Смертниці

11

Вони вибігли на вулицю, у спеку, таку густу, що Гебріелові здалося, ніби він занурився в гарячу ванну. Олбані-стріт охопив хаос. Офіцер, що керував поліцейським кордоном, кричав:

— Назад! Назад!

Репортери сунули вперед — рішуча амеба, що погрожувала просочитися крізь захисний бар’єр. Спітнілі спецпризначенці намагались ущільнити периметр, один із них глянув назад, на натовп. Гебріел завважив його збентежене обличчя.

«Цей офіцер теж не знає, що коїться».

Він розвернувся до жінки, яка стояла неподалік.

— Що сталося?

Та похитала головою.

— Не знаю. Копи збожеволіли, посунули на будівлю.

— Відкрили вогонь? Ви не чули пострілів?

— Нічого не чула. Просто йшла собі до клініки, коли вони заверещали всі одразу.

— Це просто божевілля, — сказав Ейб. — Ніхто нічого не знає.

Гебріел побіг до трейлера командування, але його перестрів гурт репортерів. Він у розпачі схопив оператора за руку, розвернув до себе.

— Що сталося?

— Чоловіче, легше.

— Просто скажіть, що там сталося!

— Був прорив. Просто через їхній бісів периметр.

— Злочинниця втекла?

— Ні. Хтось пройшов до неї.

Гебріел витріщився на чоловіка.

— Хто?

— Цього ніхто не знає.

У конференц-залі перед телевізором зібралася половина працівників бюро судово-медичної експертизи. Показували місцеві новини: білява репортерка Зої Фоссі стояла перед поліцейським кордоном. За нею кружляли між припаркованих автомобілів копи, лунали збентежені крики. Гебріел визирнув у вікно, на Олбані-стріт, і побачив те ж саме, що показували по телевізору.

— …Неймовірний розвиток подій, якого, вочевидь, ніхто не очікував. Чоловік пройшов просто через периметр, який ви бачите за моєю спиною. Увійшов на перекриту територію, безтурбот­но, наче там йому й місце. Можливо, саме це заскочило поліцію зненацька. До того ж він був озброєний і вбраний в чорний однострій, дуже подібний до тих, що ви бачите за мною. Його було легко сприйняти за одного з поліцейських спецпризначенців…

Ейб Брістол пирхнув, наче кажучи: «Як вам це?»

— Приходить хлопчина з вулиці, і вони його пропускають!

— …Нам сказали, що є також внутрішній поліцейський периметр. Але він у вестибюлі, якого нам звідси не видно. Ми ще не чули, чи той чоловік пройшов і його. Але побачивши, з якою легкістю він перетнув зовнішній кордон, можете уявити, що поліція всередині лікарні теж була заскочена зненацька. Я впевнена: вони зосередилися на тому, щоб не випустити жінку, яка захопила заручників, і, найімовірніше, не чекали, що стрілець прийде до неї.

— Вони мали б знати, — мовив Гебріел, з розпачем дивлячись на екран. — Вони мали очікувати цього.

— …Минуло вже двадцять хвилин, чоловік так і не вийшов. Спочатку говорили, що це може бути самопроголошений Рембо, який намагається власноруч провести рятувальну операцію. Зрозуміло, що це може мати катастрофічні наслідки. Але поки що ми не чули пострілів і не бачили жодних ознак того, що його поява в лікарні спровокувала спалах насильства.

В ефірі з’явився ведучий випуску новин:

— Зої, ми зараз знову покажемо це відео, щоб глядачі, які щойно до нас приєдналися, побачили цю дивовижну подію. Це сталося близько двадцяти хвилин тому, наші оператори записали все, що відбулося…

Замість Зої Фоссі на екрані з’явився відеозапис — Олбані-стріт, майже та сама перспектива, яку вони бачили з вікна конференц-зали. Спочатку Гебріел не зрозумів, на що він має дивитися. А тоді з’явилася стрілка, помічне зображення, додане телеканалом, що вказувало на темну фігуру з нижнього краю. Чоловік цілеспрямовано проминув поліцейські машини, командний трейлер. Жоден із копів, що стояли поблизу, не намагався зупинити його, хоча один непевно глянув на нього.

— Ми збільшили зображення, щоб краще роздивитися цього типа, — сказав ведучий. Зображення виросло й завмерло, тепер невідомий заповнював увесь екран. — Схоже, що в нього є рушниця і якийсь наплічник. Темний одяг і справді зливається з іншими копами, саме тому наш оператор на той момент і не розумів, що саме знімає. На перший погляд здається, що на ньому однострій спецпризначенця. Але якщо придивитися, помітно, що на спині немає нашивки, яка вказувала б на його належність до команди.

