Мама купила мені пару балетного взуття, і я стала брати уроки за спиною батька. Тоді мені було одинадцять, і в класі було ще кілька дітей мого віку. Під кінець року наша вчителька навчила нас короткого уривку з балету, щоб ми виступили перед батьками».

Коли мати розповіла батькові про наш виступ, він був обурений, проте погодився прийти.

Дивлячись виступ своїх дітей, батьки аж сяяли... Але не мій батько. Коли я робила пірует, він суворо дивився на мене... а до кінця його обличчя аж кипіло... Коли виступ закінчився і ще лунали оплески, він піднявся зі свого місця, схопив мене за руку і поволік з зали на очах у заціпенілої матері і під здивовані погляди інших батьків... Мені було так соромно... Батьки інших дітей були «порядними» людьми з Туна. Я була донькою різника... А він принизив мене у мить мого найрадіснішого тріумфу...»

Ліза змовкла, і я побачив, що її очі повні сліз. Я обійняв її за плечі і поцілував вологі щоки.

Вона ковтнула бренді. Поволі заспокоїлася і продовжила.

«Але найгірше сталося вдома. Він схопив мої пуанти і жбурнув їх у полум’я. Я не йняла віри... Ніби мої ноги і все тіло горять... Краще б він мене вбив... Було так боляче, навіть досі болить...»

Я не випускав її з обіймів, гладив спину, і вона поступово поринула у сон.

Наступного дня ми таки пішли до «того кривавого дому», за словами Лізи. Вона сподівалася, що її батька не буде. Вона хотіла просто побачити матір.

Але він був там.

Почувши наші вітання з Лізиною матір’ю, він вийшов зі своєї різницької, у закривавленому білому халаті і з рушником через плече.

«А, ти повернулася, надіюся, хоч не надовго».

«А то хто?» - різко додав він, перш ніж Ліза встигла мене представити.

«Я - Майкл», - сказав я, простягаючи руку, але оскільки не побачив жодного наміру у відповідь, швидко забрав її назад.

Не зважаючи на мене, він знову спитав Лізу.

«Хто він?»

«Американець».

«Ein Ausländer! Я так і думав!» - зневажливо огризнувся батько.

«Ein Ausländer» перекладається як «чужинець». Тоді це слово часто вживалося в образливому значенні, принизливо називаючи людину, якій не варто довіряти.

«Він хоч чимось займається?» Він наголосив на тому «хоч чимось», ніби мав на увазі, що я ледацюга.

«Він професор університету».

Він глянув на мене з недовірою.

«Таким заняттям живіт не напхаєш!» - сказав він і пішов.

Ми пообідали з Лізиною матір’ю в ресторані. Її усміхнене обличчя нагадувало Лізине, але на ньому був слід гіркоти, мабуть, через непросте життя дружини цього різника. Вони говорили швейцарською німецькою, з акцентом, який я заледве розумів, проте я не перебивав і не просив Лізу перекладати. Самих лише їх жестів й інтонацій їхніх голосів було достатньо, щоб збагнути, що це довгоочікувана зустріч матері і доньки.

Я зрозумів два останні речення з їх розмови. Мати обійняла Лізу і сказала: «Я щаслива за тебе. Я знала, що настане день, коли ти втечеш з цієї божевільні і матимеш своє життя».

Вона поцілувала Лізу і обійняла мене.

МИЛИЙ АФЕРИСТ

Ми повернулися до Нью-Йорка на день раніше. Завтра - весілля Мері-Енн. Після літньої відпустки з перебудовою нашої стайні ми були готові піти на весілля, яке повинно було увійти у аннали світського життя Нью-Йорка мало як не найгучніша подія. Мері-Енн була нашою подругою і сусідкою з четвертого поверху.

Вона виходила заміж за Діка Гендерзона, адвоката, який зіграв вирішальну роль у порятунку моєї роботи. Якби я свого часу довірився Джералдо Рівера, адвокатові нашого «руху», я б втратив роботу в коледжі Гантер. Він підійшов до мене під час студентської демонстрації проти мого відсторонення. Назвавшись «адвокатом від руху», уповноваженим юристом «Молодих лордів», найбільш воєнізованої пуерто-ріканської організації у Гарлемі, він запропонував стати моїм юридичним представником. Він був заповзятий у своїх намірах і сказав, що знає, як «змусити» ректора Гантера переглянути своє рішення. Потім він з’явився аж через тиждень. Він сказав мені не турбуватися - «все йде, як слід». Ще один тиждень я нічого від нього не чув і вже почав хвилюватися. Але він зателефонував і запевнив, що знає, що робить. І хоч я був не зовсім впевнений у його юридичній кваліфікації, я довіряв йому, адже він був адвокатом «Молодих лордів».

Він таки добре знав, що робить. Пізніше виявилося, що він був аферистом. На той час він працював на поліцію Нью-Йорка слідчим, тому втерся в довіру і ввійшов всередину організації «Молоді лорди». Того ж року він розпочав свою кар’єру «телезірки», ставши репортером програми «Новини з перших вуст», потім - ведучим «На добраніч, Америко!», а потім - журналістом на каналі Фокс Ньюз, найконсервативнішому телеканалі в Америці.

Мені пощастило познайомитися з Діком Гендерзоном. Мері-Енн познайомила мене з ним пізно вночі, назвавши його своїм новим коханцем. Дізнавшись від неї про моє можливе звільнення з Гантера і те, що мій «адвокат від руху», вочевидь, некомпетентний, Дік сам запропонував взятися за мою справу. Знаючи, що він юрист з Медісон Авеню, я сказав йому, що не зможу дозволити собі його послуги. Проте він наполіг і зголосився працювати для мене без жодної оплати, «роблячи послугу Мері-Енн». Така його пропозиція приємно вразила Мері-Енн. Це вказувало на такі Дікові риси, як співчуття і великодушність.

На весілля було розіслано понад сотню запрошень. Це мало бути весілля в стилі Парк Авеню - коктейлі для найближчих родичів та друзів напередодні весілля у помешканні його матері. Наступного дня - банкет для усіх запрошених гостей у «Рівер Клаб» з запрошеними музиками ансамблю Лестера Ленена. Мері-Енн була єдиною донькою місіс Балантін від першого шлюбу з містером Нордменом, знаним нью-йоркським банкіром, нині покійним. її теперішній чоловік містер Балантін був виробником популярного канадського віскі з однойменною назвою.

Пані Балантін планувала весілля цілі два місяці. Вона почувала себе головнокомандувачем на військовому параді. Повз її увагу не минала ані найменша деталь. Вона за всяку ціну хотіла, щоб у наступному випуску «Світських хронік від Сюзі» цей шлюб описали б як «казкове весілля року».

Дік займався інформаційними питаннями. Він подав свої з Мері-Енн світлини та оголошення про їх весілля весільному редакторові «Нью-Йорк Таймз», які мали опублікувати у день їх вінчання.

Я стріпав пилюку зі свого смокінга, який не носив ще з часів початку «революції», а Ліза підготувала собі сукню, яка була водночас вишуканою і богемною.

Ми досить рано лягли спати, щоб зранку бути сповненими сил для завтрашньої церемонії. Не встигли ми заснути, коли задзвонив телефон.

Моє «алло» звучало зовсім непривітно.

Телефонувала секретарка пані Балантін. її голос ніби тремтів. Вона довго перепрошувала за «несподіваний дзвінок».

«Що сталося?» - спитав я.

«Весілля не буде!»

«Не може бути! Бідолашна Мері-Енн!» - зойкнула Ліза, зіскочивши з ліжка.

«А в чому причина?»

Ми запитали, усвідомлюючи, що секретарка не могла дати відповіді. Для друзів Мері-Енн, такої собі «золотої молоді», це мало бути ідеальне весілля. У Мері-Енн була бездоганна світська репутація. Дівчинка з Парк-Авеню, яка вільно почувалася у Парижі, в Монако і Гштааді, найпопулярніших на той час місцях серед «золотої молоді» зі всього світу. Дік же ж твердо стояв на ногах, випускник Єлю, успішний адвокат, син відомого психоаналітика, пацієнтами якого були найзаможніші мешканці Коннектикуту.

