Смертниці

4

Ейб Брістол зателефонував Морі на мобільний, коли вона зупинилася перед світлофором у Бруклайні.

— Уранці дивилися телевізор? — запитав він.

— Тільки не кажіть, що ця історія вже потрапила до новин.

— Шостий канал. Репортерку звати Зої Фоссі. Ви з нею го­ворили?

— Учора, дуже коротко. Що вона сказала?

— У двох словах? «У мішку для трупів знайшли живою жінку. Судмедекспертка звинувачує пожежний департамент Веймута та поліцію штату в неправильному встановленні смерті».

— Господи. Я цього не казала.

— Я це знаю. Але тепер маєте розлюченого шефа пожежників у Веймуті, і поліція теж не дуже тішиться. Луїз уже приймає від них дзвінки.

Загорілося зелене світло. Їдучи через перехрестя, Мора раптом подумала, що добре було б розвернутися й поїхати додому. Якби ж тільки можна було уникнути цього випробування.

— Ви в офісі? — запитала вона.

— О сьомій приїхав. Думав, ви вже тут.

— Я в дорозі. Зранку кілька годин готувала ту заяву.

— Що ж, попереджаю: коли приїдете, чекайте на засаду на стоянці.

— Вони вже там?

— Репортери, фургони телеканалів. Запарковані на Олбані-стріт. Бігають туди-сюди між нами та лікарнею.

— Дуже зручно. Для преси — два в одному.

— Чули щось про пацієнтку?

— Телефонувала лікареві Катлеру. Він сказав, що токсикологічний аналіз показав наявність барбітуратів та алкоголю. Певно, була добряче не при собі.

— Це пояснює те, чому вона впала у воду. І не дивно, що з барбітуратами було важко знайти ознаки життя.

— Чому це перетворюється на таке божевілля?

— Бо це матеріал саме для «Нешнл Інквайрера». Мертві встають з могил. Плюс жінка молода, правильно?

— Я б сказала, трохи за двадцять.

— Приваблива?

— Яка різниця?

— Та ну! — Ейб зареготав. — Ви знаєте, що це все змінює.

Мора зітхнула. Визнала:

— Так, вона дуже приваблива.

— Ну от і все. Молода, сексуальна й мало не випатрана живцем.

— Не було цього.

— Я просто попереджаю, що люди побачать це саме так.

— Можна мені просто піти на лікарняний? Може, сісти на наступний рейс до Бермуд?

— І залишити на мене цей бардак? Навіть не думайте.

Коли двадцять хвилин по тому Мора звернула на Олбані-стріт, вона помітила два фургони телевізійників біля головного входу до бюро судмедекспертизи. Як і попереджав Ейб, репортери були на низькому старті. Щойно вона ступила зі свого кондиціонованого «Лексуса» в густе від вологи ранкове повітря, до неї рвонули з пів дюжини репортерів.

— Докторко Айлс! — гукнув чоловік. — Я з «Бостон Триб’юн». Можна поговорити з вами про невідому?

У відповідь Мора дістала з кейса копії заяви, яку уклала вранці, з коротким фактичним описом подій минулого вечора та її власної реакції. Швидко роздала примірники.

— Ось моя заява. Мені немає чого додати.

Потік запитань це не спинило.

— Як узагалі можна так помилитися?

— Ім’я жінки вже визначили?

— Нас повідомили, що смерть констатував пожежний департамент Веймута. Можете назвати імена?

Мора сказала:

— Про це говоріть з їхніми речниками. Я не можу відповідати за них.

Заговорила жінка:

— Докторко Айлс, визнайте: це чіткий випадок некомпетентності з чийогось боку.

Мора впізнала голос. Розвернулася й побачила біляву жінку, яка проштовхувалася вперед.

— Ви — та репортерка з Шостого каналу.

— Зої Фоссі.

Жінка всміхалася, рада тому, що її впізнали, але від погляду, який на неї кинула Мора, немовби скам’яніла.

— Ви неправильно мене процитували, — сказала Мора. — Я ніколи не казала, що звинувачую пожежний департамент або поліцію.

