Смак життя

МОРЕ ЗОЛОТА

Я не знав, сплю я чи вже прокинувся. Автобус, яким я їхав, підіймався на крутий схил, так, що попереду видно було тільки небо. Потім, ніби втрачаючи сили, передня його частина опустилася, і далеко внизу я побачив оазу мерехтливих вогників.

Я дістав свій термос, ковтнув води і ще хлюпнув собі на очі. Глянувши на карту, я зрозумів, що автобус якраз переїхав Скелясті гори, найвищу точку континентального вододілу Сполучених Штатів. Ми спускалися у штат Нью-Мексико, а оаза вогнів, якщо вірити карті, - то було місто, назву якого я навіть вимовити не міг - Альбукерке.

Автобус їхав шосе 66, що веде до Лос-Анжелеса, до якого ще було близько півтори тисячі кілометрів. Там я мав зустрітися зі своїм вуйком. З Балтимора ми їхали вже другу добу, залишалося ще дві.

Я підняв комір куртки, прихилив голову до шиби і знову заснув.

Розплющив очі я вже на світанку. Водій оголосив, що ми прибуваємо до Альбукерке, а ті, кому треба далі до Лос-Анжелеса, мали пересісти на інший автобус. «Чекати дві години», - додав водій на під’їзді до зупинки.

Перш ніж сісти на автобус в Балтиморі, я думав, що автовокзали схожі на залізничні. Але це було далеко не так. За винятком вокзалу в Коламбусі, штат Огайо, - чистого, добре освітленого і майже в центрі міста, всі решта вокзали були в найгірших частинах міст.

В Альбукерке автобус приїхав на вокзал, який був розташований у приміщенні якогось закинутого заводу або величезного гаража. Похмурості додавали дві неонові лампи, які блимали з-під високої стелі. Мабуть, ще було зарано для прибирання, бо перон був закиданий недопалками, порожніми паперовими горнятками та розбитими пляшками з-під напоїв. Декілька людей дрімало на лавці. Двоє типів «карали» автомат з Кока-Колою, бо, мабуть, той не видавав решти. Вони дубасили його своїми чоботями на каблуках і лупили по ньому кулаками. На них були капелюхи з широкими крисами, тож обличчя неможливо було розгледіти. Мабуть, вони були індіанцями або мексиканцями.

Пейзажі стали зовсім інші, коли автобус знову в’їхав на Шосе 66. Я не міг відірвати очей - безмежні прерії, залиті вранішнім сонцем. Я звик, що земля чорна, як в Україні, а тут вона була червоною, справді - гаряче-червоною.

Шосе 66 називалося «суперавтомагістраль», бо це була перша асфальтована дорога на дві смуги, яка з’єднувала Сполучені Штати через Скелясті гори аж до Тихого океану. До того це була ґрунтова дорога, зовсім непридатна для автомобілів. У брошурі, яку я читав в автобусі, йшлося, що її будівництво розпочалося у 1926 році, але зупинилося через депресію. І лише у 1933 році «тисячі безробітних отримали роботу і дорожні бригади поклали останні ділянки дороги. До 1938 року 2300 миль безперервного шосе з’єднувало Чикаго з Лос-Анжелесом».

У своєму романі «Грона гніву» Джон Стейнбек зобразив жахливі муки людей, у яких банки відібрали землю, як вони прямують шосе 66 до Каліфорнії у пошуках кращого життя.

Дорогою на захід ми минали мотелі, заправки, харчевні і щось на зразок туристичних місць для ночівлі. Моє місце було на першому сидінні, тому вид мені ніхто не затуляв. Раптом водій крикнув нам: «Дивіться, ми минаємо скаменілий ліс!» Спочатку я не зрозумів, що він мав на увазі, але невдовзі побачив з обох боків дороги навалені одні на одні почорнілі стовбури колишніх дерев. «Всі тверді-твердющі, - сказав водій, - твердіші за камінь».

Через кілька годин автобус під’їхав до зупинки перед пофарбованим на червоно будинком з бензоколонкою і крамничкою. Побачивши великий напис про те, що «НАЙБЛИЖЧА ВОДА І

ПАЛЬНЕ ЧЕРЕЗ 200 МИЛЬ», я й інші пасажири вибігли з автобуса і повернулися з водою, гот-доґами та цигарками.