Наступного дня після такого приниження Мері-Енн зникла з мангеттенської сцени. Ліза намагалася дзвонити їй додому, але ніхто не відповідав. Через тиждень-два я зателефонував пані Ба-лантін. Вона говорила так, ніби то зірвалося її власне весілля. За її словами, найбільше її образило те, що «це бездоганне весілля, яке я так ретельно продумала і підготувала», не відбулося. «Мері-Енн, - сказала вона між іншим, - була десь в Парижі, мабуть, зі своїм другом, якого знала ще до Діка».

«Тобто з Жан-П’єром?» - спитав я.

«Так».

«Мері-Енн нас познайомила. Я часто бачив, як вони разом приходили і йшли з нашого будинку».

«А як там Ліза? - спитала пані Балантін. - Чому б вам двом не зайти на чай? Ну, а на тебе, звичайно ж, чекає віскі».

«То що ж там сталося?» - спитали ми Мері-Енн, коли вона зайшла до нас, повернувшись з Парижа. Вона відверто і невимушено пояснила.

«Мені пощастило, - сказала вона. - Все могло би бути набагато гірше, ціла катастрофа».

«Чому?» - в один голос спитали ми з Лізою.

«Дік зателефонував мені за кілька годин до першого банкету. Він сказав, що щойно виявив, що він ще не розлучений. Все це було схоже на жарт, але він заприсягся своїм життям. Врешті виявилося, що він був одружений і насправді жив зі своєю другою дружиною, з якою мав двійко синів. Водночас у нього була ще одна таємна сім’я, з індіанкою, з якою у них теж була дитина - донька. Крім цього всього, було ще дві інші жінки, які мешкали на відстані двох кварталів між П’ятою Авеню і Парк-Авеню».

«Як це у нього вдавалося?» - спитала Ліза.

Мері-Енн розсміялася.

«Цей чарівний блакитноокий Дік був милим аферистом».

«І що - у тебе не виникало раніше жодних підозр?» - втрутився я.

«Ніколи. Дік був винахідливим кмітливцем. Він і мертвого міг зачарувати. І хто міг запідозрити в адвокаті з Єлю патологічного брехуна?»

«А де він тепер?»

«Хтозна. Він багато у кого видурив гроші, навіть у батька свого приятеля. Той був відомим банкіром з Уолл-стріт, та навіть він став жертвою Дікового шарму і брехні. Дікові вдалося виманити у нього кілька мільйонів».

«То він не залишив ані сліду?»

«Його шукає Інтерпол».

Все, досить з мене «званих обідів» і «весіль року». Я склав свій смокінґ і чорну краватку-метелик, виніс на вулицю, акуратно поклав збоку на мармурових сходах сусіднього будинку. «Завтра, -подумав я, - якийсь бездомний вигулюватиметься Центральним парком у чорному піджаку з сатиновими полами і з чорною краваткою». З білою плісированою сорочкою, частиною моєї світської форми, я так не зробив. Попри усі мої переїзди у самому Нью-Йорку, а потім - до Нью-Мексико і Колорадо, вона і досі висить у моїй шафі, білосніжна, у целофановому чохлі, і ніби нагадує про моє бурхливе минуле.

Нормальне життя було для мене відкриттям. Мені подобалося. Ліза і далі вирізала свої скульптури. Найсвіжішим витвором була композиція «Хвилі», десять шматків мармуру, поставлених паралельно, на невеличкій відстані один від одного, і витесаних у формі набігаючих хвиль. На це пішло чимало нелегкої праці. Я допомагав їй їх полірувати. Наступного літа, коли ми повернулися до Швейцарії, вона влаштувала виставку у музеї Туна. Музей придбав «Хвилі», вони і досі там, на почесному місці, де їх можна споглядати день у день. її батько не прийшов на вернісаж, але мати зрештою сказала, що насправді він тихцем ходив глянути на експонати.

Ці «Хвилі» були прототипом «Великих хвиль», гігантської скульптури, вилитої з алюмінію. її замовила і придбала компанія «Alusuisse of America, Inc». Ця скульптура була така масивна і важка, що її довелося вмурувати у стіну офісу генерального керівництва. А офіси компанії містилися на найвищому поверсі однієї з веж Світового торгівельного центру.

Яж сам робив те, що називав «конструкціями». Жоден мистецтвознавець, мабуть, не зміг би віднести їх до якогось відомого мистецького напряму. Для них потрібен був і настінний живопис, і спеціальна техніка килимоплетіння. Вони, вочевидь, представляли «art nouveau», і раніше я такого ще ніде не зустрічав. Вони були великі і важкі. Фанерна планка, завтовшки півтора сантиметра, слугувала «полотном». На ній кріпилися різноманітні поєднання зі старого, витриманого часом, дерева. Ми брали таке дерево з колишнього будинку Рокфеллера на П’ятій Авеню і 61-ій вулиці, який розбирали, щоб на тому місці збудувати сучасний хмарочос. Відстань між дерев’яними елементами замальовувалася сірою, червоною, блакитною і жовтою фарбою для стін. Було у цих «конструкціях» щось простакувате, та мені надзвичайно подобалося їх робити. Дві з них я продав за непогану ціну. Одну - дантистові, іншу - архітекторові. Коли мені треба було переїжджати зі свого помешкання, для них не було місця. Я перевіз чотири чи п’ять з них у Вермонт, у літній будинок моєї приятельки, де вони зберігаються і досі.

Зараз вони мені ні до чого, проте все одно приємно знати, що вони досі існують. Вони нагадували мені про безтурботні часи, коли Ліза вирізала «Хвилі» у моїй колишній спальні, а я робив свої «конструкції» - мистецтво заради мистецтва.

Восени 1974 року у Лізи відбулася перша виставка у Ловер Ві-ледж. Ми відсвяткували цю подію, запросивши її швейцарських друзів, більшість з яких - директори з компанії «Alusuisse». То було гідне товариство. Вони обожнювали Лізу та її скульптури. Дехто з них був у неї закоханий. Намагаючись вдати з цього жарт, вони відкрито заявляли, що на випадок нашого з нею розриву вона зможе на них розраховувати. Чоловіки відчували мало не тваринний потяг до Лізи.

Повечерявши, розслаблені напоями, гості почали говорити про те, як починали свої кар’єри. Коли настала Лізина черга, вони були вражені, почувши, що вона мала би стати дружиною різника.

«Правда? Неймовірно!» - вигукували деякі.

«Ну, все дуже просто, - почала Ліза. - Якщо пам’ятаєте, то у нас у Швейцарії дівчатка-школярки мали урок трудового навчання або домоводства. Там нас вчили добре вести господарство. Нас вчили шити, в’язати і готувати. Ну, ви ж знаєте своїх дружин, якщо вони швейцарки».

Гості-чоловіки зі смішком переглянулися.

Присутні були лише чоловіки. Ліза запросила Ютту, так би мовити, з нагоди «швейцарської вечірки», але її чоловік не відпускав її саму. А сам він не мав настрою.

«На щастя, - вела далі Ліза, - у нас також були уроки малювання. Я їх так любила. Малювали олівцями і кредками. У мене так добре виходило, що після закінчення школи вчителі порадили моїм батькам відіслати мене вчитися до школи мистецтв у Берні, де можна було отримати стипендію на навчання.

Батько мій навіть слухати про це не хотів. «Ти вийдеш заміж за Мартіна, найбагатшого різника у місті», - сказав він.

«Я не могла уявити себе за прилавком, як я продаю скривавлене м’ясо, а потім лягати в ліжко з різником, який цілий день розрубував хребти телят і свиней... »

Вона замовкла. Оглянулася, ніби перевіряючи, чи не стоїть там бува молодший Мартін, занісши над головою різничого ножа.

«Мені довелося скласти ретельний і хитромудрий план, щоб вибратися, - розповідала далі вона. - Словом, я опинилася в Нью-Йорку на Світовому ярмарку 1964 року. Я працювала на швейцарському стенді і рекламувала шоколадні батончики «Тоб-лерон». Молода і приваблива, в уніформі «Тоблерон», у чобітках на високих підборах, я заманювала відвідувачів скуштувати мого шоколаду. Більшість дня мене оточували відвідувачі, приваблені моїми презентаціями шоколадного батончика трикутної форми, якого американці ще не бачили.

Ярмарок закінчився, а я залишилася у Нью-Йорку... працювала у бутику, у квітковому магазині, адміністратором у ресторані. Але попри це ходила на заняття у Нью-Йоркську школу мистецтв.

