Смертниці

25

Мора Айлс була по лікті в крові. Гебріел дивився через скляну перегородку передпокою, як вона дістає з черевної порожнини витки кишок і опускає їх до таза. Він не бачив огиди на її обличчі, поки вона розбирала цю гору, — тільки тиху зосередженість науковиці, яка шукає щось незвичне. Нарешті вона віддала таз Йошимі, знову потяглася до скальпеля — і тут побачила Гебріела.

— Мені потрібно ще двадцять хвилин, — сказала Мора. — Можете заходити.

Гебріел вдягнув бахіли й халат, щоб захистити свій одяг, і ввійшов до лабораторії. Хоч як він намагався не дивитися на тіло на столі, воно лежало між ними, і його неможливо було ігнорувати. Жінка з худими, мов у скелета, кінцівками й обвислою шкірою на кістках таза.

— Тривала історія нервової анорексії. Її знайшли вдома мертвою, — відповіла Мора на непоставлене запитання.

— Така молода.

— Двадцять сім років. Парамедики сказали, що в холодильнику був лише качан салату й дієтична «Пепсі». Смерть від голоду в заможному краї.

Вона занурила руки в черевну порожнину, розтинаючи забрюшинний простір. Йошима тим часом перейшов до голови й зробив надріз скальпу. Як завжди, вони працювали майже без слів, знаючи потреби одне одного так добре, що слова здавалися непотрібними.

— Ви хотіли щось мені розповісти? — спитав Гебріел.

Мора завагалася. Вона тримала в руці нирку — чорну драглисту грудку. Вони з Йошимою обмінялися знервованими поглядами. Асистент одразу ввімкнув пилку Страйкера, і гучне вищання майже заглушило відповідь Мори.

— Не тут, — тихо мовила вона. — І не зараз.

Йошима відпиляв кришку черепа.

Мора схилилася, щоб дістати мозок, і радісним, нормальним голосом запитала:

— То як воно — бути татусем?

— Перевершує всі сподівання.

— Зупинилися на Реджині?

— Мама Ріццолі нас умовила.

— Що ж, хороше ім’я. — Мора опустила мозок у формалін. — Сповнене гідності.

— Джейн уже скоротила його до Реджі.

— Тут гідності трохи менше.

Мора зняла рукавички, глянула на Йошиму. Той кивнув.

— Хочу трохи подихати повітрям, — сказала вона. — Зробимо перерву.

Вони зняли халати, і Мора першою вийшла з зали до вантажної зони. Заговорила тільки тоді, коли вони вийшли з будівлі й стали на парковці.

— Вибачте за такі складнощі з розмовою, — мовила вона. — У нас сталося порушення безпеки, тож говорити всередині мені наразі некомфортно.

— Що сталося?

— Уночі, близько третьої, пожежно-рятувальна служба Медфорда привезла тіло з місця аварії. Зазвичай ми замикаємо зовнішні двері приймального відділення і вони телефонують нічному черговому по код доступу. Але вони побачили, що двері вже відімкнуто, і коли ввійшли, у лабораторії горіло світло. Рятувальники повідомили чергового, до будівлі приїхала охорона. Хоч би хто до нас увірвався, він дуже поспішав, бо шухляда столу в моєму кабінеті була висунута.

— У вашому кабінеті?

Мора кивнула.

— І комп’ютер доктора Брістола працював. Він завжди його вимикає, коли йде додому. — Вона помовчала. — На ньому була відкрита документація щодо розтину Джозефа Роука.

— Із кабінетів нічого не зникло?

— Ми нічого не помітили. Але тепер усі трохи побоюємось обговорити важливу інформацію всередині. Хтось побував у наших кабінетах і в лабораторії. І ми не знаємо, що саме вони шукали.

Не дивно, що Мора відмовилася говорити про це по телефону. Навіть врівноважена докторка Айлс була налякана.

— Я не люблю теорій змови, — сказала Мора. — Але подивіться на все те, що сталося. Обидва тіла забрали з нашої юрисдикції. Вашингтон конфіскував балістичні докази. Хто цим керує?

Гебріел подивився на стоянку, над якою мерехтіло від спеки повітря.

— Хтось згори, — сказав він. — Не інакше.

— Тобто нам до них не дістатися.

Він подивився на неї.

— Це не значить, що ми не спробуємо.

Джейн прокинулася в темряві, у вухах досі дзвенів останній відгомін сну. Олена знову шепотіла до неї з-за смертного порога. «Чому ти катуєш мене? Скажи, чого хочеш, Олено. Скажи мені, хто така Міла».

Але шепіт замовк, вона чула лише дихання Гебріела. А тоді, за мить, і обурений плач дочки. Джейн вибралася з ліжка, залишивши чоловіка спати. Вона все одно прокинулася, її досі переслідувало відлуння кошмару.

Дитина виборсалася з ковдри, в яку була сповита, й вимахувала рожевими кулачками, наче підбурюючи матір до бою.

— Реджина, Реджина, — наспівувала Джейн, дістаючи дочку з колиски, і раптом усвідомила, як природно лягає на вуста це ім’я.

Дівчинка насправді народилася Реджиною, просто мати не одразу це зрозуміла, не одразу припинила опиратися тому, що Анджела знала одразу ж. Хоч як неприємно було це визнавати, але Анджела багато в чому мала рацію. Дитячі імена, рятувальна суміш і прохання про допомогу, коли її потребуєш. З останнім у Джейн було найбільше проблем — визнати, що їй потрібна допомога, що вона не знає, що робити. Вона могла розкрити вбивство, вистежити справжнього монстра, але сказати їй заспокоїти верескливий згорток, який вона зараз тримала на руках, — усе одно що сказати знешкодити атомну бомбу. Джейн роззирнулась у дитячій, марно сподіваючись, що десь у кутку засіла фея-хрещена, готова махнути чарівною паличкою, щоб Реджина припинила ридати.

