Смак життя

МАГІЧНА ЛІТЕРА

Тоді мені було дев’ять - через рік мене відішлють до Львова вчитися в четвертий клас. Була середина літа, час, коли у моєї матері було найбільше відпочивальників. Мандрівна стара циганка, побачивши людей з міста, зайшла і запропонувала поворожити їм на долоні за п’ять грошей, вартість яйця. Деякі відпочивальники захоплено пристали на її пропозицію.

Я заворожено спостерігав за циганчиним гаданням. її карти, здавалося, були старіші за неї саму. Вони були настільки засмальцьовані і потерті, що важко було розрізнити, де король, а де королева. Вона ворожила, не затинаючись. Тільки деколи замовкала на мить, приглядалася до карт і перетасовувала їх, ніби перевіряючи, чи не обдурюють вони її. її старече зморщене обличчя додавало ваги до її слів. Одним вона напророчила багато грошей і слави, іншим - хвороби і одужання. Інколи, коли всі карти випадали чорні, вона їх швиденько вигинала і знову перетасовувала.

Я стояв там з відкритим ротом, зачарований її руками, які роздавали карти, ніби невагомі пташині пір’їнки. У той же час я намагався зловити кожне її слово. Коли вона закінчила своє ворожіння для відпочивальників, глянула на мене. її глибокі чорні очі ніби пронизували мене наскрізь. Чи дійсно вона могла передбачити моє майбутнє? Сама думка про це мене лякала, я вже хотів піти, але під її поглядом ніби закляк на місці.

«Не бійся... підійди... як тебе звати? Давай прочитаю твою долю», - сказала вона.

її м’який голос заспокоював мене, і разом с тим я не мав певності, чи довіряти їй. Нас, дітей, вчили, що цигани - хитрі, підступні і брехливі.

Але все одно я простягнув їй свою руку.

Вона уважно обдивилася мою долоню, поводила вказівним пальцем по лініях, глянула на руку з боків і, підвівши погляд, сказала: «Ти проживеш довге і цікаве життя, але...»

На «але» вона замовкла. На мить вдивившись в моє обличчя, вона знову стала вивчати долоню. Вона крутила її, перевертала, ніби шукала щось, що заховалося глибоко і не хотіло показуватися.

У той момент її мовчанки мені було ніяково. Невже щось було не так? Чи було моє майбутнє похмурим?

Я спитав її.

Вона ніби не чула мене. Мабуть, вона відчула мою ніяковість. Вона погладила мене по руці, немов заспокоюючи.

«Все буде гаразд... ти поїдеш у різні місця... великі міста... довгі мандрівки... мати чекатиме на тебе...»

Вона згадала ще декілька подій, які мали відбутися, але я був неуважний. Я був замалий, щоб сприймати все це серйозно. До того ж я почав думати, що вона, мабуть, дурить мене, бо як можна було читати долю з долоні, якщо там нічого не написано?

Дивно, але навіть через кілька десятків років після того випадку, зіткнувшись з певними подіями, я згадував стару циганку і її слова: «Ти проживеш довге і цікаве життя, але...» - і як вона замовкла на тому «але». Вона не помилилася про «довгі мандрівки», «великі міста», «пригоди», «мати чекатиме». Але у моєму житті були і захопливіші події: в’язниця, втеча, дебоші, пропозиції стати шпигуном, антивоєнні демонстрації, арешти, «вільне кохання», лист від Ірени, продиктований ФБР. Можливо, стара циганка і згадала б деякі з них, якби не замовкла на тому «але». Так само можливо і те, що вона про них і згадала, але я не хотів їх чути або не зрозумів.

В будь-якому випадку, незважаючи на її дар передбачати майбутнє, я впевнений, що вона б нізащо не могла передбачити, що моє життя змінить проста англійська літера «Н». Вона надала моєму життю абсолютно нового виміру і наповнила його зовсім новим змістом. Важко сказати, чи була ця зміна на краще чи на гірше. Щоб відповісти на це питання, довелося б прожити ще одне життя. Як би там не було, без цієї літери «Н» моя життєва мандрівка пролягла б іншим маршрутом. Я б не був там, де я є зараз. Без неї я б не написав цієї книги, а якби й написав, то вона б однозначно мала інший сюжет.

Я почав готуватися до того, щоб розпочати свій меблевий бізнес. До кінця квітня я вже все спланував: приміщення, яке я думав винаймати - досить немалий колишній гараж, недалеко від дому, і запевнення про позику у п’ять тисяч доларів від мого тестя. Я планував відкрити цех серед літа і зосередитися на перетяжці старих антикварних диванів і фотелів, чого поки не робила жодна меблева компанія. Як на мене, для початку це була перспективна ніша, що дозволила б розвинути клієнтуру, яка б могла платити за надзвичайно високоякісні товари.

В той же час я вчився у коледжі Мак-Кой, на вечірньому відділі університету Джона Гопкінса. Навчальний курс закінчувався у середині травня, і це мав бути мій останній курс, адже я збирався зайнятися бізнесом.

Під час однієї лекції десь наприкінці семестру точилася запальна суперечка про переваги демократії і комунізму. Досі я ніколи не брав участі у дискусіях на заняттях, бо вважав, що моя англійська ще недостатньо хороша.

Цього разу я підняв руку.

