Смак життя

ОБЛОГА ГАНТЕРА

Іммануїл Кант, філософ, який народився у 1724 році у Кенігсбергу, тоді місті у Пруссії, був найбільш передбачуваним. Кажуть, що коли він виходив на свої щоденні прогулянки містом, люди могли звіряти годинники. Можна припустити, що людина, яка народилася, прожила все життя і померла у тому маленькому містечку, ніколи не виїжджаючи за його межі, мусила б бути обмеженою або провінційною інтелектуально. Проте він став мислителем, чиї погляди мали значний вплив на XIX і добру частину XX століття.

Ми почали обговорювати погляди Канта тиждень тому під час заняття з політичної філософії. Сьогодні, 19 березня 1970 року, ми мали продовжити нашу дискусію щодо його «Вічного миру»²⁹. Кант став першим мислителем сучасності, який розглядав передумови, необхідні для припинення воєн і встановлення тривалого миру.

Не встиг я сісти за свій стіл, коли один студент підняв руку.

«Як би ви пояснили, - спитав він, - що Кант проголошує право на свободу, рівність і щастя у вашому розумінні, але разом з тим він заперечує право бунтувати проти уряду, який зазіхає на ці права?»

«Глибоке питання, - сказав я. - Тут очевидна супереч...»

Я не закінчив речення. Несподівано двері в аудиторію відчинилися. Забігли схвильовані студенти з мого курсу «Теорія революції», хлопець і дві дівчини, Ерік, Робін і Даян.

«Майкле, ти нам потрібен!» - закричав Ерік.

Усі погляди, а нас в аудиторії було сорок осіб, обернулися до нього.

Явно щось трапилося. Навіть ректор коледжу не мав права переривати заняття посередині.

«Навіщо я вам потрібен?» - спитав я, не впевнений, як реагувати.

«Щоб виступити на антивоєнному диспут-семінарі!»

«Диспут-семінари», зокрема проти В’єтнамської війни, так звані «teach-іп», - це були такі собі заходи, організовані студентами у студмістечках без схвалення керівництва коледжу чи університету. На відміну від офіційних лекцій чи семінарів, диспут-семінари були неструктурованими, провокативними, натхненними і відкритими для всіх охочих. Основною їх метою була антивоєнна кампанія, проте там також піднімали такі суспільні питання, як економічна нерівність, роль корпорацій у війні, бідність, расова дискримінація, військовий призов у студмістечках, рівень викладання, участь студентів у житті коледжу та ін. Хоча основною метою таких диспут-семінарів було вжити радикальних заходів проти війни.

Перші диспут-семінари були організовані у 1965 році в Мічиганському університеті в Ен Арбор, а згодом в Університеті Берклі, штат Каліфорнія. Під керівництвом організації «Студенти за демократичне суспільство» диспут-семінари та антивоєнний рух поширилися по всій Америці. Перші диспут-семінари на східному узбережжі були організовані студентами Колумбійського університету в Нью-Йорку у 1968 році. Диспут-семінари супроводжувалися так званими «сидячими страйками» - блокуванням кабінетів і корпусів. Усі ці заходи зрештою призвели до закриття усього Колумбійського університету та вимогами, щоб університет порвав усі зв’язки з великими корпораціями, причетними до заробітків на війні. У відповідь на це адміністрація викликала поліцію. Брутальна поведінка поліції закінчилася масовими арештами, численними пораненнями та одним загиблим студентом.

Дотепер коледж Гантера та решта шість коледжів, що входили до Нью-Йоркського Міського університету, ніяк не були задіяні в антивоєнний рух. Взагалі влада вважала, що комунальні коледжі, відомі як «Гарварди для незаможних» через свою низьку оплату, ніколи не бунтуватимуть. Заворушення та захоплення студентських містечок були привілеєм виключно «розбещених багатих синків» з Колумбійського університету.

