Смак життя

МІСТО ХОТІ

В анналах католицької церкви місто Карфаген, що у Північній Африці, неподалік від сучасного Тунісу, було «казаном нестримної любові». Принаймні так про нього писав один з найвидатніших отців церкви святий Августин (354-430 р. до н.е.). У молоді роки він явно був одержимий сексом. У своїй «Сповіді» (3.1.1.) він пише, як просив Господа про допомогу: «Я, нещасний, найнещасніший, на самому початку своєї ранньої юності, я просив у Тебе чесноти і поміркованості і казав: «Господи, дай мені чесноту і поміркованість, тільки не зараз».

Прибувши у свої шістнадцять до Карфагену, він ще більше захворів цією чумою «бридкого гріха». Він прагнув дружби, та щоразу «оскверняв джерело дружби брудом хтивості і затьмарював її світлість пеклом хіті». Тіло збуджувалося під впливом цього міста, вщерть переповненого сексом, «само собою, безконтрольно», псуючи розум, бажання і волю, не даючи провадити доброчесне життя.

Я читав Августинову «Сповідь» ще студентом у Гопкінсі. Тепер же, перечитуючи деякі частини, коли готував чергову лекцію, зрозумів, наскільки його описи похітливого Карфагену нагадують Нью-Йорк.

Ті, що нарадили мені погодитися на викладацьку роботу в коледжі Гантер, мабуть, мали рацію, називаючи Нью-Йорк комерційним та інтелектуальним центром Штатів. Але понад усе, як виявилося, то було місто, що марило сексом.

Голлівуд торгував культом тіла на екрані. У Нью-Йорку, принаймні у білому Мангеттені, де я і мешкав, сексуальні тіла ходили

вулицями. «Чудова робота» в індустрії моди, на телебаченні, в театрі, у пресі і у викладанні приваблювала осіб різної статі з усіх Штатів до Нью-Йорка. Чимало чоловіків поповнювало гомосексуальні лави, які в ті часи росли з блискавичною швидкістю. Серед жінок же росла кількість розлучених.

Протягом першого року в Нью-Йорку з більшістю жінок я знайомився на ковзанці в Центральному парку. Я був вільним. Ірена залишилася з батьками в Балтиморі. Невдовзі я став принадою ковзанки - зазвичай про мене казали «отой молодий вродливий професор з сексуальним голосом». Більшість жінок на ковзанці були заможними, деякі незаміжні, деякі, переважно розлучені, з дітьми. Багатенько з ким я сходив на побачення. Я був новачком у найкращому місті у світі, «неотесаним» і не знайомим з витонченим життям. Ці жінки познайомили мене з тонкощами міського життя.

Одне таке побачення з дамою, яка була членом правління Музею Метрополітен, супроводжувалося розмовою про класичне і сучасне мистецтво. Вона тримала себе досить офіційно. Сиділа за столиком, смакувала коньяк і різні ласощі, я слухав її роздуми про Пікассо, насичені відступами про митців попередніх епох, а вона вочевидь забувала про мету мого візиту. Історія ж мого життя перед приїздом до Штатів її просто приголомшила. Дізнавшись про мої пригоди в тюрмах на Лонцького та в Монтелупі, вона підсумувала, що я маю повне право «насолоджуватися всіма радощами життя», адже «живу позиченим часом».

Ще одна розлучена дама, випускниця коледжу Уелеслі, як і авторка пісні «Америка, чудова», кохалася в літературі. Перед любощами ми розмовляли про популярні книги, попиваючи біле вино, смакуючи яблука і данський сир, який я взагалі пробував вперше в житті. Досі пам’ятаю його назву - «Примадоніка».

Багато з цих «дрібничок» глибоко засіло в моїй пам’яті: крихітна родимка на грудях, набубнявілий сосок, темний трикутник внизу живота, дотик пальців, запах кохання, миттєве здригання тілом, напіврозтулені вуста, які просять ще кохання, колір обкладинки, фрагмент з Вівальді, який почув тоді вперше.

