Смак життя

ЗАТРИМАННЯ

Ніч ми провели у Центральному відділку поліції за ґратами, у камері, набитій наркоманами і дрібними злодюжками. Наступного дня ми, дев’ятеро студентів і двоє викладачів, постали перед суддею. Він відпустив нас під чесне слово на умовах виконання вироку пізніше.

Понад сто студентів Гантера чекали на виході, поки ми вийдемо з зали суду. Коли двері суду відчинилися, будівлею залунало гучне «Power to the people!» - «Владу - народу!»

Не встиг я зайти до свого помешкання, коли у двері подзвонили. Це був листоноша. Він приніс мені рекомендованого листа.

Лист був від ректора коледжу Гантер. Вона повідомляла мене, що я «не допускаюся до занять, рекомендований до звільнення, і мені заборонено перебувати на території студентського містечка і коледжу».

Звичайно ж, що вже за півгодини я був там, де мене вітали студенти, які вже знали про наказ ректора і готували протест у відповідь.

Побоюючись жорстокої демонстрації, ректор дозволила, щоб поліція тримала постійні пости всередині університетської будівлі, щоб патрулювати приміщення та «здійснювати арешти за напади і вандалізм». Для допомоги поліції виділили консервативних викладачів, щоб вказували на «хуліганів». Незважаючи на ці застережні заходи, упродовж наступних двох днів виникало чимало спонтанних випадків «вандалізму». Головний каталог бібліотеки був розгромлений, у декількох частинах будівлі виникали маленькі пожежі, запускалися фальшиві сигнали пожежі. Кілька студентів спробували зламати сталеві двері до кабінету ректора і були заарештовані.

Гнівні антивоєнні виступи у студмістечках посилилися, коли Ніксон розгорнув війну, вторгнувшись у Камбоджу ЗО квітня. Студенти протестували по всій країні. Одна така подія, яка посилила антивоєнні протести по всі території Америки, відбулася у Державному університеті Кент в Огайо 4 травня.

Як і в інших студмістечках, там відбувалися диспут-семінари, сидячі страйки, захоплення університетських приміщень та масові демонстрації. Врешті студенти підпалили будівлю «ROTC»³². Національна гвардія Огайо, яку губернатор викликав напередодні, застосувала сльозогінний газ, щоб вигнати студентів з їдальні, де вони проводили мітинг проти війни в присутності військ на території студмістечка.

Застосувавши сльозогінний газ, Гвардія змусила студентів покинути приміщення.

На вулиці протистояння тривало. Тримаючись на відстані, студенти скандували «Геть свиней зі студмістечка!» та жбурляли каміння і пляшки, хоч мало які і долітали. Тоді гвардійці відступили, повернувши назад до їдалень. Натовпу, який вже розрісся до кількох тисяч, здалося, що сутичка закінчилася.

Проте, як повідомили газети, «раптом близько 12 військових повернулись на 180 градусів, підняли свої рушниці і вистрілили в натовп, вбивши чотирьох неозброєних студентів, найближчий з яких був на відстані щонайменш футбольного поля». Тринадцять студентів поранили. Шок у відповідь прокотився усіма студмістечками країни.

У певному розумінні психологічне підґрунтя для «Кентської різні», як її потім охрестили, підготувала сліпа ненависть прово-єнних консерваторів до антивоєнних демонстрантів. Ця ненависть вилилася у зверненні губернатора штату Огайо, який і викликав Національну гвардію до Державного університету Кент. За день перед вбивствами він назвав мітинґувальників «найпаскуднішими людьми, яких ми прихистили в Америці. Ми викорінимо цю проблему. Ми не лікуватимемо симптоми».

Я відчув цю ненависть на власній шкурі. Побачивши мене у Гантері після виходу з в’язниці, один мій колеґа-консерватор, зазвичай «приємний хлопака», гаркнув на мене: «Я сподівався, ти залишишся за ґратами назавжди!» І він не жартував! На мітингу зі студентами як антивоєнних, так і провоєнних поглядів, на якому я виступав, він накинувся на мене, ніби я був заклятим ворогом Америки, називаючи мене «аґентом-провокатором».

