Смертниці

24

Вона не витрачала часу на душ, просто вдягнула перше, що витягла з шафи, — мішкуваті штани для вагітних і футболку, подаровану колегами-детективами, з вишитими на череві словами «матуся-коп». З’їла в машині два тости з маслом дорогою до Джамайка-Плейн. Остання розмова з Гебріелом вивела її з рівноваги, тож вона раз по раз зиркала у дзеркало заднього виду на тих, хто їхав за нею. Чи не цей зелений «Таурус» вона вже бачила за чотири квартали звідси? І чи не цей білий фургон стояв через дорогу від її житла?

Бар Джей Пі Дойла був улюбленою забігайлівкою поліції Бостона, і в будь-який вечір там було повно копів, щойно зі зміни. Але о третій за барною стійкою сиділа лише самотня жінка з келихом білого вина, над головою в неї мигтів на екрані спортивний канал. Джейн рішуче проминула бар, рушила до сусідньої обідньої зали, де стіни були завішані пам’ятками про ірландський спадок Бостона. Газетні вирізки про Кеннеді, Тіпа О’Ніла й бостонську поліцію висіли тут так давно, що аж кришилися від старості, а ірландський прапор над одним зі столиків набув брудно-жовтуватого, нікотинного відтінку. У цю перерву між обідом і вечерею зайняті були лише два столики. За одним сиділа пара середнього віку — туристи, судячи з розгорнутої перед ними мапи Бостона. Джейн пройшла повз них у куток зали, де сиділи Мур із Гебріелом.

Вона сіла поруч із чоловіком, глянула на теку на столі.

— Що ви маєте мені показати?

Мур не відповів, але автоматично всміхнувся офіціантці, яка саме до них підходила.

— Привіт, детективе Ріццолі. Знову худенька? — сказала вона.

— Не настільки, як хотілося б.

— Чула, у вас дівчинка.

— Ночами спати не дає. Це, певно, мій єдиний шанс спокійно поїсти.

Офіціантка засміялася, дістала записник.

— Тоді будемо вас годувати.

— Я насправді буду тільки каву і яблучний крісп.

— Хороший вибір. — Дівчина глянула на чоловіків. — А ви?

— Ще кави, — сказав Мур. — Просто посидимо й подивимось, як вона їсть.

Поки офіціантка наливала їм кави, вони мовчали. Лише після того, як вона принесла десерт і пішла, Мур нарешті підштовхнув теку до Джейн.

Усередині лежали цифрові знімки. Вона впізнала на них зображення використаного патрона з візерунком, який залишили зіткнення ударника й капсуля та викид гільзи з затвора.

— Це зі стрілянини в лікарні? — запитала Джейн.

Мур кивнув.

— Патрон зі зброї, яку невідомий проніс до палати Олени. Зброї, якою вона його вбила. Балістики провели його по своїй базі й отримали збіг. Стрілянина в Ешберні, штат Вірджинія.

Вона перегорнула далі. То була інша серія макрографій патрона.

— Збігаються?

— Ідентичний візерунок. Два різні патрони з різних місць злочину. Обидва з однієї зброї.

— І тепер ця зброя в нас.

— Насправді ні.

Джейн глянула на Мура.

— Пістолет мав бути при тілі Олени. Вона остання його тримала.

— У лікарні його не було.

— Але ж ми обробили все приміщення, так?

— Зброї на місці не було. Штурмовий загін федералів конфіскував усі балістичні докази. Вони забрали зброю, наплічник Джо, навіть усі патрони. Коли туди дісталася наша поліція, уже нічого не було.

— Вони зачистили місце смерті? І що поліція Бостона з цим робитиме?

— Вочевидь, ми нічого не можемо зробити, — сказав Мур. — Федерали назвали це питанням національної безпеки й не хочуть витоків інформації.

— Вони не довіряють поліції?

— Ніхто нікому не довіряє. Не лише нас так відсторонили. Агент Барсанті теж хотів отримати ці докази й був дуже не радий дізнатися, що спецпризначенці їх конфіскували. Це вже бій федеральних агенцій. Поліція Бостона зараз — миша, яка спостерігає за бійкою слонів.

Погляд Джейн повернувся до знімків.

— Ти сказав, що другий патрон — зі стрілянини в Ешберні. Джозеф Роук намагався розповісти нам щось про Ешберн саме перед штурмом.

— Містер Роук цілком міг говорити ось про що. — Мур розкрив дипломат, дістав ще одну теку, поклав на стіл. — Я отримав це сьогодні вранці від поліції Лісбурга. Ешберн — маленьке містечко, справу розслідував Лісбург.

— Це неприємне видовище, Джейн, — застеріг дружину Гебріел.

Це було несподівано. Вони разом дивилися на найгірше, що могла запропонувати зала для розтинів, і вона ніколи не бачила, щоб він там кривився. «Якщо ця справа нажахала навіть Гебріела, — подумала Джейн, — то чи я справді хочу на це дивитися?» Вона не дала собі часу на роздуми, просто розгорнула теку й узяла перше фото з місця злочину. «Не так уже й страшно», — подумала. Доводилося дивитись і на страшніші речі. На сходах долілиць лежала струнка жінка з каштановим волоссям, наче пірнаючи з верхньої сходинки. Кров рікою стекла вниз, зібралася калюжею.

