Смак життя

ПРИНЦ

Я виліз з ванни і саме одягав штани, коли у двері подзвонили. Було близько дев’ятої ранку. Я натиснув кнопку, щоб відповісти. Я думав, що це Ютта. Коли вона напередодні ввечері телефонувала, то сказала, що, може, зайде, але ще точно не знає. «Роби, що запланував, а я з тобою зв’яжуся». Отже, сподіваючись, що це вона, я навіть не запитав домофоном, хто там. Ютті не треба було казати, що треба їхати ліфтом на третій поверх. Вона вже бувала в мене.

Я ввімкнув музику. Кімната наповнилася звуками мюзиклу «Грек Зорба». Цей мотив завжди піднімав Ютті настрій.

Ютта виглядала приголомшливо. Один мій приятель психоана-літик, який часто бував у Швейцарії, казав мені, що коли побачив, як Ютта входила в готель «Палац» у Санкт-Моріці, то «виглядала тоді, як королева, чоловіки не могли відвести від неї погляду».

Ютта була мого зросту, пишна жінка рубенсівського типу, з густим чорним волоссям до плечей і сяючими карими очима. Чуттєва усмішка і пухкі губи тільки підкреслювали спокусливість її тіла. Вона була швейцаркою і вже два роки була одружена з американцем. Чоловік її був главою міжнародної корпорації із штаб квартирою на Мангеттені. Він був досить відомою у вищих колах людиною і в Нью-Йорку, і у Лондоні. Також він був членом найексклюзивнішого елітного клубу, Клубу Метрополітен, що на П’ятій Авеню і 60-ій Іст-стріт. Звали його Едвард, але серед своїх світських друзів він був відомий як «Містер Чистюля», бо голив голову. Він був високий і кремезний, йому щойно виповнилося п’ятдесят два. Ютта була на двадцять років молодшою.

Спершу я думав, що вона вийшла за Еда через гроші, але то був не той випадок. Вона сама була з заможної родини. Вони мешкали на «Золотому узбережжі» Цюриха і мали розкішний будинок неподалік Санкт-Моріца. Ютта відверто зізналася мені, що її завжди приваблювали старші чоловіки. її однолітки були «розбещеними дітьми», а їй зовсім не хотілися бути для них матусею. «То була взаємна симпатія з першого ж погляду», - казала Ютта. Він був впевненим у собі чоловіком, людиною дій, владний тип, як і її батько. Він запросив її до Нью-Йорка, вона закохалася, а за декілька місяців вони одружилися і вона переїхала сюди.

Мангеттен зачарував Ютту, але з часом вона помітила, що Едвард - страшенний ревнивець. «Владний на перший погляд чоловік, - зізналася вона мені, - виявився беззахисною дитиною». На світських прийомах та вечірках, а їх було чимало, він всіляко не давав їй спілкуватися з привабливими чоловіками. Зрештою він дійшов до того, що заявив про переїзд з шикарного триповерхового будинку в Іст-севентіс до Клубу Метрополітен. «Там, - переповідала вона його слова, - живуть винятково пристойні люди, тож ти будеш у безпеці».

Цей крок був безпрецедентним. Клуб Метрополітен був ексклюзивним чоловічим клубом. Що ж до її «безпеки», казала Ютта, то Едвард цілковито помилявся. Першого ж дня, у ліфті, якийсь англієць намагався до мене загравати».

Я познайомився з Юттою у кафе «Централ Парк». Тоді я мешкав на 64-ій Іст-стріт між П’ятою і Медісон Авеню, за півкварталу від парку. Я кілька разів бачив, як Ютта сидить сама на терасі за кавою. Тоді у Нью-Йорку ще не зали про «еспресо» чи «капучіно». Якось я привітався з нею, так зав’язалася розмова. Я запросив її до «Правого берега», першої кав’ярні в іст-сайдському Мангеттені. То була досить інтимна місцина, у підвальному приміщенні на Медісон Авеню, між 68-ю і 69-ю вулицями. Дальній куток зали був відділений ширмою, тож там легко можна було залишатися непоміченими.