Відео прокрутилося на кілька кадрів уперед і знову завмерло, цього разу — на обличчі чоловіка, який саме озирався через плече. У нього було негусте темне волосся й вузьке, майже виснажене обличчя. Не схожий на Рембо. Його лице опинилося лише на цьому кадрі, знятому з далекої відстані. Відео запустилося знову, простежуючи ходу чоловіка до будівлі, аж поки він не зник у дверях.

Зої Фоссі повернулася на екран з мікрофоном у руці.

— Ми намагалися роздобути офіційну заяву стосовно того, що тут сталося, Дейве, але ніхто з нами не говорить.

— Думаєте, поліції може бути трошки соромно?

— Це м’яко кажучи. На додачу до сорому, я чула, що в гру вступило ФБР.

— Не дуже тонкий натяк на те, що можна було впоратися краще?

— Що ж, наразі тут і справді панує хаос.

— Маєте підтвердження кількості заручників?

— Під час дзвінка до радіостанції прозвучала заява про те, що жінка затримала шістьох людей. Після того я чула від джерел, що це, найімовірніше, правдива кількість. Троє співробітників лікарні, лікар і двоє пацієнтів. Наразі ми намагаємося встановити імена…

Гебріел закляк на своєму стільці, люто дивлячись на екран. На жінку, яка так заповзято прагнула розкрити ім’я Джейн. Яка могла несвідомо приректи її на смерть.

— …Як бачите, за моєю спиною коїться та ще паніка. Палкі суперечки в цю спеку. Оператора іншого каналу, який намагався підібратися ближче до периметра, щойно кинули на землю. Одна людина змогла пройти за поліцейський кордон, тож вони не збираються допускати повторення. Але це все одно що замкнути стайню після того, як з неї вибігли коні. Або, у цьому випадку, забігли.

— Є якісь версії того, хто цей Рембо?

— Як я вже сказала, ніхто нічого не каже. Та ми чули, що поліція наразі перевіряє автомобіль, припаркований проти правил за два квартали звідси.

— Вони вважають, що це — авто Рембо?

— Схоже, що так. Свідок бачив, як чоловік виходив з нього. Гадаю, навіть Рембо потребує транспорту.

— Але який у нього мотив?

— Слід розглянути два варіанти. Можливо, він намагається бути героєм. Може, серед заручників — знайома йому людина й він взявся за власну рятувальну операцію.

— А другий варіант?

— Другий варіант страшний. Цей чоловік може бути підкріп­ленням. Він може приєднатися до злочинниці.

Гебріел відкинувся на спинку стільця, ошелешений тим, що раптом стало таким очевидним.

— Ось що вона мала на увазі, — сказав він тихо. — Жереб кинуто.

Ейб різко розвернувся до нього.

— То це мало якесь значення?

Гебріел скочив на ноги.

— Мені треба до капітана Гейдера.

— Це код активації, — сказав Гебріел. — Невідома зателефонувала на радіо, щоб озвучити цю фразу. Щоб її почули якомога ширше.

— Код активації чого? — перепитав Гейдер.

— Це заклик для підкріплення.

Гейдер пирхнув.

— То чому вона не сказала просто: «Люди, допоможіть мені»? Навіщо був код?

— Ви ж не були готові, правда? Ніхто не був. — Гебріел подивився на Стіллмена, чиє обличчя блищало від поту. — Чоловік пройшов крізь ваш периметр, несучи бозна яку зброю в наплічнику. Ви не були готові до нього, бо не чекали, що стрілець може ввійти до будівлі.

— Ми завжди знаємо, що це можливо, — сказав Стіллмен. — Саме тому й ставимо периметри.

— Як тоді він пройшов?

— Пройшов, бо точно знав, що робить. Вбрання, спорядження. Усе було добре продумано, агенте Дін. Чоловік був готовий.

— А поліція Бостона — ні. Ось навіщо код — заскочити вас зненацька.

Гейдер з розпачем подивився у відчинені двері трейлера. Хоча в ньому стояли два вентилятори й на вулиці вже панував пообідній затінок, у трейлері все одно було нестерпно жарко. Копи на Олбані-стріт пітніли й червоніли, репортери відступали до своїх кондиціонованих фургонів. Усі чекали, коли ж щось станеться, — то був спокій перед ураганом.

