Смертниці

26

Коли вони сіли на літак до вашингтонського аеропорту Рейгана, груди Джейн набрякли й боліли, усе тіло прагнуло того полегшення, яке може дати лише смоктання немовляти. Та Реджини поруч не було: її дочка лишилася на день у вправних руках Анджели, і зараз, напевно, над нею метушилася й воркотала та, хто насправді знала, що робить. Визираючи з вікна літака, Джейн подумала: «Моїй дитині лише два тижні, а я вже кидаю її. Я така погана мати». Але коли Бостон зник під літаком, що набирав висоту, вона відчула не провину, а раптову легкість, наче скинула тягар материнства, безсонних ночей і годин походжання туди-сюди. «Що зі мною не так, — думала вона, — якщо я відчуваю таке полегшення від того, що моє власне дитя далеко?»

Погана мати.

Гебріел поклав долоню їй на руку.

— Усе гаразд?

— Так.

— Не переживай. Твоя мати дуже добре з нею вправляється.

Джейн кивнула, не зводячи очей з вікна. Як сказати власному чоловікові, що в його дитини паскудна мати, яка так радіє нагоді вийти з дому і знову зануритися в гонитву? Що вона так скучила за роботою, що навіть дивитися поліцейські серіали по телебаченню боляче?

За кілька рядів від них заплакало немовля, і груди, повні молока, почали пульсувати. «Власне тіло карає мене за те, що я залишила Реджину».

Одразу після виходу з літака вона кинулася до жіночої вбиральні. Сидячи на унітазі, здоїла себе в серветки, думаючи, чи корови відчувають таке ж благословенне полегшення, коли порожніє вим’я. Марнування продукту — але вона не знала, що ще можна зробити, якщо не витиснути все геть і змити в унітаз.

Вийшовши, вона знайшла Гебріела біля стенда новин аеропорту.

— Тобі краще? — спитав він.

— Му-у.

Детектив поліції Лісбурга Едді Вордлоу був не надто радий їх бачити. Йому було за сорок: кисле обличчя й очі, які не всміхалися навіть тоді, коли це намагалися зробити вуста. Джейн не могла вирішити, чи він просто втомлений, чи роздратований їхнім приїздом. Перш ніж потиснути їм руки, він спитав документи і аж до образливого довго вивчав їх, наче був певен, що це підробки. Тільки після цього похмуро потиснув гостям руки й провів їх за рецепцію.

— Я зранку говорив із детективом Муром, — сказав він, неквапно ведучи їх коридором.

— Ми сказали йому, що летимо до вас, — мовила Джейн.

— Він каже, що ви обоє нічого. — Вордлоу пошарудів у кишені, дістаючи ключі, тоді спинився й озирнувся на них. — Я мусив вас обох перевірити, тож порозпитував трохи. Це щоб ви розуміли, що відбувається.

— Насправді ми не розуміємо, — завважила Джейн. — Намагаємося самі тут розібратися.

— Та невже? — пирхнув детектив. — Вітаю в нашому клубі.

Він відімкнув двері, провів їх до невеликої конференц-зали. На столі стояла картонна коробка з промаркованим номером справи і стосом тек. Вордлоу показав на коробку.

— Бачите, скільки тут усього. Я не зміг усе скопіювати. Відправив Муру лише те, чим тоді вважав за краще поділитися. Ця справа — страшна лажа від початку, і я мушу бути на всі сто впевнений у тих, хто ці папери бачить.

— Хочете ще раз глянути мої документи? — спитала Джейн. — Можете зв’язатися з будь-ким у моєму відділі. Там усі знають мою роботу.

— Не у вас річ, детективе. З копами в мене проблем немає. А от народ із бюро… — Він зиркнув на Гебріела. — Мушу бути обачніший. Особливо зважаючи на те, що досі було.

Гебріел відповів йому з тим холодним непроникним виглядом, якого вмів набувати миттєво і який колись тримав Джейн на відстані, коли вони щойно зустрілися:

— Якщо ви тривожитеся через мене, детективе, обговорімо це зараз, поки не зайшли далі.

— Чому ви тут, агенте Дін? Ваші люди вже продивилися все, що в нас є.

