Смертниці

13. Міла

Сьогодні ми йдемо на вечірку.

Мама каже, що там будуть важливі люди, тож сьогодні мусимо мати якнайкращий вигляд, і вона з цієї нагоди навіть принесла нам новий одяг. На мені — чорна оксамитова сукня з такою вузькою спідницею, що навіть ходити складно, доводиться підтягнути її до стегон, щоб мати змогу залізти до фургона. Інші дівчата прослизають усередину за мною, шурхотять шовк та атлас, я відчуваю непоєднувані аромати парфумів. Ми кілька годин провели з тональними кремами, помадами й тушами, тож зараз сидимо наче ляльки в масках, готові до вистави театру кабукі. Усе це несправжнє. Довгі вії, червоні вуста, рум’яні щоки. У фургоні холодно, ми тремтимо, притискаючись одна до одної, й чекаємо, коли до нас приєднається Олена.

Водій-американець гукає з вікна, що треба їхати, бо запізнимося. Нарешті з будинку виходить Мама, тягне за собою Олену. Та люто струшує її руку, далі йде сама. На ній довга сукня з зеленого шовку з високим китайським коміром і розрізом, що відкриває струнку ногу повністю. Чорне пряме волосся блискучим водоспадом падає на плечі. Я ніколи не бачила такої красивої жінки, тож не можу відвести від неї погляду, поки вона йде до фургона. Наркотики її заспокоїли, як завжди, зробили слухняною, але й позбавили рівноваги, тож вона хитається на високих підборах.

— Сідай уже, сідай, — наказує водій.

Мамі доводиться підсадити Олену. Вона сідає переді мною й притуляється скронею до вікна. Мама зачиняє за нею двері, сідає поряд з водієм.

— Саме вчасно, — каже він, і ми їдемо.

Я знаю, навіщо нас везуть на вечірку, знаю, чого від нас чекають. І все одно це схоже на втечу, бо вперше за кілька тижнів нам можна вийти з дому, і я жадібно вдивляюсь у вікно, коли ми звертаємо на асфальтовану дорогу. Бачу знак: ДІРФІЛД.

Їдемо довго.

Я дивлюся на знаки, читаю назви містечок, які ми проїжджаємо. РЕСТОН, і АРЛІНГТОН, і ВУДБРІДЖ. Дивлюся на людей в автівках і питаю себе, чи хтось із них бачить німе благання на моєму обличчі. Чи хоч комусь із них не байдуже? Жінка за кермом на сусідній смузі зиркає на мене, наші погляди на мить зустрічаються. Тоді вона знову розвертається до дороги. Що вона насправді побачила? Хіба що рудоволосу дівчину в чорній сукні, яка їде кудись, щоб добряче повеселитися. Люди бачать те, що очікують побачити. Їм ніколи не спадає на думку, що жахливі речі можуть здаватися гарними.

Час від часу я помічаю на відстані широку смугу води. Фургон нарешті зупиняється біля пристані, де стоїть на якорі велика моторна яхта. Я не чекала, що вечірка буде на воді. Інші дівчата вигинають шиї, намагаються роздивитися, їм цікаво, яка ж ця велетенська яхта всередині. І трохи лячно теж.

Мама відсуває двері фургона.

— Це важливі люди. Мусите всміхатися, бути радісні. Зрозуміли?

— Так, Мамо, — буркочемо ми.

— Вилізайте.

Ми вибираємося з фургона, і я чую, як Олена нечітко промовляє:

— Іди в сраку, Мамо.

Але більше ніхто її не чує.

Ми йдемо рядком по пандусу, на борт, шкандибаючи на високих підборах, тремтячи у благеньких сукнях. На палубі на нас чекає чоловік. З того, як Мама кидається вітатися з ним, я розумію, що це важлива людина. Він побіжно оглядає нас, схвально киває. Каже Мамі англійською:

— Веди їх усередину, влий по кілька напоїв. Хочу, щоб вони були в гуморі, коли гості приїдуть.

— Так, містере Дезмонде.

Погляд чоловіка затримується на Олені, яка похитується біля перил.

— З нею знову буде халепа?

— Вона випила пігулку. Буде тиха.

— Хай буде. Мені не треба, щоб вона сьогодні викобелювалася.

— Ідіть, — підштовхує нас Мама. — Усередину.

Ми ступаємо до салону, і з першого погляду я просто зачарована. Над головами в нас іскрить кришталева люстра. Я бачу панелі з темного дерева, дивани з замші вершкового кольору. Бармен відкорковує пляшку, офіціант у білому піджаку приносить нам келихи шампанського.

— Пийте, — велить Мама. — Сядьте де-небудь і поводьтесь радісно.

Ми беремо по келиху й розходимося по салону. Олена сідає на диван поруч зі мною, посьорбує шампанське, склавши довгі ноги так, що в розріз видно стегно.