У Гантері новини про вбивства у Кентському університеті зустріли із гнівом і обуренням. На кількох поверхах заклали сльозо-гінні бомби, відрізали телефонні лінії, запустили фальшиві сигнали пожежі, розгромили протипожежні шланги.

Більшість мітингувала у вестибюлі навколо чотирьох студентів, обмотаних бинтами з червоними плямами: вони лежали по центру, вдаючи чотирьох убитих студентів з Кентського університету. У «Дейлі Ньюз» на першій сторінці вийшла фотографія у траурній рамці. У цьому номері були ще фотографії студентів з Гантера та інших комунальних коледжів під час їх маршу до ООН та як вони розбивають дорогою вітрини.

На національному рівні, через тиждень після різні у Кентському університеті, понад 100 000 демонстрантів проти війни зібралися у Вашингтоні, щоб протестувати проти розстрілу студентів в Огайо та вторгнення в Камбоджу. Поліція оточила Білий Дім автобусами, щоби мітинґувальники не підійшли занадто близько. Водночас Національна студентська асоціація закликала до загальнонаціонального страйку. Газети повідомили, що «участь взяло понад 4 мільйони студентів і учнів старших шкіл».

За десять днів після Кентської різні білі поліцейські вбили двох чорношкірих студентів та поранили ще дев’ятьох у Джек-сонському державному коледжі у Джексоні, Міссісіпі. Це зробило антивоєнний рух ще радикальнішим. «Чорні пантери», які вважали, що ненасильницькі методи руху за громадянські права не виправдали себе, пропагували «революційну війну» проти американської системи. «Везермени»³³, організація білих Нових лівих на антиімперіалістській та феміністській платформі, видали «Декларацію воєнного стану» проти уряду СІЛА. Вони розпочали кампанію бомбування, націлену на урядові будівлі і великі банки. Окремі особи, не пов’язані з войовничими організаціями, почали формувати власні «революційні одиниці». Більшість радикалів у той час, здається, вважала, що сучасну державу, «організацію насильства», як її правильно називали, можна здолати шляхом насильства знизу. Це, без сумніву, підтверджували Французька та Більшовицька революції, проте більшість планованих революцій такого типу вилилася лише у нетривалі бунти. Мені ця думка видавалася утопічною, та вона захопила багато молодих і гарячих голів. У такій «революційній атмосфері» навіть я часом починав думати, що все можливо. На щастя, мені вдавалося протистояти і у двох випадках запобігти катастрофі.

Ми, я та близько двадцяти студентів, впертих радикалів, зазвичай зустрічалися у мене, щоб обговорити заходи на наступний день. Більшість з цих заходів стосувалася коледжу Гантера та вуличних демонстрацій. Всі могли подати ідею, яку потім обговорювали і лише після одностайного схвалення могли втілити в життя. На одній такій зустрічі, після стрілянини у чорношкірих студентів у Джексонському університеті, один з нас запропонував викрасти Геппі, дружину губернатора Рокфеллера. То була б легка здобич, адже щодня зранку вона сама вигулювала свою собачку Центральним парком. Цю ідею не прийняли, засміявши, адже «ми б тільки зробили послугу губернаторові». Ходили чутки, що у нього була інтрижка з жінкою, яка допомагала йому писати його книгу. Чутки підтвердилися. Через два роки він помер у ліжку своєї коханки просто посеред любощів. Законодавці з Нью-Иоркської держасамблеї жартували з цього приводу, що «Рокфелер думав, що кінчає, і кінчив назавжди». Як типово для нью-йоркських політиків! Трагедію сприймали як фарс.

