Смак життя

ПІСЛЯ ЕЙФОРІЇ

Студентський рух вивільнив стримувані пристрасті. Більше ніщо не здавалося неможливим. Ніщо не заборонить втілювати свої фантазії. Ніщо не стримає «вільного кохання». Політична свобода означала і сексуальну свободу. Це була ідея, яку пропагував Вільгельм Райх, австрійсько-американський психотерапевт, одна з найбільш радикальних постатей в історії психіатрії. Райх стверджував, що сексуальне витіснення спотворювало «структуру характеру» індивіда і зрештою призводило до деспотичних режимів, класичним прикладом яких став фашизм. З цього студенти-революціонери зробили висновок, що вільне кохання - це неминуча передумова вільного суспільства.

Теоретично цей висновок нібито правильний. Я часто згадував це у публічних промовах. Але реалії шістдесятих вочевидь спотворено і кривобоко його трактували. Молоді чоловіки, в яких структури характеру сформувалися у суспільстві, де домінують чоловіки, мачо, сприйняли цю ідею як право на вільний доступ до жіночого тіла. Така поведінка частково спричинилася до кончини студентського руху, проте мимовільним наслідком стало те, що у Жіночому визвольному русі з’явилися радикальні нотки протистояння «мачизму». А кінцевий результат - поява фемінізму.

Після останньої провальної антивоєнної демонстрації у Вашингтоні на вулицях залишився лише відгомін того «кохайся, а не воюй».

Найвойовничіша організація «Weathermen» пішла в підпілля, щоб продовжити свою «збройну боротьбу». Маленька групка

найрадикальніших чорношкірих створила «Симбіоністську армію визволення», яка прагнула скинути американську систему. Одним з їх подвигів було викрадення Патрісії Герст, онуки медіа-маґната Уільяма Рендольфа. їй промили мізки революційними ідеями організації, і вона приєдналася до них, взявши участь у численних пограбуваннях банків, які так широко обговорювалися.

Лідери партії «Чорних Пантер» - Г’ю Ньютон, Стоклі Кар-майкл - виїхали на Кубу.

Анджелу Дейвіс, ікону руху за громадянські права, звільнили з роботи з посади викладача Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. Через рік, у 1970 році, її заарештували і обвинуватили у змові, викраденні з метою викупу і вбивстві та ув’язнили у Центрі утримання жінок в Нью-Йорку.

Багато розчарованих революціонерів-романтиків дійшли висновку, «якщо не революція, тоді героїн», хоч ширилися чутки про те, що ЦРУ само розповсюджувало героїн. Були і ті, що почувалися розгубленими, заблудлими, як вівці без пастиря. Якось групка таких невдах навіть звернулася до мене, щоб я став їх «проводирем». Моя відповідь була короткою: «Я не бажаю бути королем серед пігмеїв».

Деякі колишні «революціонери» почали пропагувати «владу зелені». Почувши про це вперше, я пов’язав це з екологією або з сільським господарством. А виявилося, що це влада долара.

Чимало людей також виявило, що Америка простягалася далі, ніж східне узбережжя. Вони покинули Нью-Йорк і Бостон і жили у «спільнотах» в Колорадо, Нью-Мексико і Арізоні. Через багато років, коли я мандрував по Нью-Мексико, я зустрів там одного свого колишнього студента, який жив у комуні з двадцяти осіб. Йому майже вдалося переконати мене приєднатися до них.

Багато колишніх революціонерів приєдналося до Церкви доктора Муна, псевдорелігійної організації, яка цілком успішно заповнювала психічну порожнечу, що виникла після «провальної революції». У пошуках «влади зелені» багато хто з революціонерів подався на Уолл-стріт. Членство у цій церкві означало цілковиту покору диктаторові доктору Муну. Він навіть вирішував, хто з ким має одружуватися. Для цього проводилися спеціальні масові церемонії.

Найбільше тепер бракувало веселощів і спонтанності. «Революція» була усім життям - з такими ж безмежними рамками. Справді, лунали палкі воиовничі промови, що закликали до «руйнування істеблішменту», підпалу банків і штаб-квартир великих корпорацій. Але не було ні шибениць, ні «революційних трибуналів», ні катів. На канікулах між весняним і осіннім семестрами революціонери шістдесятих відпочивали, засмагали на пляжах, їздили в Париж, мчали на Захід на своїх «Жуках», розцяцькованих дикими барвами, відкриваючи для себе невідому Америку.