Якось я отримав непоганий урок про манеру одягатися на різні світськи заходи. Зазвичай на «вечоринку» чи приватну вечерю я одягав сірі штани, темно-синій двобортний піджак, блакитну сорочку і краватку у блакитно-жовту смужку. Це була моя «світська форма». Якось на вихідні мене запросили на вечерю з танцями в ресторан «Tavern on The Green» у Центральному парку, одне з най-модніших місць для таких нагод. Барбара, яку я мав супроводжувати, попередила мене, що то «вечеря з чорними краватками».

Які проблеми? Я придбав чорну краватку, хоча, коли надів її, то почувався, ніби йду на похорон. Барбара чекала на мене внизу у своєму блискучому Ягуарі. Побачивши мене, вона не приховала здивування: «Я ж тобі казала - чорна краватка!» На що я не розуміючи відказав: «Хіба не бачиш? Ось вона!» Вона розсміялася, гучно і щиро, ніби нічого смішнішого ще в житті не бачила.

«Ходімо! Дістанемо тобі костюм, як треба!»

Вона привела мене до містера Левіна, тодішнього диригента оркестру Мет. Коли він відкрив свою чималу гардеробну кімнату, завбільшки з мою квартирку, я побачив ряди смокінгів, чорних і білих. На ньому був смокінг чорного кольору, такий же запропонував і мені.

Я оглянув себе у дзеркалі при «чорній краватці». Барбара зміряла мене поглядом. «Карколомний вигляд! - сказала вона. -Ходімо!»

На тій вечері я зрозумів смак світського життя. Не треба було вести ніяких серйозних розмов, а тільки випивати, жартувати, танцювати, обмінюватися компліментами і поводити себе, немов на сцені.

Наступного дня, після того танцювального прийому, я поїхав в «Garment District», магазин одягу, і придбав собі смокінг, щоб бути при повному параді на наступний тиждень.

Дорогою додому я купив натягнуте полотно для живопису, яке я пообіцяв подарувати ще одній жінці на день народження. Вона обожнювала мистецтво грецького іконопису і дозволила мені позичити свої каталоги з іконами. Розмови з нею про мистецтво змусили мене знову повернутися до живопису. Для цього у мене було вдосталь часу, бо після трьох років у коледжі Гантер моя повна викладацька ставка складала всього вісім годин на тиждень. Моя, як я її називав, свята трійця - викладання, малювання і кохання -здавалася мені ідеальним життям.

Мене захопили ікони - їх неповторна колористика, перспектива, гра світлотіні. Найглибші почуття пробудила в мені ікона святого Юрія на коні, який мечем заколює дракона, що вилазить з темної печери. Мені закортіло зобразити святого Юрія, який вбиває дракона, що вилазить з похмурого підземелля мангеттенських хмарочосів.

Будь-який психоаналітик заввиграшки б підібрав пояснення такого мого вибору цього образу, особливо якби йому ще розповісти про моменти, коли я уявляв себе ченцем на горі Афон - як я затягую монотонні григоріанські псалми. Він би роз’яснив, що глибоко всередині мене назріває конфлікт і що настане день, коли він врешті вибухне.

Полотно, яке я придбав для малювання святого Юрія, було досить великим, на всю ширину рук. Коли я дійшов до рогу Медісон Авеню і 63-ї вулиці, вітер мало не вирвав його у мене з рук. Я стримав його і припер до стіни.

Повз якраз проходив поважний пан. Він глянув на моє величезне полотно і зупинився. «Ви - художник, - сказав він. - Я здаю в найм квартиру-студію». Коли він дізнався, що я викладаю в коледжі Гантер (він подумав, що викладаю живопис), то дав мені свою картку. Звали його Містер Джеймс Брейді. «Це чудова студія, вона належала моїй дружині. Якщо вас це зацікавить, зателефонуйте моїй секретарці, вона покаже вам приміщення».