я так чи інакше спілкувався зі студентами і на заняттях, і поза ними, тож знав, що у Гантері також планується диспут-семінар.

Але все одно, коли Ерік загукав: «Майкле, нам треба, щоб ти говорив на антивоєнному диспут-семінарі!», - я був захоплений зненацька. Я не міг просто піти з заняття і покинути студентів. Єдиним виходом вирішити цю суперечливу ситуацію було голосування. Понад тридцять студентів проголосували за те, щоб піти зі мною на мітинг.

Я досі добре пам’ятаю, як почувався, коли спускався ліфтом з дев’ятого поверху до «commons», як називали кафетерій, де проходив диспут-семінар. Я вважався одним з найцікавіших лекторів в коледжі. Студенти залюбки йшли на мої лекції через мої погляди, манеру подачі матеріалу і неформальний стиль. Для ілюстрації деяких «філософських» питань я нерідко використовував приклади «з вулиці». Але одна справа читати лекції в аудиторії на сорок чи навіть сто студентів, що мені подобалося найбільше, і зовсім інша - говорити без підготовки на масовому зібранні людей. До лекції треба було готуватися. Я навчився цього у своїх викладачів, особливо від професора Такера, який у цьому був справжнім асом. Його подача була офіційною, проте він вдавався до відступів для кращого висвітлення теми, відповідав на питання студентів, вітав критичні зауваження у свій бік та заохочував до ширшої дискусії. Тож не втрачаючи контролю над викладом теми, він створював відчуття спонтанності.

Я був «не готовий» говорити на диспут-семінарі. Не налаштований на якусь конкретну тему, як для лекції, я не знав, що мені казати тут.

«Я не готувався. Що мені говорити?»

Ця думка ніяк не виходила мені з голови.

Вона продовжувала крутитися, навіть коли я вже вийшов з ліфта.

Кафетерій був переповнений - більше тисячі студентів.

Дехто стояв на столах. Попереду, частково оточена натовпом, була споруджена імпровізована трибуна з хитким мікрофоном. За мікрофоном говорив високий темношкірий чоловік, одягнений в костюм пантери. Це був Джим, студент з мого курсу «Теорія революції», який я читав попереднього семестру. Усім своїм виглядом він випромінював рішучість і впевненість у собі. Він був одним з тих чорношкірих, які приїхали з відверто расистського Півдня в Нью-Йорк у пошуках вищої освіти і можливості відчути людське ставлення. Багато хто з них повернувся, однак на Південь, тому що у «ліберальному» Нью-Йорку вони зустріли той же ж расизм, тільки замаскований під ліберальним пустослів’ям.

Джимову промову зустріли шквалом оплесків.

Наступним був я!

Я підійшов до мікрофона, досі невпевнений у собі. Я ще не говорив перед такою великою кількістю людей. Та ще й у мікрофон, бо це звучало так неприродно.

Я з огидою відштовхнув мікрофон.

«Не люблю посередників», - почав я.

Це встановило контакт з публікою.

Вдивляючись в очі і обличчя, які звернулися до мене, я відчув приплив енергії і впевненості.

Почав я свій виступ, сказавши щось на зразок: якщо ми хочемо перемогти зло, слід починати не з наслідків, а з причин.

Потім мені вже пішло. Вільний потік думок і почуттів. Думки самі лилися з мене, висловлюючи усю оту відразу до «системи», до «воєнної машини», доходів великих корпорацій, расової дискримінації, масового призову молоді, закликів вбивати і самим загинути у болотах В’єтнаму. Я навів приклад загибелі одного з моїх студентів з Гантера, який натрапив на міну, і йому відірвало голову. Я засуджував керівництво Гантера за відмову прийняти чітку антивоєнну позицію. І на завершення я додав: «Хіба ми гірші за студентів з Колумбійського? Чого ми чекаємо? Годо?»

Ззаду загукали: «Захопімо коледж Гантера!»

