Смертниці

7

Мора сиділа у трейлері оперативного штабу в оточенні телефонів, екранів і ноутбуків. Кондиціонер не працював, температура в трейлері піднялася значно вище тридцяти градусів. Офіцер Емертон, який сидів на зв’язку, обмахувався й жадібно пив воду з пляшки. Однак капітан Гейдер, керівник відділу спеціальних операцій Бостонського департаменту поліції, вивчав план лікарні на моніторі з абсолютно спокійним виглядом. Поруч із ним сидів лікарняний службовець і показував на кресленнях потрібні місця.

— Місце, в якому вона зараз засіла, — відділення візуалізаційної діагностики, — сказав службовець. — Це раніше було рентгенівське крило, а потім ми перенесли його до нової прибудови. Боюся, це додасть вам проблем, капітане.

— Яких саме? — спитав Гейдер.

— Стіни оснащено свинцевими щитами, і в цьому крилі немає вікон чи зовнішніх дверей. Ваші люди не зможуть увірватися зовні чи кинути бомбу зі сльозогінним газом.

— То єдиний вхід до відділення візуалізаційної діагностики — через внутрішній коридор?

— Саме так. — Службовець глянув на Гейдера. — Вона ж, певно, замкнула ці двері?

Гейдер кивнув.

— Тобто вона там у пастці. Ми відвели людей, щоб вони не були на лінії вогню, якщо вона вирішить утекти.

— Вона у глухому куті. Єдиний вихід звідти — пройти через ваших людей. Наразі ви її там добре затиснули. Але, з іншого боку, вам буде важко туди ввійти.

— Отже, становище безвихідне.

Службовець клацнув мишкою, збільшуючи секцію креслення.

— Є один шанс, залежно від того, де саме в цьому крилі вона зачаїлася. Свинцеві щити вбудовано по всій зоні діагностики, але тут, у кімнаті очікування, стіни не посилені.

— Про які матеріали йдеться?

— Шпаклівка. Гіпсокартон. З горішнього поверху буде просто потрапити всередину через стелю. — Чоловік подивився на Гейдера. — Але тоді їй достатньо буде відступити на територію, захищену свинцем, і вона стане недоторканна.

— Перепрошую, — втрутилася Мора.

Гейдер розвернувся до неї, блакитні очі іскрили роздратуванням.

— Так? — гавкнув він.

— Капітане Гейдер, мені можна піти? Я більше нічого не можу вам розповісти.

— Поки що ні.

— Це надовго?

— Мусите зачекати, поки вас не опитає наш спеціаліст зі звільнення заручників. Він хотів, щоб ми затримали всіх свідків.

— Я радо з ним поговорю, але мені немає сенсу тут сидіти. Мій офіс — через дорогу, ви знаєте, де мене шукати.

— Це недостатньо близько, докторко Айлс. Маємо вас ізолювати.

Гейдер знову зосередився на моніторі, її протести його не обходили.

— Усе розвивається дуже швидко, ми не можемо марнувати час на відстеження свідків, які кудись порозбігалися.

— Я не розбігатимусь. І я ж не єдиний свідок. Нею опікувалися медсестри.

— Вони також ізольовані. Ми говоримо з вами всіма.

— В її палаті ще був лікар. Це сталося за його присутності.

— Капітане Гейдер? — гукнув його Емертон, відвернувшись від радіо. — Перші чотири поверхи евакуйовано. Хворих у критичному стані з горішніх поверхів вивезти не можуть, але всіх, кого могли, ми з будівлі вивели.

— Периметри?

— Внутрішній встановлено. У вестибюлі зведено барикади. Чекаємо на підкріплення для посилення зовнішнього периметра.

Телевізор над головою Гейдера був налаштований на місцевий бостонський канал, звук вимкнений. Передавали живу трансляцію з на диво знайомою картинкою. «Це Олбані-стріт, — подумала Мора. — А це — трейлер, де мене саме в цю мить тримають наче полонянку». Поки Бостон дивився, як на телеекранах розгортається драма, вона опинилася в полоні в центрі кризи.

