Смертниці

27

Приватна дорога проходила через зарості дубів, сосон і карії. Крізь гілля пробивалися друзки сонячного світла, у зелених тінях густого підліску росли молоді деревця.

— Не дивно, що сусіди тієї ночі нічого не чули, — сказала Джейн, дивлячись на хащі. — Я жодних сусідів навіть не бачу.

— Думаю, вони попереду, за тими деревами.

Ще за тридцять метрів дорога стала ширшою, і авто несподівано виїхало на світло пізнього пообіддя. Перед ними височів двоповерховий будинок. Хоч і занедбаний зараз, він мав хороший кістяк: фасад із червоної цегли, широкий ґанок. Але нічого привітного в будинку не було: сталеві ґрати на вікнах, таблички «Стороннім вхід заборонено» на стовпах. Бур’яни по коліно уже запанували на всипаній гравієм доріжці — перша хвиля вторгнення, що торує дорогу для лісу. Вордлоу розповів їм, що два місяці тому спроби ремонту різко припинилися: обладнання постраждало від невеликої пожежі, яка випалила спальню на другому поверсі. Полум’я залишило чорні сліди на рамі вікна, замість вибитого скла досі була фанера. «Може, пожежа була попередженням, — подумала Джейн. — Це не дружній дім».

Вони з Гебріелом вийшли з винайнятої напрокат машини. Їхали з кондиціонером, тому спека заскочила їх зненацька. Джейн зупинилася на доріжці, вдихаючи густе, гнітюче повітря. На обличчі одразу ж виступили краплі поту. Хоча вона й не бачила комарів, та чула, як вони кружляють поблизу, і, ляснувши себе по щоці, побачила на долоні свіжу кров. Окрім гудіння комашні, нічого не було чути — ані звуків дороги, ані пташиного співу; навіть дерева стояли незворушно. Джейн відчула, як шию поколює — не від спеки, а він раптового, інстинктивного прагнення забратися звідси. Сісти назад в авто, замкнути дверцята й поїхати геть. Іти всередину не хотілося.

— Ну, подивимося, чи ключі Вордлоу досі працюють, — сказав Гебріел, рушаючи до ґанку.

Дружина нерішуче піднялася слідом за ним рипливими сходами, між дошками яких вибивалася трава. На відео Вордлоу була зима, рослин перед будинком не було. А зараз перила обвивали лози й пилок усипав поріг жовтим снігом.

Біля дверей Гебріел зупинився, спохмурнів, дивлячись на те, що лишилося від висячого замка, який колись захищав голов­ний вхід.

— Це тут давно, — мовив він, показуючи на іржу.

Ґрати на вікнах. Замок на дверях. «Це не захист від вторгнення, — подумала Джейн, — це все мало утримати людей усередині».

Гебріел поворушив ключем у замку й штовхнув двері. Вони з рипінням піддалися, надвір виплив застояний запах диму — наслідки пожежі. Можна вимити будинок, перефарбувати стіни, замінити завіси, килими й меблі, а сморід пожежі залишиться.

Він ступив усередину. Після невеликої паузи Джейн пішла за ним. Вона здивувалася, побачивши голу дерев’яну підлогу; на відео там лежав огидний зелений килим: вочевидь, забрали після ремонту. Перила на сходах, що вели вгору, мали прекрасне різьблення, стеля у вітальні була триметрова, з ліпниною — на відео з місця злочину цих деталей не було видно. На стелі були плями від води, схожі на темні хмари.

— Той, хто звів цей будинок, мав гроші, — завважив Гебріел.

Джейн підійшла до вікна, визирнула крізь ґрати на дерева. Пообіддя хилилося до вечора; лишилася хіба година до того, як світло згасне.

— Після будівництва це мав бути прекрасний дім, — сказала вона.

Але це було давно. До огидного килима й сталевих ґрат. До плям крові.

Вони пройшли через порожню, без меблів, вітальню. На квітчастих шпалерах були помітні сліди часу — відсталі краї, плями, жовтуватий відтінок від десятиліть сигаретного диму. Проминувши їдальню, вони зупинилися на кухні. Стола й стільців не було, перед очима — лише старий лінолеум, краї якого потріскалися й загорталися. Крізь заґратовані вікна просочувалося пообіднє сонце. «Тут померла старша жінка, — подумала Джейн. — Вона сиділа в центрі кімнати, прив’язана до стільця, пальці підставлені ударам молотка». Хоча Джейн зараз дивилася на порожню кухню, уява домалювала побачене на відео. Цей образ жив у сонячному вирі порошинок.

