Смак життя

КОЛЬОРОВИЙ НЬЮ-ЙОРК

«У своїй дисертації ви зачіпаєте низку епістеміологічних питань. Одне з них - твердження Маркса про те, що знання - це відображення дійсності. Мене цікавить ваша думка про переваги і недоліки теорії відображення знань».

Це було перше питання, яке мені поставив завідувач кафедри філософії, один з семи професорів Вченої ради, яка вирішувала, чи заслуговую я на науковий ступінь. Всі вони мали прочитати мою дисертацію, а тепер я її захищав.

Щоб дійти до цього етапу, мені треба було за тиждень до того скласти письмовий екзамен, який тривав три дні. Щодня о восьмій ранку мені давали дві теми для написання есе, які треба було здати

о четвертій дня. Теми були сформульовані професорами з різних кафедр: політології, філософії, економіки, соціології, історії та антропології. Сам, у порожній кімнаті перед друкарською машинкою, я вдало написав їх і навіть отримав відзнаку.

Тепер я був готовий захищати дисертацію.

Завідувач моєї кафедри політології сидів на чолі столу. Він висував мене на здобуття наукового ступеня доктора філософії. Праворуч від мене сидів мій науковий керівник. Він був добре обізнаний з моїм процесом написання. Я відвідував його заняття упродовж останніх двох семестрів, а щотижня ми обговорювали суперечливі аспекти моєї дисертації. Тут він мене представляв і хвилювався не менше за мене, бо я був першим його аспірантом. Моя невдача зіпсувала б його репутацію. Однак, хоч він і був дуже зацікавлений у моєму захисті, права голосу не мав.

Один мій колега, який захищав свою дисертацію кілька тижнів перед тим, розповів мені, що почувався «овечкою, кинутою на поталу голодним вовкам». Непосвячені можуть вважати, що вчені мужі врівноважені і стримані, відособлені від пристрастей, що у їх дискусіях переважає виключно здоровий глузд. Так от, ніщо так не суперечить дійсності, як це. Існують різні «наукові школи» з основних питань суспільних наук, а це означає безкомпромісні і упереджені точки зору. Там панує кар’єрна заздрість та особисті вендети.

І ця дійсність проявилася після моєї відповіді на питання, «яка природа права». На це питання існує стільки ж відповідей, скільки і вчених-юристів. Існувала школа природного і позитивного права, соціологічна, психологічна і феноменологічна школи права, і найновіша - «чиста теорія права». Кожна з них пропонувала «наукове» трактування права, але у всіх них були різні моральні підтексти. Саме ці підтексти викликають бурхливі емоції.

Моя відповідь у стилі позитивізму викликала суперечливу реакцію, яка призвела до безкомпромісної суперечки між професорами психології і філософії, кожен з яких звинувачував іншого у хибному розумінні «логічного позитивізму»¹.

На обґрунтування свого підходу мені відвели годину. Зрештою всі проголосували за присвоєння мені вченого ступеня. І хоч мої погляди часто не збігалися з поглядами завкафедри, він був настільки вражений моїм захистом, що запропонував офіційно визнати мій виступ як «захищено з відзнакою». Такої оцінки не прийняли, бо це суперечило політиці і системі оцінювання університету.

Щоб до цього дійти, мені знадобилося чотири роки після бака-лаврату, за підтримки щедрих стипендій Фундації Форда і Фонду Фелза. У той час я ще написав ґрунтовну дослідницьку статтю, що побачила світ у журналі, який виходив у Західній Німеччині. Через кілька місяців я отримав листа від італійського професора Дель-Векйо, одного з «найвизначніших теоретиків права» того часу, який висловлював свої вітання з приводу мого «неоціненного внеску в теорію права».

У рекомендаціях, написаних для моєї першої викладацької роботи, завідувач моєї кафедри говорив про мене як про «видатного студента серед решти випускників», а про мою дисертацію як про «визначну працю». В кінці він писав: «Сподіваємося, що він продовжить публікувати свої наукові здобутки і стане видатним вченим».

