Смак життя

РЕЙС У МИНУЛЕ

Телеграма була стислою. «Мама важко хворі. Лікарі дають їй не більше тижня. Терміново приїзди. Брат Іван».

«У чому справа?» - спитала Кейт, не встаючи з ліжка.

«Та, нічого, пусте».

Правда зіпсувала б наше святкування. Вона була моделлю бренду «Біл Бласс». Цього місяця її світлина вийшла на обкладинці журналу «Воуґ». Як для моделі, таке досягнення буває мало не раз в житті.

Я склав телеграму, сховав її до кишені і вимкнув магнітофон. Він грав одну і ту ж пісню цілу ніч, відколи ми почали святкування. Кейт подобався сексуальний голос Мерйям Макеби і слова пісні. Оте «Нумо кохатися» не давало нам заснути.

Ми злегка поснідали в «Касталії», грецькому ресторані на розі Медісон Авеню. Це було «наше місце» в районі. Якщо потрібно було зустрітися зі знайомими чи друзями, навіть не треба було їм телефонувати. Ми знали, хто і коли там буває.

Добре, що Кейт не мала багато часу і невдовзі їй треба було йти. На 12-ту вона була записана в перукарню. Щойно вона пішла, я витяг телеграму з кишені. Коли дочитав до «лікарі дають їй не більше тижня», то застиг і відчув, як щось перевертається всередині. І розплакався...

Востаннє я бачив маму двадцять п’ять років тому. Я був її первістком, дитям любові, і ще два роки тому вона не мала жодного уявлення про моє місцеперебування. Але, як я потім дізнався, вона завжди вірила, що я живий і що настане день, коли я повернуся. А зараз для цього залишився лише один тиждень.

Щоб отримати візу, я зателефонував до радянського посольства. Для мене це була невідкладна справа, для них - звичайна рутина: «Заповніть анкету з особистими даними та вкажіть мету візиту, результат отримаєте за кілька тижнів». Таку відповідь я почув двічі того дня від різних людей, які відповідали на дзвінок. Наступного дня я зробив ще один дзвінок. Цього разу я вирішив скористатися своїми знаннями про ситуацію в Радянському Союзі. На відміну від колишніх, «революційних» часів, коли всі мали б бути рівними, зараз в Радянському Союзі людей оцінювали за їх посадою, професією, словом, за тим, «хто ти».

Я повідомив чоловікові на тому кінці дроту, що я - кандидат наук, що обіймаю посаду доцента і що нещодавно видав книгу про радянську політичну теорію. Ще я додав, що для репутації Радянського Союзу було б корисно видати візу за такий короткий термін за важкими сімейними обставинами.

Він попросив зачекати. Якийсь час його не було, та нарешті він повернувся і дав мені дані людини, жінки, її адресу і сказав мені зустрітися з нею того ж дня.

За кілька годин я сидів у її кабінеті. Вона виглядала, як заможна жінка, років п’ятдесяти, командного типу, але з материнським поглядом. Звали її місіс Бакланова. Вона привітала мене на ім’я - доктор Яворський - і сказала, що чекала на мене. Вона також висловила співчуття з приводу серйозної недуги моєї матері та пообіцяла зробити «все можливе», щоб я застав її при житті. Вона ставила багато запитань про моє життя у Штатах, про моє навчання та про мої поневіряння перед тим, як я потрапив у США. На неї справив неабияке враження мій вчений ступінь з університету Гопкінса, а також зацікавило те, що змусило мене написати книгу про радянську політичну думку. Вона сказала, що має товариша у Львові, професора Львівського університету, якому було б цікаво прочитати її. «Просто підіть туди, на факультет міжнародних відносин, і знайдіть Бориса. Йому буде приємно отримати від мене вітання».

Це було дивне прохання, але я занадто над цим не замислився. Головне було отримати візу і встигнути побачити маму перед смертю. До того ж місіс Бакланова говорила таким солодким тоном, що я вже й сам захотів зустрітися з її товаришем.

Візу я отримав наступного дня. Того ж вечора я вже сидів на борту літака Ейр Франс рейсом до Парижа. Там потрібно було перечекати кілька годин, щоб пересісти на літак Аерофлоту до Москви.

Вперше за дванадцять років перебування у Штатах я повертався до Європи, і вперше літаком. Зніжений чарівною стюардесою з їжею та напоями, я врешті заснув. Коли прокинувся, то побачив крізь ілюмінатор багряне сяйво на горизонті. Пілот оголосив, що до Парижа залишилася година польоту.

