Смак життя

СПОКУСА

їй було за тридцять, високого зросту, делікатний макіяж на обличчі у рамці короткого кучерявого каштанового волосся. Було десь пообіді, коли вона зайшла у кафе «Метьюс» на Медісон Авеню у шістдесятих. «Типова заможна пані з Іст-сайду», - подумав тоді я. На ній була барвиста літня сукня від Ґуччі, а в руці - сумочка того ж дизайнера.

Вона відразу мене впізнала, бо на звороті обкладинки моєї книжки було розміщено моє фото. Вона зателефонувала напередодні, запропонувавши зустрітись. Вона назвалася аспіранткою з Колумбійського університету і, оскільки у її дисертації зачіпалися питання, про які йшлося в моїй книзі, то вона «мала б за честь», якби я був не проти побесідувати з нею на цю тему.

Я радо погодився на її запрошення, адже з виходу книги минув щойно місяць, а я вже отримав таку реакцію.

Звали її Місіс Венді Ґольдштайн.

Коли вона сідала, я помітив кулон Фі-Бета-Каппа на золотому ланцюжку, який виділявся на фоні її грудей. Не помітив би його, мабуть, тільки сліпий! Власник такого кулона мав відзначатися високими академічними досягненнями. Це відразу ж викликало в мене інтерес до місіс Ґольдштайн.

Мене завжди заворожували жінки з чудовим розумом і тілом. Так було і з Адамантією. Мене збуджував не тільки вигляд її тіла чи її довге густе чорнюще волосся, яке огортало мене під час любощів. її розум теж був не абищо. Розум стимулював секс, а секс надихав розум. Ми могли годинами говорити про суспільну психологію - на тему, яка мене у той час займала. Ці бесіди були явно повчальнішими, ніж семінари в університеті.

Адамантія теж так вважала.

Місіс Ґольдштайн попросила називати її просто Венді. Проте наполягла, щоб звертатися до мене «докторе», що я протрактував, наче вона не бажала здатися занадто нав’язливою.

Вона похвалила мою книгу. Як вона сама сказала, її порекомендував їй науковий керівник з Колумбійського університету як одну з обов’язкових позицій для студентів з радянськознавства.

«Скільки ви вже працюєте в Гантері?» - спитала вона.

«Сім років», - відповів я.

«І ви досі на посаді асистента. Вам би викладати у Колумбійському! З такою книгою, визнаною видатними фахівцями у цій галузі, вам би там дали доцента».

Вона співчутливо глянула на мене.

Щоб розвіяти її турботу, я хотів було сказати, що цілком задоволений своєю роботою в Гантері і що мене навіть рекомендовано на підвищення, на посаду доцента. Але вона мене випередила.

«Я знаю, що платня в Міському університеті мізерна. Даруйте мою нескромність, але скільки ви заробляєте?»

На мить я завагався. Чого б це її цікавило? Чому вона так прямо поставила своє запитання? Чи не намагається вона переманити мене працювати в Колумбійському університеті?

«Чотирнадцять тисяч», - сказав я.

її обличчя скривилося у співчутливій гримасі, що змусило мене задуматися, чи не занадто дешево я оцінюю себе у Гантері.

«А як же ж Ви на таку мізерну платню можете собі дозволити жити на 63-ій Іст-стріт?»

Я хотів спитати, звідки вона знає, де я живу, як і сказати, що я плачу третину зарплати за оренду свого помешкання з великою вітальнею, каміном, ванною, кухнею-їдальнею та невеличким двориком, з якого навіть видно шматочок неба.

Я охоче жертвував багато чим заради місця, де б я міг комфортно писати, спати і кохатися. Моє життя, як я сам його сприймав, було життям інтелектуального ченця. І якби не жінки, я б точно подався у Траппістський монастир. Та і цього я не встиг їй пояснити, бо відразу ж після питання про мої доходи вона різко змінила тему.

«Мій науковий керівник чекає на текст моєї дисертації ще до кінця року. Я почала над нею працювати минулого року, але змушена була припинити - забагато світського життя. Мій чоловік - відомий хірург. Мабуть, ви чули про нього. Він веде тижневу колонку у журналі «Джорнал Америка» і часто з’являється на телебаченні. Нас постійно запрошують на вечері і світські заходи. Тому в мене зовсім не залишається часу на дисертацію, але науковий ступінь я все ж дуже хочу здобути».

Вона змовкла і запитально глянула на мене з відвертою кокетливою усмішкою. Тоді на одному подихові промовила, ніби пропонуючи ділову угоду:

«Маю для вас пропозицію. Вам потрібні гроші, а мені - дисертація. Даю вам вісім тисяч доларів за те, щоб ви написали мені дисертацію».