Відтепер шосе 66 мчало вперед через пагористу рівнину, якій не було видно кінця-краю. Коли назустріч траплялося якесь авто, наш водій підіймав праву руку для вітання, отримуючи у відповідь те саме. Я думав, що це з ввічливості, але виглядало нате, що так водії на шістдесят шостому шосе виявляли свою солідарність, особливо на ділянці двохсот миль без води і пального.

Я вчергове роздивлявся амулет, який придбав для Ірени у червоному будинку з бензоколонкою і крамничкою. То був «Амулет шосе 66» - мініатюрна срібна копія дорожнього знака. Ірена хотіла б поїхати зі мною, але вона готувалася до прослуховування на роль в «Лучії ді Ламмермур» Доніцетті. її вчителька вокалу Роза Понсе ль нарадила її на це.

Останнім часом зорі складалися для Ірени вкрай сприятливо. В «Балтимор-Сан» про неї вийшла довга стаття із її світлиною посередині. У статті йшлося про те, що Ірена була багатообіцяючою оперною співачкою і що, попри повний робочий день, знаходить час на уроки вокалу, на спів у хорі Балтиморської Міської Опери, дає концерти перед емігрантами та є «неперевершеним кулінаром». Детальний опис рецептів приготування традиційних українських страв авторка колонки завершувала словами, що «Іренина кухня така ж спокуслива, як і її голос».

Як і обіцяла авторка, продовження колонки вийшло у випуску «Балтимор-Сан» наступного тижня. Описавши ще більше традиційних українських наїдків, авторка розповіла про Ірениних батьків, особливо про її матір, яка кілька тижнів перед тим виборола другий приз на Першій балтиморській виставці живопису просто неба.

В останньому абзаці статті йшлося про Ірениного чоловіка. Там же ж було фото його картини, яка висить на стіні за її робочим столом. То була копія картини Ренуара жінки у білому капелюшку з дитиною, яка тримає в руці морозиво. Авторка писала, що «Майкл, чоловік Ірени, - це людина епохи Відродження, з різнобічними інтересами, майстер на всі руки і довершений науковець. Він за рік здобув ступінь магістра, підробляючи таксистом на вихідні. Зараз він отримав таку жадану стипендію Фонду Форда для написання і захисту дисертації».

Написала ці статті Поллі, студентка, якій я давав уроки німецької, коли Ірена була вагітна.

Приємно було бачити фото моєї картини у газеті. В очах моєї тещі це робило мене «потенційним художником». Вона була довершеним живописцем і цілком заслуговувала на нагороду, яку здобула на тій виставці живопису. Але у своїй творчості вона була занадто плідною. Оскільки місця на інших стінах будинку вже не залишилося, вона стала вішати свої полотна у моєму кабінеті. Спочатку я не мав нічого проти. Та зрештою я почав побоюватися, що вона заліпить своїми творіннями всі стіни у моєму кабінеті. Головне те, що насправді мені взагалі не хотілося мати на стінах картин. Я нічого не мав проти, коли вони висіли в інших помешканнях. Вони мені навіть подобалися - створювали «обжиту, домашню» атмосферу. Але мої стіни мали бути білими і порожніми. Пишучи або читаючи якусь серйозну літературу, я часами зупиняв погляд на порожній білій стіні і «читав» власні думки. Ті порожні стіни потрібні були мені, як екрани для мисленнєвих проекцій - як дзеркало, в якому мені було легше побачити їх обґрунтованість. З картиною на стіні це було б неможливо, бо картина вимагає окремої уваги - вона переносить в інший світ.

Щоб запобігти вторгненню тещі, я взяв і купив собі два пензлики, кілька масляних фарб, невеликі полотна і почав малювати. Так я заявив свої права на стіни у власному кабінеті. Ось звідки взялася картина на фото в «Балтимор-Сан». Я ніколи до того не малював, але коли ретельно вивчив шари і кольори фарб на оригіналі, надрукованому в мистецькому каталозі, мені вдалося витворити цілком пристойну копію. Поєднання зеленої, блакитної, жовтої, білої та кількох вкраплень червоної барв викликали життєрадісні і щасливі емоції.

Що далі на захід ми їхали, то нестерпнішою ставала спека. Нарешті ми проїхали Долину Смерті. Далі автобус поступово їхав вгору, залишаючи позаду голу пустелю. Почали з’являтися кущі і хвойні чагарники. Далеко на горизонті видно було обриси гір.