Коли літак приземлився, мене провели сходами вниз з головної зали очікування та сказали чекати на посадку на літак Аерофлоту.

Я опинився в малесенькій кімнатці без вікон розміром, як вантажний ліфт у готелі. За деякий час прийшов якийсь чоловік, поози-рався навколо і пішов. Таке враження, що він хотів переконатися, що я на місці. Він був явно совєтчиком, їх легко було впізнати за широкими штанами-кльошами і специфічним взуттям.

З того часу минула година чи дві. Годинника в мене не було. Від порожньої тиші, підсвіченої неоновим світлом, мене вже починало нудити. Кімнатка була, мабуть, звуконепроникною. Не чути було навіть віддалених звуків літаків, що сідали і злітали. ...Може, вони про мене забули? Мене утримують навмисне? Навіщо це їм? Росіяни?.. Мабуть, мають причини... їм все відомо... Як розумно вони подбали про Войтека... Чи випустять вони мене?.. Може, вони змусили мого брата підготувати для мене таку пастку?

Усі ці швидкоплинні думки не мали ніякого значення. Я був готовий прийняти будь-що, тільки б побачити маму!

Коли двері кімнатки відчинилися, зайшло двоє чоловіків. Один був у формі Ейр Франс, а інший - той, який вже заглядав до кімнатки раніше.

Говорив російською, назвався Борисом, гідом з Інтуристу.

«Я буду вашим гідом під час польоту», - ніби між іншим додав він.

Це був радянський літак - «АН-10-Україна». Мереживні шторки на вікнах та килимок між рядами надавали йому затишку, якого зовсім не було на борту Ейр Франс. Літак був заповнений майже наполовину. Попереду та позаду мене були вільні місця, але мій «гід» Борис сидів поруч. Глянувши на нього і на інших пасажирів, я зрозумів, що був одягнений надто крикливо. За браком часу в Нью-Йорку я навіть над цим не замислювався. Я просто одягнув свою «вихідну» форму: темно-синій піджак, джинси, чорні черевики, блакитну сорочку і смугасту краватку. Дипломат був єдиним багажем. Нічого дивного, що в якийсь момент Борис сказав: «Ви мандруєте майже без нічого, хіба не везете подарунків родині?» Я пояснив, що їду за надзвичайних обставин, побачитися з матір’ю перед смертю, тож часу думати про подарунки зовсім не було. Така відповідь йому ніби підійшла, бо він міг подумати, що я везу пачку доларів. Це б розцінювалося як страшний злочин - спроба допомогти політичним дисидентам. Для цього використовували жінок. Ореста, українка з Нью-Йорка, розповідала мені, що вона їхали до Києва з іншими жінками, і вони ховали скручені доларові банкноти у місцях, які зазвичай заповнюють тампаксами під час критичних днів.

Борис був веселим хлопакою. Він прилаштував пляшку горілки у кишеню переднього сидіння, де зазвичай лежать інформаційні каталоги, і пропонував її мені до і після подачі холодних нарізок ковбаси, шинки і сала. Йому страшенно подобалося пити і їсти. Поміж горілкою, ковбасою, шинкою і салом він питав мене, де я народився, що я робив під час нацистської окупації, коли я виїхав з України, як я потрапив до СІЛА, і наприкінці він поцікавився, що «мотивувало» мене написати книгу про радянську політичну думку. Останнє питання було, мабуть, обмовкою з його боку, адже я нічого не згадував у нашій з ним розмові про свою книгу. Це означало, що його ввели в курс справи - або місіс Бакланова, або радянське посольство.

Його «особистий» інтерес до мене починав мене втомлювати. Зовсім не таємниця, особливо для тих, хто займався радянсько-знавством, серед яких чимало працювало на ЦРУ, що гіди Інтуристу були агентами КДБ. їх завданням було неофіційно допитувати іноземних туристів, маскуючись під випадкову розмову. Саме тому вони добре знали англійську або німецьку. Борис вільно розмовляв англійською, хоча час до часу, для уточнення певних деталей, переходив на російську.

Він і далі пригощав мене горілкою і ставив свої запитання. Щоб якось спекатися такого тягаря, я прихилив голову до вікна і вдав, що сплю.

Я почув, як він йде, і побачив, як він зручно розлігся на сидіннях попереду. Нарешті в мене з’явився час поміркувати.

