Смак життя

ДЗЕРКАЛА

Купа листів. Поштова скринька тріщить по швах, як різдвяна індичка. Здебільшого - послання від моїх колишніх студентів, всі пропонують моральну, та й матеріальну підтримку. Дехто закликає мене «відбиватися». Хтось хвалить зате, що «розтряс» їх колишню альма-матер, за те, що «активізував студентів», за «антивоєнні виступи», зате, що «ризикнув» посадою, зате, що «показав приклад того, яким повинен бути викладач».

Усі ці листи були написані ще до того, як мене поновили. Вони ще раз змусили мене пишатися тим, що не підвів своїх студентів.

Хоча автор одного листа так не вважав. На його думку, писав він, я був «лицеміром і величезним розчаруванням». Він ходив на мої заняття під час першого мого року викладання в Гантері. У той час він був одним з тих радикально налаштованих студентів-засновників організації «Студенти за здорове суспільство». І оскільки жоден викладач не забажав бути її поручителем, адже це була «лівопартійна» організація, вони звернулися до мене, нового викладача. Я вірив у свободу слова і погодився на це завдання, попри те, що тоді мої політичні погляди були на боці консерваторів. Отже, автор цього листа писав мені, що робив «кар’єру в освіті» і рік тому став директором старшої школи у Бронксі. «Ви вчили нас про демократію, - писав він, - але тепер ви не просто закликаєте вдаватися до сили, а й самі застосовуєте насильницькі методи». Отак навчивши мене, «як слід поводитися справжньому вчителеві», він закінчив: «Зараз ми по різні боки барикад».

Такий «барикадний менталітет» був типовим для викладачів старої гвардії. Втративши керівні посади у структурі вишів, вони вирішили, що запровадження у коледжах Сенату, зняття обмежень на вступ студентів афроамериканського та пуерто-ріканського походження, оцінка студентами викладачів - все це поставило хрест на «істинній» освіті.

Дехто перестав зі мною вітатися. Я став для них коренем зла. Частково я їх розумів. На їх місці я так само, мабуть, заздрив би, адже мої курси стали популярнішими, ніж будь-коли. Студенти наввипередки записувалися на мої лекції.

Стаття у студентській газеті «Nightwatch» назвала мене «совістю Гантера».

«Один з найнатхненніших та суперечливих викладачів у Гантері», - йшлося у статті. І далі: «Викладає на кафедрі політології, вірний своїм переконанням. Професор Яворський, більше відомий студентам і викладачам просто як «Майкл», мабуть, єдиний викладач у всьому коледжі з власною групою підтримки, фанатами, які за ним усюди ходять, записуються на усі курси, які він викладає, семестр за семестром». Його стосунки зі студентами постійно обговорюють і заздрісники, і ті, хто хотів би ігнорувати його існування» («Nightwatch» від 23 травня 1973 р., с. 2).

Серед купи листів був один із штампом «Саутгемптон». Конверт був оксамитовим на дотик. Імені адресата не було вказано, але від нього йшов запах знайомих мені парфумів. Це був лист від Лізетти.

Вона завжди користувалася цими парфумами - ніколи їх не зраджувала. Вважала, що вони викликали у чоловіків нестримний тваринний поклик. Вона любила повторювати, що «як тільки цей запах лоскоче їх ніздрі, вони перетворюються на справжніх бичків». Мабуть, вона мала рацію, і Мастерс та Джонсон, відомі дослідники і автори експериментів з «сексуальною дисфункцією» у чоловіків і жінок, також її підтримали б. Тіла жінок, які населяють сучасні великі міста, крім зовсім молоденьких, досить швидко втрачають свою справжню природну якість, тому потребують допомоги косметики і професійних сексопатологів-шарлатанів.

Особисто мене деякі запахи приваблювали лише під час прелюдій. А первинний статевий потяг залежав передусім від сили погляду, поруху тіла, обрисів уст і форми рук. А аромати - найбільше мене збуджував запах ненапарфумлених тіл після кохання. З ними не зрівняється жоден, навіть найдорожчий і вишукано витворений аромат, навіть з нотками бичачої сперми.

Лізетта була одружена, їй було ледь за сорок. А тіло її, здавалося, рухалося, навіть коли вона сиділа спокійно. Його порухи з-під напівпрозорого шовку сукні немов стогнали від бажання. Принаймні так мені видалося, коли мій приятель Боб, так званий «екзистенційний» психоаналітик, знайомив мене з нею, своєю пацієнткою.