Ніби за помахом чарівної палички, всі здійнялися, і вже за мить більше тисячі студентів заполонило широкий і довгий вестибюль Гантера. Ніби оркестр без диригента. Хтось захопив ліфти. А Гантер містився у шістнадцятиповерховій будівлі. Без ліфтів цілий корпус був практично паралізований. Вільним залишили лише один з восьми ліфтів, щоб неповносправні студенти, які застрягли на верхніх поверхах, могли спуститися донизу. Ще інші захопили радіостудію. Коли ректор коледжу, яка саме була на засіданні Управління вищої освіти, зателефонувала до свого кабінету, то у слухавці почула: «Звільнений Гантер! Слухаю вас». Студенти з факультету мистецтв повісили два імпровізовані плакати при вході в будівлю: «Владу народу!» і «Кохайтеся, а не воюйте!». Студенти-музиканти встановили з обох боків вестибюлю динаміки. Приміщення заповнили звуки з «Ностальгійного блюзу» Боба Ділана: «Синоптик тобі не потрібний, щоб знати, звідки дме вітер». Взявши мікрофона, Ерік повідомив про створення так званої «Народної коаліції», яка складалася з дев’ятнадцяти студентських організацій, включно з «Чорними пантерами»³⁰ і «За визволення жінок»³¹. Схвильована захопленням, прийшла ректор і стала вимагати звільнити ліфти і перейти до конференц-зали. Наштовхнувшись на відмову, погодилася вести переговори у вестибюлі. Коли вона прийняла вимогу студентів зустрітися наступного дня з Вченою радою, блокаду ліфтів зняли. Тоді ректор офіційно закрила коледж, скасувавши заняття до кінця того дня і на наступний, після якого починалися весняні канікули.

Заплановану зустріч з Вченою радою, на якій мали б обговорити вимоги студентів, в останню хвилину скасували.

Рада побоялася, що їх можуть замкнути у залі переговорів, поки вони не приймуть усіх студентських вимог.

Ректор використала тиждень весняних канікул, щоб дещо охолодити студентів. Вона домоглася постанови Верховного Суду на заборону діяльності «Народної коаліції», яка також не дозволяла студентам «мітингувати на території студмістечка чи на вулицях, застосовувати силу чи насильницькі дії, закликати, підбурювати чи підмовляти інших чинити будь-яку з вищена-ведених дій».

У відповідь на зраду ректора у перший день після весняних канікул «Народна коаліція» виставила їй та на розгляд Вченої ради дев’ятнадцять «категоричних вимог». Ці вимоги були опубліковані у тижневому памфлеті «Ніч Гантера», який видавали радикальні студенти. Я допомагав їм створити цей номер. Поки вони верстали в моїй квартирі сам буклет, я писав свою статтю посеред музики і радісних розмов. Ніколи досі я не писав за таких умов, тим більше без підготовки. Проте я встиг закінчити статтю вчасно, щоб вона також увійшла в номер. Вийшла вона під заголовком «РЕВОЛЮЦІЯ: ЧОМУ, ЯК І НАВІЩО?» Вона цілком відповідала духові часу.

Попри інше, у статті я писав про те, що такі традиційні організації, як Комуністична і Соціалістична партії, більше не підходять для успішних акцій проти системи, тому що їх легко заповнити інформаторами-донощиками. Зараз була вкрай необхідна децентралізована мережа «самостворених революційних ланок». Перед мережею тисяч таких ланок істеблішмент не вистоїть, адже вони керуватимуться однією ідеєю, проте діятимуть незалежно.

Отримавши «категоричні вимоги», ректор оголосила, що створить комісію для «висунення пропозицій щодо управлінської реформи у коледжі».

Та «Народна коаліція» не заспокоїлася.

Студенти знову заблокували ліфти і захопили коледж. На прохання ректора опівночі прибули озброєні відділення поліції і звільнили будівлю від демонстрантів. Зранку коледж охоронявся поліцейським кордоном. Чимало викладачів, навіть ті, які не підтримували «Народну коаліцію», відмовилося проводити заняття в атмосфері збройного протистояння.