Викладачі розвивали мій природний талант. Зрештою, я йшла до своєї мрії... мистецтво було моїм покликанням... творити малюнки чи полотна, або скульптури, які б промовляли до людських душ. Через два роки мені запропонували посаду викладача у мистецькій майстерні Вестчестера...»

«Неймовірно, як круто ви змінили своє життя!» - сказав хтось.

«Наповни келихи, Майкле», - попросила мене Ліза.

Гостям смакувало вино. Я наповнив порожні келихи «Жерве Шамбертен», насиченим червоним бургундським вином. Цікаво, як змінилося сприйняття вина у Штатах. Коли я тільки приїхав на Мангеттен, з вин там були тільки грецьке Реціна та італійське Вальполічелла. До кінця шістдесятих у магазині Шеррі Лемана, всього за кілька кварталів від мого помешкання, з’явилися найкращі французькі вина. Я купував упаковку з дванадцяти пляшок за 55 доларів. А тепер вони коштували не менше шестиста.

Хтось з гостей виголосив тост: «Пропоную випити за Лізу, і послухаймо її розповідей ще!»

Дзенькнули келихи, і Ліза продовжила.

«Під час банкету на швейцарському стенді мене оточували чоловіки. .. Моя самооцінка зросла у сотні разів. Один чоловік мені сподобався, і я дала йому свій телефон. Звали його Юджін. Час від часу він приїжджав на Мангеттен, ми ходили то на каву, то на щось більше, то на обід чи вечерю. Мені особливо подобалися розмови з ним. Він був хіропрактиком, і його кабінет був у Вестчестері. Коли я стала там викладати, ми стали ближчими друзями. Врешті-решт він запропонував переїхати до нього. Вечорами я проводила уроки, а протягом дня допомагала йому з секретарською роботою, дізнаючись чимало про анатомію людського тіла, що було дуже корисно для мого малювання. Дізнавалася про потреби живлення для кісток, особливо про потребу вітамінів. Насправді, я зараз намагаюся переконати Майкла, що куріння вбиває вітаміни, але він ніяк не кидає...»

Раптом вона замовкла, бо я дмухнув димове кільце їй в обличчя, насмішивши усіх.

«Досить твого повчання про вітаміни, Лізо, - жартома сказав я. - І закінчуй свою історію, бо наші гості геть втратять терпець, чекаючи на десерт».

«Та вже небагато залишилося, - сказала вона. - Юджін хотів мати родину, а я прагнула бути незалежним митцем. Так воно і є...»

«За Лізу, незалежного митця!» - прозвучав тост.

Наступного літа Ліза стала навіть ще незалежнішою. Ми придбали вживаний автобус Фольксваґен і поїхали в Карару в Італії, на мармурові копальні. Звідти ми привезли купу мармуру, білосніжного і сірого. Сірий, бардільйо, - це один з найтвердіших видів мармуру. Коли його точити, він тхне протухлими яйцями, проте надається до створення витончених текстур і дозволяє глибоке шліфування.

Того літа ми переїхали з Сільса до Брегальї і облаштували просте житло. Милися у холодному потоці, готували надворі... Ніякого радіо, жодних новин. Поки Ліза працювала з каменем на горішньому поверсі, я внизу майстрував обідній стіл і ліжко. Для столу я взяв товсту масивну дошку, яка колись була жолобом, з якого корови їли сіно. Для ліжка, яке мало стояти в правому дальньому кутку, я використав нові добротні дошки європейського кедра «Арфенгольц», які я прикрасив різьбою, а тоді збив докупи у квадрат, розміру «французького ліжка», що трохи більше за американське «королівське» ліжко. Оскільки матрацу не було, я набив його сіном. Було відчуття, ніби спиш просто неба, що ми і робили цілий перший тиждень після переїзду. Без сумніву, лежати на траві, засинати просто неба, споглядаючи зорі у теплих обіймах, - це незрівнянне задоволення.

Раз на тиждень ми ходили вечеряти у готель «Маргна» або у готель «Вальдгауз» у Сільсі. Одного дня ми вирішили поїхати до Санкт-Морітца, для різноманітності. Спочатку ми випили кави у «Ганзельманн», цукерні з найкращою випічкою. Прогулявшись містом, ми зупинилися в «Чеза Велья». Це був фешенебельний ресторан, відреставрований у стилі типових будинків Енґадіна зі справжніми віковими балками на стелі і кам’яними стінами, оббитими різьбленими кедровими планками. Столи і крісла також були в традиційному Енґадінському стилі.

Після нашої стайні було так урочисто сидіти за столом, застеленим накрохмаленою білою скатертиною з приглушеним світлом від свічки. «Ми на це заслуговуємо!» - сказала Ліза, піднявши келиха з вином.

Час до часу ми піднімалися і танцювали - кружляли під народні швейцарські мелодії, які грали місцеві ансамблі у національних строях. Вони навіть заграли польку спеціально для нас. Ліза вела. Ми кружляли, все швидше і швидше, підскакували, стрибали, плескали в долоні, гукали... мої ковбойські чоботи аж літали... Нас винагородили гучними оплесками. Дехто з відвідувачів запропонував пригостити нас, запрошували за свій столик.

Після неймовірних палаючих млинців «Сюзет» ми пішли з «Чеза Вельї».

Коли минали готель, була майже північ, а ми вже були досить напідпитку. «Зайдімо», - сказав я Лізі, обіймаючи її за талію. Адміністратор здивувався, коли побачив таких пізніх відвідувачів, напідпитку, та ще й без багажу. Продовжуючи обіймати Лізу за талію, я сказав англійською: «Нам потрібен номер». Адміністратор підозріливо нас оглядав, а я додав: «Не подумайте, що я щойно підчепив її на вулиці! Просто вже пізно їхати додому. Ми живемо в стайні у Валь Ґаіта».

Таке моє пояснення про стодолу змусило адміністратора ще прискіпливіше до нас приглянутися. Він помітив мої ковбойські чоботи. «Ви - американець, так?»

Бути американцем у ті часи було перевагою. Адже тоді всі закривали очі на «некультурність».

Заповнивши реєстраційну форму, ми опинилися у красивому шикарному номері.

Я замовив пляшку червоного вина. Ліза відкрутила кран у ванній. Незабаром ванна, розміром, як маленький басейн, була повна. Скучивши за гарячою водою, якої ми не бачили вже кілька тижнів, ми стрибнули у ванну, як двоє диких коней, розплескавши все навколо. Я влив забагато шампуню у ванну. За мить ми вже тонули у горах бульбашок і піни, згори стирчали тільки голови.

Вилізши з ванни, ми дуркували, витирали одне одного і пили вино. Ми пробували було танцювати, але ноги нас не слухалися -були заважкі від випитого. В якусь мить Ліза стрибнула у ліжко, потягнувши мене за собою. Вино, яке я тримав у руці, облило її з ніг до голови...

Вранці адміністратором на прийомі був старший пан. Надзвичайно ввічливий. Він привітався з нами, як з якимись знаменитостями, і сказав, що поки він готує рахунок, чи не бажаємо ми поснідати у їдальні. Він вказав на масивні різьблені двері праворуч. І додав: «Сподіваюся, ви гарно провели час. У нас, в готелі «Палац», ми робимо усе, щоб наші відвідувачі були задоволені. Я приготую рахунок, коли ви виходитимете».

Я тільки тепер зрозумів, що ми були в готелі «Палац», місці, де полюбляла зупинятися «золота молодь» зі всього світу. Сам іранський шах мав пентгауз на верхньому поверсі.

Коли ми повернулися до прилавка після сніданку, адміністратор знову привітав нас приязною офіційною усмішкою.

Я глянув на рахунок.

Номер: 150 франків.

Вино: 50 франків.

Збитки: 200 франків.

«Що за збитки?» - спитав я.

Він посміхнувся на знак того, що добре нас розуміє.

«Чому ви не взяли біло вино? Від червоного на простирадлах залишилися плями, які вже не виведеш».

Він подякував за те, що ми обрали готель «Палац» і додав, що чув про нас, тобто про «загадкового американського професора, який живе зі своєю подругою у стайні в Брегальї».

На вулиці свіже гірське повітря вмить прочистило наші голови. Пройшовшись трохи, ми сіли на терасі готелю «Стефані».

