Смак життя

КОРІННЯ

Ну, й нудота! Семінар тривав уже три години. Кінця-краю не видно. Після виступів обговорення відбувалося в одному напрямку: як перемогти Радянський Союз, не даючи його владі поширюватися на весь світ. Войовничі розмови здавались нескінченними, адже більшість доповідачів була архіконсервативними антикомуністами з Німеччини, Франції і Америки. Семінар відбувався в Парижі. Наприкінці шістдесятих офіційний курс в СІЛА і Європі і далі полягав у тому, що якщо не вжити «кардинальних заходів», вплив Радянського Союзу пошириться на весь світ. Фобія перед Радянським Союзом затьмарювала раціональні судження. У «вільному світі» будувалися сховища, а в школах проводилися постійні навчання, як поводитися на випадок бомбової атаки.

Я ніколи не вірив у нездоланність Радянського Союзу. Після того, що я побачив під час відвідин матері в Україні, я зрозумів, що влада Радянського Союзу спиралася на хисткі основи, бо саме радянське суспільство було надзвичайно деморалізованим. «Навіть якщо нічого не робити, - аргументував я, - він розпадеться сам собою за десять-двадцять років». Цю мою думку більшість доповідачів розкритикувала, назвавши її наївною. Дехто накинувся на мене, ніби я був радянським агентом. Неможливо було раціонально сперечатися з колективною параноєю щодо чогось, чого, на мою думку, навіть не існувало.

Мені було нудно і нецікаво.

Я був у такому стані, що мені несподівано пригадався Енґадін. Я навіть точно не знав, як правильно пишеться це слово, але асоціювалося воно з чимось прекрасним, може, і нереальним. Ютта завжди згадувала Енґадін, особливо коли їй остогид її чоловік у Нью-Йорку. Вона завжди починала словами: «Що я тут роблю в тому Нью-Йорку, я з такої мальовничої місцевості...» А тоді змальовувала словами літо, осінь, зиму або весну з величними засніженими гірськими вершинами і зеленими луками, що розгорнулися внизу, сповнені різноманітними квітковими барвами.

Я ніколи і не розпитував Ютту, де саме була та чудова місцина у Швейцарії. Мені надзвичайно подобалося слухати її, і нерідко я уявляв, як гуляю тими луками, хоча серйозно і не вірив в існування того «Енґадіна». Я думав, що це була така собі ідея фікс, фетиш, витворений Юттиною уявою, щоб хоч якось розбавити одноманітну нью-йоркську сірість та розчарування від шлюбу.

Не дочекавшись закінчення дискусії, я підвівся, вийшов, пішов у вестибюль готелю і набрав номер авіакомпанії «Свіс Ейр».

«А у Швейцарії є Енґадін?» - поцікавився я.

Голос на тому кінці дроту здивувався з такого питання.

«Як? Енґадін? Так, звичайно, є. Я саме нещодавно повернулася з Санкт-Моріца».

Вона пояснила мені, що Енґадін міститься на південному сході Швейцарії, поряд з Італією.

«А скажіть-но, будь ласка, Сільс-Марія - це в Енґадіні?» - спитав я, згадавши, як Ютта розповідала про місцевість, де її батьки мали відпочинковий будиночок.

«Так, це в Енґадіні. Це відоме село, менш ніж десять кілометрів від Санкт-Моріца».

«А як доїхати туди з Парижа?»

Я планував побути в Парижі два-три дні з Майєю, а потім повертатися до Нью-Йорка. Але після мого дзвінка у «Свіс-Ейр» вже у той самий час наступного дня я вийшов з вузькоколійного поїзда в Санкт-Моріці.

У мене був телефон Ютти в Цюриху. Вона дуже здивувалася, коли я зателефонував їй з Санкт-Моріца. «Чому ж ти не подзвонив мені з Нью-Йорка?! Я б спланувала час, щоб також бути у Сільсі!» Вона пояснила, що мусить цілий тиждень залишатися в Цюриху. І порадила зупинитися у «Шеза Рандоліна», невибагливому, проте затишному готельчику.