Пейзажі здавалися мені знайомими. Автобус їхав далі, а ландшафт ставав все знайомішим, хоч я ніколи раніше тут не бував. Коли автобус різко завернув навколо краю невеличкої гори, перед моїми очима відкрилася неокрая панорама - безмежні пагористі піски. Під високим полуденним сонцем вони виблискували, як золоте море.

«Золото? Золото?» Чому мені здається, що я вже тут бував? Воно мені наснилося?

Я гарячково шукав відповіді, поки перед очима мені не постав Віннету.

Так, «Віннету», повторював я собі. «Віннету» Карла Майя!

Я прочитав цю книгу у свій перший рік у Львові. Тоді я був у четвертому класі, залишившись на другий рік, бо не здав польської у школі в Яворі. Якось, ближче до кінця зими, учитель повів наш клас вчитися кататися на лещатах на горбах у північній частині міста. Сам з гір, я єдиний володів цим мистецтвом. На прохання вчителя я багато разів підіймався на вершину і спускався, щоб показати іншим дітям, як гальмувати і зупинятися. На останньому спуску (мабуть, я їхав занадто швидко, вихваляючись перед дітьми, який я вправний лижник) права лижва за щось зачепилася, наскочила на ліву і я гепнувся об землю. Я відчув тріск і пронизливий біль. Ліва нога зламалася під коліном.

З гіпсом на нозі я мав пролежати в ліжку чотири тижні. Мені дуже сподобалося! Нарешті в мене був час прочитати дванадцять томів пригод на Дикому Заході Карла Майя. Серед них був і «Віннету, червоношкірий джентльмен».

Пейзаж, який відкрився зараз переді мною через вікно автобуса, дуже нагадував книгу Майя. Я бачив Віннету, індіанського вождя, який бореться з білими ковбоями, що змушували його показати розташування покладів золота. Поки я споглядав уявну сутичку, найбільше мене вразило те, що у голлівудських вестернах, які я бачив з часу приїзду до Штатів, корінні індіанці зажди зображалися злочинцями, негативними персонажами, а у своїх пригодах Май показував злочинцями білих.

Мій вуйко Михайло чекав на мене на автовокзалі Ґрейгаунд в Лос-Анджелесі. Я ще з автобуса побачив його на платформі. Поводився він особливо - виділявся серед натовпу, його було легко впізнати. Востаннє я бачив його десять років тому. І то була чиста випадковість.

Це було влітку 1946-го. Я їхав потягом з Франкфурта до Мюнхена. В Ауґзбурґу, на передостанній зупинці перед Мюнхеном, у вже і без того переповнений вагон зайшло ще пасажирів. Я поступився місцем старшому чоловікові. З мого боку то була зовсім не ввічливість. У мене просто затерпло все тіло після кількох годин сидіння на твердій дерев’яній лавці. Врешті ми розговорилися. «Звідки ви?», «Куди прямуєте?» та інші випадкові питання. Вже на пероні у Мюнхені, вийшовши з поїзда, він назвався.

«Фріц Бауманн», - сказав він, простягнувши руку.

«Михайло Яворський, дуже приємно».

Він вже було розвернувся, щоб піти, аж раптом його ніби осінило і він спитав: «Михайло Яворський, кажете? Я знаю одного чоловіка з таким же ім’ям і прізвищем».

Він придивився до мене пильніше. «Святий Боже! Ви - точна його копія! Він мешкає в Гаммельні біля Ганновера».

Через тиждень я вже дзвонив у двері. їх відчинила молода білявка десь мого віку.

«Guten Tag, ich bin Michael...» - я не закінчив. За спиною дівчини з’явився мій вуйко.

«Михасю! Не вірю своїм очам! Як ти мене знайшов?»

Тепер же я не випадково їхав до вуйка в Лос-Анжелес. Він мене запросив.

З Ґрейгаундського автовокзалу ми пройшли кілька кварталів і повернули на Голлівудський бульвар.

«А що з тією красивою дівчиною, яка відкрила мені двері, коли я приїхав до вас у Гаммельн? Едіт, здається», - спитав я.

Дядько допитливо глянув на мене.

«Бачу, ти так само любиш жінок, як і пан Коваль, твій батько».