Я почав. Багато поглядів звернулось у мій бік. А те, що я сказав, ще більше розпалило дискусію. В кінці лекції викладач (я досі пам’ятаю його ім’я - містер Келлі) затримав мене і сказав, що вважає мої зауваження «вкрай цікавими». Потім він розпитав мене, звідки я, і в кінці запитав, чи не планую я продовжити навчання на стаціонарі. Я відповів: «Ні, я планую зайнятися меблевим бізнесом». Він побажав мені успіху і порадив брати більше участі в групових обговореннях.

Тільки після закінчення семестру думка про стаціонарне навчання запала мені в душу. її маленькі зернятка засіялися мені в голові і розрослися, попри мою волю, настільки, що я пішов до Приймальної комісії розпитати, як стати студентом стаціонару.

Тамтешній працівник був дуже люб’язним. Він запитав мене, звідки я. «З України», - сказав я. «А, Росія!» - додав він. Він щиро здивувався, що українці - це не росіяни. У ті часи більшість американців вважала, що це одне й те ж. Цю думку запустив Джон Кеннан, відомий державний діяч, який сформулював політику «стриманості» щодо СРСР. Він стверджував, що Україна була те саме, що Техас для Сполучених Штатів.

Нарешті працівник приймальної комісії попросив показати йому мої оцінки. Оцінок було три: позначені літерами латинського алфавіту «F», «В» та «А». В університеті була п’ятибальна система оцінювання. «А» - найвища оцінка «відмінно», «В» - «добре», «С» - «задовільно», «/.)» - зараховано», та «F» - «незадовільно».

Я пояснив йому, що одне «незадовільно» я отримав тому, що вирішив не відвідувати цей предмет після двох занять. Мій словниковий запас в англійській був ще замалий для курсу з економіки. Він тільки посміявся, коли я розповів йому, що слово «velocity» (швидкість) стало останньою краплею для прийняття рішення відмовитися від цього предмету. Я не знав значення цього слова і поки знайшов його у своєму англо-німецькому словнику, то вже безнадійно відстав від викладача. Я собі подумав, що якщо я не відвідував занять і не складав екзамену, то ніякої оцінки за цей предмет мені не записуватимуть.

Його також вразило моє «відмінно», бо сказав, що знає викладача того предмету як надзвичайно вимогливого. Але, щоб побачити, як воно мені піде далі, він запропонував піти на літні курси і після них знову прийти до нього. Тоді він би мав вирішити, чи підходив я для вступу на стаціонар.

Курс цей тривав два місяці. Заняття відбувалися протягом дня, а тому моїй роботі на меблеву компанію «Кастом» це ніяк не перешкоджало.

Нас у групі було дев’ятеро, заняття проходили в аудиторії для семінарів. Ми сиділи у зручних дерев’яних кріслах навколо масивного стола. На чолі столу сидів викладач - доктор наук, професор.

Через чотири тижні ми складали письмовий екзамен. За кілька днів викладач прийшов, приніс «сині книжечки» з оцінками і роздав їх. Коли я побачив свою оцінку, то відразу ж перевернув її догори ногами, щоб мої сусіди не побачили. Я був шокований, мені було соромно і принизливо. Протягом усієї лекції я сидів, як мумія, не тямлячи, про що взагалі йшлося, але не знаходив відваги встати

і піти. «Щойно закінчиться лекція, - думав я, - і вибіжу, щоб мене більше і близько не бачили в тому університеті».

Я помітив, що сусід зліва допитиливо на мене поглядав. Це був розумний єврейський хлопець із Західного Балтимора. Якось ми з ним добряче порозмовляли за кавою у студентському кафетерії. Щойно лекція закінчилася і я вже вставав, він швидко спитав: «Що таке, Майкле?»

Голос його був стурбований. Муть, він помітив вираз гніву, сорому і відрази на моєму обличчі.

«Ось що!» - розгнівано відповів я і посунув йому під ніс синю книжечку.

«Вітаю!» - вигукнув він так голосно, що деякі студенти, які хоч і були вже на півдорозі до виходу, зупинилися і оглянулися на нас.

Його «Вітаю!» мене остаточно розлютило. То був не найкращий час для грубих жартів. Він ніби насипав мені солі на рану. За що така жорстокість? Мені захотілося заїхати йому кулаком, але хтось збоку зупинив мене: «Майкле! Ти не розумієш? Це найкраще, що могло з тобою статися!»

Мабуть, літера «Н» означала щось інше, ніж я зрозумів.

За відомою мені шкалою оцінювання «А» означала найвищу оцінку, a «F» - найнижчу - нездачу. Оцінка в моєму табелі була «Н» - літера, яка в латинському алфавіті йшла після «F». Логічно, чи швидше за ситуацією, я зробив висновок, що ота «Н» означала повний провал - оцінка, якої вартує лише повний дебіл.

А виявилося все навпаки! Цю оцінку нечасто ставили, тільки у випадках, коли студентська відповідь чи контрольна робота була набагато вищого рівня, ніж на «відмінно». Від англійського «HONOR» - відзнака.

Ота вирішальна магічна літера «Н» поховала мою мрію стати вільним, розпочавши свій бізнес. У львівській гімназії нас вчили, що «вільними нас роблять знання». Пан Коваль, мій опікун, який врешті виявився моїм справжнім батьком, постійно мені вселяв цю думку. Та літера «гаш» розбудила моє дрімаюче виховання.

Я став повноцінним студентом.

Хіба не правда, що майбутнє починається в минулому?

«Для любові не існує вчорашнього дня, Любов не думає про завтрашній».

Генріх Гайне