Інша пропозиція, яку висунув найбільш войовниче налаштований член нашої групи, полягала в тому, щоб спалити будівлю Ради закордонних справ, яка містилася на Парк Авеню, якраз навпроти коледжу Гантера. Рада була ідеологічним центром істеблішменту. Через те, що пропозиція не отримала одностайного схвалення, Рада - і ми - були врятовані. Було б занадто очевидно, хто це зробив.

Один з моїх студентів останнього курсу, Крістофер, створив власну «революційну ланку». З трьома іншими студентами він мало не спалив філію Банку Чейз Мангеттен на розі 64-ї вулиці і Медісон Авеню, всього за квартал від того, де я живу. Коли вони прибули на місце, їх відразу ж оточили агенти ФБР. Один з учасників їх «революційної одиниці» працював інформатором під прикриттям.

Врешті-решт те, що держапарат вдався до допомоги таємних агентів, щоб розкрити войовничі організації, обеззброїло революційний рух. Більшість його лідерів була зрештою арештована. Навіть «Чорні пантери», найбільш войовниче налаштована організація, незчулися, як пропустили у свої лави спецаґента. Виявилося, що агентом ФБР був їх скарбник.

Останнім часом у газетах з’явилася нова інформація про діяльність ФБР. Ці повідомлення отримали згідно з Законом про свободу інформації, і вони були опубліковані в мережі 13 вересня 2010 року. У них йшлося про те, що містер Ернест К. Візерс, афроамериканець, відомий як найвидатніший фотограф-правозахисник, виявився штатним інформатором ФБР. Він був знаним і серед чорношкірого, і серед білого населення. Славу свою він здобув, поміж інших своїх звершень, зробивши світлину превелебного доктора Мартіна Лютера Кінга молодшого, як той їде на одному з перших десеґреґованих автобусів у Монтго-мері в штаті Алабама. Його авторству належить і ще одне фото чорношкірих прибиральників каналізацій, які несуть плакат з написом «Я - людина» на виступах у Мемфісі. Він був єдиним фоторепортером, який знімав весь судовий процес про вбивство чотирнадцятилітнього чорношкірого хлопчика Еммета Тілла у Міссісіпі у 1995 році.

Йому довіряли найвищі лідери правозахисного руху, зокрема й сам доктор Кінг. У той самий час він зустрічався з агентами ФБР, надавав їм фото і викривальні подробиці про заплановані демонстрації і марші, про політичні переконання лідерів право-захисного руху, про їх статеві зв’язки і навіть про номерні знаки автівок, якими вони мали їхати. Він був у 306-му номері готелю «Лоррейн», номері доктора Кінга, у ніч його вбивства.

Через півроку ув’язнення Крістофер нарешті постав перед судом. Я написав йому рекомендацію. Адресував її Його честі Гарольду Бірнсу, судді Верховного Суду штату Нью-Йорк.

«Ваша честь,

Цей лист я пишу на захист свого студента містера Крісто-фера Тренкля, який відвідував мої заняття у коледжі Гантера перед тим, як бути заарештованим.

Сказати, що я був шокований, коли дізнався про те, що Крістофер пов’язаний з невдалим правопорушенням, означає нічого не сказати. Я не міг повірити своїм вухам тому, що я знав Крістофера як одного з найсвідоміших і найврівноваженіших студентів. Він був старанним, чуйним і вкрай відповідальним студентом, з очевидною консервативною манерою поведінки. Відповідно, можу тільки зробити висновок, що його правопорушення є відхиленням від його звичного способу мислення і моделі поведінки. Крістофер, як і вся молодь сьогодні в Америці, живе у надзвичайно неспокійний і заплутаний час. Будучи урівноваженим, він, однак, піддавався зовнішнім впливам, деструктивній спокусі, перед якою всі ми часом не можемо встояти. Але він розплатився за це під час перебування у в’язниці після арешту, де він мав змогу переоцінити і проаналізувати свій вчинок.

На моє глибоке переконання, справедливе правосуддя заради інтересів нашого суспільства найкраще проявиться, якщо суд звільнить Крістофера, а отже, надасть йому нагоду зробити свій позитивний внесок на благо нашого стурбованого суспільства».