— Цим займається ФБР? — перепитала Джейн.

Вордлоу глянув на неї.

— Вони звеліли надати їм копії всього. Кожного папірця з цієї коробки. Нашим криміналістам не довіряють, то привезли навіть своїх лаборантів для огляду доказів. Федерали все бачили. — Він розвернувся до Гебріела. — Якщо маєте запитання щодо справи, то, може, зверніться до своїх приятелів у бюро?

— Повірте, я ручаюся за агента Діна, — втрутилася Джейн. — Ми з ним одружені.

— Так, Мур мені сказав, — засміявся Вордлоу й похитав головою. — Федерал і коп. Я сказав би: це однаково що кішці за собаку вийти.

Він потягнувся до коробки.

— Гаразд, тут усе, чого ви хотіли. Папери з розслідування. Звіти.

Детектив діставав теки по одній і ляскав ними об стіл.

— Звіти з розтинів. Фото жертв. Оперативні журнали. Прес-релізи й вирізки з газет…

Він зупинився, наче щось раптом пригадав.

— Є ще дещо, що вам знадобиться, — мовив Вордлоу й розвернувся до дверей. — Зараз принесу.

За кілька хвилин він з’явився з відеокасетою. Пояснив:

— Я їх тримаю в себе в столі, під замком. Тут вештається стільки федералів, що так безпечніше.

Вордлоу пройшов до шафи, викотив монітор і відеоплеєр.

— Ми близько до Вашингтона, тож час від часу маємо справи з… ну, політичними ускладненнями, — сказав він, розплутуючи дріт. — Знаєте, коли виборні чиновники погано поводяться. Кілька років тому загинула дружина сенатора: її «Мерседес» перекинувся на одній з провінційних доріг. Проблема в тому, що за кермом був не її чоловік. Ще гірше — то був співробітник посольства Росії. Бачили б ви, як швидко ФБР прибігло до нас у цій справі. — Він увімкнув телевізор, випростався й подивився на них. — З цією справою в мене відчуття дежавю.

— Думаєте, без політики не обійшлося? — запитав Гебріел.

— Ви знаєте, кому насправді належить той будинок? Ми кілька тижнів це розкопували.

— Дочірній компанії «Баллентрі Компані».

— І це — уже політика. Ідеться про вашингтонського Голіафа. Приятелі Білого дому, найбільший підрядник міністерства оборони. Я тоді не знав, за що беруся. Знайти п’ятьох мертвих жінок — це вже паскудно. Додайте політику, втручання ФБР, і я готовий, чорт забирай, піти на пенсію раніше.

Вордлоу вставив плівку до плеєра, схопив пульт і натиснув кнопку.

На моніторі з’явилися притрушені снігом дерева. День був ясний, під сонцем іскрами спалахувала крига.

— Дзвінок у 911 надійшов десь о десятій ранку, — сказав Вордлоу. — Чоловік, відмовився назватися. Просто хотів повідомити, що щось сталось у будинку на Дірфілд-роуд і що поліції варто туди з’їздити. На Дірфілд-роуд мало будинків, тож патрульні доволі швидко збагнули, про яке житло йдеться.

— Звідки надійшов дзвінок?

— З таксофона десь за п’ятдесят п’ять кілометрів від Ешберна. Зняти з самого апарата нормальні відбитки не вдалося. Особу чоловіка так і не встановили.

Тепер на екрані було видно з пів дюжини припаркованих автомобілів. На тлі чоловічих голосів почав оповідати оператор:

— Дата — четверте січня, одинадцята тридцять п’ять. Адреса — Дірфілд-роуд дев’ять, містечко Ешберн, Вірджинія. Присутні детектив Ед Вордлоу і я, детектив Байрон Мак-Магон…

— Знімав мій напарник, — пояснив Вордлоу. — Це вид на під’їзну доріжку до головного входу. Як бачите, дім оточений лісом, близьких сусідів немає.