— Хтось мусить бути винен. Якщо не вони, то хто? Може, ви відповідальні, докторко Айлс?

— Аж ніяк.

— Жінку спакували в мішок для тіл живою. Вона вісім годин провела в полоні холодильника в моргу. І ніхто в цьому не винен? — Фоссі помовчала. — Ви не думаєте, що хтось мав би за таке розпрощатися з роботою? Скажімо, той слідчий?

— А ви швидко знаходите винних.

— Ця помилка могла вбити жінку.

— Але ж не вбила.

— Хіба це не базова помилка? — засміялася Фоссі. — Ну хіба ж важко побачити, що хтось не помер?

— Важче, ніж ви думаєте, — відрізала Мора.

— То ви їх захищаєте.

— Я дала вам свою заяву. Не можу давати коментарів щодо дій інших людей.

— Докторко Айлс? — То був чоловік із «Бостон Триб’юн». — Ви сказали, що констатація смерті не обов’язково проходить легко. Я знаю, що в інших моргах у всій країні теж траплялися такі помилки. Можете розповісти, чому це буває складно?

Він говорив спокійно, з повагою. Не кидав виклик — це було продумане запитання, яке заслуговувало на відповідь. Мора подивилася на чоловіка. Побачила розумні очі, роздмухане вітром волосся, охайну борідку, яка нагадувала про молодого професора коледжу. У таку темну привабливість неодмінно мали закохуватися незліченні студентки.

— Як вас звати? — запитала вона.

— Пітер Лукас. Я веду щотижневу колонку в «Триб’юн».

— Я говоритиму з вами, містере Лукасе. І більше ні з ким. Заходьте.

— Заждіть, — запротестувала Фоссі. — Дехто чекав тут значно довше!

Мора кинула на неї нищівний погляд.

— У такому разі, міз Фоссі, Бог дає не тому, хто рано встав, а тому, хто поводився ввічливо.

Вона розвернулася й увійшла до будівлі, репортер «Триб’юн» ішов слідом за нею.

Луїз, секретарка докторки Айлс, була на телефоні. Затиснувши слухавку рукою, прошепотіла до Мори з відчаєм:

— Дзвінки не припиняються. Що мені їм казати?

Мора поклала їй на стіл копію своєї заяви.

— Відправляйте їм факсом оце.

— Це все, що я маю робити?

— Відхиляйте будь-які дзвінки від преси. Я погодилася поговорити з містером Лукасом, більше ні з ким. Жодних інтерв’ю.

Вираз обличчя, з яким Луїз оглянула репортера, було просто зрозуміти: «Бачу, привабливого обрали».

— Це ненадовго, — сказала Мора.

Вона підштовхнула Лукаса до свого кабінету й зачинила двері. Показала йому на стілець.

— Дякую за те, що погодилися поговорити, — сказав він.

— Ви єдиний там мене не дратували.

— Це не значить, що я не спроможний роздратувати.

Ці слова викликали в Мори слабку усмішку.

— Я роблю це суто з самозахисту, — сказала вона. — Можливо, якщо поговорю з вами, ви станете їхнім джерелом. Мені дадуть спокій і чіплятимуться до вас.

— Боюся, що це не так працює. За вами все одно ганятимуться.

— Містере Лукас, ви могли б писати про значно серйозніші історії. Важливіші історії. Чому обрали цю?

— Бо вона зачіпає на підсвідомому рівні Звертається до найгірших наших страхів. Скільки людей бояться, що їх помилково приймуть за мерців? Випадково поховають живцем? Це, до речі, кілька разів уже траплялося.

Мора кивнула.

— Є історичні задокументовані випадки. Але це було в часи до бальзамування.

— А прокинутися в моргу? Це не просто історично. Я дізнався, що в останні роки було кілька випадків.

Вона завагалася.

— Траплялося.

— Частіше, ніж люди усвідомлюють. — Він узяв записник, розгорнув. — У 1984 році був випадок у Нью-Йорку. Чоловік лежить на столі для розтину. Патологоанатом бере скальпеля й збирається зробити перший розріз, коли труп прокидається й хапає лікаря за горло. Лікар падає замертво із серцевим нападом.