Наступного дня я зустрівся з Місіс Маккей, секретаркою, перед будинком 15 63-ї Іст-стріт. Вона відімкнула величні вхідні двері, і ми увійшли до вестибюлю з масивними мармуровими сходами і делікатним диванчиком зліва. Перш ніж показати мені студію, вона запропонувала сісти і «ознайомитися з розподілом квартир та їх мешканцями», бо рано чи пізно мені доведеться зіткнутися з більшістю з них.

«Помешкання на першому поверсі у глибині будинку, - розповідала місіс Маккей, - це колишня «garden apartment», квартира з виходом у внутрішній дворик, яку пані Брейді, любителька живопису, перебудувала. Над нею, на другому поверсі і на частині третього, з тильного боку будівлі, розташована квартира пана Брейді, якою він зараз рідко користується, бо корпорація, головою якої він є, переїхала до Каліфорнії».

На одному подиху вона вела далі. «У фасадній квартирі на третьому поверсі мешкає Місіс Бойнтон, старша пані, яка об’їхала весь світ».

Я вдавав, що уважно слухаю місіс Маккей, а сам намагався уявити, як виглядала студія. Я сподівався, що вона омине четвертий і п’ятий поверхи, та вона заповзято продовжувала. «Першу квартиру на четвертому поверсі займає міс Нордмен, одна з представниць «золотої молоді», більшість часу вона проводить в Англії і Франції. Друга квартира належить містерові Кіттінгу, республіканському сенаторові. Він використовує її тільки в окремих випадках. Помешкання на п’ятому поверсі досі пустує, бо Містер Брейді досить перебірливий щодо піднаймачів».

Нарешті вона замовкла і підвелася. «Прошу за мною».

Ми пройшли до кінця вестибюлю і зайшли в ліфт, декорований орнаментами кінця XIX століття, розміром на три особи, не більше.

Ліфт поїхав донизу, бо сама студія, колишня квартира з двориком, була нижче рівня першого поверху. У всіх будівлях на Мангеттені садові квартири розміщувалися з тилу і в цокольних приміщеннях.

Щойно ми туди зайшли, я відчув себе немов в іншому світі. Справа від невеличкого коридорчика була величезна кухня - «у стилі «кантрі», тобто кухня-їдальня, сказала місіс Маккей. Зліва від неї -комірчина. Але увагу мою привернула велика кімната із склепінчастою стелею, товстий килим на всю підлогу та камін праворуч. Двері зліва вели до спальні і ванни. Справа було величезне квадратне вікно з бічними дверима, які виходили на маленьку терасу під наметом і дещо більший дворик, з якого виднівся шматочок неба.

За день перед тим, як я пішов оглядати цю квартиру-студію, я читав лекцію про святого Августина. І тепер, стоячи в центрі цієї склепінчастої кімнати, я був переконаний, що перед тим, як стати святим, Августин би схвалив мій вибір, щоб я її винайняв. За словами секретарки, ринкова платня за оренду складала 450 доларів, але, як для мене, для «митця», містер Брейді готовий був віддати її за 325 доларів на місяць.

Тепер, з новим «парадовим» одягом та вишуканим першокласним помешканням, я був готовий поринути у вир божевільного життя «міста, що не знає сну».

Через те, що на Мангеттені кишіло гомосексуалістами, жінки там, здавалося, вмирали від сексуального голоду. До того ж - цього у Карфагені або не було, або святий Августин просто не помічав -більшість жінок, з якими я зустрічався, голодували ще й емоційно. Вони були постійними клієнтками психоаналітиків. Спершу я думав, що це, мабуть, через психологію Фройда, яка ставала дедалі популярнішою в коледжах та університетах та стала в освічених колах чимось на зразок пунктика, модного захоплення. Більшість жінок були заможними випускницями найкращих жіночих коледжів - як їх називали, «сім сестер». У ті часи майже неможливо було вести «серйозну» розмову без того, щоб не згадати «Зігі», як всі скорочували Зиґмунда Фройда. Проте врешті-решт я зрозумів, що їхні емоційні проблеми були справжніми - не просто пунктиком освічених і заможних.