Так вони йшли кроками Енгельса. Восени 1848 року, року революцій в Європі, Маркс і Енгельс вважали, що їх мрія про комуністичну революцію збувається. Вони обидва палко агітували за неї. Якось, коли Енгельс виголошував запальну промову перед мітингом робітників у Кельні, його пригрозили заарештувати, тому він був змушений рятуватися втечею. Маркс залишився і продовжував агітацію, хоча відданий революційній боротьбі Енгельс більше насолоджувався принадами життя, ніж Маркс. Замість того, щоб поїхати в інші міста, де лютували бої, він вирішив відпочити. Він вирушив у довгу пішу мандрівку французькою провінцією. Там, як описує біограф Енгельса, «він пив вино («Як же ж відрізняється «Бордо» від «Бургундського»... «Петіт Макон» від «Шаблі» і «Шамбертена»!), спав з сільськими дівчатами і захоплювався деревами». (Трістам Гант, «Генерал Маркса: революційне життя Фрідріха Енгельса, Метрополітен¹).

І я теж веселився. Відразу ж наступного дня після закінчення весняного семестру я полетів до Швейцарії, моєї улюбленої країни. Мої радикальні буржуазні друзі не могли цього збагнути. «Як тобі може так подобатися країна годинників з зозулями?» - питали вони. Інші просто співчували мені, бідненькому, тому що я проводитиму літо в «нудній» країні. Дехто навіть не знав, де та Швейцарія, плутаючи її зі Швецією.

Незважаючи на те, що американська армія вела бої в Європі, політична географія Європи, і тим більше інших континентів, була у ті часи в Америці табу. Нерідко під час курсу «Порівняльних політичних систем» мені доводилося малювати на дошці карту Європи з її політичним поділом, щоб уникнути плутанини.

Tristam Hunt, Marx’s General: The Revolutionary Life of Friedrich Engels.

Я любив Швейцарію, бо здобув свої радикальні погляди під час своїх літніх і зимових канікул в Сільс-Марії. Як політолог, і навіть як людина, яка походила з розтерзаної війнами Східної Європи, я захоплювався миром і демократією, які панували у Швейцарії п’ятсот років. Більше того - я любив швейцарські гори - довгі піші походи долинами і перевалами, коли я зливався з природою.

Політично і соціально консервативна Швейцарія найтолерант-ніше з усіх інших країн Європи ставилася до радикалів. Вона на якийсь час прихистила таких анархістів XIX століття, як Кропоткін і Бакунін, а ще - революційного Леніна. У Нідердорфі, модній тепер частині Цюриха, є будинок з меморіальною табличкою, яка вказує, що там жив Ленін. Леніна настільки вразила ретельна робота швейцарської пошти, що в одному зі своїх памфлетів, створених під час його перебування у Швейцарії, він навіть написав, що комунізм працюватиме точно, як пошта.

Я і на своїй шкурі відчув, що таке швейцарська толерантність і мирне ставлення до радикалів. Якось, коли кімната в стодолі фрау Педроліні була зайнята на все літо, я винайняв номер в готелі «Валь-дгаус». Я обрав його, бо стояв він на схилі гори: з нього розгортався вигляд на всю долину від Малої до Санкт-Морітца. З долини ця сірувата чотириповерхова будівля з двома низькими вежами по боках нагадувала великий суворий куб, який поставили посеред лісу.

Зайшовши у вестибюль готелю, з його величною люстрою, що звисала з високої стелі, і велетенськими камінами, ви відразу ж міняли думку. Інтер’єр згладжували завіси, що обрамляли високу напівкруглу скляну стіну, та плюшеві дивани і фотелі навколо круглих скляних столиків по всьому вестибюлю.

Мій номер виходив на долину вбік Санкт-Морітца. Там була простора ванна, велике ліжко з пухкою білосніжною периною і подушками, письмовий стіл. Мені це було по кишені, бо тоді курс обміну був 4,20 швейцарських франків до одного долара. Взагалі, це було навіть дешевше, ніж кімната в стодолі фрау Педроліні, де навіть води не було.

Пізніше я виявив, що у цьому готелі зупинялися заможні консервативні французи, швейцарці і німці. Ще однією несподіванкою стало те, що в готелі «Вальдгаус» зупинялися такі літературні постаті, як Гакслі, Ніцше, Томас Манн, Карл Густав Юнг.