Хтось, мабуть, з відвідувачів залишив на столику номер «Ґе-ральд Трибун» з міжнародними новинами. Я машинально взяв його, хоч і не дуже хотів читати. То був типовий рефлекс «пана з міста». У Нью-Йорку я також хворів на інформаційну манію. У мене не було телевізора, проте я щодня купував свіжий номер «Нью-Йорк Таймз», щоб знати, «що там відбувається у світі». Читання про всі ті лиха і біди викликало лише злість, особливо тому, що я нічого не міг вдіяти з цього приводу. Зрештою, все, що я читав, стало просто «новинами», без жодних моральних наслідків, які б мене непокоїли. Та й узагалі - в основному я відразу ж забував, про що прочитав, щойно відкладав газету убік.

У нашій стайні не було потреби в «новинах», поганих чи хороших. Все, що відбувалося у решті світу, не мало значення. Важливим було лише одне - що робимо ми.

Тримаючи той випуск «Геральд Трибун», я згадав, що казала мені якось Соня, донька фрау Бандлі: «Я знаю стільки всього про те, що відбувається у світі, дивлячись телевізор, але я майже нічого не знаю про те, чим живуть мої односельці». Думаючи про це, я мимоволі перегорнув першу сторінку газети і вже хотів так само гортати далі, коли мені впав в око заголовок, який змусив мене прочитати те, що було під ним.

«Заарештовано американського адвоката» - було там написано. Я відразу ж подумав про Діка Гендерзона. Без сумніву, так воно і було. Інтерпол знайшов його аж в Італії і піймав у Римі. Йому було висунуто обвинувачення в незаконних оборудках, шантажі й ухилянні від сплати податків в особливо великих розмірах. І зараз він сидів у в’язниці в Римі.

Я не закінчив читати статтю до кінця, бо Ліза вихопила в мене газету. Вона також хотіла дізнатися, що сталося з Діком, «чарівним милим аферистом».

ІКРА І ГОРІЛКА

Коли на когось чекаєш, час тягнеться повільно. А коли чекаєш в порожньому вестибюлі готелю, то ще повільніше. Щоб якось вбити час, я взяв номер «Правди», офіційної газети Комуністичної партії Радянського Союзу. Заголовки розповідали про початок п’ятирічки, націленої на підвищення якості внутрішнього виробництва.

Вже вдруге я у Львові.

Я чекаю на Бориса Андрійовича.

Ми мали зустрітися у вестибюлі готелю «Жорж» рівно о дванадцятій.

Я вже з ним бачився раніше, під час мого першого приїзду, коли примчав побачити матір.

За порадою пані Бакланової, яка дуже допомогла мені у Нью-Йорку отримати візу для приїзду в Україну, я прийшов до нього у відділ міжнародних відносин Львівського університету. З цієї нагоди я подарував йому свою книгу «Радянська політична думка». Він сказав, що знав від пані Бакланової, що я привезу цю книгу.

Того разу ми мило порозмовляли, без жодного політичного підтексту. Йому було ледь за сорок, вихований, проте з легенькою ноткою зверхності, яка, вочевидь, була притаманна більшості інтелектуалів у цій країні. Він сказав, що часто буває у різних країнах у складі офіційних радянських делегацій, і був певен, що побуває у Нью-Йорку з радянською делегацією в ООН. І тоді він «неодмінно» навідає мене. Я дав йому свою адресу та номер телефону.

І от за три роки він мені зателефонував. Він був у Нью-Йорку і хотів зі мною зустрітися. Запропонував прийти до мене додому. Я дещо вагався, проте врешті погодився.

Він прийшов такий життєрадісний, приніс з собою дві пляшки горілки «Столічної» і величеньку банку ікри. Вів себе, ніби ми були давніми друзями.

«У тебе є відкривачка?» - спитав він, пропонуючи відразу відкоркувати одну з пляшок.

Тож я поставив на круглий столик, за яким ми сиділи, пляшку горілки і повну тарілку ікри.

Борис Андрійович підняв склянку.

«За нашу другу зустріч!»

Я приєднався.

Ми залпом спорожнили свої склянки. Це було таке незламне правило, якого я навчився під час першого свого приїзду до України. Якщо так не зробити, то це вважалося проявом неввічливості і до того ж було «не по-чоловічому». Я, звісно ж, поставив менші склянки, ніж ті ґранчаки, якими пили у Львові.

Закусивши ложкою ікри, ми виголосили ще один тост.

«За твоє здоров’я!»

Ще горілки.

Ще ікри.

Ще один залп.

Поміж горілкою і ікрою ми говорили про політику. Його цікавив рух за права афроамериканців, студентські рухи, причини їх провалу. Стало зрозуміло, що його сприйняття цих рухів базувалося на викривленому поясненні американської Комуністичної партії, яка заявляла свою причетність до їх організації.

Борис Андрійович досить пожвавлено зреагував на мої слова про те, що американська Комуністична партія - це політичний банкрот, і те, що її заполонили агенти ФБР.

«А як же ж Ґас Голл, він же ж відданий комуніст!» - різко відповів Борис Андрійович.

«Може, він і відданий комуніст, так само, як прихильник якоїсь релігії віддано вірить у біблійні норми. Але в цьому немає життя, така відданість нудна, затерта, вона придушує суспільну активність».

Борис заперечив.

«А як же ж Анджела Дейвіс? Вона ж член партії!»

«Так, але для неї комунізм - це не догма. Вона не просто цитує Маркса чи Енгельса. До того ж, вона активна радикальна феміністка. Вона спонукає людей до дії, навіть зараз, коли сидить у тюрмі...»

Борис нічого не знав про фемінізм чи про Рух за визволення жінок. Його вразила моя думка про те, що жіночий рух - найбільш значуще політичне осягнення XX століття. Оскільки він представляв суспільство, де і в політиці, і вдома правлять чоловіки, він не міг повірити, що я серйозно так вважаю. Він заявив, що у Радянському Союзі «жіноча проблема вирішена».

Йому було явно незручно говорити про фемінізм.

«А які перспективи соціалізму в США?» - спитав він, щоб змінити тему.

«На мою думку, - сказав я, - у Сполучених Штатах є всі матеріальні передумови, тобто заводи, кваліфікована робоча сила, природні ресурси, наука і технічні знання для того, щоб стати успішним соціалістичним суспільством. На цьому етапі розвитку, однак, соціалізм в Америці немислимий, тому що політична зрілість громадськості - на рівні африканських зулусів».

«Ти що - песиміст?» - спитав він.

Через два роки я був у Львові. Я приїхав з Лізою. Вона хотіла познайомитися з моєю мамою. Я так багато про неї розповідав. Цього разу я отримав радянську візу за два дні, без жодних додаткових запитань. Борис Андрійович якось дізнався про мій приїзд до Львова, бо за день до того він зателефонував моєму братові Іванові і попросив його сказати мені, що хоче зустрітися зі мною в готелі «Жорж», де ми з Лізою мали зупинитися.

Через день після мого приїзду він мені зателефонував, привітав мене «і дружину» в Україні - моїй колишній батьківщині. Щоб у нас було достатньо часу на «відпочинок», зустріч з матір’ю, відвідини опери і мистецьких виставок, він запропонував зустрітися у четвер, наступного дня після моєї поїздки до мами у Самбір. «У вас буде достатньо часу, щоб відчути своє коріння, ви ж українець. Мабуть, приємно знову повернутися додому, до міста, де ти народився».

І наприкінці розмови він наголосив: «Тож вирішено, зустрічаємося в готелі «Жорж» у четвер, о дванадцятій». І поклав слухавку.

Я чекав на Бориса Андрійовича у вестибюлі готелю.

Ліза пішла на екскурсію містом з дівчатами з Інтуристу.

Він прийшов рівно в зазначений час, такий же сповнений енергії, як і завжди. Невдовзі ми вже сиділи за столиком у кутку ресторану, який він замовив напередодні.

Столик був уже накритий. Посеред столу - срібна таця, повна чорної ікри на льодовій подушці, поряд - пляшка «Столічної», карафка з водою, лимони і збоку срібні ложечки.

«Відсвяткуймо!» - запропонував Борис Андрійович.

Ми дзенькнули повними склянками горілки.

Закусили ікрою.

Ще один тост.

Ще горілки.

Ще ікри.

Ще горілки...