Лукас підняв до неї очі:

— Чули про цей випадок?

— Ви подаєте найсенсаційніший приклад.

— Але це ж правда, чи не так?

Мора зітхнула

— Так. Про цю історію мені відомо.

Він перегорнув сторінку.

— Спрінгфілд, Огайо, 1989 рік. Жінку в будинку для літніх визнають мертвою й перевозять у похоронне бюро. Вона лежить на столі, її саме збираються бальзамувати, і тут труп починає говорити.

— Схоже, ви знаєтеся на цій темі.

— Бо вона заворожує. — Репортер погортав сторінки. — Учора ввечері читав про це, випадок за випадком. Дівчинка в Південній Дакоті прокинулась у розкритій труні. Чоловік у Де-Мойні, якому справді розрізали грудну клітку. Патологоанатом тільки тоді раптом зрозумів, що серце ще б’ється.

Він подивився на неї.

— Це не міські легенди. Це задокументовані випадки, і їх чимало.

— Слухайте, я не намагаюся сказати, що такого не буває, — вочевидь, це трапляється. Тіла прокидаються в моргах. Старі могили розкопують і бачать сліди нігтів із внутрішнього боку кришки труни. Людей так лякає ця ймовірність, що виробники роблять у трунах передавачі, щоб була змога покликати на допомогу. На той випадок, якщо вас поховали живцем.

— Дуже заспокійливо.

— Отже, так, таке може статися. Певна, ви чули теорію про Ісуса, про те, що воскресіння Христа насправді було не воскресіння, а випадок невчасного поховання.

— Чому буває так важко визначити, чи мертва людина? Чи ж це не має бути очевидно?

— Іноді це не так. Переохолоджені люди чи утопленики можуть видаватися мертвими. Нашу невідому дістали з холодної води. До того ж деякі препарати маскують ознаки життя — стає дуже важко помітити дихання чи намацати пульс.

— Ромео та Джульєтта. Те зілля, яке випила Джульєтта, щоб здатися мертвою.

— Так. Не знаю, що саме воно містило, але це цілком імовірний сценарій.

— Які препарати можуть так вплинути?

— Наприклад, барбітурати. Вони пригнічують дихання, його стає дуже важко виявити.

— Саме це показало токсикологічне обстеження невідомої, чи не так? Фенобарбітал.

Мора спохмурніла.

— Де ви це почули?

— Від джерел. Це правда?

— Без коментарів.

— Вона має історію психічних хвороб? Чому вона могла передозувати фенобарбітал?

— Ми навіть імені цієї жінки не знаємо, не те що історію хвороби.

Він пильно подивився на неї, надто пронизливо, щоб це було комфортно. Мора подумала, що це інтерв’ю було помилкою. Кілька хвилин тому Пітер Лукас справляв враження ввічливої, серйозної людини, такого журналіста, який поставиться з повагою до цієї історії. Але напрям, в який звертали його запитання, її непокоїв. Він прийшов на цю зустріч добре підготовленим, знаючи ті подробиці, про які вона воліла б змовчати; саме ті подробиці, які привертають увагу читачів.

— Я так розумію, що жінку вчора вранці витягли з Гінґема, — сказав він. — Пожежно-рятувальна служба Веймута зреагувала перша.

— Саме так.

— Чому на місце не викликали судово-медичного експерта?

— У нас не вистачить людей, щоб виїжджати на кожне місце злочину. До того ж це було у Веймуті й очевидних ознак насильницької смерті не було.

— Це за визначенням поліції штату?

— Їхній детектив вирішив, що це, найімовірніше, нещасний випадок.

— Або можлива спроба самогубства? Зважаючи на результати токсикологічного аналізу?

Мора не бачила сенсу заперечувати те, що він і так знав.

— Можливе передозування, так.

— Передозування барбітуратів. І тіло, вистигле в холодній воді. Дві причини, що ускладнюють констатування смерті. Чи ж їх не мусили взяти до уваги?

— Це… так, про це варто було б подумати.