До «Шези Рандоліни» я доїхав на таксі. Ютта, мабуть, зателефонувала власникові, щоб мене зустріли, бо він звернувся до мене «професоре Яворський». Полагодивши формальності, я опинився у невеличкій, скромно, проте зі смаком облаштованій кімнатці - стіни, оббиті деревом, шафа для одягу, умивальник з дзеркалом і масивний столик у кутку справа. Коли я тільки-но увійшов, мене відразу вразив легкий свіжий запах, що нагадував ладан. Потім я дізнався, що так пахла альпійська сосна, яку називають «Агуепіюіг», з якої і були зроблені дерев’яні панелі, ліжко і стіл. Милі людському носу, ці пахощі відганяли черву. Саме тому у селі збереглося стільки будинків, де стіни і стеля віталень були оббиті тією деревиною, якій понад чотириста років. Така опалубка захищала від холоду кам’яних стін і водночас мала декоративний характер - і стіни, і стеля були оздоблені витонченим різьбленням розеток і візерунків, від чого складалося враження, ніби ти у казковому будиночку.

Оббивка стін у моїй кімнаті була простою, без прикрас. Будівля готелю була сучасною, спорудженою лише кілька років тому. І різьблені панелі були б неприпустимо нерентабельними. Але й без таких оздоб альпійська деревина випромінювала чарівний аромат і свіжість природної краси. її темно-коричневі вузлики складалися у візерунки, намальовані невидимою рукою художника.

Відчинивши віконниці, я завмер. Моєму погляду відкрилася картина, яку змальовувала Ютта під час наших зустрічей. Хіба тільки кілька штрихів додав захід сонця.

Переді мою розгорнулася долина, оточена засніженою горою, яка височіла на тлі пурпурового неба.

Під лінією снігу по обидва боки долину обрамляли скелі і урвища, а ще нижче - сосни і кущі. Рівнину внизу долини перерізав хвилястий стрімкий потік, а по обидва його боки були зелені луки, всипані жовтими, синіми і білими квітами.

Я глибоко вдихнув... і ще якийсь час так і стояв перед вікном -ані руху, ані помислу. Картина перед моїми очима злилася з тією, яку постійно змальовувала Ютта. Те, що здавалося мені у Нью-Йорку фетишем, ідеєю фікс, тут перетворилося на реальність. Щоб віднайти хоча б дещицю відчуття краси у великому місті, треба було йти в кіно, до музею, мистецької галереї, в парк. А тут природна краса була усюди. Я був її частиною. Я її вдихав...

Вночі мені снилося, як я йду болотною дорогою, не розуміючи, куди прямую. Підійшовши до роздоріжжя, я побачив перед собою людину. То була жінка, висока, вишукана, одягнена у щось на зразок білого балахону, отороченого чорним. Вона здавалася незнайомою і знайомою водночас, схожа на мою матір, але не зовсім. «Ти не на тій дорозі!» - почув я, як вона чітко сказала, і її голос відлунював докором усією долиною. «Тобі - ліворуч! Там вірна путь!» - вказала вона на шлях вгору, але чистий, без болота.

Я прокинувся з відчуттям висвареної дитини.

Вікно і далі було настіж відчинене, так само, як і перед тим, як я заснув. Долина була залита сонцем. А вітер ніби доносив відлуння жіночого голосу, який я чув уві сні: «Ти не на тій дорозі! Йди ліворуч!»

Незабаром я вже вийшов з готелю і крокував стежкою у напрямку півострова на блискучому озері. На знакові збоку було написано: «Часте, 10 хвилин». Луки зі смугами жовтих квітів і мерехтливим малюнком розгорнулися по обидва боки шляху. Я не міг втриматися. Зняв черевики і шкарпетки, кинув їх на узбіччя і побіг в траву, ніби вирвався з клітки. Проживши сім років у Нью-Йорку, я не переймався тим, чи подумає хтось, що я збожеволів, коли побачить таке.

У Нью-Йорку трава росла тільки в Центральному парку, поміж алей. По ній босоніж не походиш, не полежиш, бо то - собача територія. Я часто ходив до Центрального парку, через вхід, що на 64-ій вулиці, але сідав або лягав на величезний камінь навпроти П’ятої Авеню. Звідти було видно, як люди гуляють, було видно малиновий захід сонця, якого більш ніде не побачиш, бо колір підсилювався смоґом.

Якось я вирішив зробити собі власну траву. Я вичистив від каміння свій дворик, який мав десь з десять квадратних метрів, що і так було привілеєм у великому місті, засипав його землею і засіяв травою. Щодня поливав, нетерпляче чекав, коли зійдуть перші паростки. Коли одного дня я побачив зелені пагінці, я покликав своїх друзів, і ми влаштували в квартирі «трав’яну вечірку». Сиділи або лежали на зеленому килимі, жартували, сміялися, фліртували і пили «за здоров’я трави».