Все це нагадувало військові навчання, святкування по-ро-сійськи.

Поміж поглинанням ікри, запиваючи її горілкою, Борис Андрійович хвалив мене за мою книгу, за мою прив’язаність до матері, яку, за його словами, мені слід бачити більше, мені слід приїжджати частіше і залишатися надовше. Він, здається, знав все про мою сім’ю, навіть про мого племінника Олега, сина мого брата Івана, який щойно закінчив школу і збирався вступати до медінституту в Києві. «Знаєте, Михайле Андрійовичу, - сказав Борис, - який великий конкурс в той медінститут, п’ять чоловік на місце. Але я впевнений, що Олег пройде».

Я подякував йому за таке переймання моєю родиною, а особливо за те, що допоміг мені з Лізою побачитися з мамою в Самборі, адже для іноземців - це закрита зона.

Потім були ще тости.

Ще ікра.

І більше горілки.

В якийсь момент Борис Андрійович поправив маленьку чорну парасольку, яку поклав на стіл ще на початку нашої зустрічі. Тепер гострий кінчик парасольки був націлений просто на мене. Мене і раніше здивувало, навіщо йому парасоля, якщо дощу не було, та й на небі ні хмарини.

Борис Андрійович виголосив тост.

«За нашу дружбу!»

«За нашу дружбу!» - відповів я.

Ми потисли руки.

Він довірливо глянув мені в обличчя.

«Михайле Андрійовичу, ви б хотіли на нас працювати?»

Я мало не сказав: «А що робити?»

Але якби я так сказав, це могло б звучати так, ніби мене це цікавить.

Тож я відповів: «Це серйозне питання, Борисе Андрійовичу, мені треба подумати».

Наступного дня Ліза запропонувала погуляти містом. «Сьогодні я буду твоїм гідом, - сказала вона. Дівчата з Інтуристу показали мені вчора все, що варто було побачити».

«А саме?» - спитав я.

«Ти що, не знаєш?»

«Ні!»

Я ніби забув про неї. Зараз мої думки були зайняті Борисом Андрійовичем - я думав про його «турботу» про мою матір, як він все влаштував, щоб я міг поїхати до неї в Самбір, його намагання викликати в мене ностальгію до батьківщини, його «впевненість», що Олег, мій племінник, вступить до Київського медінституту, попри те, що конкурс там був п’ять осіб на місце. Він робив мені всі ці «послуги» і годував мене ікрою з горілкою, сподіваючись, що я скажу «так» на його питання «Ви хотіли б на нас працювати?» «На нас» - означало на КДБ. Невже він дійсно думав, що я погоджуся, а може, він просто випитував, чи не працюю я на ЦРУ?

«Майкле, не спи, в чому справа?»

«Гаразд! То що там такого, що «варто побачити»?

«Ти будеш у захваті, купу всього!»

Вона вдихнула на повні груди, як дитина, яка зараз буде розказувати вірш на сцені.

«Бронзовий пам’ятник Леніну,

музей Леніна,

проспект Леніна,

гранітний пам’ятник Леніну,

мармуровий пам’ятник Леніну,

Ленінський...»

Вона більше не витримала. Просто вибухнула сміхом. І я разом з нею...

«Дай-но я покажу тобі моє місто, - запропонував я, - місто, яке я знав до 1943 року. Ти впізнаєш деякі місця з моїх попередніх розповідей».

Ми неминуче мусили пройти проспектом Леніна і минути його бронзовий пам’ятник, щоб дійти до Оперного театру, перед яким він і стояв. Високий, нахилений вперед, з простягнутою рукою, ніби намагався відірватися від свого постаменту, який його не пускав.

«А чого навколо нього стільки галасу?» - спитала Ліза.

«Він був вождем робітничої революції 1917 року, а тепер -ідол, щось ніби світського святого. Сама бачиш, - я показав на пам’ятник, - як зручно голубам відпочивати на його лисині».

Оперний театр був офіційно закритим, але портьє впустив нас всередину, коли я подарував йому кулькову ручку і кілька жуйок. Він навіть ввімкнув світло, щоб ми краще побачили неймовірну красу фресок на куполі над трьома підковоподібними балконами з м’якими оксамитовими кріслами.

Заворожена всією цією красою, Ліза спитала мене: «Пам’ятаєш, ти мені розповідав, як колись ти на цій сцені декламував вірша?»

«Так, мене вибрали через басистий голос. Мені було чотирнадцять. Тільки уяви собі, як мені було, коли підняли завісу. Сам на величезній сцені, під сотнями поглядів, спрямованих на мене. Я весь закляк. Але опанував себе і отримав довгі оплески на свою декламацію».

Звідти ми пішли по вулиці Міцкевича аж до церкви Святого Юра.

«Колись я ходив до цієї церкви з паном Ковалем, на недільні служби і сповіді. Тоді мені не було багато в чому сповідатися, і я думав, що бути закоханим в дівчинку, яка грала на мандоліні в шкільному оркестрі, - це не гріх».

За кілька кварталів, на кінці вулиці Сапєґі ми минули готичну церкву.

«Ця церква ще занедбаніша, ніж собор Святого Юра. Чому вікна побиті, а деякі забиті дошками?» - спитала Ліза.

«Колись це був римо-католицький собор, але, розумієш, радянська влада атеїстична, вони борються з релігією. Більшість церков перетворили на склади, їх навіть нема на картах міст. Діє тільки декілька українських греко-католицьких церков, тих, де священики приєдналися до московського патріархату.

Ми знову повернули на вулицю Сапєґи. На кінці кожного кварталу через усю вулицю висіли плакати. На них - різні гасла червоною фарбою. «Комунізм будувати працею!» «Всі дороги ведуть до комунізму!» «Доженемо і переженемо Америку!» «Ленін завжди живий!»

Ще кілька будинків, і ми підійшли до моєї колишньої школи.

«Може, я тобі вже розповідав, Лізо, історію про те, як ми з Богданом жбурнули дві пляшки чорнила на мармурову статую Сталіна у шкільному вестибюлі? Ми прокралися вночі і зробили це. Який же галас здійняли наступного дня... У всьому звинуватили «ворогів народу». Якби нас з Богданом тоді піймали, нас би вже не було серед живих».

«А, то це та школа... Перейдімо вулицю, - сказала Ліза. - Хочу подивитися на той вестибюль».

Ми ввійшли. Вестибюль був порожній. Статуї Сталіну там вже не було.

Після смерті Сталіна в 1953 році всі його пам’ятники познімали. Це була так звана «десталінізація». За його влади було вбито мільйони людей. Кілька мільйонів українців вмерли з голоду через штучний голодомор з його наказу. Спочатку йому поклонялися, як якомусь божеству, а потім позносили всі пам’ятники. Тепер був новий лідер - Брежнєв. Він виглядає і говорить, ніби російський поміщик з дев’ятнадцятого століття.

«Це в цій школі ти співав у хорі?» - спитала Ліза.

«Так, поки в мене був альт, але коли голос після мутації став басом, то я пішов з хору. Я не міг витягнути басових партій».

На якусь мить я поринув у себе.

«Про що ти думаєш?» - спитала Ліза.

«Про Ірену».

«Твою колишню дружину?»

«Так. Вона теж співала у цьому хорі. У неї було сопрано. Коли вона виводила під час служби сольну партію, її голос йшов немов з небес. Тоді я її не знав. Вона була старша, на три класи... Уявляєш? Я тобі, напевно, вже казав... Ми зустрілися з нею в Мюнхені після війни... »

«Ти знаєш, де вона тепер?»

«Вона живе в Балтиморі зі своїми батьками. Працює головною медсестрою в лікарні Гори Синай. Мені казали, що вона настільки досвідчена, що навіть молоді лікарі радяться з нею, які ліки призначити хворим».

Ми підходили до кінця вулиці Сапєґи, там, де вона зустрічається з вулицею Коперніка. Помітивши довгу цегляну будівлю навпроти, Ліза потягла мене звідти, промовляючи пошепки: «Швидше, йдемо звідси».

Я зрозумів чому. У цій похмурій, вицвіло-сірій триповерховій споруді всі вікна були заґратовані. На тротуарі через кожні десять метрів стояли солдати з автоматами напоготові. Здавалося, що вони стежать за кожним нашим кроком, хоча ми і були на протилежному боці вулиці. Ми пришвидшили крок і повернули на вулицю Коперніка.