— Я за тобою стежу, — застерігає Мама російською.

Олена тільки й знизує плечима.

— Як і всі інші.

— Приїхали! — проголошує бармен.

Мама кидає на Олену останній загрозливий погляд і зникає у дверях.

— Бачиш, як вона має ховати свою гладку пику? — каже Олена. — На неї ніхто не схоче й дивитися.

— Цс-с, — шепочу я. — Не створюй проблем.

— Якщо ти не помітила, люба моя Міло, у нас уже давно проблеми.

Чується сміх, сердечні привітання колег. Американці. Двері салону відчиняються, усі дівчата виструнчуються й усміхаються, коли з’являється четверо чоловіків. Один — наш господар, містер Дезмонд, який зустрічав нас на борту. Його троє гостей — чоловіки в охайних костюмах з краватками. Двоє молодих і підтягнутих, вони рухаються з упевненою грацією спортсменів. А от третій — старший, за віком як мій дідусь, і значно огрядніший, у нього окуляри в дротяній оправі й сивувате волосся, яке вже поступається неуникній лисині. Гості роззираються, вивчають нас із помітною цікавістю.

— Бачу, привели кілька новеньких, — завважує старший.

— Приходьте до будинку знову, Карле, побачите, що в нас там є. — Містер Дезмонд показує на барну стійку. — Вип’єте, панове?

— Не відмовлюся від скотчу, — каже старший чоловік.

— А ви, Філе? Річарде?

— Мені те саме.

— Шампанське підходить.

Загуркотіли двигуни яхти. Я визираю з вікна й бачу, що ми рухаємося до середини річки. Спочатку чоловіки не приєднуються до нас. Вони стоять біля бару, сьорбають свою випивку, говорять поміж собою. Ми з Оленою розуміємо англійську, але інші дівчата знають її зовсім трохи, і їхні механічні усмішки скоро поступаються збудженості. Чоловіки обговорюють справи. Я чую, як вони говорять про контракти, ставки, дорожні умови, втрати. Хто за який контракт бореться й на яку суму. Ось справжній привід для вечірки; спочатку бізнес, тоді розваги. Вони допивають, бармен наливає ще по одній. Останні кілька жартів, перш ніж трахнути шльондр. Я бачу відблиск обручок на руках усіх трьох гостей і уявляю, як вони кохаються з дружинами у великих ліжках, на чистих простирадлах. З дружинами, які й гадки не мають про те, що їхні чоловіки роблять в інших ліжках з такими дівчатами, як я.

Навіть зараз чоловіки зиркають на нас, і в мене почитають пітніти руки в передчутті тортур. Старший усе поглядає на Олену.

Вона всміхається йому, але мені ледве чутно каже російською:

— Оце кнур. Цікаво, чи він рохкає, коли кінчає.

— Він тебе чує, — шепочу я.

— І ані слова не розуміє.

— Ти цього не знаєш.

— Дивись, він усміхається. Думає, що я тобі розказую, який він красень.

Чоловік ставить порожню склянку на стійку, іде до нас. Думаючи, що він хоче побути з Оленою, я встаю, звільняю для нього місце на дивані. Але він тягнеться до мого зап’ястку, не відпускає мене.

— Привіт, — каже. — Ти говориш англійською?

Я киваю; у горлі надто пересохло, щоб відповісти. Можу тільки розпачливо дивитися на нього. Олена підводиться, співчутливо дивиться на мене та йде геть.

— Скільки тобі? — питає він.

— Мені… сімнадцять.

— На вигляд значно молодша.

Схоже, він розчарований.

— Агов, Карле, — гукає до нього містер Дезмонд. — Може, прогуляєтеся з нею?

Двоє інших гостей уже вибрали собі компаньйонок. Один веде Катю далі коридором.

— До ваших послуг будь-яка каюта, — додає господар.

Карл пильно дивиться на мене. Тоді стискає мій зап’ясток міцніше й веде мене коридором. Підштовхує до гарної каюти, оббитої блискучим деревом. Я задкую, серце калатає, поки він замикає двері. А коли розвертається до мене, я бачу, що в штанах у нього вже набрякло.

— Ти знаєш, що робити.

Але ж я не знаю, навіть гадки не маю, чого саме він від мене чекає, тож несподіваний удар мене шокує. Від ляпаса я падаю на коліна до його ніг, геть спантеличена.

— Ти не чула? Дурна хвойда.

Я киваю, опускаю голову, дивлюся в підлогу. Раптом розумію, які правила гри, чого він прагне.

— Я була дуже нечемна, — шепочу.

— Тебе слід покарати.

«Господи. Нехай це скінчиться швидко».

— Скажи це! — гарикає він.