Камера поволі проповзла повз дві карети швидкої допомоги. Їхні екіпажі стояли згуртовано, у морозному повітрі дихання парувало. Камера продовжила поволі обертатися, нарешті зупинилася на будинку. То був двоповерховий цегляний дім чималих пропорцій, але колись велична резиденція нині видавалася дещо занедбаною. Біла фарба злущувалася з віконниць і підвіконь, перила на ґанку перекосилися. На вікнах були сталеві ґрати — архітектурний елемент, радше притаманний для багатоквартирного будинку десь у місті, а не для будинку на тихій сільській дорозі. Камера сфокусувалася на детективі Вордлоу, який стояв на сходах, наче похмурий господар, що чекає нагоди привітати гостей. Картинка гойднулася до землі — детектив Мак-Магон нахилився вдягнути бахіли, — тоді знову зосередилася на дверях. Оператор увійшов до будинку слідом за Вордлоу.

Усередині передусім до об’єктива потрапили залиті кров’ю сходи. Джейн уже знала, чого чекати, бачила фото з місця злочину й знала, як померла кожна з жінок. І все одно, коли камера сфокусувалася на сходинках, вона відчула, як прискорився пульс і почав наростати жах.

Камера затрималася на першій жінці, яка лежала на сходах долілиць.

— У неї стріляли двічі, — сказав Вордлоу. — Судмедексперт сказав, що перша куля влучила в спину, напевно, поки жертва бігла до сходів, пробила порожнисту вену й вийшла через живіт. Судячи з крововтрати, вона, ймовірно, прожила ще п’ять-десять хвилин, перш ніж отримала другу кулю, у голову. Я так розумію, що вбивця вистрелив у неї першою, тоді пішов по інших жінок. Коли знову спускався, помітив, що ця ще жива, і добив її. — Він глянув на Джейн. — Ретельний тип.

— Стільки крові, — промимрила Джейн. — Мало бути чимало слідів.

— І на другому поверсі, і на першому. Внизу вони плутаються. Маємо відбитки двох великих пар взуття, за припущенням — двох убивць. Але були ще й інші, менші. Вони йдуть через кухню.

— Правоохоронці?

— Ні. Перший патруль приїхав щонайменше за шість годин після того, як усе сталося. Кров на підлозі кухні вже практично висохла. Менші відбитки було залишено на підлозі, поки вона була ще волога.

— Чиї то відбитки?

Вордлоу глянув на неї.

— Ми так і не дізналися.

Тепер камера рушила на другий поверх, і було чути, як шурхотять на сходах бахіли. У коридорі оператор звернув ліворуч, знімаючи у відкриті двері. У кімнаті тіснилися шість розкладачок, на підлозі — купи одягу, брудні тарілки, великий пакет чипсів. Камера проїхалася по кімнаті, зосередившись на розкладачці, на якій померла жертва номер два.

— Схоже, вона не мала нагоди втекти, — сказав Вордлоу. — Отримала кулю там, де лежала.

Камера знову рушила, обходячи розкладачки, до стінної шафи. У розкриті дверцята сфокусувалася на двох бідолашних мешканках кімнати, які горнулися одна до одної. Вони забилися в куток шафи, наче намагалися зіщулитися, стати непомітними. Утім, усе одно вбивця відчинив двері, побачив їх і прицілився у схилені голови.

— Кожній по кулі, — прокоментував Вордлоу. — Ці хлопці працювали швидко, точно й методично. Відчинили всі двері, обшука­ли всі шафи. У цьому будинку неможливо було сховатися. Жертви не мали шансів.

Він узяв пульт і натиснув швидку перемотку. На моніторі затанцювало зображення: шалена екскурсія іншими кімнатами, біганина вгору драбиною, на горище через люк. Тоді тремтливий відступ назад до коридору й на перший поверх. Вордлоу натиснув відтворення. Відео знову сповільнилося, камера в темпі людини пройшла через їдальню до кухні.

— Ось, — тихо мовив він, натискаючи паузу. — Остання жертва. Ніч у неї була дуже погана.

Жінка була прив’язана дротом до стільця. Куля ввійшла над правою бровою, і від удару її відкинуло назад. Вона померла, звернувши очі до неба; смерть зробила її обличчя блідим. Руки були простягнуті на столі перед нею.