«Фей-хрещених тут немає. Я сама».

Кожної з грудей Реджині вистачило на п’ять хвилин, а тоді прийшов час пляшечки. «Гаразд, твоя мама неспроможна бути дійною коровою, — подумала Джейн, несучи дочку до кухні. — То виведіть мене зі стада й пристрельте». Реджина радісно присмокталася до пляшечки, і Джейн усілася в кріслі, смакуючи коротку мить спокою, хай яку нетривку. Вона подивилася на темне волосся дочки, кучеряве, як у неї самої. Анджела якось сказала їй у мить розпачу: «Колись отримаєш дочку, на яку заслуговуєш». «І ось я тепер маю цю галасливу, ненаситну дів­чинку».

Кухонний годинник показував третю ранку.

Джейн потяглася до стоса тек, які вчора отримала від детектива Мура. Вона дочитала всі документи з Ешберна, тепер розгорнула нову папку й побачила, що вона не стосується стрілянини в Ешберні: це було досьє поліції Бостона на автомобіль Джозефа Роука, який він покинув за кілька кварталів від лікарні. Джейн побачила сторінки нотаток Мура, знімки інтер’єру автівки, звіт про відбитки пальців і свідчення різних очевидців. Поки вона була в полоні в тій лікарні, її колеги з відділу розслідування вбивств не сиділи склавши руки. Вони ганялися за кожним уривком інформації про тих, хто взяв її в заручники. «Я ніколи не була там сама, — подумала вона. — Мої друзі тут боролися за мене, ось докази».

Вона глянула на підпис детектива під одним зі свідчень і здивовано реготнула. Чорт, навіть її старий ворог Даррен Кроу боровся за її порятунок, та й чому б ні? Без неї йому не було б з кого збиткуватися.

Джейн перейшла до фотографій інтер’єру машини. Побачила зібгані обгортки від печива й порожні пляшки від «Ред Булла» на підлозі. Чимало цукру та кофеїну — саме те, що потрібно психічно неврівноваженому, щоб заспокоїтися. На задньому сидінні — стьобана ковдра, укрита плямами подушка й число таблоїда «Віклі Конфіденшл». На обкладинці була Мелані Гріффіт. Джейн спробувала уявити, як Джо лежить на сидінні, гортає таблоїд, продивляється останні новини про зірок і нечемних дівчат, але це якось не складалося. Невже його справді могли обходити походеньки божевільних у Голлівуді? Може, власне життя здавалося Джо більш стерпним після того, як він дивився на їхнє зіпсуте, обколоте існування. «Віклі Конфіденшл» — доступна розвага в тривожні часи.

Вона відклала бостонське досьє, потяглася до теки з Ешберна. Знову поклала перед собою знімки замордованих жінок. Знову зупинилася на фото невідомої номер п’ять. Раптом дивитися на кров і смерть стало нестерпно. Відчувши холод, що проймав її аж до кісток, вона закрила теку.

Реджина спала.

Джейн віднесла малу до ліжечка й прослизнула назад до себе, але не могла припинити тремтіти, хоча тепло тіла Гебріела й нагріло постіль. Їй так треба було поспати, але хаос у думках не вщухав. Забагато образів крутилося в голові. Вона вперше зрозуміла, що таке «бути надто втомленою, щоб заснути». Десь чула, що від нестачі сну може розвинутися психоз; можливо, вона вже перетнула цей поріг, можливо, кошмари й вимогливе немовля вже штовхнули її до краю. «Мені треба відігнати ці сни».

Її обійняла Гебріелова рука.

— Джейн?

— Привіт, — пробуркотіла вона.

— Ти тремтиш. Змерзла?

— Трохи.

Він притягнув її до себе, до свого тепла.

— Реджина прокинулася?

— Нещодавно. Я її вже погодувала.

— Це була моя черга.

— Я все одно не спала.

— Чому?

Джейн не відповіла.

— Знову той сон, так? — спитав чоловік.

— Наче вона мене переслідує. Не дає мені спокою. Щоночі, чорт забирай, не дає мені спати.

— Джейн, Олена мертва.

— Тоді це її привид.

— Ти ж не віриш у привидів.

— Раніше не вірила. А тепер…

— Передумала?

Вона розвернулася на інший бік, обличчям до нього, і побачила тьмяний відблиск вогнів міста в його очах. Її прекрасний Гебріел. Як їй так пощастило? Чим вона на нього заслужила? Джейн торкнулася його обличчя, пальці ковзнули щетиною. Навіть після шести місяців шлюбу вона досі дивувалася тому, що ділить постіль з цим чоловіком.

— Я просто хочу, щоб усе повернулося до того, як було, — сказала вона. — Перш ніж усе це сталося.

Він обійняв її, вона відчула запах мила й теплої шкіри. Запах її чоловіка.

— Дай собі трохи часу, — сказав він. — Може, тобі потрібні ці сни. Ти досі перетравлюєш те, що сталося. Проживаєш цю травму.

— А може, мені треба щось із цим зробити.

— Що саме?

— Те, чого від мене хотіла Олена.

Гебріел зітхнув.

— Ти знову говориш про привида.

— Вона справді говорила зі мною, це я не придумала. Це не сон, а спогад, те, що справді сталося. — Джейн перекотилася на спину, витріщилася в стелю. — «Міла знає». Ось що вона сказала. Те, що я пам’ятаю.

— Що знає Міла?

Вона глянула на чоловіка.

— Думаю, вона говорила про Ешберн.