Смертниці

29

— Так дивно вас бачити, докторко Айлс, — сказав Пітер Лукас. — Зважаючи на те, що телефоном з вами зв’язатися неможливо.

Він швидко потиснув їй руку, жестом виправдано прохолодним і діловим: Мора йому не перетелефонувала. Репортер провів її через вестибюль «Бостон Триб’юн» до посту охорони, там Морі вручили помаранчевий бедж відвідувачки.

— На виході повернете, мем, — сказав охоронець.

— Не забудьте, — додав Лукас, — або він переслідуватиме вас, мов той пес.

— Зрозуміла, — відгукнулася Мора, чіпляючи бедж на блузку. — У вас тут охорона краща, ніж у Пентагоні.

— Уявляєте, скількох людей щодня вибішує ця газета? — Він натиснув кнопку виклику ліфта, глянув на її обличчя й усмішки не побачив. — Ой. Ви, певно, одна з них. Це тому не перетелефонували?

— Чимало людей були незадоволені тією колонкою, яку ви про мене написали.

— Незадоволені вами чи мною?

— Мною.

— Я не так вас процитував? Не так представив?

Мора завагалася. Визнала:

— Ні.

— То чому ви злі на мене? Бо це помітно.

Вона глянула на нього:

— Я була з вами надто відверта. Не варто було.

— Ну, мені було приємно поговорити з відвертою жінкою, — сказав він. — Таке нечасто буває.

— Знаєте, скільки дзвінків я отримала? Про теорію воскресіння Христа?

— А. Це.

— Навіть з Флориди. Людей зачепило моє святотатство.

— Ви сказали те, що думаєте.

— З публічною роботою, як у мене, це буває небезпечно.

— Це нюанс вашої роботи, докторко Айлс. Ви — публічна особа, і якщо скажете щось цікаве, це потрапить у ЗМІ. Принаймні ви змогли сказати щось цікаве, на відміну від більшості тих, у кого я беру інтерв’ю.

Відчинилися двері ліфта, вони ввійшли. Знову будучи з ним наодинці, вона гостро усвідомлювала, що він її пильнує. Що стоїть до незручного близько.

— То чому ви мені телефонували? — спитала вона. — Намагаєтеся створити мені ще більшу халепу?

— Хотів дізнатись, як пройшли розтини Джо та Олени. Звіту так і не було.

— Я не завершила аутопсію. Тіла було переведено до лабораторії ФБР.

— Але ж ваше бюро мало тимчасовий контроль над ситуацією. Не віриться, що тіла просто лежали у вашому холодильнику і ви їх не оглядали. Це на вас не схоже.

— А що саме було б на мене схоже? — Мора подивилася на нього.

— Допитливість. Рішучість. — Лукас усміхнувся. — Упертість.

— Як у вас?

— З вами впертість мені нічого не дає. А я думав, що ми можемо потоваришувати. Не те щоб чекав чогось особливого.

— А чого ви чекаєте?

— Вечері? Танців? Принаймні коктейлів?

— Ви серйозно?

Репортер відповів, сором’язливо стенувши плечима.

— Варто було спробувати.

Ліфт відчинився, вони вийшли.

— Вона померла від вогнепальних поранень у бік і голову, — сказала Мора. — Гадаю, ви це хотіли знати.

— Скільки поранень? Скільки було стрільців?

— Хочете кривавих подробиць?

— Хочу точності. Це значить піти до самого джерела, навіть виставивши себе дурнем.

Вони пройшли відділом новин, повз репортерів, які клацали клавіатурами, до столу, на якому кожен квадратний сантиметр поверхні вкривали документи й наліпки з нотатками. Жодної фотографії дитини, чи жінки, чи бодай собаки. Це місце було призначене суто для роботи, хоча вона й спитала себе, скільки роботи можна спромогтися виконати в такому хаосі.

Лукас конфіскував стілець від сусіднього столу, прикотив для Мори. Стілець голосно завищав, коли вона на нього сіла.

— Отже, ви мені не перетелефоновуєте, — сказав репортер, теж сідаючи. — Але приходите до мене на роботу. Це можна вважати неоднозначним сигналом?

— Справа ускладнилася.

— І тепер вам щось від мене потрібно.

— Ми всі намагаємося зрозуміти, що сталося тієї ночі. І чому так сталося.

— Якщо ви маєте до мене якісь запитання, можна було просто взяти телефон. — Він пришпилив її до місця поглядом. — Я б вам перетелефонував, докторко Айлс.