Несподіване розхитування трейлера змусило її розвернутися до дверей, і вона побачила, як до них заходить чоловік. Ще один коп, на стегні — кобура зі зброєю, але він був нижчий і не такий імпозантний, як Гейдер. Негусті пасма русявого волосся приклеїло потом до яскраво-червоної шкіри голови.

— Господи, у вас тут іще спекотніше, — сказав чоловік. — Кондиціонер не працює?

— Працює, — сказав Емертон. — Але гріш йому ціна. Не мали часу відремонтувати, з електронікою якась чортівня.

— Не кажучи вже про людей, — завважив чоловік і зупинив погляд на Морі. Простягнув їй руку. — Ви докторка Айлс, так? Я лейтенант Лерой Стіллмен. Мене викликали, щоб я спробував розрядити ситуацію. Подивимося, чи можна впоратися без жертв.

— Ви спеціаліст зі звільнення заручників.

Він скромно стенув плечима.

— Так мене називають.

Вони потисли одне одному руки. Можливо, через його скромну зовнішність — винувате обличчя, лисувата голова — їй стало спокійно. На відміну від Гейдера, який, здавалося, працював на чистому тестостероні, цей чоловік дивився на неї з тихою й терплячою усмішкою. Наче мав на розмову з нею скільки завгодно часу. Він зиркнув на Гейдера:

— Ваш трейлер просто нестерпний. Не треба змушувати її сидіти тут.

— Ви просили затримати свідків.

— Але ж не смажити їх живцем. — Він відчинив двері. — Де завгодно буде зручніше, ніж тут.

Вони вийшли, Мора глибоко вдихнула, рада вибратися з цієї задушливої коробки. Принаймні тут був вітерець. Поки вона сиділа в трейлері, Олбані-стріт перетворилася на море поліцейських автомобілів. Під’їзд до бюро судово-медичної експертизи через дорогу був увесь заставлений, і вона не знала, як зможе виїхати зі стоянки. На відстані, за барикадами поліції, побачила супутникові тарілки над фургонами новинарів, схожі на квіти на довгих стеблах. Їй стало цікаво, чи телевізійникам усередині так само спекотно й нестерпно, як їй було у трейлері штабу. Вона сподівалася на це.

— Дякую, що зачекали, — мовив Стіллмен.

— Не те щоб я мала вибір.

— Знаю, це незручно, але ми мусимо триматися за свідків, аж поки не зможемо всіх опитати. Ситуація наразі зафіксована, тож мені потрібна інформація. Ми не знаємо її мотивів. Не знаємо, скільки там із нею людей. Я мушу зрозуміти, з ким ми маємо справу, щоб обрати правильний підхід, коли вона з нами заговорить.

— Ще не говорила?

— Ні. Ми ізолювали три телефонні лінії в крилі, в якому вона забарикадувалася, тож контролюємо всі її вихідні дзвінки. Намагалися телефонувати кілька разів, але вона кладе слухавку. Зрештою вона захоче спілкування, це майже завжди так буває.

— Схоже, ви вважаєте її такою ж, як усі ті, хто бере заручників.

— Люди, які йдуть на це, справді схильні поводитися схожим чином.

— І скільки серед них жінок?

— Мушу визнати, це незвично.

— Ви колись мали справу з жінкою, яка бере заручників?

Стіллмен завагався.

— Якщо чесно, — сказав він, — це для мене вперше. Для нас усіх. Маємо справу з рідкісним винятком, бо ж жінки не беруть заручників.

— Ця бере.

Він кивнув.

— І поки немає нової інформації, маю підходити до цього випадку так само, як до будь-якої іншої подібної ситуації. Перш ніж вестиму з неї переговори, мушу дізнатися про неї якомога більше. Хто вона така, чому це робить.

Мора похитала головою.

— Не знаю, чим тут допомогти.

— Ви остання мали з нею якийсь контакт. Розкажіть усе, що пам’ятаєте. Кожне її слово, вираз обличчя.

— Я була з нею дуже недовго. Кілька хвилин.

— Ви розмовляли?