Дивлячись вниз через ілюмінатор літака, я бачив зелені поля, впереміш з містами і селами. Коли «АН-10» пролетів Польщу, почався нескінченний порожній простір. У мене перед очима проходили наполеонівські війська на початку дев’ятнадцятого століття, прокладаючи собі шлях до Москви, які зрештою застрягли в болотах і снігах, і хаотично відступали, відбиваючись від тифу і вошей. Я уявляв гітлерівські танкові дивізії, майже через півтора століття, як вони котяться через ці рівнини, зрівнюючи з землею все, що стояло на їх шляху. Вони прямували завоювати Східну Європу і перетворити її на колонію. Пройшовши влітку Україну, вони дійшли до Москви і Сталінграда і, як і армія Наполеона, застрягли посеред зими. Від лютих морозів заклякли гармати і гвинтівки. Під’їзні шляхи засипало снігом. Шоста німецька армія під проводом генерала Паулюса впала під Сталінградом. «Непереможні» німці почали відступ. Тепер Червона Армія відтискала їх на захід. Я уявляв, як мій брат Іван у танку долає німецькі траншеї, а мій дядько Дмитро повзе болотом на Берлін...

Ріки крові заливали схід і захід упродовж чотирьох років. Близько ЗО мільйонів загиблих стали добривом для випаленої землі.

Від самих цих думок я здригнувся. І в першому, і в другому випадку усю цю криваву кампанію починав «культурно вищий Захід».

Мої думи перервала стюардеса. Вона роздавала льодяники, щоб «полегшити страх пасажирів перед приземленням».

Опинившись на митниці, я усвідомив, що потрапив до світу, який покинув двадцять п’ять років тому. Стіни були завішані червоними плакатами, які закликали пролетарів об’єднуватися і бути готовими до боротьби. На прибулих пасажирів дивився величезний портрет Брежнєва. Його цинічна посмішка викликала у моїй пам’яті спогади про той час, коли ми з моїм однокласником Богданом кинули дві пляшки чорнила на статую Сталіна, що стояла у вестибюлі гімназії. Це вважалося злочином, скоєним «ворогами народу». Якби нас упіймали, ми б поплатилися життям. Сталін ніби промовляв до мене: «Ну, що ж, хлопче, от і поквитаємося!!!»

Очі прикордонника з похмурим обличчям ретельно оглянули мене з ніг до голови, ніби я був істотою не зі світу цього. Так воно і було. У його очах я був під підозрою. Коли він знайшов у валізі мою книгу, його підозри тільки підтвердилися, адже я віз у робітничу державу буржуазну пропаганду. Він попросив мене відійти вбік. Я побачив, як Борис йому щось пояснює, щоправда, не чув, що саме. Незабаром прикордонник повернув мені книгу, поставив штамп у паспорті і навіть сказав: «До свидания!»

Борис замовив машину від Інтуристу і привіз мене до готелю. І тільки коли він довів мене до адміністратора, я зрозумів, що це готель «Інтернаціональний», найкращий готель у Москві, призначений винятково для місцевих і іноземних важливих гостей.

Після розміщення я пішов до ресторану на горішньому поверсі. Замовив борщ і котлету по-київськи, щоб відчути себе вдома. Офіціант намагався бути ввічливим, але все одно вів себе, ніби поспішав вже піти додому. На замовлення довелося трохи почекати, та й принесли його у зворотному порядку - спочатку котлету, а в кінці - борщ. Офіціант майже переконав мене, що саме так я і замовляв.

Ще цікавіша пригода трапилася зі мною в чоловічому туалеті в підвальному приміщенні. Техпрацівник привітав мене, говорячи щось на зразок «джинси, джинси» і показуючи на мої джинси. Я подумав, що він помітив пляму в мене на джинсах, абощо. Мабуть, борщ капнув. Тому я став приглядатися, перевіряти, але нічого не побачив. Зрештою я зрозумів, чого він хоче, коли сказав йому, що розумію російську. Він питав, чи нема в мене раптом ще пари джинсів, щоб йому продати. За джинси, які я придбав в Блумінґдейлз за вісімнадцять доларів, можна було взяти п’ятдесят. Він був досить балакучим, але змовкав щоразу, коли заходив новий відвідувач. Ще він сказав мені, що купив би у мене кулькові ручки і жувальну ґумку. Він перепродував їх за рублі. Всього на одній парі джинсів можна було заробити біля тридцяти доларів.

«Божевілля якесь!» - думав я. В туалеті можна було більше дізнатися, ніж на науковій конференції. Я витяг свою ручку і подарував йому.

Тої ночі мені снилося, що за мною женеться зграя голодних вовків, але я стрибнув у яму, а вони проскочили зверху.