її до мене притягнуло мало не з першого погляду, як звіра до сирого м’яса. Я ж вів себе з нею досить стримано, дозволяючи лише легенький флірт, бо не дуже бажав зв’язуватися зі «старшою жінкою». Вона була мого віку. Та я все ж погодився піти з нею посидіти в «La Goulue».

Ми ще навіть не встигли зробити замовлення, як вона вже розповідала, що бачила мене кілька разів в «Пі Джей Кларку» в товаристві топ-моделі з «Біл Блас», а ще в «Правому березі» з дружиною пана Кліна, «досить провінційною, але спокусливою дівчиною. Ютта, чи як там її?»

Не чекаючи на відповідь, вона сказала, що Боб, «неймовірний психоаналітик, зовсім не такий, як ті шарлатани-фрейдисти», часто про мене розповідав. «Він сказав, що ти цілитель жіночих психічних проблем і справляєшся без кушетки». Коли я спитала його, як це, він гигикнув. «Не здогадуєшся? Музика, камін і велике ліжко».

«Я завжди хотіла познайомитися з тобою. Боб познайомив нас на моє прохання, хоч спочатку і сумнівався», - сказала вона, дзенькаючи своїм келихом об мій. «Я пригрозила йому, що покину його, якщо не познайомить». «Хоч я би так і не зробила», - засміялася. Вона любила сміятися, а в її сміхові чулися нав’язливі нотки, такі типові для жінок її рівня з Мангеттену. Поміж смакуванням напоїв вона повідала мені, що заміжня за чоловіком, «значно старшим» за неї, що він міжнародний банкір і власник відомого ресторану «21», що мешкають вони в пентгаусі на Парк-Авеню, що дітей у них нема, бо це вже четвертий його шлюб, а влітку вони живуть у «Блакитній гавані», своєму шикарному літньому маєтку в Саутгемптоні.

«Наступного тижня, - вела далі вона, - я влаштовую в Саут-гемптоні вечірку, величеньку тусню, крутішу, ніж навіть у самої місіс Форд». Вона «страшенно» хотіла мене запросити, бо переконана, що «мені сподобається познайомитися зі справжніми людьми, а не з якимись там університетськими занудами». Кажучи все це, вона дивилася на мене, як мисливець, що бажає загнати свою здобич в куток. Вона взяла мою руку. «Пообіцяй! Це змінить твоє життя!»

У мені боролися суперечливі відчуття. Вона інтригувала мене, але водночас і відштовхувала.

Та все ж, наступної суботи я був на терасі у маєтку «Блакитна гавань», снував між видатними друзями Лізетти, більшість зі старими англосаксонськими прізвищами.

Лізетта все знайомила мене зі всіма, ніби я її близький друг. її чоловіка на вечірці не було. Вона пояснила, що він на конференції банкірів у Парижі, хоч, як я дізнався пізніше, вони вели окреме, кожен своє, світське життя.

Після аперитиву на терасі всіх гостей запросили в місцевий «Ель Мароко», точну копію відомого мангеттенського ресторану з такою ж назвою, яку звели тут, в «Блакитній гавані» з точністю до найменших деталей, навіть з такими ж чорно-білими візерунками-зебрами на стінах, музикантами і одягом офіціантів.

Як не дивно, але мене всадовили за основний стіл, поруч з Лізеттою. «Ти - мій почесний гість», - сказала вона, а я мружився від спалахів фотокамер, які сипалися на нас звідусіль.

Після вечері на терасі зібралося невелике товариство найближчих друзів Лізетти. Випивали і жартували. Вона попросила мене залишитися на ніч.

Через деякий час, як ми і домовилися, я вже заходив до її спальні, навпроти моєї кімнати.

Я двічі пробував ЛСД, так би мовити, двічі «від’їжджав», як тоді казали. Вперше, щоб дізнатися, як же ж подіють на мене ці наркотики, «ліки для свідомості». Та й взагалі - я хотів збагнути своїх студентів і молодь загалом, які наприкінці шістдесятих постійно і нестримно «від’їжджали». Вдруге я вирішив кайфонути і «від’їхати», бо першого разу мені це сподобалося. Як тоді казали, то була «вдала поїздка». Багато для кого ці «поїздки» були ой які невдалі, часом навіть останні. Площа Вашингтона була традиційним місцем, де збиралися студенти, а ще раніше - бітники. Сиділи, кайфували, грали на гітарах. Там частенько можна було побачити хлопців «під кайфом», які вилізали на електричні стовпи, вдаючи з себе мавп. А деякі навіть стрибали голяка з пам’ятника Джорджу Вашингтону у воду навколо нього.