Суд таки випустив його на свободу. Наступного дня ми зустрілися в «Ля Ґулю», модному французькому ресторані на східній 71-й вулиці. Ми ділилися спільними тюремними переживаннями - він з досвіду «демократичної» американської тюрми, а я - з німецької в’язниці нацистів. Можна сказати, що різниця у ставленні до ув’язнених була невеликою. Але його добре годували, і він мав змогу користуватися послугами адвоката і суду.

Я знав Крістофера як дійсно найбільш чуйну людину. Саме його обличчя випромінювало спокій і добро. Воно було схоже на лице Іс-уса, зображеного на «Тайній вечері». Але тепер Крістофер був вже не той. Півроку у тюрмі зі злочинцями зробили його суворішим. Коли до ресторану заходили дорого одягнені відвідувачі - чоловіки з дипломатами і жінки у вбранні від Ґуччі - він раптом запитав мене: «Що ми зробимо з усіма цими козлами після революції?»

Янгольське обличчя Крістофера змінилося на лице тюремного наглядача. У відповідь на моє пояснення, що мета сучасної революції не повинна полягати у помсті, він обізвав мене «ганчіркою». «Вам, професорам, бракне відваги до революції, - сказав він. -Мабуть, ви боїтеся втратити свою ставку, правда?»

Він не знав, що мене усунуто і рекомендовано на звільнення, незалежно від моєї ставки. Не було змісту продовжувати нашу розмову. Він був з іншого світу. Тому я запропонував зустрітися іншим разом. Пішов я з гіркою думкою: «Чи називатиме Крістофер і мене козлом після революції?»

Ця думка не полишала мене дорогою до адвоката. Звали його Джеральдо Рівера. Він підійшов до мене напередодні, після зустрічі студентів з ректором Гантера. В актовій залі набилося понад три тисячі студентів. Ректор спробувала завоювати прихильність студентів - противників війни, сказавши, що вона визнає їх право на проведення антивоєнних демонстрацій і що вона, разом з іншими ректорами коледжів і університетів підписала спільного листа до президента Ніксона, висловлюючи свій протест проти війни.

Але, як пізніше описав історик цих подій, що можна легко знайти сьогодні в інтернеті, «коли її попросили знову допустити сім студентів до навчання та поновити професора Яворського на посаді, вона відмовила, апелюючи тим, що такий вчинок буде цілковитою пародією». Історик продовжує: «Професор Яворський, який став символом підтримки «Народної коаліції» викладачами, взяв мікрофон, чим викликав тривалі оплески. У своєму слові він не шкодував ректора, звинувачуючи її у просторікуванні, «ліберальному словоблудстві», хоча насправді вона порушує основні права студентів Гантера».

Я, вочевидь, не мав підстав її «шкодувати». Я звинуватив її у дволикості, опортунізмі і обмані. Беручи до уваги, що вона колись була монашкою-кармеліткою, перш ніж прийшла в мирське життя, одружившись з бізнесменом, я завершив свій виступ словами: «Я не маю до вас анітрохи жалю! Колись ви служили Богові, а тепер служите воєнній машині!»

Попри тривалі оплески на мій виступ, я все ж помітив, як її обличчя скорчилося від болю. Це додавало мені тільки гіркоти. Але часу на сентименти не було. Студенти лавиною посунули з актової зали, щоб знову захопити коледж. Саме під час цього блокування будівлі коледжу Джеральдо Рівера і підійшов до мене. Він назвався «адвокатом руху», «членом об’єднання молодих радикальних юристів, які безплатно захищали арештованих студентів». Він дуже хотів взяти мою «справу з затриманням», про яку прочитав в «Нью-Йорк Таймз». Ми погодилися зустрітися, щоб «випрацювати стратегію».