Здавалося, вся Америка страждала на емоційні хвороби. Прилавки супермаркетів вгиналися під вагою найрізноманітніших транквілізаторів і антидепресантів. Усі, бідні і багаті, мали до них вільний доступ. Що вирізняло освічених і заможних мангеттенців, так це те, що вони на додачу ще й могли собі дозволити відвідувати «психоаналітика» за 45 доларів на годину. Вміння застосовувати прийоми фройдівського психоаналізу було рівносильним приналежності до привілейованої верстви. Звичним питанням при першому знайомстві стало «Хто ваш психоаналітик?»

З цікавості я якось відкрив довідника і виявив, що психоана-літики зосереджувалися виключно на шістдесятих і сімдесятих вулицях Іст-стріт. На Вест-сайді, нижньому Іст-сайді, у Гарлемі, Бронксі чи Квінзі ними і не пахло.

Наймоднішим психоаналітиком у шістдесяті був Доктор Кляйн-шмідт. Моя подруга Патріція була його пацієнткою. Походила вона з заможної ірландської родини з Джоліету, що в Ілінойсі, тож її відіслали на схід, до коледжу Сари Лоренс, а потім - і до університету Гопкінса. Вивчала вона літературу і письменницьку майстерність. Вона була високою і майже такою ж худорлявою, як і Твіґґі, британська модель, яка заполонила тодішній Мангеттен своїм «сексуальним виглядом» у міні.

Міні-спідниці ввійшли в моду після «гарячих штанців - коротких шортиків, що тісно облягали бедра. Все це логічно супроводжувало ріст сексуальної грамотності в Америці. Ті гарячі штанці були коротющими, дещо довшими за плавки, проте прикривали промежину, а міні-спідниці були «відкритими воротами», як їх ще називали. З поширенням міні-спідниць глянцеві журнали стали писати про те, що жінки можуть відчувати найвище сексуальне задоволення, схоже на те, яке відчувають чоловіки, - тобто «оргазм». Саме ця тема принесла моїй подрузі Патріції її мить слави. Вона написала статтю під назвою «Великий О» в журналі «Есквайр», на той час найпопулярнішому виданні серед «перебірливих читачів».

Стаття здобула чималу популярність серед жінок, адже Патріція розглядала жінку як рівноправну сексуальну партнерку - на відміну від традиційних поглядів на жінку як на пасивний сексуальний об’єкт. Щодо порад Патріції, як віднайти точку, яка відповідала за оргазм, тут я мав сумніви. Мої спроби з Патріцією були геть невдалими. Я був переконаний, що суть не лише в якійсь там «точці», але багато залежало і від здорової психіки.

Патріція мала енциклопедичні знання. Вона вправно і віртуозно жонглювала фактами і думками, заввиграшки спростовуючи аргументи опонента. Проте в емоційному плані вона була вередливим дитям. Там, де можна було пройтися кількасот метрів пішки, вона викликала лімузин. Придбавши якусь міні-спідницю зранку, по-обіді вона легко могла жбурнути її на підлогу і йти купувати нову. Рахунки оплачували їй батьки.

Коли ми познайомилися, вона вже два роки проходила лікування у доктора Кляйншмідта, відвідуючи його сеанси сім днів на тиждень, включно з християнськими, єврейськими і державними святами. Коли вона повідомила йому, що зустрічається зі мною, то, за її словами, він відповів: «Не вір українцям, вони ще ті брехуни!» Спершу це насторожило її, змусивши засумніватися в правдивості слів доктора Кляйншмідта, проте невдовзі її залежність від нього взяла гору. Пропагуючи у своїй статті сексуальне рівноправ’я між чоловіком і жінкою, вона дозволяла своєму психоаналітикові використовувати себе як сексуальний об’єкт просто на фройдів-ській кушетці. До того ж вона, як пацієнтка, оплачувала йому його послуги, проте водночас виконувала для нього безкоштовну секретарську роботу.

