Смак життя

ВІНСТОНСЬКІ ДІВЧАТА

«Прокидайся! Котра година? Що я скажу чоловікові???!»

Він лежав обличчям донизу, все тіло застигло у позі плавця, що ніби от-от закінчить рукою гребти кролем. Не зважав на її зойк. Ледаче провів долонею по її тілу, відчуваючи його звабливе тепло. Ще мить - і вона вже під ним.

«Повільніше, боляче... ще повільніше... так... обожнюю... таа-

аак... люблю тебе... Ще... О, так... Таааааааааааааааак................

Ще... сильніше...... ШВИДШЕ...... так...... Так... ТАААК!....

Ооооооооооххххооооооуу.....оооОУУХхх... ааАААААООООУ-

УУУуууу......».

Крик досяг найвищої точки і рознісся диким відлунням усією кімнатою, ніби з печери. її тіло обм’якло...

Коли відгомін її зойків стих, вона сказала, більше для себе: «Я ще ніколи такого не відчувала!» У ту ж мить вислизнула з-під нього, вискочила з ліжка і ввімкнула світло.

«Мені треба додому! Що ж я скажу своєму чоловікові?!»

Вона ще кілька разів повторила «Треба додому!», натомість заповзла назад до ліжка, не торкаючись його. її тягнуло до його тіла, манило, звабливо і лячно водночас, ніби там чигала якась пастка. Вони були незнайомцями. Зустрілися напередодні ввечері у «Фібіз Гамбургер». Вона геть нічого про нього не знала, як і він про неї. Розмовляв з акцентом. Хто він? Вона зайшла до «Фібі» випити кави після прогулянки неподалік. Сутеніло. Зайшов він і сів за барну стійку навпроти. Зав’язалася розмова. Навіть важко пригадати, про що. Його голос заполонив її цілком.

Зазвичай вона недовірливо ставилася до людей, обачно ставилася навіть до знайомих зі своїх кіл. Вона хотіла подолати це відчуття. Тому і відвідувала так звані сеанси «групової терапії». Це допомагало їй подолати страх зобов’язаності, розвивати емоційний потенціал. Нещодавно вона повернулася з Енсалемського інституту в Каліфорнії, де провела цілий місяць. Там вона брала участь у групових марафонах, що допомагало віднайти відчуття спорідненості з іншими. Може, саме через такі групові досвіди вона дозволила собі піти з цим незнайомцем, який лежить зараз поруч?

Але раптом її охопила паніка.

«Звідки ти?!» - верескнула вона, торсаючи його.

Він повернувся до неї: «А чи не зарано для інтерв’ю?»

«Я не жартую. Я мушу знати! Звідки ти???!»

Вона стиснула його руку.

«З України», - сказав він.

«З України..?» Вона спробувала пригадати, де це може бути, але покинула марні намагання.

«А ти? Ти звідки?» - спитав він.

«Вінстон Салем, Північна Кароліна».

«Північна Кароліна..?»

«Бував там?»

«Ні, ніколи, але я знаю одну дівчину з Північної Кароліни... Ненсі... вона живе на Саттон-плейс з...»

«Що??? Ненсі??? Це ж моя сестра!!! Ти знаєш мою сестру??»

«Я знаю Ненсі, яка мешкає зі своїм пуделем, котом і...»

«Це вона, та Ненсі! О Боже, ти знаєш мою сестру! Тільки не кажи, що вона також була у цьому ліжку!!»

«Не була, вона провела усю ніч там перед каміном. Вона...»

«Тільки не це, ненавиджу тебе, ти мені огидний! Мені треба йти! Геть!!! Що ж я скажу своєму чоловікові?»

Вона похапцем стала накидати на себе одяг.

Він бачив, як вона вийшла з вітальні, зайшда у фойє і натиснула кнопку ліфта, потім раптово обернулася.

«Я не можу піти додому ось так! Маєш віскі... Треба хильнути, не можу йти додому твереза, я не зможу це знести... знову».

Вона підійшла до круглого столика перед вікном і сіла. Тоді озирнулася навколо.

Кімната мала такий вигляд, ніби хтось щойно переїхав, проте відчувалася обжитою. Не було нічого зайвого. Усі стіни і стеля -білого кольору. З одного боку - камін, над ним - два підсвічники, прикріплені до стіни. З іншого боку - полиці з книгами. Чорна друкарська машина на невеличкому столику, прикріпленому до полиць.