— Але ані детектив поліції, ані пожежний департамент Веймута цього не зробили. Це скидається на помилку.

— Таке буває. Це все, що я можу сказати.

— Ви колись припускалися такої помилки, докторко Айлс? Проголошували мертвою ще живу людину?

Вона завагалася, подумки повернулася до років інтернатури. До нічного виклику під час роботи в терапії, який розбудив її з глибокого сну. Щойно відійшла пацієнтка з ліжка 336а, так сказала медсестра. Чи не може інтернка прийти й констатувати смерть? Ідучи до палати, Мора не відчувала ані тривоги, ані кризи впевненості. У медичній школі студентів окремо не вчили констатувати смерть; було зрозуміло, що, коли її побачиш, усе буде ясно. Тієї ночі вона йшла лікарняними коридорами, думаючи, що швиденько виконає завдання й повернеться в ліжко. Смерть не була несподівана — термінальна стадія раку, і на картці чітко зазначено: не реанімувати.

Увійшовши до 336-ї палати, вона сполохалася, побачивши, що ліжко оточене заплаканими родичами, які зібралися попрощатися. Мора мала публіку замість очікуваного спокійного причастя з покійницею. З вибаченням підходячи до ліжка, вона була болісно свідома того, як усі на неї дивляться. Пацієнтка лежала на спині, обличчя було мирне й спокійне. Мора дістала стетоскоп, просунула мембрану під лікарняну сорочку, приклала до худих грудей. Зігнувшись над тілом, вона відчувала, як тисне на неї родина, їхня задушлива увага. Тож і слухала не так довго, як мала б. Медсестри вже визначили, що жінка померла; виклик лікаря для оголошення — суто протокольна подія. Запис у картці за підписом лікаря — усе, що було потрібне для переведення до моргу. Зігнувшись над грудьми жінки, слухаючи тишу, Мора відчайдушно чекала миті, коли можна буде втекти звідти. Вона випросталася, зробила належно співчутливе обличчя й зосередилася на тому, хто, найімовірніше, був чоловіком пацієнтки. Уже збиралася промимрити: «Мені дуже прикро, але вона вже не з нами».

Її зупинило тихе дихання.

Мора спантеличено опустила очі й побачила, що грудна клітка пацієнтки рухається. Жінка видихнула востаннє й завмерла. Це було агональне дихання — не диво, просто останні електричні імпульси мозку, останнє посмикування діафрагми. Кожен із присутніх у кімнаті зойкнув.

— Боже мій, — мовив чоловік. — То вона ще не пішла.

— Це… станеться вже дуже скоро, — ось і все, що змогла сказати Мора.

Із палати вона вийшла, вражена тим, як близько опинилася до того, щоб зробити помилку. І більше ніколи так не легковажила констатацією смерті.

Вона подивилася на журналіста.

— Усі помиляються, — сказала. — Навіть щось таке базове, як проголошення смерті, — це не так просто, як здається.

— То ви захищаєте пожежників? І поліцію?

— Я кажу, що помилки трапляються, от і все.

«І знає Бог, я свого часу наробила помилок».

— Я розумію, як це могло статися. Жінку знайшли в холодній воді. У крові в неї були барбітурати. Ці фактори могли здатися подібними на смерть. За таких умов помилка не така вже й притягнута за вуха. Персонал намагався робити свою справу, і сподіваюся, що ви будете справедливі до них, коли писатимете свою колонку.

Вона підвелася, даючи знати, що інтерв’ю завершене.

— Я завжди намагаюся бути справедливим, — відповів Лукас.

— Не кожен журналіст може таке про себе сказати.

Він теж підвівся і стояв, дивлячись на неї через стіл.

— Дасте знати, чи мені вдалося. Коли прочитаєте колонку.

Мора провела його до дверей. Дивилася, як він іде повз стіл Луїз, виходить з кабінету.

Секретарка підняла очі від клавіатури.

— Як усе пройшло?

— Не знаю. Може, й не варто було з ним говорити.

— Скоро дізнаємося, — сказала Луїз, повернувшись до екрана. — Коли в п’ятницю його стаття з’явиться в «Триб’юн».