— Я намагалася.

— Що ви їй говорили?

Мора відчула, як долоні стають слизькі від спогадів про поїздку в ліфті. Про те, як тремтіла рука жінки, стискаючи пістолет.

— Я намагалась її заспокоїти, напоумити. Сказала, що хотіла тільки допомогти.

— Як вона відреагувала?

— Не сказала нічого. Мовчала. Ось що було найстрашніше. — Мора глянула на Стіллмена. — Її повне мовчання.

Він насупився.

— Вона якось відреагувала на ваші слова? Ви певні, що вона вас чула?

— Ця жінка не глуха, реакція на звуки була. Я знаю, що вона чула поліцейські сирени.

— І не сказала ані слова? — Стіллмен похитав головою. — Це дивно. Може, йдеться про мовний бар’єр. Це ускладнить переговори.

— Вона взагалі не здалася мені схильною до переговорів.

— Почнімо спочатку, докторко Айлс. Що робила вона, що робили ви.

— Я вже пройшла все це з капітаном Гейдером. Повторення одних і тих само запитань не дасть вам нових відповідей.

— Я знаю, що ви повторюєтеся. Але якийсь спогад може містити життєво необхідну деталь. Те, що я зможу використати.

— Вона приставила мені до голови пістолет. Було важко зосередитися на чомусь, крім того, як залишитися живою.

— Ви були там з нею. Ви знаєте, в якому вона стані. Може, маєте ідеї стосовно того, чому вона вдалася до цих дій? Чи схильна вона скривдити когось із заручників?

— Вона вже вбила одну людину. Невже вам це нічого не говорить?

— Але відтоді ми не чули пострілів, тож перші тридцять хвилин минули спокійно, а це найнебезпечніший період, коли злочинець ще наляканий і схильніший убивати полонених. Минула майже година, а вона не зробила більше жодного кроку. Нікого не скривдила, як ми знаємо.

— То що вона там робить?

— Ми не знаємо. Досі намагаємося зібрати інформацію. Відділ розслідування вбивств виявляє, як вона взагалі опинилася в моргу, ми зняли в палаті, найімовірніше, її відбитки пальців. Час грає на нас, поки ніхто не страждає. Що довше це триватиме, то більше інформації про неї ми матимемо. І то ймовірніше, що вдасться владнати все без кровопролиття, без героїзму. — Він глянув у бік лікарні. — Бачите тих копів? Їм, певно, не терпиться ввірватися всередину. Якщо до цього дійде, то я провалився. Моє головне правило для інцидентів із заручниками дуже просте: сповільнюй. Ми затримали її в крилі без вікон і виходів, тож утекти вона не може, мобільності не має. Нехай посидить і поміркує про ситуацію. Тоді усвідомить, що не має вибору, окрім як здатися.

— Якщо їй стане розуму це усвідомити.

Стіллмен подивився на неї. Його погляд м’яко зважував важливість її слів.

— Як думаєте, вона розважлива?

— Я думаю, що вона налякана, — відповіла Мора. — Коли ми були самі в ліфті, я бачила її очі. Паніку в них.

— Це тому вона вистрелила?

— Певно, їй здавалося, що вона під загрозою. Ми втрьох скупчилися навколо її ліжка, намагалися її зв’язати.

— Утрьох? Медсестра, з якою я говорив, сказала, що, коли вона ввійшла до палати, побачила лише вас та охоронця.

— Був ще й лікар. Молодий, білявий.

— Медсестра його не бачила.

— О, він утік. Після пострілу чкурнув, мов заєць. — Мора помовчала, їй досі було прикро через те, що її так покинули напризволяще. — Я опинилася в палаті сама.

— Як думаєте, чому пацієнтка вистрелила лише в охоронця? Якщо навколо ліжка вас було троє?

— Він схилився над нею. Був найближче.

— Чи може справа бути у формі?

Мора спохмурніла.

— Що ви хочете сказати?

— Поміркуйте. Форма — це символ влади. Вона могла подумати, що це поліціянт. Тому виникає запитання, чи не має вона кримінального минулого.