Тепер протистояння між керівництвом коледжу і студентами посилилося ще більше. Приміщення коледжу заповнили листівки і плакати з засудженням керівництва і викладачів, які його підтримували. При вході вивісили портрети ректора і найбільш консервативних викладачів, а над ними - напис «Вороги народу!» Кількасот студентів з інших коледжів Міського університету, які мітингували біля Управління вищої освіти проти пропозиції підняти плату за навчання, приєдналися до виступів «Народної коаліції» в актовій залі. «Народна коаліція» запросила їх на «безплатний обід» у викладацьких і студентських їдальнях.

Мітинґувальники забарикадували всі, крім одного, входу до коледжу. У коридорах проводилися неофіційні заняття і дискусії.

Читання поезії, танці і короткі театральні вистави додавали веселощів до усієї атмосфери. На вулицях біля коледжу проводилися демонстрації, що блокували вуличний рух на Парк і Лексінґтон Авеню. Мою статтю про революцію передруковували у радикальних виданнях інших коледжів, у так званій підпільній пресі.

Вечірні теле- і радіоновини навперебій повідомляли про останні події. Поміж іншим вони повідомляли і про те, як гантерські антивоєнні демонстрації поширилися на усі комунальні коледжі і деякі середні школи.

27 квітня поліцейський кордон охороняв вхід до коледжу. Всередину впускали тільки за посвідченнями. Сім студентів, усі з них члени «Народної коаліції», отримали листи з повідомленнями про те, що вони не допускаються до занять до кінця семестру. У відповідь на це, як повідомлялося наступного дня у брошурі, виданій «Надзвичайним зібранням членів факультету», реакціоністською проректорською організацією, «члени «Народної коаліції», як вандали, пройшлися по кафетерію і книгарні, зруйнували п’ять кафедр, перевернули кабінет декана і ректора».

До обіду «Народна коаліція» влаштувала протест проти «свиней», як називали поліцію, що охороняла вхід у будівлю. Вестибюль коледжу був забитий студентами і деякими викладачами, вони трималися за руки, співали і скандували антивоєнні гасла: «Владу -народу!», «Свині, йдіть додому!», Кохайтеся, а не воюйте!»

В якусь мить загін поліції посунувся до входу і зупинився. Попереду з’явився декан Мейнард з гучномовцем. Він оголосив, що якщо мітинґувальники не звільнять вестибюль, їх заарештують.

Ніхто не поворухнувся. Перш ніж розпочати демонстрацію, ми домовилися, чи чинити опір, чи мирно розійтися на випадок сутичок з поліцією. Вирішили дійти спільної згоди і обрали форму пасивного опору у стилі руху за громадянські права. Ми планували відмовлятися йти, і поліції довелося б нас винести силоміць.

За сигналом декана поліція рушила.

Я був першим. Мене схопили за руки і ноги і потягли на вулицю, де вкинули у поліцейський фурґон; на щастя, я приземлився на спину. Потім була одна студентка, ще один викладач і ще дев’ять студентів. Інших, як мені розповіли потім, коли мене випустили з в’язниці, побили і розігнали.

Наступного дня на першій шпальті «Дейлі Ньюз» була величезна світлина, на якій студентів тягли за руки і ноги. У «Нью-Йорк Таймз» вийшла передова стаття під заголовком «12 студентів з викладачем арештовані під час Гантерського мітинґу!» Підпис під фото, яке додавалося до статті, повідомляв: «Декан Даґлас Мейнард попереджає мітинґувальників, що їх арештують, якщо ті не звільнять вестибюль. Справа - доцент Майкл Яворський, якого пізніше арештували».

«Дерево свободи треба час від часу підливати кров ’ю патріотів і тиранів». Томас Джефферсон, третій президент США (1801-1809 p.p.)