«У цьому помешканні можна відчувати і думати, - прошепотіла вона. - Можна бути собою».

Простота і спокій переповнили її вщерть. Вона опустила голову на руки, схилилася на стіл і заплакала...

Він не перешкоджав.

Додав полін до вогню. Вони ще довго тріщали у полум’ї, доки висушили її сльози.

«Нарешті я поплакала... Нарешті!»

Вона сказала це таким голосом, ніби позбулася важкого тягаря, чогось, що її невимовно мучило. Стала витирати сльози, обличчям промайнула усмішка. «Яке полегшення... - зітхнула вона. - Який катарсис!»

Слово «катарсис» змусило і його усміхнутися. На Верхньому Іст-сайді «катарсис» був ніби паролем, словом, що очевидно давало іншим зрозуміти, що людина проходить колективну психотерапію. Суть полягала у тому, що у групі, в колективі, індивід не може сховатися. Інші члени групи стимулюють висловлювати свої приховані почуття, які неминуче приводять до катарсису - тривалого емоційного полегшення. Щоправда, доходила інформація, що у таких групах все нерідко доходило до жорстокого шматування одне одного. Вивідування найпо-таємнішого часто мало подвійну дію.

Нарешті він приніс пляшку віскі та дві склянки. Але їй вже цього було не потрібно, вона сказала: «Я тепер справлюся і без цього».

Вона підвелася, підійшла до столу і почала бавитися з машинкою. Він сів перед каміном. Потріскування вогню зливалося з клацанням друкарки в один заколисуючий мотив. Вперше жінка друкувала за його столом. Він міг уявити її оголеною, але вона була одягнена. Вона, здається, думала про щось важливе, часто примружуючи очі. її обличчя інтригувало його. Це був той тип, який він називав англо-саксонським обличчям. Було в ньому щось дитяче, часточка дитинної наївності зі штрихами вередливості і виклику. Уста, з широкими здоровими рядками зубів, склалися в усмішку Мони Лізи. А її коричнювато-блакитні очі збоку виглядали сповненими недовіри.

Він накинув сорочку і недбало розтягнувся на підлозі перед вогнищем.

Коли він прокинувся, її вже не було.

В друкарці залишився заповнений аркуш. Більшість тексту вона врешті закреслила великими літерами «X». І лише в кінці залишилося кілька рядків, ще й підкреслених.

«Наша з тобою зустріч змусила мене змінити думку про «Степового вовка». Я покинула його читати, бо думала, що Гессе його занадто інтелектуалізує. Зараз я глянула на нього іншими очима. Я ХОЧУ БУТИ СХОЖОЮ НА ТЕБЕ!!! Бетіна».

«Тобі ще далеко», - подумав я. Я жбурнув аркуш у вогонь. Він зіжмакався і зник у полум’ї.

Тож Бетіна була сестрою Ненсі.

Я познайомився з Ненсі кілька місяців тому на якійсь вечірці. Це була одна з тих іст-сайдських вечірок, де господиня представляла всіх як «най-най», залежно від багатства, родинних зв’язків чи становища у суспільстві - де автор статті у «Нью-Иоркері» ставав «відомим автором», а біржового брокера оголошували як Пі Джей Моргана. Двоє моїх друзів, Кербі Сандерз та Джо Фрідман, також були на тій вечірці. Досягненням Джо, щоб потрапити в категорію «най-най», була його заможна бостонська родина та його становище «розпорядника багатством» на Уол-стріт. На гулянках він терпіти не міг говорити про гроші та плітки. Його знали як гульвісу, який говорив в основному тільки про вечірки і гулянки, на яких він бував і на які планував сходити. Він знав всіх і все про всіх.

Я познайомився з ним у барі «Шеррі Недерленд» під час першого року мого перебування на Мангеттені. Виявилося, що він був кандидатом хімічних наук, але більше його цікавило обговорювати зі мною суспільні ідеї. Він не пішов за своїм науковим покликанням, бо, за його словами, після смерті батька йому, як єдиному синові, довелося розпоряджатися родинними статками.