Словом, мене чекала видатна наукова кар’єра.

Цілком можливо, що я б виправдав сподівання своїх наукових порадників, якби погодився на роботу, яку пропонував мені коледж у тихому невеличкому містечку. Фактично я на це і був налаштований. Я чудово уявляв своє життя, читаючи лекції, пишучи та друкуючись. Публікації були секретом успіху в академічному світі - наукової репутації і підвищень. «Publish or perish!» - «Друкуйся - або пропав!» - ось основний принцип наукового життя.

Якби я погодився на ту роботу у тихій спокійній Пенсильванії, яку мені пропонували, у мене могло б бути нормальне життя з Іреною - з дитиною чи з двійком дітей. Але це, мабуть, було малоймовірним, бо ми обоє, і Ірена, і я, вважали, що для неї було б занадто ризиковано ще раз пройти через схожу травму народження.

Ірена уникала розмов про втрату дитини. Якось вона зізналася мені, що зі смертю дитини ніби втратила частину себе. До того ж, це негативно вплинуло на її голос. Зараз їй доводилося важко працювати, щоб відновити свою колоратуру, що колись була сильним боком її голосу.

Я теж сумував за «своєю дитиною». Однак, вона була «моєю» по-іншому, ніж для Ірени, адже вона не росла в моєму тілі. її втрата послабила шлюбні вузли, які нас поєднували. Я і далі кохав Ірену, безперечно. Вона була «моєю жінкою». Я допомагав їй з голосом, а вона мені - з моїм навчанням. Ми були коханцями, але разом з тим я не відчував жодних обмежень захоплюватися іншими жінками, їх кількість все росла, особливо коли я активно працював над дисертацією. Здавалося, що жвавий інтелект потребував цілковитого задоволення хтивості. Ірена ніби не протестувала. Принаймні так вважав я.

Мої наукові керівники порадили мені погодитися на посаду коледжу Гантер у Міському університеті Нью-Йорка. Вони стверджували, що Нью-Йорк - інтелектуальний центр Америки: наука і мистецтво успішно процвітали тут поряд із світовою торгівлею.

Моє знайомство з Нью-Йорком було поверховим. Перший мій візит відбувся у 1950-му, коли ми з Іреною зійшли на берег у

Бруклінській бухті і коли нас везли автобусом до Мангеттену, щоб посадити на потяг до Балтимора. Мої спогади з того часу -це стан, коли радісне хвилювання від нового континенту б’є через край, багато метушні і один зирк на хмарочос Емпайр Стейт Білдінґ. Вдруге я був на один день у Мангеттені, зустрічався з професором Кельзеном, автором праці «Чиста теорія права», щоб поговорити про мою магістерську роботу, яка стосувалася його теорії. Я зустрівся з ним у вестибюлі готелю Білтмор, який, як я пізніше дізнався, був одним з найулюбленіших місць для зустрічей студентів «Ліги плюща» у суботу і неділю. Над входом до готелю висів гігантський годинник з римськими цифрами, який було видно здалеку. У місті це була така відома місцина, що, домовляючись про зустріч у Білтморі, всі казали «зустрінемось під годинником».

Втретє я був у Мангеттені за місяць до захисту дисертації. Я поїхав туди на співбесіду щодо роботи в коледжі Гантер. Гантер був одним з найстарших із семи коледжів, які входять до Міського університету Нью-Йорка. Цей університет ще називали «Гарвардом для бідних», бо у ньому підтримувалися гарвардські стандарти, але й надавалася можливість синам і донькам нижчих верств здобути вищу освіту за нижчу платню.

Коледж Гантер містився на 69-ій Іст-стріт, між Парк Авеню і Лексингтон Авеню, найшикарнішою частиною Мангеттену. Тут на вулицях вишикувалися приватні будинки «Іхтопііоизез», галереї, дорогі магазини, ресторани та нові будівлі з апартаментами класу люкс. У цих кварталах Іст-сайду від 60-ї до 80-ї вулиць мешкали найзаможніші білі. Якщо й можна було побачити темношкірого, то це була або нянька, або дворецький, які працюють на білу родину з Парк Авеню або П’ятої Авеню.