Мабуть, не вистачить простих слів, щоб описати сам «кайф», бо з ЛСД від’їжджаєш в окремий світ галюцинацій, де немає місця нормальній свідомості, звичному сприйняттю себе, своєму еґо. У своєму кайфові я ніби розчинявся у хвилях веселкових барв, ширяв у безмежному просторі.

Як не дивно, але мені часто снилося, що я літаю. Але ці сни зазвичай не виходили за межі замкненого простору якоїсь спортзали, і я добре усвідомлював, як рухаються мої руки, тіло, добре пам’ятаю ті приємні відчуття. Натомість під час моїх марень під ЛСД я не відчував ані задоволення, ані болю, принаймні у нормальному нашому розумінні. Насправді відчуття тіла зникало взагалі. Залишалися тільки нескінченні фонтануючі вибухи кольорів.

Зайшовши до спальні Лізетти, я знову відчув себе в іншій реальності. Та в ту ж мить збагнув, що відчуття це - вдаване. Я бачив нескінченні відображення свого оголеного тіла у дзеркальних стінах. Мене пересмикнуло. Відчув себе, наче в пастці. Вона -мисливець, я - здобич, жертва.

І от сотні моїх втілень рушили до велетенського круглого Лізет-тиного ліжка. Я зрозумів, що вона полюбляє розгнуздані оргії.

Наступної ночі до сотень моїх дзеркальних клонів додалася ще одна несподіванка - звуки мого голосу, які вона записала минулої ночі, коли ми кохалися. Тієї ночі я ще й виявив, що її «сексуальні» груди-кульки були наповнені силіконом. Це було популярно у ті часи серед заможних дамочок, які вважали свої груди не надто повними.

Наступного дня після гулянки, у понеділок, Лізетта запросила мене на обід до пляжного клубу Саутгемптона. З «Блакитної гавані» туди було рукою подати, але нас відвезли на її білому кади-лакові. Коли ми зайшли, всі погляди звернулися до нас. До мене долинув жіночий коментар: «Це її новий коханець, бачили його фото у сьогоднішній газеті?»

«Що за... ? Моє фото в газеті? Вона мене з кимось сплутала», -подумав я.

Я помилявся.

Повернувшись в «Блакитну гавань», я побачив в неї на столику «Вісник Саутгемптона». На першій шпальті було фото президента Джонсона з дружиною Леді Берд. На останній сторінці були дві світлини, кожна на півсторінки. На верхній була місіс Форд, «автомобільна королева», як її називали. А на решті сторінки було фото чоловіка під сорок із самовпевненим, якщо не зарозумілим, виразом обличчя. І підпис: «Д-р Майкл Яворський, почесний гість на вечірці місіс Олдридж».

Лізетта дедалі більше ставала мною одержима. Я вже став почувати себе пташкою в золотій клітці. Через тиждень мого гостювання ми лежали на її ліжку для оргій, оточеному моїми задумливими клонами, і вона самовпевнено поставила мене перед фактом.

«Слухай уважно, - ніжно почала вона, лоскочучи мене язиком за вухом. - Я розлучаюся з Томом, і ти перший про це дізнаєшся», її тіло ковзнуло донизу, губи спускалися все нижче, мої дзеркальні клони завмерли в очікуванні. Але тут вона підняла голову і зупинилася.

«Ти - єдиний чоловік, якого я змогла покохати. У мене є плани на наше майбутнє, так - наше майбутнє», - повторила вона з наголосом на «наше». «Викладання, мабуть, нудна справа і оплачується поганенько, кидай це. Житимемо, як коханці, а одружимося після мого розлучення. Я засную для тебе фонд, твій пожиттєво, і ще по п’ятдесят тисяч щороку. Нумо, скріпимо нашу угоду поцілунками і коханням».

Вона чомусь сприйняла за жарт моє «Я не продаюся!»

Того ж дня я покинув «Блакитну гавань».

Я отримав листа від Лізетти, коли ще був офіційно відсторонений від роботи. Мабуть, вона прочитала про все в газеті «Нью-Йорк Таймз» і так само, як Ірена, подумала, що я втратив роботу і опинився на дні.

Вона писала, що я був єдиним чоловіком в її житті, якого вона «кохала по-справжньому», і що марила мною день і ніч. «Ти покинув мене раптово, в той момент, коли я готова була цілком віддатися тобі. Але я на тебе не гніваюся. Моя пропозиція, напевно, збила тебе з пантелику. Вона досі в силі! Моя мета - зробити тебе щасливим і фінансово забезпеченим! Подзвони мені, Майкле, коханий. Не дочекаюся, щоб побачити тебе, кохати і зацілувати кожен міліметр твого тіла».

