Смак життя

НА ХВИЛЯХ ОКЕАНУ

«О beautiful for spacious skies,

For amber waves of grain,

For purple mountain majesties Above the fruited plain!

America! America!

God shed his grace on thee

And crown thy good with brotherhood

From sea to shining sea!»

Прекрасна ти у цвіті нив,

Під небом голубим,

У величі гірських красот Иродючих полонин.

Америка! Америка!

Благословив Господь Твоє багатство - братство Між двох широких вод!

Це перший куплет «Прекрасної Америки», найпопулярнішої американської патріотичної пісні. Багато у кого під час її урочистого звучання на очах бринить сльоза. Слова зачіпають найглибші струни душі. її автор - Катаріна Лі Бейте, викладач коледжу Уелслі. У 1893 році вона сіла на потяг і проїхалася зі східного узбережжя аж до штату Колорадо. Там вона піднялася на високу гору, понад чотири тисячі метрів над рівнем моря, під назвою Пік Пайкс. З вершечка її окові відкрилася чудова картина - безмежне небо та вражаючі американські Великі рівнини - це і надихнуло її на такі поетичні рядки про Америку.

Гори переносять нас в інший світ, світ відчуттів, недоступний тим, хто живе внизу. Пригадую, як стояв на вершині гори в Канаді, тоді мене охопило бажання віршувати. Вийшло аж на три сторінки. Слова самі лягали на папір, так і лилися, нестримно і рясно. Не знаю, чи вартував той вірш якоїсь літературної премії, проте він допоміг мені винести на поверхню глибокі почуття про американську дійсність, які до того дрімали десь на дні моєї душі.

Іншого разу моє перебування в горах справило на мене набагато могутніше враження. Якось влітку я два місяці сам лазив горами, на землях корінних індіанців. Перш ніж вирушити в таку мандрівку, я багато чого прочитав про них, а поміж своїми походами я вивчав їх культуру, і особливо мистецтво шаманів. Спочатку дещо скептично, а далі все щиріше я захоплювався тим, як шамани єдналися зі світом. Наприкінці того літа я стояв на вершині найвищої гори, і раптом якась внутрішня сила спонукала мене розкинути широко руки, наче обіймаючи небеса. З грудей вирвався потужний зойк - навіть не крик, а дикі переливи високих і низьких звуків десь з самої середини мого єства, закликаючи духів до дощу. На небі тільки подекуди пропливали хмаринки. Та щойно закляття стихло - ринув дощ. За кілька митей стих, так само раптово, як і з’явився. Мене це зовсім не здивувало - то і було чаклунське мистецтво шамана. З раціональної точки зору це, мабуть, був збіг, але магія гір не залишала місця для сумнівів. Гори мають свої закони і чари, які не вписуються в рамки раціонального. Те саме бачимо і на прикладі біблійної оповіді про Мойсея на горі Синай. Там він отримав свої Десять Заповідей, які керують багатьма життями і заради яких чимало людей готові ті життя віддати.

Для багатьох американців картина, яка запала в душу Катаріні Лі Бейте на вершечку Піку Пайкс, змальовує суть Америки. Привілейовані і засліплені патріотизмом, вони не можуть визнати, що природні ландшафти Америки далеко не такі, як її суспільна топографія. Вони не помічають, що ті, які живуть внизу, біля підніжжя гори, ті, що в поті чола трудяться день у день, живуть в іншому світі. Вигляд знизу не такий вже і райдужний.

Принаймні так все виглядало для двох моїх родичів.

У 1920-му, спокусившись на обіцянки аґента, один з братів моєї матері вирішив покинути нелегке селянське життя і підписав контракт на роботу в Америці. Разом з сотнями інших таких, як він, його посадили на корабель, що прямував до землі обітованої.

Переїзд через Атлантику на емігрантському судні був пекельний.