«Той будинок під охороною був моїм першим університетом, найвідоміша в’язниця в Східній Європі», - жартома сказав я.

«Не жартуй, Майкле, ходімо звідси і вип’ємо десь доброї кави».

Ми пішли до центру міста аж до площі Ринок. Ще здалеку побачили напис «Кав’ярня». Зайшли. Помітивши на прилавку автомат для еспресо, Ліза не могла втримати радості. «Нарешті ми поп’ємо справжнього капучіно!» - вигукнула вона, від чого присутні там відвідувачі, переважно молоді і з цигарками в руках, повернули голови в наш бік.

«Капучіно, будь ласка», - замовила Ліза, залюблено дивлячись на італійський каво-автомат перед нею.

Дівчина за прилавком закрутила головою.

«N0!»

«Латте?»

«N0!»

«Еспресо?»

«N0!»

Ще одне «N0!»

Подумавши, що дівчина за прилавком, мабуть, не зрозуміла, я пояснив замовлення українською.

«Ні, ні, я все зрозуміла, - відказала вона. - Я вивчаю англійську і італійську в університеті».

«То в чому тоді справа?»

«Цей імпортний автомат привезли з Італії два місяці тому, але у Львові нема техніка, який би вмів його підключити».

Ми повернулися до готелю. Ми пропустили обід в ресторані «Москва» в нашому готелі. Натомість я замовив пляшку «Совєт-ского» шампанського, чималеньку банку ікри, крекери, і ми пішли нагору до свого номера на третьому поверсі.

Ми поїдали ікру, запивали її шампанським. А оскільки ложок не було («Москва» нам не захотіла їх додати), ми набирали ікру крекерами і часом навіть руками. Було весело. Говорили небагато, та й то про несерйозне, адже «стіни мали вуха». Зате багато сміялися.

Ковтаючи ікру, я пригадав питання Бориса Андрійовича. «Ви б хотіли на нас працювати?» Дотепно, думав я. В Америці тебе питають прямо: «Чому ви хочете на нас працювати?»

Наступного дня о шостій ранку нас з Лізою посадили на військовий літак, який летів до Москви. Крім нас, пасажирів більше не було. Судячи з завішаних нагородами грудей, пілот, мабуть, був ветераном Другої світової. Коли він відкрив рота, щоб сказати «Здравствуйте», ми почули запах алкоголю. Літак здійнявся, немов птаха з клітки, проревів, набираючи висоту, і врешті вирівнявся під чистим небом.

Ми тремтіли від холоду і частково від того, що не розуміли, чого летимо на старому військовому літаку. Лізі нічого не було відомо про зміст нашої «бесіди» з Борисом. Я навмисне їй нічого не сказав. Але під час нашої прогулянки парком ввечері напередодні я пояснив їй, що тут «стіни мають вуха». Відповідно, поки ми не повернемося до Цюриха, не слід критикувати нічого, що ми тут побачимо, і особливо нічого, що ми могли бачити чи чути в Самборі, зоні, категорично забороненій для іноземців.

Ближче до Москви погода змінилася. Густі хмари проковтнули літак. В кабіні стало темно, як вночі. Мерехтіло тільки кілька вогників на панелі керування. Ми затягнули свої паски безпеки, але вони знову послаблювалися, щойно літаком кидало вліво-вправо. Коли літак почав знижуватися, здавалося, що він от-от розвалиться на частини. Пілот ніби повністю втратив контроль. Ми чули, як він лається, радіозв’язку не було. «Тримайтеся міцніше! - закричав він. - Я пробую сісти!»

На мить я розплющив очі. Носом літак врізався у товсту сіру стіну.

Ми почули глухий удар, стрибок, літаком кинуло, закрутило, затрясло, він знову вирівнявся і зі скреготом зупинився.

Ми були на військовому аеродромі.

Вибравшись з літака, пілот опинився серед військових високих чинів. Вони вітали його за відвагу і удачу. Я почув, як один з них сказав, що шансів у нас було один на тисячу.

Прочекавши кілька годин, ми нарешті потрапили в готель «Ме-трополь», куди нас відвіз Інтурист. Щойно ми зайшли до номера, Ліза нервово стала перевіряти різні місця, зокрема й ліжко, де могли бути сховані підслуховувальні пристрої. Я заспокоїв її - зрозуміло, що в готелі для іноземців всі номери були повні жучків.

«Мистецтво змиває з наших душ пилюку повсякдення».

Пабло Пікассо

ПРО ХЛІБ І КОХАННЯ

«Ті чоловіки... Чого їм від мене треба?»

Ліза спитала це, коли ми залишилися удвох після того, як всі гості після «кукурудзяної учти»¹ пішли. Питання було нібито адресоване мені, але насправді вона намагалася знайти відповідь усередині самої себе.

Вона продовжила.

«Едвін же не на мою душу запав... Він ходив за мною по п’ятах упродовж усього святкування. «Тільки дай мені знати, - казав він, -і я покину її». Під «нею» він мав на увазі Риту, свою дружину і мою подругу...»

Ліза насупилася.

«А той романтичний дідок туди ж! Кульгавий ловелас! Він сказав: «Ти - моя мрія! Якби мені хоч раз побути з тобою - життя б не пройшло намарно!» Ну, це явно промовисто характеризує його життя».

Вона замовкла. Взяла мої руки у свої долоні.

«Я їм кажу, що щаслива з тобою. Хіба вони не бачать?!! У них в головах не вкладається, як ми могли бути разом шість років, щодня і щоночі. Вони питають, чи ми не набридаємо одне одному? Вони нам заздрять. Один з них спитав: «Ти що, хочеш все життя провести у стайні? Твоє місце поряд зі мною, у Монако». Ще один казав, що мені не слід марнувати своє життя, вирізаючи камені, а насолоджуватися з ним на французькій Рив’єрі... У них всіх таке спотворене бачення... Вони не розуміють моєї прив’язаності до

'Polenta party.

мистецтва, до краси... і до тебе... Для них гарне життя тільки там, де гроші...»

Замислившись на мить, додала:

«Як гадаєш, Майкле? Може, наступного року на кукурудзяне свято мені краще замаскуватися? Одягти чудернацький костюм. Біляву перуку, нафарбувати обличчя, до непізнаваності... Ти скажеш гостям, що ми розійшлися, і ти найняв екзотичну жінку просто для розваги...»

«Цікаво, - відповів я, підсміхаючись. - Наступного року то буде вже четверте свято».

Ми почали проводити ці свята на пропозицію власників готелю «Марнья». Ми часто ходили туди вечеряти. Коли я їм розказав, як готую кукурудзяну кашу і печу у печі хліб, вони вирішили навідатися до нас. їм так сподобалися скульптури Лізи, не залишилися вони байдужими і до мого хліба з кашею. Перш ніж піти, вони попросили нас влаштувати наступного літа святкування на більшу кількість людей. «Ми запросимо, - сказав власник готелю, - наших гостей посмакувати твоїм хлібом і кукурудзяною кашею і, можливо, придбати Лізині скульптури».

На нашу першу учту вони привели десь зо двадцятеро гостей, а на другу - десь вже з тридцять. Сьогодні ж було вже понад сорок. В основному зі Швейцарії, Франції, Італії, Німеччини і Монако - майже вавилонська вежа, об’єднана англійською мовою. Напередодні мені довелося вимудрувати і зробити ще столів, щоб усі помістилися. Звечора я замісив тісто на хліб, поставив на ніч, щоб підросло, а зранку мав спекти. Тепер я вже був справжнім пекарем, шеф-пекарем. Почав вчитися кілька років тому, коли взяв відпустку на цілий семестр.

Одного довгого темного зимового вечора, коли єдиним джерелом світла у нашій стайні були свічки і гасова лампа, підвішена до стелі над столом, за яким ми сиділи, Ліза попросила мене розповісти про якісь незвичні пригоди під час «студентської революції». Мабуть, вона думала почути про якісь драматичні історії, про підпали державних установ і офісів на Мангеттені, яких, як писали газети, могло бути до сотні за ніч. У такі ночі, повні диму і диких завивань пожежних сирен, можна було подумати, що В’єтнамська війна пересунулася на Мангеттен.