Далі на північ Мангеттену починався інший світ, про який мені нічого не було відомо, доки я не переїхав до цього міста. Дізнався я про цей «інший» Нью-Йорк через кілька тижнів осіннього семестру.

Я зібрався на один семінар в Колумбійському університеті, який містився в районі 110-ї вулиці на Вест-сайді. Поїхав на метро. Після зупинки на 89-ій вулиці я був впевнений, що наступна - 110-а, але потяг їхав далі. Я зрозумів, що сів не на ту лінію. Врешті доїхав на 125-ту вулицю Іст-сайду. Палюча спека і випари навалилися на мене, щойно я випірнув на вулицю, завширшки, як Парк Авеню, хіба що без жодного деревця чи квітки. Я опинився у центрі Гар-лему, в районі, куди в ті часи біла людина нізащо б не наважилася піти сама.

Розглядаючись на всі боки і шукаючи, куди ж повернути, я послабив краватку і комірця та й звернув ліворуч. Тротуар нагадував такий собі пляж без піску. Усі чоловіки, і жінки, і діти були чорними. Молоді повновиді жінки в бікіні, кістляві голі діти і огрядні бабусі в халатах і нічних сорочках обліпили сходи до будинків. Деякі чоловіки куняли на тротуарах, прихилившись до стіни, інші - просто розпласталися на проході. На тротуарах вони шукали прихистку від нестерпної спеки у їхніх нетрях.

Я був єдиним білим і єдиним, хто був у костюмі, і на той час вже з послабленою краваткою. Вирячкуваті очі стежили за кожним моїм кроком. Я навіть мало не спіткнувся, коли якийсь чорношкірий, важко дихаючи, несподівано простягнув ногу саме переді мною, мабуть прагнучи, щоб я впав. На щастя, я утримав рівновагу. Глянув на нього, а у відповідь - бридкий оскал.

Тепер я ступав обережно, хоч і не був впевнений, чи правильним шляхом прямую. Повернувши за ріг, я побачив, що назустріч мені іде чоловік у темно-сірому костюмі. То був молодий темношкірий чоловік з сяючим шоколадним обличчям. Він видався мені схожим на студента.

«Перепрошую, чи не підкажете, як пройти до Колумбії?» - спитав я його, коли ми зрівнялися.

Він зупинився і глянув на мене, ніби ніколи досі не бачив такого екземпляра. Потім, підсміхнувшись і дивлячись мені просто у вічі, ніби між іншим, відказав:

«Спитай у білогої»

Тоді обернувся і пішов собі далі.

Від таких слів мене аж перекрутило, і в ту ж мить я збагнув, що він мав на увазі. То була його реакція на те, що йому, самотньому чорношкірому, мабуть, довелося відчувати серед моря білих.

Врешті я дістався таки Колумбії, хоч і пропустив семінар. Проте я навчився чогось такого, чого ніколи б не дізнався з книжок. Барви Нью-Йорка зблідли, і тепер його палітра звузилася для мене тільки до двох кольорів - чорного і білого. Я приїхав до Америки всього 10 років тому, але я вже захистив дисертацію і отримав викладацьку посаду. Безумовно, що своїм успіхом я зобов’язаний своїм розумовим здібностям, проте тільки частково. Мені надали можливість навчатися, отримати всі ті стипендії та фінансування, бо я був білим. Якби я народився в Америці і мав чорну шкіру, то, мабуть, байдикував би зараз на узбіччі в Гарлемі, шукаючи прихистку від задушливої спеки мого найманого помешкання.

«Спитай у білого!» - ця проста відповідь молодого темношкірого перехожого часто спадала мені на думку під час моїх лекцій. У ті часи всі студенти в Гантері, та й у інших коледжах, були білими. Навіть найрозумніші з них нізащо б не стали студентами, якби колір їх шкіри був чорний.