На той час я дійсно нагадував радикала. Я носив коричневі ковбойські чоботи, джинси-кльош і темно-синій светр з високим коміром. У мене було чорне, до плечей, волосся. З кінця шістдесятих довге волосся мало політичний підтекст. Воно означало радикальні погляди, опозицію до істеблішменту.

Щочетверга у «Вальдгаусі» давали урочисту вечерю. На таких заходах дами вбирали вечірні сукні, а чоловіки - чорні краватки-метелики і смокінґи. І тільки один я був у своєму радикальному стилі. Після вечері більшість гостей перейшла в головну залу випити чогось спиртного, чаю або кави.

Я сидів сам за круглим чотиримісним столиком, попиваючи віскі і споглядаючи офіціантів, які рухалися, немов танцівники. За якийсь час до мене підійшла пара і спитала, чи можна приєднатися. їм обом було під шістдесят. На пані була чорна декольтована сукня і яскрава шаль на плечах, а на панові - смокінг з краваткою-метеликом, як і вимагали правила такої урочистої вечері. На вигляд він видавався консерватором, впевненою у собі людиною, проте стриманою у своїх бажаннях.

Говорили вони англійською. Після мого «З радістю, мені приємне ваше товариство», вони назвалися. їх прізвище було щось на зразок «Чуди». Моє вухо ще не призвичаїлося до швейцарсько-німецьких звуків.

Вони замовили «Вільямз», і поки несли напої, пан сказав мені, що їх цікавить моя думка про те, як в Америці ставляться до питання екології, тому що «тут, у нас, це питання почали обговорювати деякі інтелектуали тільки недавно».

Екологія? Я чекав питання на зразок «Як там американська фондова біржа?» Невже відвідувача готелю «Вальдгаус» дійсно цікавила екологія?

Питання екології в Америці також вперше підняли інтелектуали. Мій друг Мюррей Букчін вперше зачепив цю тему у своїй книзі «Обмеження міста», а пізніше - у праці «Екологія свободи». Його ідеї знайшли вдячних слухачів серед «дітлахів», як називали студентів шістдесятих. Зрештою, коли гасло «кохайся, а не воюй» втратило свою популярність, екологія стала актуальним питанням для колишніх революціонерів. Найважливішою темою був зв’язок людини і природи. У той час природа вважалася мертвою, неживою матерією - фізичним об’єктом, яким користуються, не зважаючи на наслідки. Таке ставлення до природи згадувалося набагато раніше, у Старому Завіті. Автори Біблії стверджували, що Бог дав природу людині у користування. А в новий час думка про те, що природа - це просто «матеріальний об’єкт», набула наукового статусу. Людина могла робити з нею що завгодно. Але з кінця шістдесятих погляди індустріальної епохи поступово повернулися до усвідомлення того, що природа, тобто Земля, - це живий організм і до неї слід ставитися відповідно. Цей новий підхід підтримав і поширював Джеймс Лавлок у своїй книзі «Гея: новий погляд на життя на Землі».

Перших популяризаторів поняття екологічної свідомості ганебно таврували «рожевими», тобто помірковано комуністичними. Консервативні політики називали екологію комуністичною пропагандою. Врешті-решт, після багатьох демонстрацій і громадських обговорень екологію сприйняли в Америці як важливе питання.

Та пара підійшла до мене у «Вальдгаусі» поговорити про стан справ з екологією в Америці, бо це питання постало в Америці раніше, ніж в інших країнах. Вони ставили розважливі, справді глибокі питання, на які я не завжди мав відповіді, тому лише рекомендував їм книги і статті на цю тему.

Протягом більш ніж двогодинної бесіди ми випили кілька чашок кави. Наприкінці той пан замовив віскі для чоловіків і чай для дами.

Наступного дня за сніданком чоловік за сусіднім столиком, обмінявшись зі мною привітаннями, допитливо глянув на мене, мовляв, хто я такий, і сказав: «А я і не знав, що ви знайомі з нашим президентом».

«Президентом чого?»

«Паном Чуді, президентом Швейцарії», - пролунало у відповідь.

З огляду на це, Швейцарія дійсно відрізнялася від інших країн. Члени її уряду спілкувались з людьми без охорони.

Швейцарія відрізняється ще багато чим. Перше, що впадає у вічі туристові у Швейцарії, це чисті села і міста, а ще - пунктуальність поїздів, з точністю до хвилини. Ще здивувати може те, що в Нью-Йорку будівельники обідають, сидячи просто на брудних тротуарах, а у Швейцарії вони просто у своєму спецодязі йдуть до ресторану, де їм подають замовлення за меню.