Після сніданку я вирішив прогулятися. Було сонячно, але навіть сонячний день у Москві здавався похмурим. На це відчуття впливали і колишні церкви, а тепер - музеї. Вони стояли там, як розфарбовані скелети, з яких давно вже відлетіла душа.

Дорогою до готелю я побачив, як насправді виглядав соціалізм, за якого всі люди мали б бути вільним і рівними.

Коли в готель заходив чоловік з двома дамами в дорогому хутрі і коштовностях, швейцар низько вклонився і відкрив перед ними двері. За що отримав винагороду.

Я зачекав, бо всього за кілька кроків цю трійцю наздогнав старший чоловік у простому сірому костюмі, намагаючись також зайти до готелю.

Швейцар вмить простяг руку і перегородив дорогу.

«Тут тільки для запрошених!» - гаркнув він.

«Але це ж народний готель, мені треба в туалет!»

«Ах, ти, старий йолопе, я ж сказав тобі, тут тільки для запрошених!»

«Ну, то я запрошую себе», - відказав чоловік і знову спробував увійти.

Швейцар схопив його за руки і відштовхнув так, що той впав на спину.

Я сіпнувся. Інстинктивно. Хотів втрутитися. Все це мені нагадало оте повоєнне «Тільки для німців».

О 12.30 я був у вестибюлі готелю і чекав, щоб мене забрав гід з Інтуристу. Мій літак на Львів відлітав о 14.15 з аеропорту «Внуково», до якого треба було їхати десь хвилин двадцять. О першій годині гіда все ще не було. Мені сказали не хвилюватися, але, з огляду на численні схвильовані дзвінки, вони нібито щось переплутали. Я хвилювався, щоб не запізнитися на літак - встигнути побачити матір перед смертю. Ще через десять хвилин я не витримав, вийшов з готелю і зупинив перше ж таксі. Сів спереду, біля водія.

«До «Внуково», - дещо схвильовано сказав я. Водночас помітив ім’я водія: Віктор Кравченко.

«Я вже десь чув ваше ім’я», - сказав я.

Він зиркнув на мене спідлоба.

«Вибачте, - сказав він, - з вашого акценту можна сказати, що ви іноземець. А хто саме?»

«Українець».

«І я! А де ви живете?»

«В Америці».

«А звідки ви чули моє ім’я?»

«Я читав книгу, написану Віктором Кравченком».

«А про що?»

«Вона називалася «Я обрав свободу».

Водій ще більше зацікавився.

«Розкажіть детальніше!»

Я розповів йому, що автор був затятим комуністом у молодості, і його, як економіста і члена партії, послали в Україну керувати колективізацією. Там він побачив нелюдські умови. Усі запаси продовольства - зерна, картоплі, худоби, овець - відібрали, залишивши селян ні з чим. Політичне рішення в Москві змусило людей вмирати голодною смертю.

Я б розповів йому більше про книгу, але ми під’їжджали до аеропорту. Я бачив, як він стискає зуби і сильніше тисне на газ. Коли таксі зупинилося, він пошепки сказав мені: «Коли вас спитають, як ви приїхали в аеропорт, просто скажіть «на таксі». Не називайте мого імені, бо в мене будуть неприємності».

Ми порозумілися.

Він мав рацію. Коли я підійшов до віконечка Інтуристу, кажучи їм, що лечу до Львова, перше питання було: «Як ви сюди доїхали?»

«На таксі», - відповів я.

«А де ваш гід?»

«Я не знаю. Я чекав на нього, але він так і не прийшов, тому я просто зловив таксі на вулиці».

«А який номер машини?» - спитала огрядна жінка.

«Я не дивився на номер, я просто хотів встигнути до відльоту».

Я загнав їх цією відповіддю у повний ступор. Жінки з Інтуристу тривожно переглядалися. Мене знову попросили зачекати. Годинник на стіні показував, що до відльоту ще якихось п’ятнадцять хвилин.

За кілька хвилин старша з тих жінок підійшла до мене із ще однією, молодою, зі смаком одягненою жінкою з цілком приязним обличчям.

«Це - товариш Лариса, вона також летить до Львова», - сказала вона.

«Приємно познайомитися», - відповів я.

Незабаром ми з товаришем Ларисою вже сиділи поряд в останньому ряду.

Я спробував завести невимушену розмову, просто як чоловік, якому сподобалася симпатична жінка. Але вона звалила мене питанням, чому я тільки один день пробув у Москві. «Можливо, дорогою назад, - сказала вона, - ви зможете побути довше».