— Усе починає складатися, — мовив Стіллмен. Він слухав Гебріелові аргументи й супився дедалі більше. — Розгляньмо послідовність подій. Джейн Доу відмовляється вести переговори, навіть не говорить зі мною. Це тому, що вона не готова: спершу мусить прикрити спину. Їй потрібно посилити свої позиції. Вона телефонує на радіо, там передають код активації. Минає п’ять годин, прибуває чоловік із наплічником. Він приходить, бо його покликали.

— І так блаженно йде на самогубство? — перепитав Гейдер. — Невже бувають аж такі віддані друзі?

— Морпіх за своїх життя віддасть, — завважив Гебріел.

— За братів по зброї? Так, авжеж.

— Я так розумію, ви не служили.

Гейдер став ще червоніший.

— Хочете сказати, це якась військова операція? То який буде наступний крок? Якщо все так логічно, скажіть, що вони робитимуть далі?

— Підуть на переговори, — сказав Гебріел. — Вони зміцнили свої позиції. Гадаю, скоро вийдуть на зв’язок.

Втрутився новий голос:

— Цілком розсудливо, агенте Дін. Імовірно — ваша правда.

Усі розвернулися на кремезного чолов’ягу, який щойно вві­йшов до трейлера. Агент Джон Барсанті був, як завжди, вбраний у шовкову краватку й застебнуту донизу сорочку; вбрання, як завжди, сиділо на ньому не дуже добре. На здивування Гебріела він відповів стриманим кивком.

— Дуже прикро щодо Джейн, — сказав Барсанті. — Мене повідомили, що вас затягло в цей безлад.

— Ніхто не казав мені, що ви приїдете, Джоне.

— Ми стежимо за розвитком подій. Готові допомогти в разі потреби.

— Навіщо відправляти когось аж із Вашингтона? Чому не скористатися ресурсами Бостонського офісу?

— Бо, найімовірніше, дійде до переговорів. Було логічно відправити когось досвідченого.

Двоє чоловіків мовчки дивились один на одного. Гебріел подумав: «Досвід не може бути єдиною причиною присутності Джона Барсанті». ФБР не мало звички надсилати людину заступника директора для нагляду за локальними переговорами.

— Хто тоді головує в переговорах? — запитав Гебріел. — ФБР? Чи поліція Бостона?

— Капітане Гейдер! — гукнув Емертон. — Маємо дзвінок з лікарні! На одній з їхніх ліній!

— Вони готові до переговорів, — мовив Гебріел.

Як він і передбачив.

Стіллмен з Барсанті перезирнулися.

— Ходіть, лейтенанте, — сказав Барсанті. Стіллмен кивнув і пішов до телефона.

— Ви на гучному зв’язку, — сказав Емертон.

Спеціаліст із переговорів набрав повітря, натиснув кнопку.

— Алло, — спокійно сказав він, — говорить Лерой Стіллмен.

Відповів чоловік із так само спокійним голосом. Доволі грубим, із натяком на південну протяжність.

— Ви поліціянт?

— Так, лейтенант Лерой Стіллмен, поліція Бостона. З ким я говорю?

— Ви вже знаєте моє ім’я.

— Боюся, що ні.

— То запитайте ФБРника. У вас там є ФБРник, правда? Стоїть у вашому трейлері?

Стіллмен глянув на Барсанті з виразом «звідки він, у біса, знає?» і сказав у слухавку:

— Перепрошую, сер. Я не знаю вашого імені, та хотів би знати, з ким веду розмову.

— Я Джо.

— Гаразд, Джо.

Лейтенант видихнув. Поки все йде правильно. Принаймні ім’я вони мають.

— Скільки у вас там народу в трейлері, Лерою?

— Поговорімо про вас, Джо…

— ФБРник же є. Правда?

Стіллмен промовчав.

Джо зареготав.

— Я знав, що вони об’являться. ФБР, ЦРУ, військова розвідка, Пентагон. Так, вони всі знають, хто я такий.

Гебріел бачив вираз Стіллменового обличчя. «Маємо справу з чоловіком із манією переслідування».

— Джо, — мовив переговорник, — немає сенсу це затягувати. Може, поговоримо про те, як це спокійно скінчити?

— Нам тут потрібна телекамера. Жива трансляція для ЗМІ. Маємо зробити заяву й показати вам відеозапис.

— Повільніше. Спочатку познайомимося.

— Я не хочу заводити знайомство. Відправте сюди телекамеру.

— З цим буде проблема. Мушу узгодити це з вищим керівництвом.