— Це невідома номер один, — сказав Мур.

— Особу не встановлено?

— Ні, жодної з жертв у тому будинку.

Джейн перегорнула на наступний знімок. Цього разу — молода білявка на розкладачці натягнула ковдру до шиї й так і чіплялася за тканину, наче та могла її захистити. З рани на чолі текла цівка крові. Швидке вбивство — ефективність одного пострілу вражає.

— Це невідома номер два, — зазначив Мур. І додав, завваживши її стурбований погляд: — Є ще інші.

Джейн почула застережливі нотки в його голосі. Перейшовши до наступного знімка, знову відчула тривогу. Дивлячись на третє фото з місця злочину, вона подумала: «Стає важче, але я можу впоратися». Знімок було зроблено у відчинені двері шафи, яка всередині була заляпана кров’ю. Дві молоді жінки, обидві — не повністю вдягнені, тулились одна до одної переплетінням рук і довгого волосся, наче спіймані в останніх обіймах.

— Невідомі номер три й чотири, — прокоментував Мур.

— Жодну з цих жінок не змогли впізнати?

— Відбитків немає в жодній базі.

— Тут чотири красиві жінки. І ніхто не заявив про зникнення?

Мур похитав головою.

— Немає збігу з жодною в списку зниклих осіб. — Він кивнув на двох жертв у шафі. — Патрон, який випав у перевірці бази, знайшли в цій шафі. Цих двох жінок застрелили з того ж пістолета, який охоронець проніс до Олениної палати.

— А інші жертви? Та ж зброя?

— Ні. Їх убили з іншої зброї.

— Два пістолети? Двоє вбивць?

— Так.

Поки що фотографії не надто її лякали. Вона незворушно перейшла до останнього знімку, на якому була невідома номер п’ять. Цього разу побачене змусило її відкинутися назад. І все одно вона не могла відірвати погляду від фото, тільки й дивилася на смертельну агонію на обличчі жертви. Ця жінка була старша, огрядніша — за сорок. Корпус прив’язано до стільця білим дротом.

— Це п’ята, остання жертва, — сказав Мур. — З тими чотирма розібралися швидко. Куля в голову та й по всьому.

Він глянув на розгорнуту теку.

— Цій зрештою теж пустили кулю в скроню. Але спочатку… — Він помовчав. — Спочатку з нею зробили це.

— І довго… — Джейн проковтнула клубок у горлі. — І довго вона так протрималася?

— Судячи з кількості переламів на кистях та зап’ястках і того, що кістки було практично розтрощено, судмедексперт припустив, що їй було завдано принаймні сорок чи п’ятдесят окремих ударів. Молоток був невеликий. Кожен удар нищив невелику зону. Але не залишилося жодної цілої кістки, жодного пальця.

Джейн різко закрила теку, неспроможна більше дивитися. Але справу було зроблено, вона вже не зможе забути цього видовища.

— Там мало бути принаймні двоє нападників, — сказав Мур. — Хтось мав тримати її, поки інший прив’язував до стільця. Хтось мав притискати руку до столу, поки з нею робили це.

— Вона мусила кричати, — пробуркотіла Джейн. Подивилася на Мура. — Чому ніхто не чув її криків?

— До будинку веде приватна дорога, він стоїть доволі далеко від сусідів. І не забувай, це був січень.

Коли вікна зачинені. Жертва мусила розуміти, що ніхто не почує її криків. Що порятунку не буде. Найкраще, на що вона могла сподіватися, — милість кулі.

— Чого вони від неї хотіли? — запитала Джейн.

— Ми не знаємо.

— Мусила бути причина для такого. Вона щось знала.

— Ми навіть не знаємо, хто вона така. П’ять невідомих жінок. Жодна не підходить під заяви про зникнення.

— Як можна взагалі нічого про них не знати?

Вона подивилася на чоловіка. Гебріел похитав головою.

— Це привиди, Джейн. Ані імен, ані особистостей.

— А будинок?

— На той час його орендувала Маргеріт Фішер.

— Хто вона?

— Такої жінки не існує. Ім’я вигадане.

— Господи. Це як падіння у кролячу нору. Безіменні жертви. Вигадані орендарки.

— Але ми знаємо, хто власник будинку, — сказав Гебріел. — Компанія під назвою «Кей Ті І Інвестментс».

— Це важливо?

— Так. У поліції Лісбурга цілий місяць пішов на те, щоб їх відстежити. «Кей Ті І» — неофіційне дочірнє підприємство «Бал­лентрі».

Джейн здалося, наче її шиї торкнулися холодні пальці.

— І знову Джозеф Роук, — прошепотіла вона. — Він говорив про «Баллентрі». Про Ешберн. Що, як він був зовсім не божевільний?

Усі замовкли — до столика підійшла офіціантка з кавником.