— Чимало людей страшиться поліції. Для цього не конче бути злочинцем.

— Чому вона не застрелила лікаря?

— Я ж сказала вам, він утік. Його там не було.

— У вас вона теж не вистрелила.

— Бо їй потрібен був заручник. Я стала найближчим теплим тілом.

— Думаєте, вона вас убила б? Якби мала нагоду?

Мора зустріла його погляд.

— Я думаю, що ця жінка зробить що завгодно, щоб вижити.

Двері трейлера раптом відчинилися. Капітан Гейдер висунув голову й звернувся до Стіллмена:

— Лерою, вам варто зайти й послухати.

— Що там?

— Щойно передали по радіо.

Мора пішла слідом за Стіллменом до трейлера, де за той короткий час, що вони провели надворі, стало ще задушливіше.

— Прокрути назад, — звелів Емертону Гейдер.

З динаміка долинув сповнений захвату чоловічий голос:

— …ви на хвилі KBUR, і з вами цього дивного дня я, Роб Рой. Оце так химерна в нас тут ситуація, панове. Зараз з нами на лінії слухачка, яка стверджує, що саме вона тримає спецпризначенців напоготові в медичному центрі. Я спочатку не повірив, але наш продюсер з нею поговорив, і здається, що це правда…

— Що це, у біса, таке? — сказав Стіллмен. — Це ошуканство. Ми ж ізолювали телефонні лінії.

— Послухайте, — наполіг Гейдер.

— …Агов, міс? — сказав діджей. — Поговоріть з нами. Скажіть, як вас звати.

Відповів хрипкий жіночий голос:

— Моє ім’я не має значення.

— Гаразд. То якого дідька ви це робите?

— Жереб кинуто. Це все, що я хочу сказати.

— І що це має значити?

— Скажіть їм. Скажіть, що жереб кинуто.

— Гаразд, гаразд. Хоч що б це значило, весь Бостон щойно це почув. Люди, якщо ви слухаєте — жереб кинуто. З вами Роб Рой на хвилі KBUR, і на телефоні в нас пані, яка здійняла стільки метушні в…

— Скажіть, щоб поліція трималася якомога далі, — мовила жінка. — У мене тут шестеро людей. І куль на всіх вистачить.

— Вау, мем! Заспокойтеся там. Немає причин когось кривдити.

Обличчя Стіллмена спалахнуло. Він розвернувся до Гейдера.

— Як це сталося? Я думав, ми обрізали зв’язок.

— Так і є. Вона зателефонувала з мобільного.

— Чийого?

— Номер закріплено за Стефані Тем.

— Ми знаємо, хто це?

— …Йой, народе, у мене проблема! — сказав Роб Рой. — Продюсер щойно повідомив, що поліція Бостона наказує мені припинити розмови з цією слухачкою. Поліція нас закриє, друзі, тож я змушений закінчити цю розмову. Ви ще там, мем? Алло? — Мовчання. — Схоже, зв’язок перервано. Що ж, сподіваюся, що вона заспокоїться. Пані, якщо ви мене слухаєте, прошу — не кривдіть нікого. Ми вам допоможемо, гаразд? А ви, мої любі слухачі, чули все на хвилі KBUR. Жереб кинуто…

Емертон зупинив запис.

— Це все, — сказав він. — Те, що ми встигли записати. Перебили дзвінок, щойно почули, з ким говорить діджей. Але цей шмат розмови потрапив до ефіру.

Стіллмен мав ошелешений вигляд. Він витріщився на обладнання, яке вже мовчало.

— Якого біса вона це робить, Лерою? — запитав Гейдер. — Це спроба привернути увагу? Вона намагається завоювати співчуття?

— Не знаю. Це було дивно.

— Чому вона не говорить з нами? Навіщо телефонувати на радіо? Ми намагалися з нею зв’язатися, вона кидає слухавку!

— Вона говорить з акцентом. — Стіллмен подивився на Гейдера. — Точно не американка.

— І що вона таке сказала? «Жереб кинуто». Що це має значити? Це якась гра?