— Піднімімося нагору, — запропонував Гебріел.

Вони вийшли з кухні, спинилися перед сходами. Дивлячись на сходову клітину другого поверху, вона подумала: «Тут померла інша жінка, на цих сходах. Жінка з каштановим волоссям». Вона схопилася за перила, стиснула різьблений дуб і відчула власний пульс у кінчиках пальців. Їй не хотілося йти нагору. Але голос знову шепотів до неї:

«Міла знає».

«Я мушу щось там побачити, — подумала Джейн. — Голос до чогось мене веде».

Гебріел рушив нагору. Джейн пішла за ним повільніше, не зводячи очей зі сходинок, чіпляючись за перила липкою долонею. Різко зупинилася над світлішою плямою. Нахилилася, торкнулася нещодавно відшліфованої поверхні й відчула, як волосинки на шиї стали дибки. Закрити від світла вікна, побризкати сходи люміналом, і зернисте дерево точно засяє моторошним зеленим. Прибиральники спробували відтерти найгірші плями, але докази нікуди не поділися, вони були тут, де пролилася кров жертви. Тут вона померла, розпростерта на сходах, на місці, якого зараз торкалася Джейн.

Гебріел уже був на другому поверсі, ходив кімнатами.

Вона пішла за ним. Нагорі запах диму був сильніший. На стінах у коридорі були тьмяні зелені шпалери, підлога — темний дуб. Двері були розчахнуті, з них лилися прямокутники світла. Джейн звернула в перші-ліпші двері, побачила порожню кімнату зі схожими на привиди квадратами на стінах, там, де колись висіли картини. Це могла б бути порожня кімната будь-якого порожнього будинку, без жодних слідів мешканців. Вона перейшла до вікна, підняла раму. Ґрати були на місці. «У пожежу не втечеш», — подумала Джейн. Навіть якби вдалося вилізти, довелося б стрибати на гравій з висоти чотирьох з половиною метрів, і жодні кущі не полегшили б падіння.

— Джейн! — почула вона Гебріела.

Поспішила на голос, через коридор, до іншої кімнати.

Гебріел дивився у стінну шафу.

— Ось, — тихо сказав він.

Джейн підійшла до нього, присіла, торкнулася відшліфованого дерева. Не могла не уявляти на цьому місці іншу картинку з відео. Дві жінки, тендітні руки переплетені, мов у закоханих. Чи довго вони там сиділи? Шафа була невелика, і темрява мала просочитися кислим запахом страху.

Вона різко підвелася. У кімнаті було надто тепло, надто мало повітря. Джейн вийшла в коридор, ноги заніміли від присідань. «Це будинок жахів, — подумала вона. — Якщо добре прислухатися, почую відгомін криків».

У кінці коридору була остання кімната, та, де будівельники спричинили пожежу. Вона затрималася на порозі — значно сильніший сморід диму викликав відразу. Обидва розбиті вікна були затулені фанерою, яка не пропускала світло дня. Джейн дістала з сумочки ліхтарик, посвітила у тьмяну кімнату. Вогонь випалив стіни й стелю, поглинув оздобу так, що лишилася сама обвуглена деревина. Промінь «Меґлайта» пройшовся кімнатою, повз шафу без дверей. На задній стінці шафи спалахнув і зник якийсь еліпс. Джейн спохмурніла, перевела ліхтарик назад.

Ось він, знову — яскравий еліпс коротко спалахнув на стіні.

Вона підійшла до шафи, подивитися ближче. Побачила отвір, куди міг пролізти палець, ідеально круглий, гладенький. Хтось просвердлив дірку в шафі.

Над головою застогнали балки. Джейн здригнулася й глянула вгору. Стеля рипіла від кроків: Гебріел піднявся на горище.

Вона повернулася до коридору. Денне світло швидко згасало, будинок поринав у відтінки сірого.

