Смак життя

СТРАШНИЙ СОН

Ми йдемо відучора... Батько і я... Довга мандрівка. А ми йдемо і йдемо... ступаємо багатьма шляхами, у всіх напрямках. Минаємо незліченні перехрестя. Переходимо сотні підвісних мостів. Проходимо крізь численні темні тунелі... Він несе ліхтаря...

«Батьку, куди ми прямуємо??»

«Я казав тобі, сину... У нас є мета. Просто йди».

Я йду... За батьком... Він попереду. Я позаду, наздоганяю. У нас є мета, ми прямуємо до неї. Ми на правильному шляху. Він знає, що ми робимо... Він мені батько. Я його син. Він мені проводир... Йдемо і йдемо. Він попереду... Я позаду...

«Батьку, ти певен, куди ми йдемо???»

«Сину, хіба не бачиш?»

Бачу... Так, бачу... Бачу шлях... Стежки... Дороги... Манівці... Ще і ще... Ціла навала... Роздоріжжя... Перехре стя... Розпуття... По усьому світові... Ані найменшої місцини, куди б не їхали, не йшли і не повзли... Павутина доріг... Горами-долами, через ріки-моря... Мостами, через потоки, канали, ріки і тунелі... Рушаємо з різних точок... Прямуємо у різні боки... Та приходимо до одного місця...

Це так збиває.

«Батьку, ти певен?..»

«Що таке, сину?? Хіба не бачиш??! Просто йди вперед!!!»

Ябачу... Та чи правильно?.. Усі дороги виходять з різних точок. Ведуть у різні боки. Але приводять до одного місця...

«Батьку...»

«Сину, хіба не віриш мені?»

Я бачу... Я вірю... Але не впевнений, що хочу йти далі... Насправді, хочу зупинитися! Повернути назад... Та й далі йду за батьком... Щось штовхає мене вперед. Пробую опиратися цій силі. Дарма. Вона несе мене далі...

«Але, батьку...»

«Слухай, синку, ми на правильному шляху! Тільки не зупиняйся! !!»

Іду далі... Все одно намагаюся опиратися. Зупинитися. Але нема притягання. Ніщо не тримає. Нема за що втриматися... Щось штовхає мене вперед. Невидима рука направляє мене...

Раптом бачу, що ноги мої в кайданах... На руках - пута-окови. Мене ведуть на ланцюгу!!!

«Але ж батьку!!!» Я кричу з усіх сил. Намагаюся вирвати ланцюг у нього з рук... Та ланцюг заважкий... У ньому - тягар усіх каменярів... Я бачу!!! Такий самий ланцюг тягне і його! І він теж скований. І у нього на ногах кайдани. А руки - в оковах. Але він не бачить!!! Він каже мені, що знає, що робить. У нього своя мета, і він йде своєю дорогою.

Я намагаюся сказати йому... Усі дороги виходять з різних точок. Ведуть у різні боки. Але приводять до одного і того ж місця... Він не хоче і чути. Він не хоче знати, що дороги самі ведуть, куди хочуть. Рухаються самі. Що ми просто пасажири... Він не змовкає: «Синку, не спиняйся! Ми на правильному шляху! Ще трохи до мети!»

«Батьку!» - знову кричу я. Кричу, мало не рвуться легені. Та розумію, що голос мій не долітає... Ноги мої в кайданах. Руки мої сковані путами. Я прикутий до самодостатнього двигуна...

«Батьку!!! Що ти робиш???»

Він мене не чує... Але зупиняється. Обертається... Я його бачу!!! Я їх усіх бачу!!! Краще б не бачив... Кишки нуртують. Зараз виверне. Зараз виплеще всі нутрощі... То він!!! Він мені батько... Що за потвора!!! Почорніле лице, випалене дотла, на неприродно білому черепі! Без очей... Замість них тільки два порожні кратери... Мідна щелепа. Рядок порцелянових зубів, нанизаних на рожевий нейлон... Навколо черепа - лавровий вінець. Блідо-зелений..

Він стоїть. Але тіло його розкладене. Тільки одяг тримає його купи. Прозорий одяг з золотими зірками й імперськими відзнаками. Він - Цезар. Президент. Папа Римський. Равин. Отець наш. Черево - повне червоних хробаків. Вони кишать. Сотні тисяч червоних хробаків. В одному череві... Чекають на поживу...

Я знов кричу. З усіх сил, що маю. Але він без вух.

«Батьку, це ТИ???»

Його розкладене тіло випрямляється. Вага лівої залізної ноги тягне його донизу, перекошує. Раптом хробаки у череві завмирають. Він підіймає праву руку. Єдину руку. Бо інша - то тільки висушена кістка. Тримає пальцями Біблію.

Ще мить - і він навколо мене. їх двадцять чотири - взялись нізвідки. Оточили колом. Тісно обступили. Стоять пліч-о-пліч. Усі підняли праву руку. У кожного з черепа виступає золотий ріг, росте дедалі більший...

Двадцять чотири. Обступили мене. Здійняли вгору батоги. Чорні обличчя корчать посміх... І разом, хором, гукають: «Ти - вільний! Можеш робити, що хочеш! Ти - сам собі господар!»

На цих словах кайдани мої і пута, окови і ланцюги зникають.

«Я - вільний!» - горлаю. Але поворухнутися не можу. Щось мене тримає. Я закляк. Пробую побороти силу, яка мене стримує... Раптом батоги опускаються на мене. Двадцять чотири батоги. Один удар за іншим... А вони гукають: «Ти - вільний! Можеш робити, що хочеш!!!»

Ще удари... двадцять чотири рази по двадцять чотири.