Або ж вона хотіла почути щось на зразок моєї історії, яку я вже їй розповідав раніше, про «лівійсько-матрацний зв’язок». Дві дівчини, обидві мілітаристські феміністки, одна моя колишня студентка, застосували так звану «революційну творчість», як би її могли назвати у шістдесяті. Вони обидві були членами організації «Везермени», покликаної зруйнувати капіталістичну систему. А для цього потрібна була зброя. Одним з варіантів було приєднатися до місцевих збройних організацій, яких було багацько по всіх Штатах. Саме так і вчинили «Везермени». А ці дівчата додумалися до ще одного способу дістати зброю. У ті часи лівійський лідер Каддафі був вороже налаштований проти США. Дівчата добре прорахували, що Лівія може стати ще одним джерелом постачання зброї. Єдина проблема була, як перевезти її через американську митницю. Дівчата створили законну комерційну фірму у Нью-Йорку з імпорту матраців з Лівії. То були великі, важкі, набиті бавовною матраци, для яких і ліжка не потрібно було, вистачало просто розкласти їх на підлозі. Вони відразу ж завоювали прихильність серед студентів, бо були дешеві і на них було корисно спати. Навіть у мене був такий. Більшість тих матраців була напхана револьверами і амуніцією.

Пригадуючи, що б такого розповісти на Лізине прохання про незвичні пригоди під час «студентської революції», я мимоволі бовкнув: «Хліб!»

Ліза косо глипнула на мене.

«Ні, ні! Я не п’яний. Саме хліб».

Як я вже казав, окрім фемінізму, ще одним надбанням шістдесятих був смачний корисний хліб. До того у Штатах переважно продавали «чудо-хліб». То було те саме «чудо», яке я бачив на кораблі дорогою до Америки. Минуло вже два десятки років, але я й досі пам’ятав, як хлопчаки робили з того «чудо-хліба» кульки і кидалися ними, а ще намагалися вцілити ними дорослим у каву.

У шістдесятих дівчата, чи як ми їх тоді називали, «сестри», почали пекти власний хліб і ділитися з іншими. Пригадую, як Робін, одна з наших студенток-активісток, принесла на нашу зустріч буханець хліба, який спекла сама. Ми цілували її і ділилися тим хлібом, ніби він був священний.

Пекти власний домашній хліб стало серед американської молоді дуже модно. І врешті комерційні пекарні зрозуміли, що вигідніше буде почати пекти смачніший і корисніший хліб. Так вони і поклали край монополії «чудо-хліба».

Наслухавшись моїх розповідей про відродження смачного хліба в Америці, Ліза вигукнула: «Спечімо свій хліб!»

Наступного дня ми пішли в магазин у Вікосопрано, купили кілограм пшеничного борошна і пачку дріжджів. Увечері ми замісили тісто і поставили на ніч підрости. Як же ж ми налякалися, коли побачили зранку розбухлу, вдвічі більшу, масу. Ми зробили круглий буханець і обережно, немов якусь кришталеву вазу, вклали до печі. Далі нетерпляче чекали на таємниче перетворення тіста на їстівний хліб. Чекали, немов на чудо...

За годину я обережно відкрив заслінку. Ми з Лізою наввипередки сунулися побачити, що ж там вийшло, що аж стукнулися головами.

І побачили - обвуглену плоску паляницю.

Однаково, нашій радості не було меж.

«Вийшло! У нас вийшло! - попри все не переставала повторювати Ліза. - Наш перший хліб!»

Ми поставили його на стіл, накрили рушником і стали чекати, поки охолоне.

Наше пекарське мистецтво поліпшилося після відвідин моєї матері у Самборі. Почувши, як ми все робили, вона розповіла про свій спосіб. Коли вона пояснювала, то її руки ніби по-справжньому місили.

«Глянь, які жваві її руки... і такі ж сильні, як в тебе», - не втримувалася Ліза від коментарів.

Моїй мамі було ледь за вісімдесят.

«Ви й досі самі печете хліб?» - спитала Ліза, а я переклав.

«Ні, шкода, але ні... Як і інші у нашому селі, до війни я молола власне житнє борошно, але коли прийшли совіти, то позабирали жорна. Ми стали залежати від їх хліба з міста... Ми втратили свободу пекти свій хліб».

її лице залила злість.

«Коли міліціонер забирав мої жорна, мені захотілося вдарити його лопатою, але він мене відштовхнув і наставив пістолета».

«Отака-то вона, моя мама, - сказав я Лізі. - Ніколи не здається ...»

«До війни, - вів далі я, - польська влада була проти всього українського, навіть проти української мови. Але моя мама влаштувала у своїй хаті читальню з українськими книжками, щоб плекати українську свідомість. Незабаром з’явився поліцай з Турки. Він зірвав напис і пригрозив арештувати її. А сільський священик, русофіл, відмовився дати їй причастя. Проте це її не злякало. Напис «Читальня», жовтими літерами на блакитному тлі, в національних українських барвах, повісили назад, щойно поліцай пішов. Я спитав маму про те, як священик відмовився давати причастя, коли вперше приїхав до України. Вона сказала тоді: «А я дуже й не горювала. Це мене зцілило від ходіння до церкви. Мені не треба якогось брехливого священика, щоб поєднатися з Богом. Господь зі мною...»

Повернувшись до Лізи, я сказав: «Здається, я успадкував материн дух вольности».

«Авжеж, але не переборщи!» - відказала Ліза, вочевидь, натякаючи на прихований зміст.

Повернувшись до Швейцарії, я загалом дотримувався материного способу випікання хліба, але дещо доповнив, додавши до житнього борошна трохи білого пшеничного, трохи вареної гречки і вівсяних пластівців. Але для нас з Лізою то був «хліб моєї мами».

Я навіть так його називав, пригощаючи гостей на нашому кукурудзяному бенкеті. Аромат цього хліба, щойно вийнятого з печі, просто зачаровував наших гостей. Дехто навіть стверджував, що він діяв як афродизіак. Як би там не було, вони за нього билися і поглинали з сирами і вином, яке принесли з собою.

Хліб з’їдали ще до того, як встигали подати кашу. Кукурудзяна каша, полента, - то була улюблена італійська страва, яку готували з меленого зерна. Я варив її у великому мідному казані на маленькому вогнищі біля берези. Починав варити за дві години до приходу гостей. Що довше і повільніше її варити, то каша буде смачнішою. Для мене оте кашоваріння нагадувало медитацію. Ніщо інше не мало значення, крім булькання каші. Все, що я робив, то це час від часу помішував її.

Я любив їсти кашу, тільки трішки підсоливши. Для наших гостей, які звикли смакувати ресторанними стравами, я додавав різні сорти тертих сирів і залишав трохи запаритися перед подачею на стіл.

Коли на столах опинялася каша, настрій у наших гостей ставав ще приязнішим і товариськішим. Голоси гучнішали. Люди, підігріті вином, говорили все гучніше, і німецька, французька, італійська, упереміш з англійською, зливалися в єдиний стрімкий багатомовний потік голосів.

Кульмінація ж вечора відбувалася у Лізиній студії, на горішньому поверсі стодоли. Це був Лізин зоряний час. Поряд зі своїми скульптурами вона нагадувала богиню мистецтва. Гості з захватом її оточили, хвалили її і її витвори, ставили питання. Серед багатьох скульптур була одна фігурної форми. Чоловіки торкалися її, немов живої.

Потім усі пішли.

Знову тиша.

Ми сиділи самі, наче у вакуумі.

«А чому Едвіна називають банановим королем?» - спитав я.

«Ти не знав? Він визначає ціни на банани, що імпортують в Європу з Південної Америки і Африки. Він хоче, щоб я стала його королевою...»

«Едвін - швейцарець, а його дружина?»

«Рита - німка... Вони познайомилися у лікарні. Вона доглядала його після операції».

Сонце повільно опускалося за гори на західному боці долини. Зі сходу все ще залиті сонцем гострі вершини нагадували спину дикобраза. Внизу, в кінці долини, кілометрів десь за п’ятнадцять від місця, де ми сиділи, була Італія. Південна частина прикордонного села Кастазенья була в Італії, а північна - у Швейцарії. Часом ми вечеряли з нашими друзями-швейцарцями, які жили біля кордону. А на десерт з кавою еспресо просто прогулювалися до Італії.

З настанням темряви небо ставало темно-синім, і невдовзі на горизонті замерехтіли зірки. Внизу, в долині засвітилися вуличні ліхтарі.