Зустрілися ми наступного дня у ресторані «Правий берег». Я ознайомив його з обвинуваченнями ректора. Вона винуватила мене в «І. Підбурюванні студентського бунту. 2. Поведінці, неприпустимій для професорсько-викладацького складу: барикадував ліфти, керував захопленням їдальні та книгарні Гантера, організував демонстрацію проти поліції, яка охороняла коледж Гантера; відмовлявся рухатися і барикадував двері, плюнув на декана Вейла». На підставі цих звинувачень вона рекомендувала звільнити мене з коледжу Гантера.

Ми з Джеральдо мали обговорити спільну стратегію, як реагувати на ці звинувачення, але він поспішав на інші справи. «До того ж, - додав він, - я знаю, що роблю. Я зателефоную тобі за кілька днів і введу в курс справи».

Він звучав войовниче і впевнено в собі, але протягом наступних кількох днів так і не зв’язався зі мною. Часу перейматися цим не було. Щодня я приходив до Гантера, незважаючи на рішення ректора, що мене «усунуто і заборонено перебувати на території коледжу Гантера». Я проводив неофіційні заняття та координував участь студентів Гантера у спільних з іншими коледжами міських демонстраціях, які ставали дедалі частішими і агресивнішими. Водночас я писав статтю для «підпільної преси» про «Суспільно-психологічні передумови свободи». Основною її думкою було те, що скинути чинну владу шляхом революції - це лише частина вирішення проблеми. Процес здобуття політичної свободи, стверджував я, повинен супроводжуватися процесом набуття особистої свободи, без чого вільне суспільство просто немислиме. Лише вільні люди складають вільне суспільство.

Минуло п’ять днів, а від Джеральдо новин так і не було. Крім того, прийшов лист від Ірени.

Починався він типово:

«Михайле!

Сьогодні я отримала твого листа з чеком на сто доларів, аліментами за травень. Дякую. Може, тобі буде цікаво, що зараз я працюю головною медсестрою в лікарні “Синай ”».

Далі йшла справжня мета листа.

«Мені шкода, що тебе арештували і викинули з Гантера. Мої сусіди розповіли мені про все це, як про сенсаційну новину.

Чому б тобі не залишити цей ідіотизм молодим (бо мудра людина так не робить) і почати жити відповідно до свого віку і статусу. Ці дурні революційні ідеї ще ніколи нікому не допомагали і ніколи допоможуть. Ми, І ОСОБЛИВО ТИ, не маємо права скаржитися на Америку. Ти отримав чимало стипендій, щоб здобути освіту, ЗАБУВ???!! Я знаю, ти будеш на мене гніватися і скажеш, що це не моя справа, але мені так прикро за тебе. Я не можу спокійно дивитися, як ти руйнуєш своє життя ідіотськими вчинками і викреслюєш усі ті роки своєї, і моєї, важкої праці. Що ж, що сталося, те сталося, але я сподіваюся, ти якось зможеш позбутися всього цього. Напиши, що ти плануєш робити!!! Повідом мене, якщо будеш міняти квартиру або телефон. Ти плануєш залишитися в Нью-Йорку?

До побачення,

Ірена».

Я отримав чимало листів від українських емігрантів, але від Ірени я нічого навіть не чекав. Деякі листи кляли мене за «ненависть до Америки», дехто питав, «чиїм я був агентом»? Ще дехто засуджував мене, називаючи «ганьбою для України». Останнє, мабуть, було тому, що в «Нью-Йорк Таймз» згадали про моє українське походження. Всі вони, разом з Іреною, подумали, що все, що я роблю, було націлене проти Америки. Проте я був більш ніж переконаний, що всі мої вчинки лише заради Америки.

Я цілком серйозно сприймав своє набуте громадянство. Воно дало мені права і наклало на мене обов’язки боротися проти системи, яка стала для свого народу паразитом, системи, яку навіть консервативний президент Ейзенгауер, застерігаючи, назвав «військово-промисловим комплексом». Радикальний рух, частиною якого я був, як і мільйони інших, мав спрямованість не тільки проти війни. Він також боровся за звільнення чорношкірих і жінок. І, між іншим, успішно. Темношкірий президент Сполучених Штатів і жінки з високими позиціями у владі і бізнесі були б немислимими без цього руху.