Він познайомив мене з величезною кількістю жінок. Однією з них була легендарна особа. Перш ніж нас познайомити, Джо описав її як «надзвичайно привабливу, неймовірно розумну, але вкрай зіпсуту, чотири рази розлучену, востаннє з відомим юристом-міжнародником, колишню пасію містера Аллена, директора ЦРК, колишнього ЦРУ».

Джо, щоправда, не згадав, що Джин мала, мабуть, невичерпний еротичний потенціал та потребу вести світське життя. Коли я вперше прийшов з нею в «Пі Джей Кларк», популярний ірландський паб на Третій Авеню, у мене було таке відчуття, ніби я супроводжую королеву. Нескінченні «вітаю, Джин» лунали зусібіч, «це ж Джин МакКормік» - звучали коментарі, а посадили нас за стіл на шість осіб, замовлений для «важливих персон». Відразу ж до нас приєдналися якісь її друзі - обійми, поцілунки, лестощі. Вона представила мене «відомим професором доктором Яворським» так голосно, що точно почули всі відвідувачі. Відтоді я був персоною ґрата у «Пі Джей Кларку», а бурбон, який мені тоді так смакував, з’являвся на моєму столі відразу, навіть не треба було замовляти.

Саме Джин познайомила мене з Кербі. А вже Кербі познайомив мене з Ненсі, сестрою Бетіни. Було це на новосіллі Ненсі, у будинку, який вона щойно придбала на Саттон-плейс. Вона перетворила триповерховий будинок на житлові приміщення та приватну скульптурну галерею, заповнену в основному скульптурами Джакометті на верхніх поверхах.

Кербі було ледь за п’ятдесят, і його часто згадували у рубриці «Світське життя від Сюзі Нікербокер», називаючи при цьому найпо-пулярнішим холостяком у Нью-Йорку. Все, що було з ним пов’язано, завжди було перебільшено. Завжди бездоганно одягнений, невимовний звабник, він поводився, наче вугільний магнат XIX століття. Він їздив на Ролз-ройсі, а за кермом сидів шофер-британець з бездоганною оксфордською англійською, привезений разом із авто.

Дорогою на вечірку Ненсі Кербі розповів мені, що вона була «однією з Вінстонських дівчат, ну, знаєш тютюнову компанію з Джорджії» і те, що вона переїхала з Північної Кароліни на Мангеттен «знайти собі чоловіка». Він добре розумів, що Ненсі була зовсім «не моїм типом», але попросив мене бути з нею люб’язним і зробити йому «послугу» - запросити її якось на каву або на вечерю.

Коли Кербі знайомив мене з Ненсі, вона була оточена чоловіками. Вона відразу ж зацікавилася мною (як вона казала, її зачарував мій акцент) і намагалася монополізувати мене. Коли я тільки починав розмовляти з привабливою дівчиною, вона відразу ж виринала біля мене. Якби вона не була подругою Кербі, я б на неї не зважав.

Ненсі, вочевидь, не була моїм типом жінки. На ній була ексклюзивна вечірня сукня від Біла Бласа, і вона всіляко намагалася бути найкращою господинею дому, але її провінційним манерам бракувало впевненості. На вигляд вона була цілком домашня, пухкенька, з досить дивною незмінною усмішкою на обличчі, яка швидше схожа була на розчарування. У будь-якому випадку пам’ятаючи про обіцянку, яку я дав Кербі, перш ніж піти з тієї вечірки, я запросив Ненсі якось сходити разом на каву, проте вона висунула зустрічну пропозицію. Вона попросила мене скласти їй компанію на прийомі у Метрополітен Клаб з нагоди дня народження Кербі.

Я погодився.

Це було моє перше запрошення до Метрополітен Клаб. Досі я знав про це місце тільки зі слів Ютти та ще минав його, прогулюючись П’ятою Авеню.

Прийом - на сьому вечора. Там було більше сотні гостей та майже така ж кількість офіціантів та обслуги. Наступного дня колонка Сюзі вже описувала присутніх гостей: «Місіс Джон Ей Моріс виблискувала у жовтій сукні, яка чудово поєднувалася з тисячами жовтих троянд, золотими свічками та кришталевими підсвічниками. Лестер Ланін грав цього вечора блискуче, а у танці кружляли чарівні Пеггі Брокау Ей-демз у жовто-гарячій парчовій сукні, отороченій соболиним хутром, місіс Мосс Гарт (Кітті Карлайл), прекрасна у своїй сірій шифоновій сукні з пір’їнами від Білла Бласса, Місіс Джон Паркінсон у білому приталеному платті від Баленсіяга...»