Під час першої моєї поїздки вузькоколійним електропоїздом дорогою з Кура до Санкт-Морітца я відчував себе, наче в казці. Сидячи в освітленому свічками вагоні-ресторані, я немовби повільно летів все вище й вище на повітряній кулі, поки поїзд долав нескінченні підйоми карколомною колією, проїжджав крізь тунелі

і мости, яким я втратив лік. А коли поїзд зупиняється на якійсь станції, тебе огортає раптова тиша і починаєш думати про сенс життя. Потім, ніби прокинувшись від заціпенілої дрімоти, колеса поїзда починають котитися все вище і вище, аж поки потяг не виїде на височину. Тоді - щасливий свист, потяг набирає швидкість, а ще за п’ятнадцять хвилин він уже в Санкт-Морітці.

Студентська революція у Швейцарії більше політична, ніж сексуальна. На відміну від Західної Німеччини, де студенти жили комунами, ділили між собою великі старі помешкання і коханців, швейцарські студенти були в цьому радикальними лише на словах. Вони цитували Райха з пристрастю релігійних фанатиків, але в сексуальному плані вели вікторіанський стиль життя. Якось, після палких радикальних дебатів у «Червоній фабриці», одній з комун у Цюриху, дівчина, яка висловлювалася найрадикальніше, прийшла до мене, готова до сексу. Але ніяк не хотіла зняти свій гіппівський одяг при світлі. «Ich geniere mich³⁴», - казала вона. В ліжку вона також далеко не відразу змогла позбутися відчуття сорому.

У Німеччині секс означав політику, а політика - секс. Студенти ніби і справді вірили у свої райхівські словоблудства. Чітка неза-комплексована позиція щодо випадкового статевого зв’язку, звільнена від будь-яких моральних чи життєвих пересторог, вважалася лікувальною чисткою нацистського минулого своїх батьків. Бо ж нацизм вони вважали наслідком витісненої сексуальності.

Як і в Америці, революційний запал німецьких і швейцарських студентів зрештою загас. Найбільш ідеалістичні і войовниче налаштовані німецькі радикали об’єдналися у так звану «Групу Баадера-Майнхофа» і її «Фракцію Червоної Армії». Вони присвятили себе пограбуванням банків, бомбардуванням американських військових баз і вбивствам поліцейських заради того, щоб скинути те, що вони вважали «фашистською державою». Швейцарські радикали повернулися в освіту. Один з них, найбільш радикальний, з яким я спілкувався в Цюриху під час студентських заколотів, став деканом Бернського університету.

Я виходив з квартири, а в голові вирували спогади про власні революційні пригоди. Я збирався піти у коледж Гантера на семінар на тему «Провал студентського руху».

Як і завжди, я звернув на Медісон Авеню. Майже пройшов «Касталію», грецький ресторан, але в останню мить вирішив зайти і випити кави.

Всередині було порожньо, тільки бармен Пітер стояв за стійкою, а в глибині зали сиділа парочка. Всідаючись на стілець біля стійки, я впізнав у чоловікові, який сидів з жінкою, свого приятеля, Еда, продавця творів мистецтва. Жінка, мабуть, була новенькою. Досі я не бачив її в «Касталії».

Я помахом привітав Еда, але він відмахнувся, мовляв - «Не займай, я зайнятий».

Це мене обурило. Я не любив, коли чоловіки ховали своїх співрозмовниць-жінок, ніби свою власність. Я підвівся і попрямував до них.

«Привіт, Еде», - сказав я, усміхнувшись, ніби впевнений, що він радий мені.

Він глянув на мене дещо спантеличено, не знаючи, що відповісти. Не чекаючи, поки він познайомить мене з жінкою, бо впевнений, що він і не планував, я сам обернувся до неї, подаючи руку.

«Я - Майкл, завсідник Касталії».

Вона простягла мені руку у відповідь.

«Ліза».

«Ви тут вперше?»

«Так».

«Випадково тут?»

«Ні, у мене квартира, поверхом вище над Касталією».

«Приємно було познайомитися, мені час йти, треба до Гантера», - сказав я, не бажаючи більше дратувати Еда.

Той голос і усмішка, якою вона мене нагородила, не покидали мене і після семінару.

Хто вона? Ніби має ледь помітний акцент...

Я ходив до «Касталії» щодня, на обід або каву, сподіваючись побачити її знову. Я перевірив табличку з іменами на дверях будинку, але жодного з іменем «Ліза» там не було.