Сотні пасажирів, часами п’ять, а то і шість сотень, одразу завантажували, як худобу. І хоч ззовні було відкрите небо та свіже солене повітря, всередині люди лежали на підгнилих смердючих матрацах, набившись, як оселедці в банці. Вентиляції не було, а бортові ілюмінатори були запаяні наглухо. Стояли стовпи пилюки із засохлого блювотиння. Найгірше було на нижній палубі. Там повітря було таке густе, що його можна було різати ножем.

На мого дядечка чекала зовсім не така чудова робота, як обіцяли. Його направили на вугільну шахту в Пенсильванії, де він і провів решту свого недовгого життя. У той час шахтар вважався власністю Вугільно-добувної Компанії. Він працював на Компанію, жив у халупі, що надала йому Компанія, купував інструменти, воду, продукти, одяг, тютюн у крамниці Компанії, був похований на землях Компанії, у труні, яку також придбали у похоронному бюро Компанії. Моєму дядечкові навіть труна не знадобилася. Він був похований під тоннами землі. Але у листі, написаному моїй матері за місяць до вибуху у шахті, він розповідав, що «платять добре». І, мабуть, на доказ свого добробуту вклав до конверта ще й кілька доларових банкнот. Ще він надіслав фотографію, на якій він стояв з жінкою, з якою щойно одружився і перший чоловік якої помер від запилення легень. На тому давньому знімку кольору сепії він вже не був одягнений по-селянськи. На ньому були випрасувані штани, біла сорочка та камізелька, а обличчя було чисто поголене. В дитинстві, коли я ще жив у Яворі, часто розглядав ту світлину, бо мама її тримала у шухляді без ключа. І я замислювався про ту таємничу країну Америку. Коли я ходив до другого класу, у нас в школі був старий глобус. Я показував на континент і хвалився перед своїми однокласниками: «Дивіться, то - Америка, тут живе мій вуйко!»

Інший мій дядечко, старший материн брат, не хотів, щоб його забрали до армії, і зголосився працювати на судні, яке перевозило емігрантів до Америки. Коли корабель дістався Бруклінської гавані, він дочекався ночі і вистрибнув. І тільки десь через п’ять чи сім років він написав першого листа родині. Працював він на сталеварному заводі в Пенсильванії. Був активістом робітничого руху, і його двічі заарештовували за «поширення соціалістичної пропаганди». Його чекав дивний кінець. За офіційною версією, то був нещасний випадок біля плавильного казана. Він ніби-то послизнувся, втратив рівновагу і впав у чан з розплавленим чавуном. Це сталося якраз напередодні запланованого робітничого страйку, де він мав бути провідником.

Слухаючи розповіді про своїх дядечків по той бік океану, я й уявити не міг, що настане день, коли я піду їх слідами.

Та четвертого червня 1950 року, через п’ять років після Другої світової війни, я стояв на борту корабля, який відпливав до Америки.

Ми стояли з Іреною, з якою одружились місяць тому, на верхній палубі, трималися за руки і вдивлялися у містичне мерехтіння зір. Наші обличчя пестив ніжний вітерець і солені бризки океану. І тільки неголосний млосний шепіт двигуна і плюскіт хвиль вказували на те, що ми рухаємося. Слова були зайві. Куди не глянь, всюди було тільки небо, що зливалося з океаном.

Раптом, ніби прокинувшись із страшного сну, Ірена зойкнула:

«Михайле, обійми мене, мені лячно. Глянь - в мене руки тремтять».

Я обійняв її і притулив ближче. Чути було, як вона дрижить.

«Як гадаєш - що на нас чекає?» - спитала вона тремтячим голосом.

«Скажи мені! Що нас там чекає?!» Вона вимагала відповіді, наче я був ясновидцем.

Усіх пасажирів на борту цікавило одне і те ж питання: «Що нас чекає?»