Чи добре я її зрозумів? Звичайно, я все сприйняв правильно, але почувався, ніби в мене влучили кулею. Мені забракло слів. То ось як вони в Колумбійському це роблять? Скільки ж вона заплатила за свій кулон Фі-Бета-Каппа? Невже вона думає, що я такий самий негідник, як вона?

Вона правильно зрозуміла вираз мого обличчя. Тоді підвелася і вийшла, розчинившись у натовпі Медісон Авеню.

За її каву заплатив я.

Я і раніше помічав ознаки нещирості і корупції в науковому світі Нью-Йорка. Теми семінарів у Колумбії були цікавими, проте відвідуваність - низькою, а під час представлення наукових тем не було навіть натяків на серйозне обговорення. Більшість викладачів мешкала поза Мангеттеном, в окрузі Нью-Джерзі або Вестчестер. Змушені доїжджати, вони нерідко запізнювалися на семінари, а закінчували раніше, щоб встигнути на поїзд. У Колумбії було чимало «зіркових» викладачів-професорів, які їздили на різноманітні міжнародні конференції, але зовсім не спілкувалися зі студентами. Мій знайомий Уолтер Петришин здав текст своєї дисертації з математики на розгляд науковому керівнику, однак на відповідь чекав цілий рік. Керівник стверджував, що загубив його в літаку.

У Гопкінсі запеклі обговорення під час семінарів або у студентській їдальні були суттю життя. Тут, у Нью-Йорку, мені нелегко було знайти колегу, який був би не проти поговорити на спільні теми. Спершу я списував це на брак часу і переобтяженість життєвими турботами. Та зрештою один мій колега з кафедри розкрив мені справжню причину. Він сказав, що «вони просто бояться, щоб їх ідеї не вкрали».

Мене це шокувало. Може, справа в тому, що у них тих ідей було не так і багато, тому вони ними і не розкидалися? Або це могло бути проявом тієї славнозвісної приказки про «друкуйся - або пропав».

Я не вірив, що ідей бракує. Я гадав, що тим, кому бракує ідей, не місце в науковому світі.

Я всіляко намагався спонукати колег до обговорень, та більшість з них просто слухала, що я їм казав. Адамантія та професор Райх, завідувач кафедри економіки, були винятком. Я втратив зв’язок з Адамантією після того, як вона поїхала з Гопкінса, тому зустріч з нею в Гантері була цілковитою несподіванкою. Ми утрьох нерідко засиджувалися в студентській їдальні за довгими розмовами.

Адамантія поїхала з Гантера у Нову школу суспільних досліджень у 1965-му. Перед від’їздом вона розповіла мені, що позаочі мене називають «Генератором ідей» і що Райх сказав їй, мовляв, «Майкл, мабуть, єврей, він такий розумний».

Відтоді я став більше часу проводити із студентами. Вперше я зустрівся з ними поза університетом під час першого семестру в Гантері. То саме були часи запеклого маккартизму⁷. Групка студентів, які виступали проти, створила такий собі «Клуб демократії», та для офіційного визнання і затвердження коледжем на законних підставах їм потрібен був «куратор від факультету». Клуб мав репутацію «крайнього ліберального», іншими словами, - «прокомуністичного». Студенти, які слухали у мене курс політичної теорії, повідомили, що ніхто з професорсько-викладацького складу не бажає бути їх куратором, бо непокояться через можливі політичні наслідки.

Тож вони попросили про це мене.

У політичних поглядах я був на той час консерватором, проте, як викладач, відчував відповідальність перед студентами. Отже, я погодився.

Новини про це з’явилися у наступному ж випуску студентського часопису. А ще у наступному опублікували листа від іншого викладача, з повальним осудом мого вчинку, бо такий клуб «псував репутацію коледжу Гантер». У наступному випуску я подав відповідь, де казав, що оскільки я знаю, що означає жити за сталінського режиму репресій, то я тим більше ціную свободу слова і зібрань. Далі я заперечив, щоб мене залякував хто б там не був - чи сам Джо Маккарті чи навіть Герберт Гувер.

Студентам мій лист припав до душі. На заздрість колег мої пари наступного семестру були переповнені. Але коли я зустрів головного бібліотекаря, з яким вже встиг посваритися через те, що той відмовився видавати додаткову літературу для мого курсу, він сказав, що я тільки те й роблю, що створюю проблеми: «Якщо ви плануєте залишитися в Гантері, то навіть і не думайте!» Він був близьким другом ректора, містера Шустера.

Я згадав його слова за два тижні до кінця літнього семестру. Я отримав листа від завідувача нашої кафедри з подякою за мої «послуги», який до того ж повідомляв мене, що мені не планують продовжувати контракту. Коли про це дізналися студенти, всі студенти з відділення політології подали петицію з погрозами перевестися з факультету. Через два дні я отримав іншого листа - з проханням залишитися в Гантері.