Вказуючи на маленьку купку вогників недалеко від кордону, Ліза спитала: «Це Борґоново?»

«Ні, це Промонтоньйо, - відповів я. - Борґоново ближче до нас, якраз над Стампою... бачиш он ті два ліхтарі, то - Стампа. В Борґоново нема ліхтарів, але якщо придивишся, то вздовж дороги побачиш темні обриси будинків... Важко повірити, що Альберто Джакометті народився в одній з тих хат... Його життя - це неймовірна подорож з Борґоново до Женеви, Парижа і Нью-Йорка.

Він вважається найвидатнішим майстром сучасного мистецтва, більшим за Бринкуша і Ноґуті...»

Ліза також думала про нього.

«Ти знаєш, Майкле, після того як ми побували на його могилі у Стампі, я часто думала, що він відчував хлопчиком, коли проводив тут своє дитинство».

«І що?»

«Ну, тут, у Валь Бреґалья, все високе і видовжене - загострені гірські вершини, круті скелі, високі стрункі смереки і навіть ліщинові кущі. Маленькому хлопчикові все, мабуть, здавалося ще вищим, стрімкішим і видовженішим. Це може пояснювати, чому, пройшовши науку в мистецьких школах Женеви і Парижа, він відкинув традиційні скульпторські форми. Він, так би мовити, повернувся до витоків, додому. Його скульптури стали високі, тонкі, худющі, видовжені, ніби от-от розчиняться у повітрі. Я була на відкритті його виставки у Музеї сучасного мистецтва у Нью-Йорку. Коли я глянула на одну з його скульптур під назвою «Кішка», я не побачила там ніякої кішки, але я відчула котячу ходу. Ось таке відчуття викликала в мене його «Кішка»... В одному памфлеті, що описував його скульптури, в уста Джакометті вклали слова, що він не вирізьблює фіґури, а лише тіні, які вони відкидають».

«Ну, твої скульптури точно не тіні», - втрутився я.

Ми засміялися.

«Але це і не скульптури людського тіла, погруддя чи кінцівки. Це в минулому! Я хочу, щоб мої скульптури породжували відчуття краси, яка захоплює споглядачів, хоча б на мить вириває їх з сірості їх життя. Ось чому я проти мистецтва, що змальовує жорстокі сторони нашого життя чи криваві страждання. Люди добре знають, коли їм боляче, коли вони голодні. їм не потрібно, щоб мистецтво їм про це розповідало. І я маю глибокі сумніви, що таке мистецтво спонукає людей до дії зробити щось зі своєю жалюгідністю; це аж ніяк не надихає до самого життя. Для мене справжнє мистецтво - таке, яке дає людям натхнення і силу боротися з прозою життя...»

«Тобто мистецтво повинно бути спрямоване на красу і дію».

«Ну, якщо хочеш, то можна сказати і так. Адже без краси життя - як рамка без картини, а життя бездіяльне - як смердюче болото. Глянь на наше життя, Майкле, ти поєднував пристрасть і дію, заради добра чи зла, це не так важливо. Нехай судять інші. Я взяла своє життя у свої руки і займаюся тим, що люблю, а мої скульптури дають людям відчути мить перепочинку, щоб можна було побачити себе у кращому, яскравішому світлі. Більшість з гостей на нашому сьогоднішньому святі нам заздрить. Вони багаті, та їх життя банальні. Наша каша з хлібом - як промінчик світла у їх житті. Ось чому щоліта гостей стає дедалі більше...»

Лізине обличчя осяяла усмішка.

«Про що ти думаєш?» - спитав я.

«А, мені пригадалася твоя зустріч з вівцями, коли ти гуляв в горах, але ти так і не закінчив про це розповідати».

«Той перехід... вівці... Так, якщо пам’ятаєш, я йшов з Казаччьї до Сольйо через перевал Пас Дуана. На це, ти знаєш, треба десь вісім годин. Дійшовши до перевалу, я почав спускатися кам’янистим пустищем, дійшов до звивистих високогірних альпійських лук, порослих густими травами.

Вийшовши з ущелини, я раптом зупинився... На мене дивилися сотні пар очей. Вони стояли, як море воскових фіґур, нерухомо, ногами глибоко втиснулися в землю, щоб не зісковзнути зі стрімкого схилу, витягнули шиї і не зводили з мене поглядів.

Вівці. Усі білі, з глибокими чорними очима. Сотень зо дві, не менше. їх нагнали з сіл пастися в гори на літо. Сила усіх цих поглядів, що зупинилися на мені, не давала мені зрушити з місця. Нарешті я зміг відвести погляд від їх очей.

Я почав спускатися втоптаною стежкою.

На мій подив, вівці пішли за мною.

Я зупинявся, зупинялися і вони.

Я йшов, йшли і вони.

Я зупинявся, чекали і вони.

Так тривало якийсь час. Нагадувало все щось на зразок тренування для військового параду, крок стій крок стій крок

Нарешті ми зупинилися. Вівці вище на схилі, я знизу. Вони і далі не зводили з мене очей. Нерухомо стояли і ніби чекали команди рухатися.

Я став боятися, що вони можуть так піти за мною аж до села. Сподіваючись, що вони залишаться, я чимдуж кинувся бігти. Задихавшись, зупинився і оглянувся.

Вони бігли за мною!

Я підняв палицю, щоб захопити їх увагу. Вівці підвели голови.

Мабуть, слід було їм щось сказати.

Як Євтушенко на Медісон Ґарден, коли він декламував свій «Бабин Яр», своїм гучним голосом, який би і мертвого розбудив, я почав своє звернення.

«Любі вівці!»

Вівці здригнулися, всі разом. Витягнули шиї, підвели погляд, не знаючи, чого чекати.

Не зводячи з них очей, я вів далі.

«Ви - як люди, вас треба вести за собою. Я вас розумію! Ви народилися в неволі, вас навчили слухати наказів, ви не могли нічого вдіяти, тільки йти за мною. На відстані ви схожі на тісну отару, всі як одна родина. Але це тільки на перший погляд. Як і люди, ви кожен сам по собі.

Любі друзі, я ненавиджу бути проводирем, не хочу, щоб за мною йшли. Тому наступного разу, коли побачите, як я раптом вирину з ущелини, не йдіть за мною.

Нехай благословить вас, любі друзі, Той, хто нас всіх сотворив. А тепер - ідіть і повертайтеся на свої альпійські луки, і всього вам найкращого!»

Вівці більше не спостерігали за мною. Ніби втратили до мене інтерес. Я не підходив їм у проводирі.

Я повільно повернувся і пішов собі.

«Ого! - вигукнула Ліза. - Ти точно нічого не вигадав спеціально для мене?»

«Я знаю, на правду це мало схоже, але я намагався розповісти тобі усе якомога правдивіше. Високо в горах трапляється багато такого, що непросто пояснити».

«Це як кохання, - сказала Ліза. - Ми про нього говоримо, але переважно поняття не маємо, про що».

«Згоден, отой американський вислів «займатися коханням» («to make love») ще більше додає до цієї плутанини. Звучить так механічно, ніби кохання - це просто робота, якою можна або займатися, або ні, яку можна виконувати на фабриках-заводах. Багато для кого кохання означає секс. Але хіба задоволення від оргазму - це прояв кохання чи просто фізіологічна функція? Якщо це прояв кохання, тоді можна сказати, що вівці чи інші тварини здатні закохуватися і кохати.

Ліза перебила мене з питанням.

«Тобто ти хочеш сказати, що кохання і секс - це дві протилежності?»

«Не певен. Можу тільки сказати, що сексуальне задоволення, яким би сильним воно не було, - це наслідок взаємодії між тілами, а оскільки усі види тварин фізіологічно оснащені знаряддям для отримання такого задоволення, то ми не повинні пов’язувати його з людським коханням. Вдалий статевий акт - прекрасний, радісний, корисний для здоров’я, сповнює сил, але, як на мене, - це не кохання. Це задоволення приходить і зникає».

«То що ж тоді кохання?» - не вгавала Ліза.

«Не повіриш, Лізо, але для мене любов, кохання - це те, що ти колись сказала, невдовзі після того, як ми познайомилися. Це звучало так прекрасно. Ніколи не забуду цієї фрази».

«Що я сказала?»

«Кохання - це зустріч двох душ».