Спочатку - біль... Нещадні страждання... Проте біль швидко відступає. Кров перестає текти. Застигає... Мої відчуття змінюються. Усе моє сприйняття... Насправді вони не просто били мене... Вони мене вчили. Давали мені урок... Як заробити на життя...

Раптом я вже у білосніжній тозі. Цілком цнотливий, але зрілий. Мене більше не хльостають, але батоги не зникли. Напоготові. Двадцять чотири... А вони і далі скандують: «Ти - вільний! Можеш тепер робити, що хочеш!!!»

...Коло розмикається... Тепер вони утворюють півколо. Позаду мене. А я перед ними... Просто над нами серед ясного неба з’являється зграя дивовижних птахів. Вони схожі на янголів. Біляві, з голубими очима... Літають над нами і виспівують: «Слава, Али-луя, слава, Алилуя...» Мої батьки приєднуються до них: «Слава... Ти - вільний... Слава... Ти - вільний... Алилуя...»

І я з ними.

«Слава, слава,

Ти - вільний,

Алилуя,

Я - вільний,

Ти - вільний,

Слава, слава,

Алилуя...»

Ми виводимо куплет за куплетом. У мене з’являється відчуття відлуння гучної свободи. Я літаю. Сп’янів. Стою перед своїми батьками... Вони навчили мене про мету... Я готовий досягати своєї мети.

Але не бачу нічого. Тільки порожнеча. Навіть не простір. Просто нічого... Я тільки знаю, що вони мене вивільнили. Дали мені мету! І я їх не розчарую.

Потрохи порожнеча зникає. Вона наповнюється обрисами людини... Жінка! Стоїть у напівтемряві. Як у печері. Та не зовсім. Вона схожа на всіх жінок. Оголена. Невибаглива. Неприкрашена. Відкрита... Як мати-земля. Живильна. Родюча... Плідна... Вагітна майбутнім... З плечей звисає коса...

Вона сама. Усі сестри її занапащені. Винищені одна за одною. Вона - остання... Вона спокійна. Вона безстрашна. Обличчя сповнене любові. Дивиться на мене з глибоким розумінням... Я не хочу визнавати...

У цю ж мить щось холодне торкається моїх долонь. Я тримаю автомат. Ніколи його досі не бачив. Але знаю, як з ним справлятися... Ліва рука тримає дуло. Права рука - приклад. Вказівний палець - на курку...

Я чекаю на команду.

З багряного неба злітає ще більше дивовижних птахів. Кружляють навколо жінки. Нетерплячі. Поспішають. Схожі на янголів. Та ведуть себе, як стерв’ятники...

.. .Хробаки у батьковому череві заворушились. Чекають дії... З нетерпінням чекають, щоб накласти свої лапи на жінку.

Позаду і зверху чую голоси.

«Вона - погана!!!»

«Вона - повія!!!»

«Вона - відьма!!!»

«Вона - зло!!!»

Всі змовкли. Мертва тиша. Тоді - команда.

«Убити її!!!»

Я натискаю на курок. Град куль пронизує її тіло. Вона падає мертва. Приєднується до своїх сестер...

Голоси позаду і зверху мене гукають-вихваляють.

«Слава!!! Слава!!! Алилуя!!! Бери нагороду!!! Слава!!! Бери трофей!!! Алилуя!!!»

Рушниця зникає з рук. Замість неї - меч. Важкий. Як у біблійного Давида. Підходжу до мертвого тіла жінки. Заношу меч. Ррраз!

І голова покотилася.

Скажені овації линуть з глибин скривавлених небес. Випалена земля двигтить... Я врятував батьківщину!!! Я - герой!!! Я славний переможець!!! Взірець для всіх...

Дивовижні птахи починають пронизливо квилити. Роздирають жіночий труп на шматки. Як голодні гієни. Червоні хробаки підповзають ближче...

...Я знову в колі. У самому центрі. У центрі уваги. Оточений батьками... У правиці тримаю меч. У лівій руці - голова жінки. Моя нагорода... Батько мій радіє. Пишається мною. Щиро вітає мене. Батьківщину врятовано!!! Майбутнє за нами...

Раптом коло збільшується... Ширшає. Тепер я серед натовпу. Ніби у великому храмі. Чи в амфітеатрі. У королівському дворі. На футбольному стадіоні ... Оточення не припиняє змінюватися. Але завжди повно народу. Мільйони! Усі блідолиці. Шалено мене вітають... Кидають конфеті... Грають оркестри. Дзвонять дзвони. Клацають фотоапарати... Благословляють кардинали і равини... Мої батьки стоять позаду мене у півколі. Багряні хробаки у їхніх прозорих черевах бенкетують.

Щоразу, як я піднімаю голову жінки, всі скажено мене вітають. А коли з мертвого обличчя починають текти криваві сльози, натовп вибухає у шаленстві. Подавай їм ще! Вони вивергають пронизливі звуки, які зливаються в національний гімн...

Я тримаю мертву жіночу голову високо вгорі. Нехай всі бачать! З неї рясно тече кров... Натовп скандує... Диво-птахи почули кров. Багряні хробаки підповзають дедалі ближче... Слава! Слава! Я-вільний! Алилуя! Вавилон навіки!

Раптом голова повертається до мене!!!

Не вірю своїм очам... Не може бути!!! Погляд прикипів... Охоплений жахом!.. Хочу втекти... Хробаки підповзають...!!!

Це моя голова...

Я прокинувся!

Скочив на ноги!

Де голова?

На місці...

«Інша мова - це інший погляд на життя».

Федеріко Фелліні