Викладацька робота - це робота з різними студентами, зокрема і з певними психічними проблемами. Один такий був Ерік Мондорф, надзвичайно розумний студент. Він постійно ходив за мною після пар, просив детальніше пояснити деякі питання, які я обговорював під час заняття. Я був не проти. Я навіть заохочував студентів спілкуватися зі мною поза парами. Спочатку я думав, що Ерік просто дуже сильно налаштований на навчання. Та згодом я помітив, що його прохання вже стають нав’язливими. Він прагнув монополізувати мене, а коли я спробував відцуратися від нього, щоб і інші студенти мали нагоду зі мною поспілкуватися, він почав писати мені листи. Спочатку він писав про своє бажання «займатися зі мною приватно», запрошуючи мене у кафе після занять, викликався робити для мене «безкорисливі послуги», щось на зразок вичитування, складання тексту, редагування. Він шукав всіляких способів прислужитися мені, щоб завоювати мою прихильність, і ще - щоб показати решті студентів, що він зі мною запанібрата. Якось, коли я сидів у їдальні і розмовляв зі студентами з іншої групи, він підійшов до нас зі своєю викладачкою антропології, щоб представити її. Два дні по тому я отримав від нього такого листа:

«На випадок, якщо вас не буде вдома, коли я вам завтра зателефоную, пишу цього листа. Я зовсім не вважатиму вас аморальним, якщо ви запросите Франсіс на побачення. Адже краще вже синиця в руках (переважно), ніж журавель у небі. До того ж вона зовсім не схожа на тих імбецилок-ерудиток, які блукають світом і мають тільки факти, не підкріплені жодними вагомими аргументами... Якщо пригадуєте, то коли я вас знайомив сьогодні, сказав: «Френсіс Бертон, це - Майкл Яворський». Я в жодному випадку не мав на меті звертатися до вас просто на ім’я. Сподіваюся, ви так і зрозуміли. Але справа в тому, що я називаю Френсіс просто «Френ», тож я подумав, що буде якось по-дурному сказати «Френсіс Бертон - це доктор (чи містер, чи професор) Яворський». Якщо вас якось образило, що я до вас звернувся «Майкл», то прошу мене щиро вибачити. Але це видалося мені єдиним вирішенням цієї нагальної «проблеми».

У наступному листі, на якому, на відміну від попередніх, не було зворотної адреси, він запрошував мене в кафе: «Можливо, якщо така ваша ласка і ви знайдете у своєму напруженому графіку час для простого студента, я б хотів якось запросити вас на каву після занять». У тому ж листі він повідомляв мене, що відвідував психоаналітика. «На літо я вирішив не ходити більше до психоаналітика - і через брак часу, і через брак коштів. До того ж, з «екзистенційної» точки зору, мені він і не потрібен (на мою гадку). Був такий випадок з одним параноїком, який думав, що в нього під ліжком хтось ховається, щоб напасти на нього. Він пішов до психоаналітика, витратив на нього купу часу і грошей і зрештою покинув лікування. Він вирішив свою проблему дуже просто - відпиляв у свого ліжка ноги».

В іншому листі Ерік подавав критику фрейдистського підходу: «Ці абсурдні нісенітниці про Едіпів комплекс, про комплекс Електри і т.п. ніяк не пояснюють інкультурації і акультурації. Карен Горні (доктор медичних наук) так не вважає, і я спробую поступити до неї на амбулаторний облік. Я саме почав читати нещодавно опубліковану працю Рональда Лейнга «Політика досвіду».

Він закладає підвалини нової психології. Ось послухайте-но, що він пише: «Зважаючи на обставини сучасної цивілізації, як можна стверджувати, що «нормальна» людина перебуває при здоровому глузді?... Нормальні люди вбили мало не 100 000 000 собі подібних за останні п’ятдесят років...»

У всіх своїх листах він намагався, і багато в чому це йому вдавалося, показати свою ерудованість і високий інтелектуальний рівень. Наприкінці листа він подавав низку власних афоризмів на зразок:

«Ніцше - мертвий». - Бог.

«Таякатам «людина політична»! Насправді я асоціальний. Я сказав так, тільки щоб мої книги краще продавалися». - Арістотель.

«Sacrebleu⁸! ! !» 20 000 франків за ніс! Та ви з глузду з’їхали!» -Шарль де Голь⁹.

«Щоб я скоїв самогубство? Та ніколи!» - Еміль Дюркгайм¹⁰.

Мабуть, Ерік чимало читав. «Зараз я читаю «Знання і мудрість» Жака Марітена¹¹ і поки що збагнув, що його теорія форм цілком сумісна з платонівською. Хоч це ще нічого не означає, адже ще Уайтгед сказав, що вся філософія від Платона і Арістотеля - це просто примітки до одного з них».