Тости і промови від друзів і колег по бізнесу Кербі не припиняли виголошуватися поміж подаванням наїдків і фонтанів напитків. Останній тост випав його тітці. Вона була п’яна, не могла втриматися на ногах, а її пишне тіло, здавалося, от-от вирветься з тісної сукні. Але вона видала кілька смішків, бо щоразу, як відкривала рот, щоб щось сказати, виходила тільки гикавка.

Оркестр своїм «З днем народженням, Кербі» заглушив її тост. Досі порожній, танцювальний майданчик почав наповнюватися. Я сподівався, що Ненсі не запрошуватиме мене до танцю, але саме це вона і зробила, коли музиканти почали вигравати танґо. Танґо мені подобалося, і досі я непогано з ним справлявся, але з Ненсі виходило зовсім непросто. Вона була занадто огрядною для танґо, а ноги мала короткі. До того ж, все ускладнювалося тиснявою. Ми пересували ноги, намагаючись ні на кого не наступити. А вона повсякчас намагалася тиснутися до мене своїм пухкеньким тілом. Навіть спробувала обійняти мене за шию. Я ж, намагаючись триматися на відстані, почав робити більші кроки. У якусь мить, коли я робив крок вперед, її нога заплуталася, вона почала втрачати рівновагу і врізалася у сусідню пару, мало не зваливши її на підлогу.

Я завмер, коли побачив, хто це. Це була Ютта зі своїм чоловіком, містером Кліном. Ютта також була шокована, побачивши мене. Наші погляди зустрілися лише на мить. Я стис рота, щоб не випустити ні звуку, бо ж її чоловік міг впізнати мій голос. Ютта вмить обхопила його руками, і, ніби нічого не сталося, вони повели свій танок далі. Я притяг Ненсі ближче до себе і повів в іншому напрямку, подалі від танцювального майданчика.

Ненсі не вгавала: «Що таке, Майкле? Що ти робиш? Щось не так?»

Коли ми вибралися з танцювального гурту, я прошепотів їй на вухо, що мене сильно заболів живіт і мені негайно треба піти. Вона, однак, наполягла, що не покине мене. Вона настільки повірила, що навіть запропонувала поїхати зі мною до лікарні.

Вона й уявити не могла, чому мені раптом припекло піти.

Кілька тижнів тому Юттин чоловік мав поїхати у п’ятницю в Сан-Франциско, щоб провести вихідні зі своїм сином. Ютта попросила мене подзвонити ближче до кінця дня.

Того вечора я сидів з друзями у «Пі Джей Кларк». Десь близько десятої вечора я підійшов до телефону і набрав її номер. Несподівано на тому кінці дроту я почув чоловічий голос. Якби я був тверезим, то сказав би щось на зразок «перепрошую, я помилився номером», але на той час я вже добряче випив з друзями, тому сказав: «Можна Ютту до телефону, будь ласка?»

«Кого?!» - спитав сердитий голос.

«Ютту!»

«Хто питає!!?» - вже перейшов на крик розлючений голос.

«Ніхто!» - гаркнув я і кинув слухавку.

І тільки в той момент до мене дійшло, що це міг бути Юттин чоловік.

З Юттою ми зустрілися через кілька днів у «Правому березі». Ми сіли за столик, відгороджений від решти залу ширмою. Вона була досить схвильована. Той вечір, коли я подзвонив, думаючи, що чоловіка нема вдома, був справжнім пеклом, за її словами: «Він допитував мене цілу ніч, а потім побив... Ось чому на мені зараз ці широкі темні окуляри». Вона підняла светра і показала синці на ребрах і грудях.

Вона хотіла дещо мені переказати. «Ед сказав, що ніколи не забуде «той голос». Він повторив це неодноразово і пообіцяв пристрелити тебе, коли зустріне. Навіть не сумнівайся, Майкле, у нього є пістолет...»

Саме це і змусило мене втекти з танцювального майданчика у Метрополітен Клаб.

Я не міг спекатися Ненсі. Я запропонував довезти її додому на таксі, але вона відмовилася.