— Не сподобався яблучний крісп, детективе? — спитала вона, завваживши, що Джейн ледь торкнулася десерту.

— Ні, дуже смачно. Та я не така голодна, як здавалося.

— Чомусь ні в кого апетиту немає, — сказала офіціантка, наповнюючи чашку Гебріела. — По обіді тут самі любителі кави сидять…

Гебріел підняв до неї очі.

— Хто ще? — спитав він.

— О, там один тип… — Дівчина завагалася, насупилася, дивлячись на порожній столик поблизу.

— Певно, кава йому не сподобалася, — стенула вона плечима й пішла геть.

— Гаразд, — тихо мовила Джейн. — Тепер я починаю психувати.

Мур швидко зібрав теки, поклав у великий конверт.

— Треба йти, — сказав він.

Вони вийшли з бару в пекло літнього пообіддя. На стоянці зупинилися біля Мурового авто, роззираючись, оглядаючи сусідні машини. «Ну от, — подумала вона. — Двоє копів та агент ФБР, і всі троє заведені. Усі троє рефлекторно скануємо територію».

— Що тепер? — запитала вона вголос.

— У тому, що стосується поліції Бостона, — нічого, — відповів Мур. — Мені було наказано не грюкати по ґратах цієї конкретної клітки.

— А ці документи?

Джейн глянула на конверт у нього в руках.

— Я взагалі не мав їх бачити.

— Що ж, я досі в декреті. Мені ніхто нічого не наказував.

Вона забрала в Мура конверт.

— Джейн, — застережливо мовив Гебріел.

Вона розвернулася до свого «Субару».

— Побачимося вдома.

— Джейн.

Дружина сідала за кермо, Гебріел відчинив пасажирські двері, сів поруч з нею.

— Ти не знаєш, у що втручаєшся.

— А ти знаєш?

— Ти бачила, що вони зробили тій жінці з руками. Про яких людей ідеться.

Джейн дивилась у вікно, як Мур сідає у своє авто та їде геть.

— Я думала, що це скінчилося, — тихо мовила вона. — Думала: гаразд, ми вижили, тож житимемо далі. Але це не кінець.

Вона подивилася на нього.

— Я мушу знати, чому все це сталося. Що все це значить.

— Залиш розкопки мені. Я дізнаюся все, що зможу.

— А мені що робити?

— Ти ж щойно з лікарні.

Джейн устромила ключа в запалення, завела двигун. З кондиціонера дмухнуло гарячим повітрям.

— Мені ж не велику операцію робили, — сказала вона. — Я лише народила.

— І це достатньо вагома причина, щоб ти туди не лізла.

— Але це мене тривожить, Гебріеле. Саме через це я не можу спати! — Вона відкинулася на спинку сидіння. — Це тому кошмари ніяк не зникнуть.

— Потрібен час.

— Я не можу про це не думати. — Вона знову визирнула на стоянку. — Починаю пригадувати все нові подробиці.

— Які саме?

— Гупання. Крики, постріли. І кров у мене на обличчі…

— Це той сон, про який ти розповідала.

— І він і далі мені сниться.

— Так, там мусили бути різні звуки, крики. І на тобі була кров — Оленина. Не дивно, що ти все це пригадуєш.

— Але це не все. Я не розповідала тобі, бо намагалася пригадати. Олена перед смертю намагалася мені щось сказати.

— Що саме?

Джейн подивилася на Гебріела.

— Вона назвала ім’я. Міла. Сказала: «Міла знає».

— Що це значить?

— Не знаю.

Гебріел раптом розвернувся до вулиці. Простежив за машиною, яка повільно проїхала повз них, звернула за ріг і зникла з виду.

— Може, поїдеш додому? — сказав він.

— А ти?

— Я скоро приїду.

Він нахилився, поцілував її. Сказав:

— Кохаю тебе, — і вийшов з машини.

Джейн дивилася, як він ішов до власного авто, припаркованого за кілька місць від неї. Побачила, як він зупинився, порпаючись у кишені, наче діставав ключі. Вона достатньо добре знала чоловіка, щоби впізнати напружені плечі, помітити, як він швидко окинув оком стоянку. Вона рідко бачила чоловіка таким враженим і тепер відчувала тривогу, знаючи, що й він не зовсім при собі. Він завів двигун і зачекав, поки вона поїде.

Тільки після того, як Джейн виїхала зі стоянки, Гебріел теж рушив. Проїхав на хвості кілька кварталів. «Дивиться, чи не стежить хтось за мною», — подумала вона. І навіть коли чоловік нарешті поїхав, піймала себе на тому, що зиркає у дзеркало, хоча не бачила причин для когось стежити за собою. Що їй узагалі було відомо? Нічого такого, чого не знав би Мур чи інші з відділу вбивств. Лише спогад про шепіт.

«Міла. Хто така Міла?»

Вона озирнулася на Мурів конверт, який кинула на заднє сидіння. Не хотілося знову розглядати знімки з місця злочину. «Але я мушу подолати цей жах, — подумала Джейн. — Мушу зрозуміти, що сталося в Ешберні».