Скривавлений молоток досі лежав поряд із розтрощеними кінцівками.

— Вочевидь, від неї чогось хотіли, — сказав Вордлоу. — І вона не могла чи не хотіла того їм дати.

Він подивився на Джейн. Очі були затьмарені тінню муки, яку вони всі зараз уявляли. Удари молотка, що знову й знову трощать кістки й суглоби. Крики, що відлунюють у будинку мертвих жінок.

Він натиснув відтворення, і відео милостиво рушило далі, лишаючи позаду залитий кров’ю стіл, перемелену плоть. Вражені, вони мовчки дивилися, як оператор веде їх у спальню на першому поверсі, з неї — у вітальню, оздоблену продавленим диваном і грубим зеленим килимком. Нарешті знову опинились у фоє, біля сходів, там, де починали.

— Ось що ми знайшли, — сказав Вордлоу. — П’ять жертв, усі невпізнані. Використано дві різні зброї. Припускаємо, що вбивць було принаймні двоє, працювали вони разом.

«І в будинку жертвам не було де сховатися», — подумала Джейн. Згадала двох дівчат, які тулились у шафі, уявила, як дихання зривається на скиглення, як стискаються обійми, коли кроки риплять усе ближче й ближче.

— Вони приходять, страчують п’ятьох жінок, — мовив Гебріел. — Проводять на кухні з останньою десь із пів години, трощать їй руки молотком. І ви нічого на них не маєте? Ані слідів, ані відбитків пальців?

— О, ми знайшли по всьому дому безліч відбитків. У кожній кімнаті — невстановлених. Але якщо якісь із них належали вбивцям, то в базі їх не було.

Вордлоу потягнувся до пульта, зупинив відео.

— Заждіть, — гукнув Гебріел, не зводячи очей з екрана.

— Що?

— Перемотайте.

— Далеко?

— Секунд десять.

Вордлоу насупився, дивлячись на нього, помітно збентежений тим, що ж могло його зацікавити. Він передав Гебріелові пульт.

— Прошу.

Гебріел натиснув перемотку, тоді відтворення. Камера позадкувала до вітальні й повторила огляд старого дивана, килимка. Далі перейшла до фоє й раптом хитнулася до вхідних дверей. Надворі на вкритих кригою гілках дерев сяяло сонце. У дворі розмовляли двоє чоловіків, один із них розвернувся до будинку.

Гебріел натиснув паузу, зупиняючи чоловіка на місці, в обрамленні одвірку.

— Це Джон Барсанті, — мовив він.

— Ви його знаєте? — запитав Вордлоу.

— У Бостоні він теж з’явився, — відповів Гебріел.

— Ну, схоже, що він усюди з’являється, так? Ми приїхали туди хіба що за годину до прибуття Барсанті з його командою. Вони намагалися нас перебити, і зрештою ми трохи повоювали на ґанку. А тоді отримали дзвінок від міністерства юстиції з проханням про співпрацю.

— Як ФБР так швидко дізналося про справу? — запитала Джейн.

— Ми так і не отримали відповіді на це запитання.

Вордлоу підійшов до відеоплеєра, дістав касету, а тоді розвернувся до неї.

— Ось із чим ми маємо справу. П’ять мертвих жінок, відбитків жодної в базах немає. Ніхто не повідомляв про зникнення. Усі — невідомі.

— Незаконні іммігрантки, — сказав Гебріел.

Вордлоу кивнув.

— Підозрюю — зі Східної Європи. У спальні внизу було кілька газет російською плюс коробка з-під взуття, повна фотографій Москви. Зважаючи на інші знахідки, можна скласти доволі точне враження про їхні заняття. У коморі — запас пеніциліну, екстрена контрацепція й коробка презервативів. — Він узяв теку зі звітами про аутопсію, передав Гебріелу. — Гляньте результати аналізів ДНК.

Гебріел перегорнув одразу до них. Прочитав:

— Численні сексуальні партнери.

Вордлоу кивнув.

— Складіть усе докупи. Компанія молодих, привабливих жінок живе під одним дахом, розважає чимало різних чоловіків. Скажімо так: це точно був не монастир.