«Що? Ви знали, що Коваль - мій батько?»

«Всі знали! - дядько здивовано подивився на мене. - А ти хіба ні?»

«Я не знав. Для мене Коваль був опікуном, та й ставився до мене, як опікун».

«Справді? Тобто він був таким хорошим актором?»

«Він полюбляв жіноче товариство та й знав чимало жінок. Я навіть подумати не міг, що моя мати могла бути однією з них».

«Твоя мати була красунею, на чотири роки старша за мене. Через Коваля вона мені дуже допомогла. Але як ти тоді дізнався, що він твій батько?»

«Мені розповіла пані Шебець. Пам’ятаєте її? Ми з Ковалем жили в її будинку, вона нам готувала, вас ще часто запрошували на обід».

«Так, так, то було так давно».

«її донька Марійка була у вас закохана. Коваль думав, що колись ви з нею одружитесь».

«Справді?» - його обличчя проясніло.

«Мені тоді було дванадцять... Я не раз бачив, як ви цілувалися з Марійкою на веранді, коли пані Шебець не було вдома».

«Так... Марійка..» - вуйко вимовив це, зітхнувши так, ніби пригадав щось чудове, знаючи, що його вже не повернеш.

«То що там з Едіт?» - знову спитав я.

Він з усміхом глипнув на мене і ущипливо відказав:

«Не переживай за неї. Вона сюди приїжджає. Наступного року вона буде твоєю тіткою».

По обидва боки Голлівудського бульвару вишикувалися пальми. Тротуар нагадував пласку скульптуру з відбитками ніг і рук відомих зірок. Я впізнав тільки два, Вів’єн Лі та Кларка Ґейбла, яких я бачив у «Віднесених вітром». То був єдиний фільм, який я бачив, поки писав свою магістерську роботу «Чиста теорія права та її критика», з якої точно не вийшло б кіношедевра.

Минаючи якийсь ресторан, вуйко запропонував зайти перекусити, перш ніж піти до нього. «Це один з найкращих ресторанів Голлівуду», - сказав він.

Там було повно чоловіків середнього і старшого віку та молодих жінок з вишуканим макіяжем та фліртом у манерах. Мерехтливі свічки на кожному столі додавали цьому закладу святковості.

«Тут не занадто дорого?» - спитав я вуйка, всівшись за стіл.

«Не хвилюйся... Коли ти ще будеш у Голлівуді? До того ж, тепер це мені по кишені. Ще кілька років тому я мив підлоги. Я приїхав сюди з дипломом інженера наземних і підземних споруд Берлінського технічного університету. Але без англійської єдиною моєю професією могла бути тільки мітла».

«А зараз чим ви займаєтеся?»

Він не відповів, бо підійшов офіціант прийняти замовлення.

«Дозволь замовити за тебе, - сказав вуйко. - Ти не знаєш місцевої кухні. Тут родзинкою є морепродукти, просто з океану».

Він повернувся до офіціанта: «На закуску - запечені краби для нього, устриці на мушлі, а на гаряче - для нього лосось, а для мене - сьомгу».

Вуйко закрив меню і відклав його вбік. Я був вражений з того, як він робив замовлення. Він знав собі ціну, не те, що я. Я пригадав, як рік тому був на співбесіді щодо отримання стипендії для своєї дисертації. Після двогодинної співбесіди саме перед обідом члени Ради запросили мене до ресторану. Я обирав найдешевші страви зі списку, намагаючись бути «розважливим». Спонсори були добрими психологами: «Чому б вам не замовити те, що й ми? Для вашої дисертації вам знадобиться чимало сил».

Тоді я вперше спробував устриці та філе міньйон. Відтоді, коли я бував з Іреною в ресторані, що траплялося нечасто, я замовляв, навіть не заглядаючи в меню: «устриці на мушлі».

Я повторив своє питання про те, чим дядько займається. Він дав загальну відповідь:

«Ну, тепер я працюю за спеціальністю... на Американську комісію з атомної енергії».

«І що робите?»

Він, здається, думав, що саме сказати.

«Знаєш, є речі, про які не розповідають. - Він глянув на мене, щоб впевнитися, що я його правильно зрозумів. - Словом, я конструюю ракетні установки, націлені на Росію і Україну».

«Ми віримо в Бога!» Напис на доларових банкнотах