Доля чорношкірих нагадувала мені про українців під гнітом Росії і Союзу. Завоювавши нас, росіяни намагалися знищити нашу культуру, релігію, літературу і навіть нашу мову. Вони прагнули перетворити нас на бездумну масу. Вони тримали за собою посади в економіці, політиці, культурі, навіть мали спеціальні магазини з товарами, недоступними для місцевого населення. Становище чорношкірих нагадувало українців, а нерідко було навіть гіршим. У багатьох південних штатах їх не вважали людьми, а ставилися як до рухомого майна. їм забороняли заходити в ресторани, кафе, кінотеатри і змушували вийти з автобуса, якщо вони відмовлялися сідати на сеґреґовані місця, призначені тільки для чорних в кінці автобуса.

На щастя, чорношкірі віднайшли для себе твори Фредеріка Даґ-ласа, який, як і наш Шевченко, був рабом. Його твори допомогли пробудити свідомість чорношкірого населення, що і вилилося у виникнення руху на захист громадянських прав чорношкірих у середині шістдесятих.

Саме завдяки «чорному рухові» та студентським бунтам на захист справи чорних, до лав студентів дозволили допускати темношкірих. Доступ темношкірих до вищої освіти змінив суспільну дійсність у Сполучених Штатах. Без цієї зміни не було б зараз у Білому домі Обами і його дружини Мішель.

Під кінець сімдесятих майже половина студентів в Гантері - і чоловіки, і жінки - були темношкірими. їх загальний освітній рівень був дещо нижчим, ніж у білошкірих студентів, зате їм вдавалося осягати теоретичні питання інтуїтивно, чого не можна сказати про білошкірих студентів.

І хоч вони отримали доступ до освіти, проте все одно були приречені жити у своїх чорних ґетто-Гарлемах. Вони не мали уявлення про життя поза межами міста. Це стало особливо показово, коли в аудиторії зі ста п’ятдесяти студентів я читав лекцію про «зв’язок людини і природи».

Так звані «прогресивні вчені» стали обговорювати значущість такого зв’язку ще в середині шістдесятих. Зрештою це призвело до формування екологічної свідомості. Спершу чинна влада таврувала їх за пропаганду «комуністичної ідеології», та врешті-решт, після численних демонстрацій, арештів та громадських слухань, екологія стала частиною масової свідомості.

Під час тієї лекції я намагався довести, що якість людського життя залежить від зв’язку людини з природою. Традиційно, особливо ще з біблійних часів, природа вважалася бездушним фізичним об’єктом, даним нам Богом для вільного користування. Однак у шістдесяті почала стверджуватися думка про те, що природа - це живий організм і ставитися до неї треба відповідно.

На своїй лекції я викладав цей підхід. Водночас я спостерігав за реакцією студентів. Я завжди так робив на лекціях. Вираз їх обличчя підказував мені, чи зрозумілі їм мої пояснення, і допомагав передбачати можливі запитання.

Вже на початку лекції я помітив на обличчі деяких чорношкірих студентів насмішку, особливо коли став розповідати про природу як про живий організм. Розвиваючи думку, я розумів, що багатьом не все зрозуміло. І якось мимоволі я підняв питання: «Хто з вас народився в Нью-Йорку і ніколи не бував за містом, на лоні природи?» Ставлячи таке питання, я мав підозру, що воно безглузде, але помилявся. Усі чорношкірі студенти, за винятком одного, підняли руку.

Вони всі народилися і зростали у своїх ґетто на зразок Гарлему. «Природа», про яку я говорив, була для них лише звичайним словом. Воно не несло для них жодної інформації. Вони з нею ніколи не мали справи особисто.

Нема потреби пояснювати, скільки вони втрачали. Саме тому Малкольм Ікс, подвижник свідомості темношкірих, описуючи своє народження, казав: «Мене породили викидні гази і гуркіт вулиць Гарлему!»

«Домашня бібліотека чоловіка нагадує такий собі гарем».

Емерсон Ральф Вальдо