«Вдячний за таку мету», - подумав я, впускаючи листа на підлогу.

Я взяв телефон і зателефонував Моніці.

У неї не було парфумів, ані спальні з дзеркалами на стінах і стелі, ні кадилака, ані грошей, щоб мене купувати. Вона була активісткою студентського руху, і ми були однодумцями. Коли вона мене обіймала, наші тіла зливалися воєдино.

Ми разом брали участь в останній першотравневій демонстрації у Вашингтоні. Біля Національного монументу зібралося понад сто тисяч мітинґувальників, готуючись до демонстрації наступного дня. Делегатам від кожного штату давали конкретні завдання. Панував загальний настрій свята і братерства. Ми всі були «братами» і «сестрами». «Поділися!» - це було тогочасне гасло. Хтось кружляв з кошиками для їжі і грошей. На них було написано: «Якщо маєш, дай, якщо потребуєш, бери».

Остаточною метою демонстрації було зайняти Капітолійський пагорб, де були розміщені Сенат і Палата представників.

Наступного ранку демонстранти почали рухатися містом. Вони чекали, що поліція буде їм перешкоджати. Вони не знали, що «Дік-обманщик»¹, як називали президента Ніксона, мобілізував Національну гвардію. її підрозділи на джипах з кулеметами оточили Капітолійський пагорб і Пентагон.

Демонстрантів зустріли кийками і газом. На кілька годин місто перетворилося на поле бою. Наступного дня в газетах написали про десять тисяч заарештованих демонстрантів. Серед них були і ми з Монікою.

З невідомих мені причин нас не залишили з іншими демонстрантами, яких гвардійці оточили просто неба. Натомість - відвели у великий намет, напнутий на високий масивний дерев’яний стовп. Крім нас, там більше нікого не було. Нам наказали сісти окремо.

'«Tricky Dick».

А далі сталося щось таке, що мені важко пояснити. Мені досі невідомо, чи був це нещасний випадок, чи все сталося навмисно.

Я сидів на підлозі і схилив голову до колін, намагаючись відволіктися. Думками я повернувся до свого арешту німцями чверть століття тому, аж раптом здригнувся від переляканого зойку Моніки.

«Майкле! Майкле!» - гукала вона.

Тієї ж миті мені на голову опустився тупий предмет.

Шок, біль, кров.

Моніка схопила мою голову, перев’язала її хусткою і вибігла за допомогою.

Організатори демонстрації розуміли, що можуть бути жертви під час сутичок з поліцією, тому забезпечили медичний підрозділ з так званими пересувними медиками. Ці лікарі були і серед заарештованих. Вони влаштували посеред поля імпровізований пункт першої допомоги. Туди мене і відвели. Зупинили кровотечу і перев’язали голову.

Моніка розповіла мені, що закричала, перелякавшись до смерті, побачивши, як падає намет і на мене летить важкий стовп.

Прийшовши до Гантера з перев’язаною головою, я не міг не помічати вдоволених смішків на обличчях своїх «ідеологічних ворогів».

Невдала демонстрація означала кінець бойового руху. Всюди кишіло інформаторами поліції. Таких донощиків використовували на усіх рівнях, навіть в університеті. Десь за рік мені випала нагода ознайомитися зі своєю «Особовою справою». Там було чимало пунктів про мої дії, лекції, зв’язки зі студентками. Доноси робив Сідні Палмер, який ходив на мої заняття. Трохи пізніше я зустрів його на Лексінґтон Авеню, він йшов під руку з дівчиною. Я не міг стримати своїх почуттів. Я ненавидів донощиків. Я мусив підійти до нього і попередити дівчину про те, з яким негідником вона зв’язалася. Коли ми зрівнялися, він вдав, що не впізнає мене. Але я перегородив йому дорогу і сказав: «То це ти, Палмере, -донощик!»

Його обличчя почервоніло, він повернув в інший бік, тягнучи дівчину за собою і випалив: «Параноїк якийсь!»

Як би там не було, після провалу військового руху обидві сторони добряче замислилися над методами своєї боротьби. І антивоєнні поборники, і прихильники війни переглянули свої цінності. Тепер вважалося, що цілі руху - звільнення жінок і чорношкірих, а також реформи суспільних і політичних інститутів - можна досягти і мирним шляхом. Врешті я навіть помирився з Жаклін Векслер, ректором коледжу Гантер.

«Любов, праця і знання - це природні джерела нашого буття.

Вони і повинні ним керувати». Вільгельм Райх, «Сексуальна революція»