— Агов! — гукнула Джейн. — Як до тебе піднятися?

— Подивись у другій кімнаті.

Вона побачила драбину, видерлася нагору. Просунувши голову в люк, роззирнулася. «Меґлайт» Гебріела прорізав тіні.

— Є щось? — спитала вона чоловіка.

— Мертва білка.

— А щось цікаве?

— Не дуже.

Джейн піднялася на горище, мало не вдарилася головою об низьку балку. Довгоногий Гебріел був вимушений пересуватися навприсядки, оглядаючи периметр, промінь ліхтаря поволі освітлював найглибші закутки тіней.

— Тримайся подалі від того кутка, — застеріг він. — Дошки обвуглені. Навряд чи підлога міцна.

Джейн рушила до протилежного боку, де останнє, сіре вже світло дня проходило в самотнє віконце. На ньому ґрат не було: вони були не потрібні. Вона підняла раму, висунула голову й побачила вузький карниз, падіння з якого потрощило б усі кістки. Це — втеча для самогубців. Зачинивши вікно, вона завмерла, не зводячи очей із дерев.

У лісі швидким світляком блимнуло світло.

— Гебріеле.

— Прекрасно. Ще одна мертва білка.

— Там хтось є.

— Що?

— У лісі.

Він підійшов до неї, вдивився в сутінки.

— Де?

— Щойно бачила.

— Може, авто проїздило.

Гебріел відвернувся від вікна, пробуркотів:

— Чорт, батарейка сідає.

Він кілька разів струсонув ліхтарик. Промінь став яскравіший, а тоді знову почав тьмяніти.

Джейн так і дивилась у вікно, на ліс, який, здавалося, наближається до них. Бере в полон в цьому домі привидів. Спиною пробігся холодок. Вона розвернулася до чоловіка.

— Я хочу піти.

— Треба було замінити батарейки перед виїздом…

— Будь ласка. Негайно.

Він почув тривогу в її голосі.

— Що сталося?

— Не думаю, що то просто проїздило авто.

Гебріел знову розвернувся до вікна, завмер, закриваючи широкими плечима рештки тьмяного світла. Його мовчання налякало її, від тиші серце калатало сильніше.

— Гаразд, — тихо мовив він. — Ходімо.

Вони спустилися драбиною, відступили до коридору, повз кімнату, де в шафі досі лишалася кров. Зійшли вниз сходами, де відтерте дерево досі шепотіло про жахи. П’ять жінок уже померли в цьому будинку, і ніхто не чув їхніх криків.

«Наших теж ніхто не почує».

Вони вибралися на ґанок.

І завмерли, раптово засліплені потужними ліхтарями. Джейн підняла руку, затуляючись від сяйва. Почула, як хрумтять гравієм кроки, і розрізнила примруженими очима три темні фігури, що наближалися до них.

Гебріел вийшов уперед таким швидким рухом, що вона здивувалася, коли він раптом перекрив світло.

— Ані руш, — звелів голос.

— Можна подивитися, з ким я говорю? — спитав Гебріел.

— Назвіться.

— Якщо ви спочатку опустите ліхтарі.

— Ваші документи.

— Гаразд. Гаразд, дістаю з кишені, — сказав Гебріел спокійним, розважливим голосом. — Я не озброєний, моя дружина також.

Він повільно дістав гаманець, простягнув уперед. Хтось його схопив.

— Мене звати Гебріел Дін, це моя дружина, Джейн.

— Детектив Джейн Ріццолі, — виправила вона. — Поліція Бостона.

Вона кліпнула, коли світло ліхтаря різко перемістилося їй на обличчя. Хоча вона не бачила жодного з цих чоловіків, відчувала, як вони вивчають її. Відчувала, як росте гнів, поки відступає страх.

— Що тут робить поліція Бостона? — запитав чоловік.

— А ви що тут робите? — різко відповіла вона.

Відповіді не очікувала — і не отримала. Чоловік повернув Гебріелю гаманець і махнув ліхтарем на темний седан, що стояв за їхнім автомобілем.

— Сідайте. Поїдете з нами.

— Чому? — спитав Гебріел.

— Маємо підтвердити ваші особи.

— У нас літак, рейс до Бостона, — сказала Джейн.

— Скасуйте подорож.