Коли ми приїхали до мене, я поставив музику і запалив вогонь у каміні. Я це зробив швидше для себе, ніж для неї. Ми сиділи перед каміном, вона присунулася до мене, сподіваючись на поцілунок. Але я був не в гуморі, до того ж, я б ніколи в неї не закохався. Мені з голови не виходили Юттині синці на ребрах, синці на обличчі, сховані за величезними окулярами.

Врешті тепло вогню і склянка Столичної зморили Ненсі. Вона попросила ковдру, вкрилася з ніг до голови і заснула.

Я пішов спати на ліжко.

Зранку вона спитала мене, чому я з нею не кохався. Я не відповів. Я не міг. Я б зіпсув їй настрій. Я нагодував її сніданком у «МакНелліз Драг Стор», кафе по сусідству, провів її до таксі і на прощання швидко поцілував в щічку.

Таким було моє побачення з Ненсі, яке я описав Бетіні як «провела ніч перед каміном», у що вона все одно не повірила.

Бетіна зателефонувала мені через кілька днів після нашої зустрічі. Ми пішли в кафе «Сентрал Парк». Вона була в піднесеному настрої.

«Отже, ти викладаєш в коледжі Гантер», - раптом сказала вона, відпивши кави.

«Звідки ти знаєш?» - не без подиву спитав я.

«Все просто, - засміялася вона. - Я виявила невихованість і прочитала лист з Гантера, який лежав в тебе на столі. Інакше я б тобі не зателефонувала, якби не знала, хто ти. Я знайшла твій номер у довіднику».

«А що сказав твій чоловік?» - щиро поцікавився я.

«Фредерік?»

На мить вона завагалася. Обличчям промайнула іронічна посмішка.

«Фредерік - велике цабе на Уолл Стріт, але вони всі, повір мені, всі - маленькі ягнятка».

Я не сподівався такого радикального зізнання. Воно мене навіть заінтригувало. Я попросив її описати сварку. Тоді я вже записував деякі свої думки і пригоди.

Ось ця розповідь, яку я надрукував після нашої зустрічі в кафе «Сентрал Парк»:

«Якщо хочеш збагнути реакцію мого чоловіка, то мушу трохи розповісти про наше життя. Фредерік - джентльмен з Бостона, нащадок пілігримів з «Мейфлавер». Я ж - з Півдня. У моїх предків інша історія. Вони приїхали в Штати з Моравії, незадовго до Громадянської війни. Один з моїх предків, Рейнолд, воював на боці Півночі, його нагородили тютюновою плантацією у Вінстон-Салемі, що в Північній Кароліні. Відтоді тютюнові плантації моєї родини стали найпотужнішими, а сімейний бізнес переріс у величезну компанію - виробника сигарет. Найвідоміші - марки «Вінстон». Для Фредеріка я була «дамою з Півдня». Вдома нас з Ненсі називали просто «вінстонськими дівчатами».

Вона змовкла. Відмахнула сигаретний дим. «Бачу, ти не палиш Вінстонів».

Вона глянула на мене, чи можна мені довіряти. Ковтнула кави і продовжила:

«Живемо ми на Парк Авеню. Така собі справжня консервативна родина, порядна і пристойна. Консьєржі багато чого бачили в нашому будинку, але ніколи не бачили, щоб ми лаялися, матюкалися чи безбожно реготали, як це зазвичай роблять нуворіші. Таку ж картину консьєрж бачив і того ранку, коли я провела ніч з тобою. Фредерік якраз виходив з будинку, дорогою на роботу, коли зустрів мене. Він, як завжди, ввічливо привітався зі мною і вирішив повернутися і «випити зі мною кави.

Можеш собі тільки уявити, яка була напружена атмосфера, коли ми зайшли до помешкання. Більше нікого не було. Бобі, наш син, був у садку. Служниця пішла за продуктами. Секретарка мала перерву. Кухарка була на кухні, у дальньому кінці квартири.

Я пройшла просто до своєї гардеробної.

Фредерік пішов за мною.

«Мені треба побути самій, - закричала я. - У мене багато роботи!»

«Можу собі уявити, люба, ти мабуть немало вже зробила».