І стала наводити аргументи: «Москва - це культурний і мистецький центр світу, а також центр інтернаціонального пролетарського руху». І далі розповідала мені про численні здобутки соціалізму в Радянському Союзі - «рівність чоловіків і жінок, загальне право на освіту, медичне лікування, відпочинок і пенсію». «Моя країна, - вела далі вона, - зараз перебуває на етапі переходу від соціалізму до комунізму, до вищого історичного етапу. Соціалізм в основі своїй має принцип - від кожного за здібностями, кожному - за працею. Принцип комунізму, натомість, полягає у постулаті: від кожного - за здібностями, кожному - за потребами».

«Зрозуміло?» - додала вона на завершення.

Питання було спрямоване до мене, але її розгублений вираз обличчя ніби показував її власну невпевненість - чи сама вона розуміла, що говорить.

Те, що вона розповідала про соціалізм і комунізм, було типовим для радянських ідеологів. Я переконався в цьому, коли писав свою книгу. Для того, щоб зрозуміти умови життя в Радянському Союзі, їм достатньо було просто стверджувати «принцип», на який воно нібито спиралося, водночас нехтуючи тим фактом, чи відповідають ці умови тому принципові взагалі. Ці принципи видавалися самоправними. У їх ідеологічних головах не було конфлікту між тим, у що вони вірили, і тим, що бачили. Або, якщо цей конфлікт і існував на суб’єктивному рівні конкретної людини, то відкрито його висловити було неможливо. Його треба було придушувати під загрозою отримати тавро відступника, і врешті можна було закінчити висланим на Соловки чи в Сибір. Дійсність була такою, якою її подавала ідеологія, насаджена Партією. Як і в католицькій церкві, зобов’язувальні ідеологічні заклики йшли згори до низів - небеса існують тільки тому, що так написано в Біблії. В низах були віруючі, «вівці». Вони знали основний принцип, код, вони знали його напам’ять, могли цитувати, але поняття не мали, що за ним стоїть.

Ясно було, що товариш Лариса була однією з запрограмованих «овець». Вона знала «принципи» соціалізму і комунізму напам’ять і вміла про них розказувати, як про щось самоочевидне.

Щоб більше не слухати ці нудні банальності самообману, я перебив її.

«Товаришу Ларисо, я добре розумію суть принципів, які повинні лежати в основі соціалізму і комунізму. Але щоб їх усвідомити, мені довелося вивчати твори Маркса, Енгельса, Леніна і навіть Сталіна. Радянські ідеологи стверджують, наприклад, що комунізм означає суспільство без держави і права, бо вони «відімруть». Але що це насправді означає? Яких слід вжити заходів, щоб цього досягти? Як змінити людську психологію -егоцентризм, себелюбство, дух суперництва, агресивність, весь той деструктивний багаж, що назбирався упродовж століть? Якщо не ставити таких запитань, то всі ваші «принципи» - це просто догми, безплотні скелети».

Мої слова були простими і очевидними висновками, але реакція Лариси була такою, ніби вона злякалася, почувши їх. Я змушений був це сказати, щоб мене не мали за дурня.

У будь-якому випадку відтепер вона слухала мої думки про «марксизм». Я хотів, щоб вона знала, що існують і інші трактування ідей Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна, відмінні від тих, яких її вчили в партшколі.

У якийсь момент вона сказала: «Ви так багато знаєте про марксизм, скажіть, ви там в Америці член Комуністичної партії?»

Я мало не вибухнув реготом.

«Товаришу Ларисо, - жартівливо сказав я, хоча вона наче і не вловила мого тону, - ні, я не в компартії і не хотів би бути!»

її охопив жах.

«Не може бути! Чому?» - майже вигукнула вона.

Я розповів їй, що американська комуністична партія була за суттю своєю фальшивкою. її голова, мабуть, і був переконаним комуністом, але самі партійні лави кишіли агентами держапарату.

«Знаєте, в Америці ходить такий анекдот, - сказав я, - про те, що лідер Партії відкриває засідання словами: «Товариші комуністи і члени ФБР!»

Перш ніж літак приземлився, я сказав їй, що з радістю залишився б у Москві довше: «Може, ви дістанете два квитки в Большой театр і ми сходимо туди разом?» Вона не відповіла. Знала, що для «звичайної людини» простіше було полетіти в космос, ніж дістати квитки в Большой.

«Чи знаєте ви, що б сказав Маркс, якби дожив до наших днів?

Робітники світу, пробачте мені». З розмови Віллі Брандта з Леонідом Брежнєвим.