Вони помовчали. За іншими столами дзвонили телефони, клацали клавіатури, а Мора з Лукасом дивилися один на одного, і повітря між ними гострилося роздратуванням і чимось іншим, чого вона не хотіла визнавати. Сильним духом взаємного притягнення. «Чи це мені тільки здається?»

— Пробачте, — нарешті сказав він. — Я поводжусь як придурок. Тобто ви ж приїхали. Навіть якщо задля своїх цілей.

— Ви теж маєте зрозуміти мою позицію, — відповіла Мора. — Як публічна особа, я постійно отримую дзвінки від репортерів. Дехто з них — тобто більшість — не дбає про збереження приватності жертв чи згорьованих родин, не кажучи вже про те, щоб не ставити під загрозу розслідування. Я навчилася бути обачна й стежити за словами. Забагато разів обпікалася на репортерах, які присягалися, що мої слова залишаться «поза протоколом».

— То ви тому не телефонували? Професійна обачність?

— Так.

— Інших причин не було?

— Які ще можуть бути причини?

— Не знаю. Може, я вам не сподобався.

Він дивився так пильно, що ставало важко підтримувати зоровий контакт. Їй було незатишно.

— Ви мені не «не подобаєтеся», містере Лукас.

— Йой. От тепер я знаю, що таке, коли тебе проклинають добрим словом.

— Я думала, у репортерів шкіра товща.

— Ми всі хочемо подобатися, особливо людям, якими захоплюємося. — Він нахилився ближче. — І, до речі, не містер Лукас. Пітер.

Знову тиша, бо Мора так і не зрозуміла, флірт то був чи маніпуляція. Для цього чоловіка це могло бути одне й те саме.

— Пролетів, як фанера над Парижем, — прокоментував Лукас.

— Мені приємні лестощі, але краще б ви говорили прямо.

— Я думав, що так і говорю.

— Вам від мене потрібна інформація. Мені від вас — так само. Просто не хотіла говорити про це по телефону.

Він із розумінням кивнув.

— Гаразд. Отже, простий обмін.

— Мені треба знати…

— Одразу до справ? Я навіть кави вам запропонувати не можу?

Лукас підвівся й пішов до кавника.

Глянувши на карафу, Мора побачила лише тягучі, мов смола, рештки й швидко сказала:

— Мені не треба, дякую.

Він налив собі кави й усівся.

— То звідки небажання обговорювати це по телефону?

— Багато чого… сталося.

— Багато чого? Хочете сказати, що ви не довіряєте власному телефону?

— Як я вже казала, це складна справа.

— Втручання федералів. Конфісковані балістичні докази. ФБР воює з Пентагоном. Ті, хто взяли заручників, досі не впізнані. — Він засміявся. — Так, я б сказав, що все стає дуже складно.

— Вам усе це відомо.

— Тому нас і називають репортерами.

— З ким ви говорили?

— Думаєте, я відповідатиму на це? Скажімо так: я маю друзів серед правоохоронців. І маю свої теорії.

— Щодо чого?

— Джозеф Роук і Олена. І що насправді стояло за ситуацією з заручниками.

— Ніхто насправді не знає відповіді.

— Але я знаю, що думають правоохоронці. Знаю, які в них теорії. — Він поставив горня на стіл. — Джон Барсанті провів зі мною години зо три, ви це знали? Усе смикав, розкопував, намагався дізнатися, чому Джозеф Роук хотів говорити лише зі мною. Є в допитах дещо цікаве. Той, кого допитують, може чимало дізнатися з запитань. Я знаю, що два місяці тому Олена та Джо разом були в Нью-Гейвені, де він застрелив копа. Можливо, вони були коханці, можливо — колеги за божевіллям, але після такого інциденту вирішили розділитися. Принаймні мали б вирішити, якщо були розумні, а тупими вони мені не здаються. Але мусили мати спосіб тримати контакт. Перегрупуватися за потреби. І вони обрали Бостон за місце зустрічі.

— Чому Бостон?

Він дивився прямо, погляду було не уникнути.

— Ви дивитеся на причину цього.

— Це ви?

— Це не з егоїзму. Я просто кажу про те, як, схоже, думає Барсанті. Джо й Олена чомусь побачили в мені героя-хрестоносця і приїхали в Бостон до мене.

— І це приводить нас до запитання, з яким прийшла я. — Мора нахилилася до нього. — Чому ви? Вони ж не з капелюха ваше ім’я витягли. Може, Джо й був психічно нестабільний, але він був розумний. Активно читав газети й журнали. Його увагу мало привернути щось, написане вами.

— Я знаю відповідь. Барсанті проговорився, коли питав про колонку, яку я написав на початку червня. Про «Баллентрі Компані».