Там зустрічалися кілька разів, поки Ютта не погодилася завітати до мене в гості. Я мешкав в однокімнатній квартирі-студії на третьому поверсі старого, нещодавно відреставрованого будинку. Колишня квартира, яка раніше займала цілий поверх, перетворилася на три окремі помешкання у стилі студії. Моє складалося з однієї, чималої кімнати з величезним вітражем, який виходив на тильний бік будинків 63-ї вулиці. Внизу, між будинками, були садки. Мій стіл стояв перед вікном. На книжковому стелажі біля однієї із стін викладені були різні свічки у високих скляних різнокольорових підсвічниках. Навпроти висіла картина зі скелею, яку я намалював у Балтиморі. Навпроти входу - сучасна ванна. Кухні не було, тільки плитка. Такі квартири-студії були розраховані на холостяків, які зазвичай харчувалися у кафе.

Той мій приятель мав рацію, коли порівнював Ютту з королевою, яка входила в готель «Палац». Проте вона зовсім не була королевою сексу. У ліжку, коли ми збиралися кохатися, вона ніяк не хотіла, щоб я був цілком оголеним. Оголений чоловік, казала вона, нагадував їй про тіло розп’ятого Христа. У найвищий момент насолоди вона завжди виверталася набік, щоб я виливав сім’я на неї. При цьому ми обидвоє сміялися. «Ти неуважний!» - повторювала вона. Звичайно ж, тоді не було протизаплідних піґулок.

Та понад усе, як на мене, Ютті потрібен був друг. З ким повеселитися, поділитися думками, послухати разом музику. Вона любила читати і дала мені примірник «Доктора Живаго» Пастернака. Вона знала, що я спілкуюся з багатьма жінками. Мабуть, саме тому я її і приваблював, бо вона знала, що я не прив’яжуся до неї, як її чоловік. Вона навіть була не проти, щоб я зустрічався з її подругою Мері, донькою заможної родини з Лічфілдау Конектикуті. То було досить кумедно. У Мері був трастовий фонд на мільйони доларів, але з однією умовою -вона не могла ним користуватися, поки їй не виповниться тридцять п’ять. Заможні англосаксонські родини часто закладали такі трастові фонди, щоб забезпечити майбутнє своїх дітей. Але коли нас з Мері познайомили, їй було тільки тридцять. А це означало, що коли я її кудись запрошував, то саме я, як чоловік, мав платити за вечерю. У ті часи це було нормальним явищем. Іншим боком медалі цього «явища» була мовчазна згода, що жінка піде з вами після вечері. З більшістю жінок я зазвичай ішов коротким сценарієм: «Вип’ємо чогось?» або «Може, кави?» Результат завжди був однаковий. Усупереч цій звичці, я ніколи не запрошував Мері до себе.

Ютту турбувало лише те, що я міг вважати її «аморальною жінкою». Звичайно ж, я так ніколи не думав, хоча, зрештою, мені було байдуже. Проте її подружня невірність, здавалося, непокоїла її. Для власного заспокоєння вона не пропускала нагоди нагадувати мені, що я був її «першим позашлюбним коханцем».

Я почув, як ліфт зупинився на моєму поверсі. Я вийшов у коридор, щоб зустріти Ютту.

Я вже було приготувався сказати «Привіт, Ютто!», коли двері ліфта відкрилися і - ото несподіванка!

Переді мною стояла індійка у напівпрозорому сарі з довгою товстою косою, перекинутою з-за плеча. У її глибоких чорних очах під точеними бровами можна було потонути. Пристрасним голосом вона мовила: «Мій принце, дозвольте стати вашою рабою!»

«Моєю рабою..?» Така пропозиція збила мене з пантелику. Я сприйняв її буквально.

«Але це суперечить Конституції!» - відразу додав я.

Ми вибухнули сміхом. Сміялися, реготали, заливалися, як двійко дітлахів. Сміх створив ауру тісного зв’язку, ніби ми вийшли з однієї утроби.

Ми пішли до кімнати, тримаючись за руки. Я зробив музику гучніше. Мелодія, під яку Зорба танцював на пляжі, захопила нас у свій потік. Спершу повільні несміливі кроки, потім дедалі дужче ми вливалися у шалений ритм грецьких мотивів.