— Це слова Юлія Цезаря, — втрутилася Мора. Усі очі звернулися до неї.

— Що?

— Цезар сказав це, стоячи на березі Рубікону. Якщо перейти річку, почнеться громадянська війна з Римом. Він знав: якщо зробить це, вороття не буде.

— До чого тут узагалі Юлій Цезар? — спитав Гейдер.

— Я просто кажу, звідки походить цей вислів. Коли Цезар наказав своїм військам перейти річку, він знав, що це точка неповернення. Він був людина азартна, покладався на долю, тож, зробивши вибір, так і сказав: «Жереб кинуто». — Мора помовчала. — Так він увійшов в історію.

— То от що значить «перейти Рубікон», — сказав Стіллмен.

Мора кивнула.

— Наша злочинниця зробила вибір. І щойно сказала нам, що шляху назад немає.

Озвався Емертон:

— Маємо інформацію щодо мобільного. Стефані Тем — лікарка цього медичного центру, гінекологія та акушерство. Вона не відповідає на виклики пейджером, і востаннє її бачили, коли вона спускалася до пацієнтки у відділення діагностики. Лікарня наразі вивчає списки співробітників, намагається визначити, про кого немає звісток.

— Схоже, ми знаємо ім’я принаймні однієї заручниці, — підсумував Стіллмен.

— Що з мобільним? Ми намагалися телефонувати, але вона дає відбій. Нехай залишається на зв’язку?

— Якщо вимкнемо і його, можемо її розлютити. Поки що залишмо. Просто стежитимемо за дзвінками. — Стіллмен помовчав, дістав носовичка, промокнув піт з чола. — Вона принаймні заговорила. Просто не з нами.

«Тут і без того задушливо», — подумала Мора, дивлячись на червоне обличчя Стіллмена. А стане ще спекотніше. Вона відчула, що хитається, і зрозуміла, що не може залишатися в трейлері.

— Мені треба на повітря, — сказала вона. — Можна я піду?

Стіллмен глянув на неї відсутнім поглядом.

— Так. Так, ідіть. Заждіть… маємо ваші контактні дані?

— У капітана Гейдера є номери мого мобільного й домашнього телефону. Я доступна цілодобово.

Вона вийшла надвір і спинилася, кліпаючи на денному сонці. Вбираючи запамороченими очима хаос на Олбані-стріт. Цією вулицею вона щодня їздила на роботу, бачила її щоранку, під’їжджаючи до бюро судмедекспертизи. Тепер вулиця перетворилася на вузол транспорту і вбраних у чорне спецпризначенців. Усі чекали наступного кроку жінки, яка спричинилася до цієї кризи. Жінки, особа якої досі залишалася загадкою для всіх них.

Мора рушила до бюро, петляючи поміж патрульними автомобілями, пірнула під жовту стрічку. Тільки випроставшись, помітила, що до неї прямує знайома постать. За ті два роки, що знала Гебріела Діна, вона ніколи не бачила його схвильованим: він узагалі нечасто проявляв сильні емоції. Але на обличчі чоловіка, якого вона бачила зараз, панувала незатьмарена паніка.

— Якісь імена вже називали? — запитав він.

Мора спантеличено похитала головою.

— Імена?

— Заручники. Хто залишився в лікарні?

— Я поки чула лише одне ім’я. Лікарка.

— Хто?

Різкість запитання стривожила її.

— Лікарка Тем. Це з її номера телефонували на радіостанцію.

Гебріел розвернувся, витріщився на лікарню.

— Господи…

— Що сталося?

— Не можу знайти Джейн. Її не евакуювали разом з іншими пацієнтами її поверху.

— Коли її поклали до лікарні?

— Зранку, у неї води відійшли. — Він подивився на Мору. — Це лікарка Тем її поклала.

Мора пильно подивилася на нього й раптом згадала почуте в штабному трейлері. Лікарка Тем прямувала до відділення візуалізаційної діагностики до своєї пацієнтки.

«Джейн. Вона спускалася до Джейн».

— Вам краще піти зі мною, — сказала Мора.