Ми, а нас була майже сотня, пливли на військовому судні, яке під час війни доставляло війська на європейський фронт. Тепер воно поверталося додому до Америки, привізши продовольство для своїх підрозділів, що окупували Західну Німеччину. Ми були так званими «переміщеними особами», людьми, які змушені були покинути свою країну. Всі ми були українцями, у більшості - з Галичини: біженці, втікачі, які покинули домівки у страху перед наступом Червоної Армії. Тиждень тому ми зійшли на цей корабель під назвою «Генерал Гаузе» у Бремергавені в Західній Німеччині. Ще якийсь тиждень - і ми будемо в Америці.

Корабель був чистий, яким і слід бути військовому кораблю, а команда - ввічлива і завжди готова допомогти. Спали ми на койках, чоловіки окремо від жінок і дітей. А смак Америки ми відчували щодня за сніданком. Нам давали, як вони його називали, «чудо-хліб», м’який білосніжний тоненько нарізаний хліб з маслом і повидлом, яєчню і каву, скільки душа забажає. Дітям, яких було небагато, подобалося бавитися тим «чудо-хлібом». Вони скручували його у кульки і кидалися ними, а найбільше радості було, коли вдавалося закинути таку кульку комусь до кавника.

За годинку-дві до вечері багато хто виходив на палубу прогулятися. Старше панство одягало свій найкращий одяг, як в оперу або до церкви. Вони віталися, ніби і досі були у старій країні: «пане професор», «пане інжінір», «пані докторова», «пані добродійко».

Дехто гуртувався у невеликі купки. Вони обговорювали свою колишню роботу, родинні зв’язки, родину, яку залишили «там», говорили про те, що «там» далі буде. Вони втішали себе: «Це ненадовго, на рік-два, а потім повернемося».

Країна, в якій вони народилися і жили, тепер була «там». Вони хотіли вірити, що невдовзі повернуться «туди», бо не знали, що чекає на них в Америці. Єдине, в чому вони були впевнені, це те, що все буде по-іншому. Але як?..

Вони поважно заходили до їдальні і брали свої таці, намагаючись забути про «ТАМ». Це саме ті миті, коли не завадить чарка-друга горілки, але спиртного на борту не було.

Потроху Іренин настрій поліпшувався. З кожним днем, як ми наближалися до Америки, вона веселіла. Ще трохи - і ми приєднаємося до її родини. її брат Адам виїхав до Америки з дружиною і сином Нюко півроку тому, а її батьки їхали за ним услід. Я також з нетерпінням чекав на зустріч з ними, бо вперше з часу, коли мені було десять років, я знову відчував себе в лоні сім’ї. Єдине, що турбувало Ірену, - це те, чи зможе вона продовжити навчатися вокалу. Для неї спів був покликанням усього життя.

У мене покликання не було, і про майбутнє я надто не замислювався. Я відпустив все на волю шансу. Та я не був фаталістом. Доля - це для пташок, думав я. І я ніколи не прагнув досягти того, що інші називали успіхом. Я дозволяв життю йти своїм шляхом, то тут, то там спрямовуючи у потрібний бік. Я був щасливий з Іреною. Я не пропускав ні світанків, ні пізніх вечорів, щоб побути з нею на самоті на палубі, коли всі спали. Ми пливли на хвилях кохання.

Коли стало відомо, що Ірена співачка, її слава швидко поширилася на кораблі. Відтоді щодня після вечері вона співала, викликаючи овації публіки. Вона співала радісних пісень, допомагаючи людям забути свій неспокій про майбутнє хоч на мить. Після останньої вечері на кораблі, після виконання всього репертуару, її попросили заспівати «Боже великий єдиний». Слухачі підхопили за нею. Хвиля голосів гойдала весь корабель, щоками струменіли сльози.

Наступного ранку ми побачили крізь туман Статую Свободи. Незабаром вималювалися обриси Мангеттену. Корабель прямував у Бруклінську гавань.

Америко! Америко! У горі і в радості!

«Я твердо вірю в удачу. І помітив - що більше я працюю, то більше мені таланить».

Томас Джеферсон