Трава росла повільно, бо бракувало сонця, але за кілька тижнів дворик став густо-зеленим, принаймні здалеку так виглядало. Якось увечері задзвонив телефон. То була Сюзен, з якою я познайомився на Файєр-Айленд. Вона була студенткою в Коннектикутському жіночому коледжі, а сама походила з провінційного Міссурі. Вона обожнювала танцювати. Я був не в настрої з нею зустрічатися, але коли згадав про свою траву, вона благала дозволити їй прийти: «Інакше більше ніколи не побачимося!»

Коли вона прийшла, двері у дворик були відчинені. Я щойно його підлив. Як голодна звірина, яка побачила лужок, Сюзен побігла просто туди і почала танцювати на траві. Як я не гукав «Стій!», було вже пізно.

То була катастрофа, трагедія для трави. Своїми великими ногами Сюзен змісила траву, як бульдозер.

Я взувся і знову пішов стежкою. Вона бігла поміж пагорбів зі скелями і соснами. Одне дерево на краю скелі привернуло мою увагу. З того місця, звідки я дивився, здавалося, що воно от-от впаде. Але ні! Підійшовши ближче, я був вражений. Стовбур дерева тримався на такому сплетінні коренів, що його б не вигадав жоден архітектор.

Масивний, мабуть найміцніший, корінь обплів виступ у скелі, а решта коріння підтримувала дерево з боків і ззаду. Це нагадувало витончену спробу утримати рівновагу, хоч так і не було, бо саме дерево мало щонайменше сотню років. Воно вистояло люті зими, бурі, вітри і морози двохтисячної висоти.

Я йшов стежкою далі до півострову і бачив, що майже усі дерева - такі самі. На краю півострова верхівки деяких дерев були пошкоджені морозними вітрами, а їх стовбури покрутилися, ніби воскові фігури. Однак всі вони були живі-здорові. У них було міцне здорове коріння.

Зрештою я дійшов до величезного каменя серед сосон. На ньому був вирізаний уривок з поезії Ніцше, «Oh, Mensch, gib Acht»²⁴. Чоловік, який проголосив, що Бога нема, любив прогулянки цим півостровом, як мені розповіли. Його філософія була суперечливою, адже він ставив під сумнів саму основу західної цивілізації. Юдейсько-християнська релігія була для нього націленою на смерть, бо в центрі її лежить ідея смерті як передумова до вічного життя. Вона пропагувала смиренну, слабку, покірну людину. У свою чергу демократія зі своєю «рівністю» підносила посередність і занепад. Щоб знайти вихід, Ніцше проголосив верховенство аристократії, що складалася з людей, яких він називав «надлюдьми». Надлюдина мала б бути впевненою в собі особою, звільненою від релігійних і буржуазних обмежень, людина, що позбулася комплексу меншовартості, а тому здатна визначати власне життя і керувати іншими.

У своїх лекціях я зазвичай критикував філософію Ніцше за її надмірну суб’єктивність, але опинившись перед тим каменем і прочитавши того вірша, я почав його розуміти. Одна справа було читати його погляди в книжці, і зовсім інша - відчути ті обставини, за яких ці рядки були написані.

Перш ніж продовжити свій шлях, я сів на лавку під каменем. Мене охопив такий спокій, якого я ніколи не відчував у Нью-Йорку. Це не був пасивний спокій, спокій, який відчуває людина на дорозі смерті, в очікуванні страти. То був спокій, з яким я відчув, ніби воскрешаю. Набираюся сили. Мене оточувало життя - всюди навколо мене дерева міцно і надійно вгризлися своїм корінням у кам’янистий ґрунт і скелясті ущелини. їх били морозні вітри, їхні стовбури покрутило, але вони росли далі. Вони мали під собою ґрунт. Мали коріння.

У такі миті природа з легкістю може позмагатися з найкращими психоаналітиками. Вона штовхає шукати самого себе.

А як же я? Куди іду?

Ніби проти моєї волі це питання міцно засіло мені в голові і ніяк не зникало. Я намагався заглушити його, думаючи про Ніцше і слухаючи шум хвиль, які били по скелі.

Та зрештою обривки здогадок і питань знайшли своє місце. «... викорчуваний...»

«...відірваний...»

«... у вільному плаванні...»

«... самозакоханий?»

«... ненаситний...»

«...втікаю?..»

«... одержимий?..»

«... відчужений?..»

Щоранку я прогулювався по Часте. Якось я навіть пішов вночі. Саме вночі - тільки мерехтіння зір і півмісяць, і знову той спокій.

