Смак життя

ВОНА

«Я їду з найкращими враженнями про Нью-Йорк», - сказала вона.

За мить додала: «Але хоча, крім тебе, я так нічого і не побачила».

Вона мала рацію.

Ми зустрілися у день її приїзду до міста. Два тижні тому. Приїхала вона сюди з Відня з групою манекенниць на відкриття Світового ярмарку 1964 року. За винятком двох модних показів, ми весь час були разом. День і ніч...

Зараз вона відлітала назад до Європи.

Ми стояли в аеропорту, тримаючись за руки. Завмерли, і тільки погляди міцно сплелися в обіймах.

Потім - обійми, поцілунок - і вона зникла за терміналом відправлення...

...За якихось два роки по тому, пізно ввечері задзвонив телефон.

Я відразу ж упізнав голос. То була вона!

Щойно приїхала з Європи. Зупинилася в готелі «Плаза». Негайно хотіла мене бачити. «Не кохатися, а просто побачити тебе», - наголосила вона.

Вона запізнилася на кілька хвилин. Я мешкав всього за три квартали від «Плази».

Ми обмінялися поцілунками - та не як коханці. Проте обличчя випромінювало тільки кохання. Було у ньому щось, чого я раніше не бачив. І я не був певен, що готовий це побачити...

Ми пройшли до невеличкого кованого столика з двома кріслами біля вікна і сіли. Не промовляючи ні слова, вона продовжувала вдивлятися в моє обличчя... любляче... ніжно... питально... У цій німій тиші я відчував дотик її погляду кожною порою обличчя...

Так ми і сиділи, без слів, без поруху, ніяк не зводячи очей одне з одного.

Часами наші по гляди перепліталися... зливалися... зчіплялися.

Вона взялася вивчати моє обличчя руками. Здавалося, жоден міліметр не залишився без дотику. Немов намагалася провести ретельний облік... не оминувши ані найменшої подробиці... зробити відбиток мого обличчя... закарбувати його у своїй пам’яті...

Тоді ми далі сиділи, без поруху, без звуку, вчепившись одне в одного лише поглядом.

Врешті вона промовила: «Знаєш, Майкле, за цей час я була вагітна...»

«І що сталося?» - відказав я.

Вона не відповіла. Спостерігала за моєю реакцією.

«Що сталося з дитиною?!» - наполягав я.

Вона не порушила мовчанку. Очима вона намагалася мені сказати, що дитина була, але я боявся розуміти це. Я хотів, щоб вона сказала мені словами. Тільки словами... її очі чекали, що я скажу: «Я знаю, я такий щасливий, коли ми всі троє нарешті будемо разом?» Але я був неготовий... Та й чи був би я колись?.. Тому я хотів, щоб вона сказала мені про це за допомогою слів...

Вона зрозуміла мій страх, мою не готовність. Вона кохала мене понад усе. Тому змовчала.

Я розпитував далі. Як і всі допитувачі.

«Ти жила з батьками, коли була вагітна?»

Вона мовчала. Далі не зводила з мене погляду. Вона бачила мене наскрізь. Це було очевидно, я не створений бути батьком...

Щось змусило її відвести від мене погляд. Але її руки знову опинилися на моєму обличчі, вивчаючи щонайменші його деталі. Вона обмацувала кожну кістку, кожен виступ... Зафіксувала тисячі крупних кадрів...

За якийсь час вона сказала:

«Ні, я не жила в батьків. Я поїхала до Греції, до свого нареченого ... Ми були заручені ще до зустрічі з тобою...»

Все, що я пам’ятаю потім, - те, як вона піднімається... звук ліфта... бажання догнати її...

І печальна тиша, яка оточила мене з усіх боків...

Минуло двадцять років, літо, Швейцарія. Відень не так далеко.

У мене з’явився порив побачити її. Лист, надісланий на її давню адресу, повернувся. Її старий номер відповідав, але на тому кінці дроту були інші люди. Я зв’язався з віденською поліцією. Вони спрямували мене у відділ реєстрації осіб. Ті знайшли її. Тепер вона мала подвійне прізвище. Це означало, що вона одружена.

Я зателефонував їй. Відповів чоловічий голос німецькою з грецьким акцентом. Почувши той голос, я пригадав питання, яке поставив їй у Нью-Йорку: «Ти жила з батьками, коли була вагітна?» Тоді вона відповіла: «Ні, я не жила в батьків. Я поїхала до Греції, до свого нареченого... Ми були заручені ще до зустрічі з тобою...»

Вона погодилася зустрітися зі мною в готелі, де я зупинився.

Я стояв перед вікном, не зводячи погляду з собору Святого Стефана. Кам’яна споруда стояла там, немов застигла у вічності. Мені здалося, що все моє життя - це всього лише скороминуща мить... Низка мізерних фрагментів у ланцюгу Буття... Навіщо я сюди приїхав? Надолужити те, чого вже не повернути? Покарати її за те, що не сказала тоді, що з дитиною? Але хіба не ясно? Хіба не змушена вона була сказати, що то була його дитина? А може, так воно і є?

На дзвінок я попрямував до дверей, не уявляючи, як її привітати.

На мить ми застигли на порозі, вивчаючи одне одного поглядом. Жоден з нас не поворухнувся для обіймів чи поцілунку. Ми просто потисли руки і сіли за круглий столик біля вікна.

Вона сказала, що ненадовго, всього на кілька хвилин, бо внизу, у вестибюлі, на неї чекає чоловік. З сумочки вона вийняла коричневий конверт, а з нього - кольорове фото.

«Це я, мій чоловік і мій син. Йому 21, він вчиться у Віденському університеті. Хоче стати фізиком, як і його батько».

«Фото залиш собі, - сказала вона, піднімаючись з крісла. - Мені час іти».

І похапцем рушила до дверей.

«Як звати твого сина?» - спитав я.

На мить вона затрималася в дверях.

«Ти достатньо розумний, щоб здогадатися, Майкле».

Я встиг глянути на її обличчя. Воно випромінювало стільки ж кохання, як і тоді, коли вона їхала з Нью-Йорка.

«Коханець дає чужій дружині все, що приховував від неї її чоловік».

Оноре де Бальзак