«Отже, ти знаєш, що я була не в Ненсі, ти встиг подзвонити їй раніше, ніж я її попередила... Ай-яй-яй, Фредеріку... Неслухняна дитино, коли ж ти вже подорослішаєш... хоч трішки?» Він дивився на мене, як дитина, яку сварили за непослух.

«Але мушу віддати тобі належне, ти заслуговуєш, ти так добре зіграв свою роль перед консьєржем і ліфтером... молодець, просто молодчинка, любий...»

«Але служниця знає, що ти не ночувала вдома. Вона прийшла

о восьмій ранку. Бобі питав за тобою. Не могла прийти хоча б о пів на восьму. Що вона подумає?»

«Що ж, я тебе підвела. Ну, розлютися! Вибухни! Побий мене! Поскандалимо!»

Я б зраділа, якби він повів себе, як чоловік. Натомість він відповів: «Люба, чи не здається тобі, що ти дещо агресивна?»

«А секретарка що ж?» - спитала я.

«Вона знає, що ти ночувала в сестри».

«Гаразд, коли вона повернеться, візьму у неї розпорядок на сьогодні».

«А служниця?»

«Вона мовчатиме. Я збільшу їй платню в понеділок».

Більше я терпіти не могла. Я нібито вийшла за справжнього бостонця, а він виявився маленькою дитиною, для якої важлива думка служниці.

«А тепер можеш йти, хлопчику, тобі час на свою роботу!»

Я закрила двері йому перед носом і замкнулася зсередини».

Тридцять п’ять років по тому у Львові. Повертаючи з вулиці Коперніка на проспект Свободи, я побачив рекламний щит і не повірив своїм очам. На тлі дикого водоспаду та звабливої дівчини зображена була пачка сигарет Вінстон.

Вінстонські дівчата дістали мене у країні, про яку Бетіна навіть і не чула. Перед очима промайнули незв’язні фрагменти з минулого, ніби кадри на старій вицвілій кіноплівці. Найчіткіше пригадалася Бетіна - ось вона передає мені купку фотографій. Я цілую її, вона сідає у таксі. Ось ми з Бетіною прогулюємося зоопарком в Сентрал Парк; ось на поромі до Стейтен-айленд, горнемося, цілуємося; катаємося на каруселі в парку; заходимо і виходимо з Правого Берега; знову цілуємося, ще обіймаємося, зникаємо у дверях мого будинку...

Усі ці фото, як розповіла потім Бетіна, зроблені приватним детективом, якого найняв її чоловік.

Споглядаючи спокусливий рекламний щит із сигаретами «Вінстон», я думав - добре, що я давно кинув куріння.

Плівка крутилася далі.

Перед моїми очима постала Сюзина колонка світської хроніки.

Там повідомлялося, що «містер і місіс Фредерік Аллістер розлучилися». Наступного року у тій же ж рубриці протрубили про шлюб Бетіни з небожем колишнього президента Ніксона.

Ненсине ж життя склалося по-іншому. Вона вийшла за соціолога з Чиказького університету, заснувала для нього мільйонний фонд, а за рік він її покинув. Вона повернулася до Вінстон-Салем. На прохання Кербі я зустрівся з нею ще до від’їзду. Тоді вона мешкала у квартирі на 63-ій вулиці, всього за два квартали від мене. Я ніколи не знав, який стосунок мав до неї Кербі. Думав, вони, мабуть, родичі. Він мало не благав мене з нею побачитися: «Зроби добру справу, зустрінься з нею, відколи ви познайомилися, вона просто запала на тебе». За ту годину, що ми з нею провели разом, вона викурила чотири тоненькі сигарки і випила кілька еспресо. Голос її став сиплим, волосся поріділо, а та її посмішка, в якій було більше розчарування, ніж будь-чого, стала ще очевиднішою.

За рік чи два Кербі розповів мені, що Фредерік, колишній чоловік Бетіни, тепер теж мешкав у Вінстон-Салемі, у тому ж будинку, що й Ненсі, «надзвичайно комфортному будинку у родинному по-місті». Там у них свої служниці, кухарі та доглядальниці, усе, що душа забажає. Коли я спитав Кербі, чим вони там займаються, він гиготнув: «Вони тільки те й роблять, що говорять про тебе!»

«Я ніколи не бачив, щоб віслюк говорив, як людина, але зустрічав чимало людей, які говорять, як віслюки».

Г айнріх Г айне