Я сидів на краю скелі. Піді мною - озеро. Позаду - «камінь Ніцше». Єдиний звук - ледь чутне хлюпання хвиль об скелю і шелестіння дерев. Я думав про рядки з поезії Ніцше: «У темряві побачиш більше смислу, ніж у світлі».

Мені пригадалася Ірена.

«Чому ми розлучилися?»

Пам’ятаю, як отримав рекомендованого листа три роки тому. Документ Федерального окружного суду повідомляв, що Ірені дали розлучення на підставі моєї «втечі».

«Втечі?..»

Мабуть, це була залежність. Якось, коли я вечеряв і випивав у «Правому березі», я не міг пригадати, як звали усіх чотирьох жінок, з якими я того дня переспав. Вони всі злилися в одне.

Але чи була ця залежність єдиною причиною? Як сказав би логік, це могла бути обов’язкова, але не достатня причина. Тут могли ще бути і ненаситність, і одержимість, самозакоханість, прагнення втекти від дійсності, все докупи. До того ж, я б додав ще й незрілість. І тут не допоможе ніякий науковий ступінь. Ми, чоловіки, часто менш зрілі, ніж жінки. Я говорю за себе. Наші не-передбачувані гормони дають нам «закохуватися», а якщо це ще й цілком влаштовує, то ми хочемо такі стосунки увіковічнити. «Святі узи шлюбу» йдуть після «хорошого сексу».

У нашому з Іреною випадку вочевидь йшлося не тільки про кохання. Ми обоє були біженцями в Німеччині, ще й виявили, що обоє колись жили у Львові, навіть на тій самій вулиці! Ми обоє були українцями. Але в моєму випадку до кохання й усіх історичних і психологічних чинників додавалося ще дещо. Ірена жила зі своїми батьками, вивчала вокал, була заручена з чоловіком, який також вивчав вокал. Я був одним з «факірів», офіційно студент, а насправді - спекулянт на чорному ринку. Ми були ще тими гуляками: гроші, жінки, алкоголь. Ми всі змагалися за Ірену. «Здобути її» - ось в чому полягала суть змагання.

Я «переміг» - і одружився з Іреною.

А насправді, тут було набагато більше. Справа була також в її родині.

Мені так бракувало родинних зв’язків. Я хотів бути чиїмось. Частиною цілого. Ззовні я скидався на безтурботного шибеника, легковажного, самовпевненого, мало не зарозумілого. А всередині я починав відчувати себе самотнім загнаним вовком. Дружби з іншими «факірами» було вже замало. Я прагнув міцнішого зв’язку. Його я і знайшов з Іреною і її родиною.

Сидячи на краю скелі і дивлячись на хвилі, які розбивалися об неї внизу, я намагався зрозуміти, чому я від нього відмовився, викинув цей міцний, укорінений зв’язок, як порожню сумку.

Я почав відходити від сімейних вузів вже в Балтиморі, коли ще був студентом. Але переїхавши в Нью-Йорк, я вже нагадував дикого звіра, якого випустили з клітки.

Не дивно, що настав день, коли Ірена спитала мене, чи я мав намір зупинитися. Це було ідеально розумне питання, але в той час воно видалося мені щонайменш дивним. Мій спосіб життя здавався мені цілком нормальним, він не складав ні реальної, ні моральної проблеми. До того ж я вважав, що Ірена вже звикла.

Тому я сказав: «Ні!»

Почувши це, Ірена відказала: «Тоді я буду зустрічатися з іншими чоловіками, з ким хочу».

Це мене зачепило. «Вона так зробить? Ірена? Як вона може? Тоді я не можу з нею більше жити!»

Відтоді прірва між нами не припиняла рости і глибшати, особливо з мого боку. Словесні виверження, які за інших обставин сприймалися б за порожню балаканину, зіграли свою роль.

«Тож ми розходимося», - вирішив я і поїхав.

Перш ніж за мною закрилися двері, я почув Іренине: «Що я скажу батькам?»

Це мене розлютило ще більше...

Я підняв камінчика і кинув його в озеро. Тим часом місяць зайшов за гори. Стало темніше. Як би я хотів, щоб Ірена сиділа зараз поряд.

Дорогою до готелю я все ще чув оте Іренине «що я скажу батькам?», яке ніяк не вилітало з голови.

«Ми живемо у часи, коли зміни такі стрімкі, що ми помічаємо теперішнє, тільки коли воно вже зникає».

Р.Д. Ленг, «Політика досвіду», 1967 р.