Якось у неділю, коли Патріція пішла до Кляйншмідта, я дозволив собі прочитати її щоденник, який вона залишила розгорнутим на столі. Деякі з її щоденних записів свідчили про заплутаний зв’язок зі своїм психоаналітиком, який зайшов настільки далеко, що я навіть не міг собі уявити. З відчуттям доморощеного шпигуна я скопіював деякі записи:

« - бачилася з Кляйном, дуже сумно, що він їде на два тижні

- почуваюся дуже самотньо

- дуже переживаю за К

- Кляйн, у мене немає жодної надії, у нього інтрижки з іншими пацієнтками, він брехав, суперечливо відгукується про Майкла

- Кляйн повернувся, віддалився, спробувала відштовхнути його, назвав мене божевільною, я йому набридла, він ніколи мене не прийме назад

- безнадійно розчарована, морально виснажена, не хочу жити

- Кляйн подзвонив, щоб я повернулася

- обожнюю його

- дзвонила Гарієт, говорили про книжку «Power of Sex Surrender» - «Віддатися сексу».

Це були зразки щоденних записів усього за два тижні. Зрозуміло було, що Патріція потрапила у кігті психопата з ліцензією на право лікувати. Взагалі-то її випадок не був винятковим. У ті часи чимало жінок її суспільних кіл опинялося у таких самих ситуаціях. Фройдистська теорія полягала у тому, що для того, аби вилікувати пацієнта, психоаналітик повинен був довести його до моменту «передачі», моменту, коли пацієнт (чи то пак, пацієнтка) передає своє почуття любові психоаналітикові. Це мало би «звільнити» пацієнта, щоб він чи вона навчилися любити і приймати любов від інших.

Мабуть, у деяких випадках це і спрацьовувало, проте, як засвідчили відверті зізнання через декілька років, така терапія переважно призводила до сексуальної і фінансової експлуатації пацієнток. Ще у багатьох випадках таке «лікування» закінчувалося самогубством. Саме так сталося з однією викладачкою в Гантері. Вона була донькою заможних батьків, «дівчинкою з Парк-Авеню», яку віддали вчитися у найкращі заклади. Як і в Патріції, її розум також був надчутливим і вразливим. Вона отримала «все» від батьків, за винятком любові. Оскільки вони були надзвичайно зайняті своїми суспільними обов’язками, від народження її доглядала темношкіра служниця.

Якось вона, після того як провела лекцію з соціології, просто вистрибнула з вікна і приземлилася на тротуарі дев’ятьма поверхами нижче.

На похоронній церемонії равин довів скорботних присутніх до сліз. Як писали у «Нью-Йорк Таймз», він сказав: «У неї було абсолютно все для життя, проте обрала вона смерть».

Під час своєї лекції за тиждень після цього похорону я відійшов від теми і запропонував студентам подискутувати про те, що «матеріальні статки - це засіб, а не мета у нашому житті».

Якось батьки дали Патріції 50 000 доларів на нові меблі для її квартири-студії, по сусідству з її подругою Мері, колишньою дружиною Гемінґвея. Десь рік по тому дорогою зі своєї мандрівки Європою вони заїхали до Мангеттену. Мати вирішила зробити Патріції несподіванку і заїхати в гості. Зайшовши до квартири, вона зомліла. Журнальний столик нагадував купу сміття - використані одноразові тарілки, склянки, серветки, рвані панчохи, журнали, сухарики Мельба. На підлозі розкидані були магазинні пакети з-під покупок, деякі навіть не розпаковані. Меблі - старі.

Патріція у всьому зізналася. Кляйншмідт був поціновувачем мистецтва. Він колекціонував Пікассо і Кандінського. Ті п’ятдесят тисяч пішли йому.

Таких самотніх, заможних і освічених жінок, як Патріція, які не могли прожити без свого психоаналітика, було чимало. Зустрівши їх на вулиці, з макіяжем, при повному параді, ви би подумали, що вони здорові, елегантні і доглянуті. Та їхні помешкання були їх повною протилежністю, хоч раз на тиждень і приходила прибиральниця. А психіка їхня була крихкішою за крильця метелика...

«Коханець знає набагато більше про абсолютне добро і вселенську красу, ніж будь-який логік чи теолог, хіба що вони також насправді коханці».

Джордж Сантаная