Вони замовкли, поки повз них до кавника пройшла інша репортерка. Чекаючи, поки вона наллє собі кави, не зводили очей одне з одного. Лише коли жінка знову відійшла на достатню відстань, Мора сказала:

— Покажіть мені колонку.

— Вона є в новинній базі. Зараз подивлюся.

Він розвернувся до комп’ютера, відкрив вікно пошуку, вбив своє ім’я й натиснув кнопку.

Екран заповнили дописи.

— Зараз знайду потрібну дату, — сказав він, гортаючи їх.

— Тут усе, що ви взагалі коли-небудь писали?

— Так, певно, ще за період єті.

— Перепрошую?

— Коли я закінчив школу журналістики, мусив виплачувати чималий кредит за навчання. Брався за все, що пропонували, зокрема висвітлення конвенту, присвяченого єті, у Каліфорнії. — Лукас подивився на Мору. — Визнаю, щодо новин я був справжня хвойда. Але мусив оплачувати рахунки.

— А тепер ви поважний журналіст?

— Ну, аж так я не сказав би…

Він зупинився, натиснув на статтю.

— Гаразд, ось ця колонка, — сказав і підвівся, поступаючись їй місцем. — Ось що я в червні писав про «Баллентрі».

Мора всілась у звільнене крісло й зосередилася на тексті, що мерехтів на екрані.

«Війна — справа прибуткова: бізнес “Баллентрі” процвітає.

Поки економіка Сполучених Штатів занепадає, один сектор досі може потішитися хорошим прибутком. Мегапідрядник міністерства оборони “Баллентрі Компані” розкошує серед нових угод, як рибина у приватному ставку…»

— Зрозуміло, що стаття не надто порадувала «Баллентрі», — сказав Лукас. — Але не я один пишу такі речі. Інші репортери теж вдавалися до такої критики.

— І все одно Джо обрав вас.

— Можливо, час був влучний. Можливо, йому того дня потрапила до рук «Триб’юн» із моєю колонкою про велике й страшне «Баллентрі».

— Можна подивитися, що ще ви писали?

— Прошу.

Мора повернулася до списку статей у пошуку.

— А ви плідний автор.

— Я вже більше двадцяти років пишу про все, від війн банд до шлюбів геїв.

— І єті.

— Навіть не нагадуйте.

Вона погортала першу, другу сторінку, перейшла до третьої — і зупинилася.

— Це статті з Вашингтона.

— Я ж вам наче говорив. Був кореспондентом «Триб’юн» у Вашингтоні. Протримався там два роки.

— Чому?

— Ненавиджу це місце. І визнаю, я — щирий янкі. Скучив за місцевими зимами, тож у лютому повернувся до Бостона.

— Про що писали в окрузі Колумбія?

— Про все. Великі статті. Політика, кримінальна ситуація. — Він помовчав. — Цинік скаже, що між двома останніми різниці немає. Я радше писатиму про соковите велике вбивство, ніж ганятимусь увесь день за якимсь висохлим, мов мумія, сенатором.

Мора зиркнула на нього через плече.

— Ви колись мали справу з сенатором Конвеєм?

— Авжеж. Це один із наших сенаторів. — Лукас помовчав. — Чому ви питаєте про Конвея?

Коли Мора не відповіла, він нахилився до неї, узявся за спинку крісла.

— Докторко Айлс, — раптом стишив він голос, дихаючи їй у волосся. — Не хочете розповісти, про що ви думаєте?

Вона не зводила очей з екрана.

— Просто намагаюся встановити зв’язки.

— Лоскіт відчуваєте?

— Що?

— Я це так називаю. Коли раптом розумію, що натрапив на щось цікаве. Воно ж шосте чуття чи екстрасенсорне сприйняття. Розкажіть, чому сенатор Конвей викликає у вас бажання щось уточнити.

— Він працює в комісії з розвідки.

— Я брав у нього інтерв’ю в листопаді чи грудні. Стаття десь є.

Мора проглянула заголовки про слухання в Конгресі, терористичні загрози та арешт конгресмена від Массачусетса за нетверезе кермування і знайшла статтю про сенатора Конвея. Тоді перевела погляд на інший заголовок, датований 15 січня.

«Жителя Рестона знайшли мертвим на яхті. З 2 січня бізнесмена ніхто не бачив».

Вона зосередилася саме на даті. 2 січня. Розкрила допис, і сторінка заповнилася текстом. За мить до того Лукас згадував лоскіт. Тепер Мора його відчула.

Розвернулася до репортера.

— Розкажіть мені про Чарльза Дезмонда.

— Що саме ви хочете знати?

— Усе.