Цей рух також змінив структуру і завдання коледжів і університетів. Наприклад, у Гантері скасували самочинну Вчену раду. Натомість з’явився Сенат, до якого входили представники від викладачів, студентів, офісних працівників і технічного персоналу. Сенат має повноваження приймати рішення щодо «важливіших» і «дрібних» питань. Пам’ятаю, як під час перших засідань Сенату, членом якого я був, представник студентів запропонував об’єднати туалети для викладачів і студентів. Більшість представників професорсько-викладацького складу була категорично проти, адже досі викладацькі туалети були закритими для студентів. Я підняв руку і сказав, що я буду проти цього рішення тільки тоді, коли доведуть, що хімічний склад сечі викладачів і студентів різний. Сміх дещо розрядив напругу. Провели голосування. І пропозицію студентів прийняли.

Лист від Ірени мене засмутив. Вона мала рацію, стільки допомагала мені в навчанні. А я приніс їй стільки болю своїми походеньками і розлученням. Зараз вона хвилювалася, що я не зможу платити її утримання, та й, мабуть, щиро за мене переживала. Може, її питання, чи планую я залишитися в Нью-Йорку, означало, чи не планую я переїхати назад до Балтимора?

Я почувався так, ніби мені наснився поганий сон ще до того, як я заснув.

Гучний стукіт у двері розбудив мене!

«Поліція???» Я вискочив з ліжка.

З-за дверей почувся жіночий голос.

«Це я, Маріан, ваша сусідка. Я зі своїм новим приятелем. Хочу, щоб ти з ним познайомився».

О третій ночі???

Звали його Дік, випускник юридичного факультету в Слі, син відомого психоаналітика в Конектикуті. Він мав контору на Меді-сон Авеню. Обличчя його випромінювало ледь помітну впевненість і життєрадісність, яка особливо помітна була в його блискучих голубих очах. Голос створював враження ввічливого успішного адвоката.

Від Маріан він вже дізнався, що мене усунули і рекомендували до звільнення і що мою справу вів «адвокат руху».

«Справді? - спитав він. - Ти довірив своє життя в руки революційного адвоката? Твоя справа досить серйозна. Ти що, хочеш її програти?»

Він запропонував взяти мою справу. І оскільки я був другом Маріан, то й оплату з мене брати він відмовився. «Можеш вважати це, - сказав він, - допомогою від Маріан».

Наступного дня я сидів в кабінеті Діка, аби підписати довіреність, щоб він представляв мої інтереси в суді.

Через три тижні Дік зателефонував мені і повідомив, що «Рада розслідувань» визнала моє усунення «безпідставним», а рекомендація до звільнення суперечила правам викладача на ставці. Єдине, що мені треба було зробити, це написати письмове вибачення деканові Вейлу за те, що плюнув йому в обличчя.

Ще через тиждень я зателефонував Ірені, щоб сказати їй, що зможу і далі платити її утримання і подякував за турботу про мене.

«Не треба мені дякувати, - сказала вона. - Якщо чесно, мені не було тебе шкода, бо я думала, що якщо тебе викинуть з Гантера, це дещо остудить твоє лібідо».

«То навіщо ти написала того листа?»

«Все просто... ти що, не здогадуєшся? Ти - революціонер, правда ж? Ти завжди таким був. Революція, яку ти затіяв у нашому шлюбі, розвалила його», - сказала вона.

Краще і не скажеш. її глузливі насмішки змусили мене відчути себе бешкетливою дитиною. Від неї я на це явно заслуговував.

«Ти і далі не розумієш? Що ж, скажу тобі. В «Синаї» до мене прийшли з ФБР Тому я написала того листа на лікарняних бланках. Більшість з того, що там було, продиктували мені агенти ФБР».