У листі, після якого Еріка довго не було чути, він розмірковував про причини депресії. «Я завжди казав, що розумніша, кмітливіша, чутливіша людина, то більше у неї шансів на депресію, незадоволення тощо. Нарешті я знайшов цитату, яка стисло все це підсумовує. З «Фауста» Ґете: «Da steh ich nun, ich armer Tor! Und bin so klug als wie zuvor»¹². А перед тим він каже: «Habe nun, ach! Philosophie, Juristerei und Medizin, und leider auch Theologie durchaus studiert mit heissem Bemühn»¹.

Ще він повідомляв мене, що працює. «Місце, де я зараз працюю - справжнє болото. Люди тут - типові носильники дипломатів з документами - всі штамповані на один манер. Здається, найбільша радість для них протягом дня - це перерва на каву о дев’ятій і

0 другій. Бачили б ви, як вони збігаються до возика з кавою, коли черговий дзвонить у дзвінок. Справжні собаки Павлова! »

Наприкінці він писав: «Плани на каву, які ми обговорювали, здається, вже як семестр тому, так і не стали реальністю! Якого дідька ви не відписуєте!»

Наступні два-три місяці я нічого від нього не отримував. Потім прийшов рекомендований лист, в якому він ставив до мого відома, що я винен йому три долари чотирнадцять центів за сорочку. «Мене вражає до неможливості, як ви могли забути про цей борг... Щоб отримати свої гроші, я вирішив вдатися до послуг свого адвоката».

Я добре пам’ятав, про яку сорочку йшлося. Мені сподобалося поєднання блакитних смужечок на яскраво-жовтому тлі, і я її інколи одягав. Це було два семестри тому. Якось Ерік прийшов на заняття у сорочці, яка привернула мою увагу. Після заняття я спитав його, де він її купив. Він відповів, що не знає. її купила його мати. Звичайно, що наступного разу він прийшов з сорочкою під рукою і гордо її мені вручив. Коштує вона, сказав він тоді, три долари і чотирнадцять центів, але категорично відмовився взяти за неї ці гроші.

У наступному рекомендованому листі, цього разу з адресою

1 телефоном у шапці, він повідомляв мене, що, обговоривши цю справу зі своїм адвокатом, він надсилає мені останнє прохання повернути 3,14 долара і, якщо не отримає чека на цю суму у термін не пізніше «жовтня 1967 року», то звернеться до суду.

Того ж дня я зателефонував йому, але він відповів, що «його адвокат порадив йому утриматися від обговорення цього питання телефоном». Тож я повинен надіслати йому чек на цю суму поштою.

Наступного дня я пішов у банк, виписав чек на три долари і чотирнадцять центів на адресу, вказану у листі. Через тиждень мій лист повернувся з припискою «за такою адресою вказаного адресата немає».

Наступний лист з вкладеною у нього візитною карткою прийшов майже через рік.

«Мені залишається тільки вдатися до жалюгідної риторики, щоб висловити вам свої давно запізнілі вибачення. Я щиро перепрошую за те, що турбував Вас своїми листами, зміст яких межує з божевіллям». Він писав, що вивчає тепер бухгалтерську справу, працює неповний день в агенції нерухомості і веде податкову документацію на дому.

«Я б дуже хотів, щоб ми знову поспілкувалися... Як людина розумна та інтелігентна, ви, мабуть, розумієте неминучий вплив і проникнення неконтрольованої хвороби. Зважаючи на це, чи припускаєте ви можливість поновити зі мою спілкування? Мабуть, однією з основних рис Людини є її динамізм. Люди таки змінюються! Зокрема я - змінився. Як писав Байрон у «Чайльд Гарольді», «Я вже не той, що колись». Чи не була б така ваша ласка написати, що ви думаєте з цього приводу?»

Я відписав. І то досить довгого листа. А оскільки його тим часом забрали до війська, то я адресував листа у його частину у В’єтнам. У відповідь від нього прийшла листівка, де він писав, що «поміж стрілянням і курінням трави» він записує свої думки про життя, про війну, і щойно впорядкує їх, то відразу надішле мені.

Я їх так ніколи і не отримав. Інший мій студент, який випадково опинився з Еріком в одному загоні, написав мені: «Ерік потрапив на міну. Йому відірвало голову. Я читав про вас у «Нью-Йорк Тайме». Не припиняйте демонстрацій проти цієї проклятої війни!»

«Не один чоловік, закохавшись у ямочку на щічці,

зробив помилку, одружившись з власницею решти тіла». Стівен Лікок (1869-1944), канадський гуморист, освітянин