Врешті, у шаленому вирі океанських хвиль ми кружляли... підстрибували... гопали... відчуваючи одне одного... в полоні рухів... без сподівань... осуду... без упереджень... просто жили... плигали... пливли... кружляли... неслися... поза межі свідомості... навіть не торкаючись... тільки шалені обійми поглядів... демони краси на волю... безмежна насолода бути собою, зливатися з кимось... звільнені від гріха... чисті, як біле шовкове сарі... ширяли увись на хвилях мелодії... Вона кружляла... руки вихиляються, як у Шиви... сарі за щось зачепилося... розкрутилося-розгорнуло її до кінця... ми обоє оголені, немов новонароджені... її очі як два чорні вогні... пронизують мене наскрізь... так ми і кружляли, не торкаючись... відкривши наші душі... даючи волю хвилям життя... ввійти...

У мить все змовкло. Музика стихла. Два тіла злилися в одне.

Потім ми сиділи на підлозі, як йоги. Погляди наші і досі тонули в шалених обіймах. Я запалив фіміам.

За якийсь час вона почала розмову. Голос лився м’яко і мелодійно. Ніби у трансі, вона видавала свої думки.

«Ми кохаємо, бо ми вільні... Не буває кохання без волі... Без волі - тільки контроль і покора, а життя - обман... Моє життя вже визначене... Я була заручена від народження... У моєму краї такі звичаї... Я з ним знайома, інколи ми бачимося на людях, та насправді я його зовсім не знаю... І ніколи не пізнаю... За три місяці я стану його дружиною, його оціненою власністю... Та я хотіла відчути кохання, перш ніж опинитися в неволі. Мені потрібен був хоча б ковток свободи... Хоча б раз у житті я хотіла піти за покликом бажання...»

Вона змовкла, глибоко вдихнула фіміам... Я мовчав і слухав її, як самого Шиву. її розплетена коса вільно спадала з плечей. Перш ніж вести далі, вона нахилилась ближче до диму.

«Ти викликав в мені потребу свободи... Навіть сам цього не знаючи. .. Ми з Ілейн Брітон, яка минулого семестру відвідувала ваші лекції, часто спостерігали за вами на терасі кафе «Сентрал Парк». Ми часто вас там бачили, як ви бесідуєте з іншими завсідниками - то з палким письменником, то з «філософом», немолодим анархістом з Італії. Ваші розмови завжди такі жагучі, ти навіть не помічав, що навколо тебе твориться... Але більше ми бачили тебе з жінками... Зазвичай чоловіки чіпляються за якусь жінку і виливають на неї весь свій красномовний запас про свої досягнення, а вона тільки встигає вставляти «так», «ні» або «як цікаво». Спостерігати за жінками біля тебе - одне задоволення. Ви смієтеся, обіймаєтеся і цілуєтеся, і вам начхати на те, що можуть подумати інші».

Вона замовкла. Простягладо мене руки. Наші пальці переплелися. Вона дивилася на мене, як дитина, пустотливо усміхаючись.

«Недавно ми знову тебе побачили, у товаристві жінки з темним волоссям до плечей. З тобою вона виглядала така вільна і щаслива. Ви трималися за руки і сміялися, тому не помітили, як ми з Ілейн сіли за сусідній столик, спиною до вас. У якусь мить, може, пригадуєш, вона спитала, чи для тебе мало значення те, що вона заміжня. Ти жартома відповів: «Взагалі-то ні, але якщо ти думаєш, що має, - чого не залишаєш свою обручку вдома?» Ви розсміялися. Нам з Ілейн аж довелося прикрити рот рукою, щоб ви не здогадалися, що ми також це чули».

Вона продовжувала.

«Твоя свобода стала для мене одержимістю... Я спостерігала, як ти йдеш і приходиш, з вікна батькового кабінету, він саме в будинку навпроти твого. Мій батько - глава Індійської місії в ООН... Я не насмілювалася підійти до тебе. Я вчилася у найкращих закладах, але мене виховали підкорятися... Бути освіченою рабою, знати все, крім свободи...»

її обличчя проясніло. Я відчув, як сильніше стала пульсувати її кров.

«Сьогодні я зібрала всю свою сміливість і перейшла вулицю. Коли я тільки тиснула на дзвінок, я вже знала, що буду вільна. А наш сміх тільки підтвердив це. Я не в буквальному значенні сказала оте «мій повелителю, дозвольте стати вашою рабою». У нас в країні так кажуть, щоб висловити абсолютне кохання, тобто цілковиту покору... Самозречення! На противагу життю і свободі... Насправді я мала на увазі: «Дозволь мені відчути себе з тобою, у своїй і твоїй волі...»

«Релігія зробила сексові велику послугу проголосивши його гріхом».

Анатоль Франс