— Вони ж стоять поряд з вами, чи не так? То чому б вам не розвернутися, Лерою, і не спитати? Попросіть оте керівництво запустити процес.

Стіллмен завагався: Джо дуже чітко розумів, що відбувається. Нарешті він сказав:

— Ми не можемо дозволити пряму трансляцію.

— Байдуже, що я вам за це запропоную?

— І що ж це може бути?

— Двоє заручників. Ми віддамо їх на знак доброї волі. Ви пришлете нам оператора й репортера, ми вийдемо в прямий ефір. Щойно скажемо те, що хочемо, віддамо ще двох заручників. Ми повернемо вам чотирьох людей, Лерою. Чотири життя в обмін на десять хвилин телеефіру. Обіцяю вам видовище, від якого просто дах поїде.

— Який у цьому сенс, Джо?

— Сенс у тому, що ніхто нас не послухає, ніхто нам не повірить. Ми втомилися втікати й хочемо повернути собі життя. Лишився тільки такий спосіб. Тільки так люди в цій країні знатимуть, що ми говоримо правду.

Гейдер провів пальцем по горлу — сигнал призупинити розмову.

— Заждіть, Джо, — сказав Стіллмен і накрив слухавку рукою. Подивився на Гейдера.

— Думаєте, він знатиме, чи йде ефір? — спитав Гейдер. — Якщо змусимо його повірити, що трансляція справді йде…

— Цей чоловік не дурний, — втрутився Гебріел. — Навіть не думайте про такі ігри. Так ви його лише розлютите.

— Агенте Дін, може, вийдете на вулицю?

— Вони хочуть привернути увагу ЗМІ, от і все! Нехай скажуть, що хочуть. Нехай звернуться до глядачів, якщо це потрібно, щоб усе скінчилося!

З динаміка пролунав голос Джо:

— Лерою, то ви хочете домовитися чи ні? Бо по-жорсткому ми теж можемо. Замість живих заручників повернемо вам мертвих. Маєте десять секунд, щоб вирішити.

— Я слухаю, Джо, — озвався Стіллмен. — Річ у тому, що живу трансляцію мені не так просто влаштувати. Потрібна співпраця телеканалу. Може, запишемо вашу заяву? Доправимо вам портативну відеокамеру, скажете те, що хочете, говоритимете стільки, скільки вам потрібно…

— А ви поховаєте десь цю плівку, так? Вона ніколи не поба­чить світу.

— Така моя пропозиція, Джо.

— Ми обидва знаємо, що ви можете краще. Як і всі ті, хто зараз із вами в трейлері.

— Жива трансляція неможлива.

— Тоді мені нема чого вам сказати. Прощавайте.

— Заждіть…

— Так?

— Ви серйозно? Про заручників?

— Якщо ви дотримаєтеся своєї половини угоди. Нам потрібні оператор і репортер, щоб засвідчити те, що тут відбувається. Справжній репортер, не якийсь коп із фальшивим посвідченням преси.

— Погоджуйтесь, — сказав Гебріел. — Можливо, саме так ми можемо з цим покінчити.

Стіллмен знову прикрив слухавку рукою.

— Жива трансляція не обговорюється, агенте Дін. Це не­можливо.

— Чорт забирай, якщо вони її хочуть, то дайте!

— Лерою? — знову заговорив Джо. — Ви ще там?

Стіллмен видихнув.

— Джо, ви мусите мене зрозуміти. Потрібен час. Треба знайти репортера, який захоче до вас піти. Захоче ризикнути життям…

— Ми говоритимемо лише з одним репортером.

— Чекайте, ви нікого не назвали.

— Він знає цю тему. Він підготувався.

— Ми не можемо гарантувати, що цей репортер…

— Пітер Лукас із «Бостон Триб’юн». Викличте його.

— Джо…

У слухавці клацнуло, тоді загуло. Стіллмен глянув на Гейдера:

— Цивільним туди не можна. Так вони просто отримають ще заручників.

— Він сказав, що спочатку двох відпустить, — завважив Гебріел.

— Ви в це вірите?

— Одна з них може бути моя дружина.

— Звідки вам знати, що репортер на таке взагалі погодиться?

— На, ймовірно, найгучнішу історію життя? Журналіст на таке піде.

Барсанті мовив:

— Здається, тут є ще одне запитання без відповіді. Хто, у біса, цей Пітер Лукас? Репортер «Бостон Триб’юн»? Чому їм потрібен саме він?

— Зателефонуймо йому, — відповів Стіллмен. — Може, він знає.