— Мене слід покарати.

— Роздягайся.

Я тремчу, нажахана перспективою нового удару, й підкоряюся. Розстібаю сукню, знімаю панчохи, білизну. Очей не піднімаю; чемні дівчатка поводяться шанобливо. Мовчки простягаюся на ліжку, розкриваюся перед ним. Жодного опору, саме підкорення.

Роздягаючись, він витріщається на мене, смакує вид на слухняну плоть. Я ковтаю огиду, коли він залізає на мене, різко дихає скотчем. Заплющую очі й зосереджуюся на ревінні двигунів, на тому, як плескає об борт яхти вода. Я відпливаю зі свого тіла, нічого не відчуваю, коли він пхається в мене. Коли кінчає з хрипким стогоном.

Закінчивши, він навіть не чекає, поки я вдягнуся. Просто встає, вдягається й виходить з каюти. Я поволі сідаю. Двигуни працюють тихіше, звук перетворився на низьке мурчання. Визираючи в ілюмінатор, я бачу, що ми повертаємося до берега. Вечірка скінчилася.

Коли я нарешті виповзаю з каюти, яхта вже стоїть біля пристані, гості пішли. Містер Дезмонд посьорбує рештки шампанського біля барної стійки, Мама збирає дівчат.

— Що він тобі говорив? — питає вона мене.

Я стенаю плечима. Відчуваю, як Дезмонд пильнує за мною, боюся сказати щось не те.

— Чому він обрав тебе? Не сказав?

— Тільки спитав, скільки мені років.

— І все?

— Це все, що його обходило.

Мама розвертається до містера Дезмонда, який зацікавлено спостерігав за нами.

— Бачите? Я ж казала, — мовить вона йому. — Він завжди обирає наймолодшу в кімнаті. Йому начхати на зовнішність, але вони мусять бути юні.

Містер Дезмонд міркує над цим. Киває.

— Що ж, маємо його вдовольняти.

Олена прокидається й бачить, що я стою біля вікна й визираю між ґратами. Вікно підняте, усередину йде холод, та мені однаково. Я хочу лише вдихати свіже повітря. Вичистити вечірню отруту з легень, із душі.

— Холодно, — каже Олена. — Зачини вікно.

— Я задихаюся.

— І тепер тут мороз. — Вона підходить до вікна, зачиняє. — Я заснути не можу.

— Я теж, — шепочу.

Вона пильно дивиться на мене в світлі місяця, що ллється крізь брудне скло. Одна з дівчат за нашими спинами стогне вві сні. Ми слухаємо, як вони дихають у темряві, і раптом я розумію, що в кімнаті для мене не лишилося повітря. Дихати важко. Я чіпляюся за вікно, намагаюся підняти його, та Олена не дає, тримає.

— Міло, припини.

— Я помираю!

— У тебе істерика.

— Будь ласка, відчини. Відчини!

Я схлипую й чіпляюся за вікно.

— Хочеш Маму розбудити? Накликати біду?

Руки мені скрутило болючими пазурами, я навіть віконну раму не втримаю. Олена хапає мене за руки.

— Слухай, — каже. — Хочеш повітря? Буде тобі повітря. Але мусиш сидіти тихо. Іншим не можна про це знати.

Я надто сильно панікую, мені байдуже, що саме вона каже. Олена бере моє обличчя в долоні, змушує подивитися на себе.

— Ти цього не бачила, — шепоче.

Тоді дістає щось із кишені — щось, що слабко блищить у темряві.

Ключ.

— Звідки ти…

— Цс-с-с.

Вона бере ковдру зі своєї розкладачки, тягне мене до дверей, повз дівчат. Зупиняється, озирається на них, щоб переконатися, що всі сплять, тоді вставляє ключа в замок. Двері відчиняються, вона тягне мене далі, у коридор.

Я ошелешена. Забуваю, що задихаюся, бо ж ми вирвалися з в’язниці, ми вільні. Розвертаюся до сходів, щоб утекти, та Олена різко шарпає мене.

— Не туди, — каже вона. — Назовні не можна. Ключа від вхідних дверей немає. Їх тільки Мама може відчинити.

— Куди тоді?

— Я покажу.

Вона тягне мене далі. Я майже нічого не бачу. Повністю довіряюсь їй, дозволяю завести себе у двері. У вікно світить місяць, Олена блідим привидом рухається по спальні, бере стільця, тихо ставить посеред кімнати.

— Що ти робиш?

Вона не відповідає, стає на стілець, тягнеться до стелі. З рипінням падає люк у неї над головою, розгортається драбина.

— Куди вона веде? — питаю я.

— Ти ж хотіла свіжого повітря, так? То ходімо, подихаємо, — відповідає Олена й видирається нагору.

Я лізу слідом за нею крізь люк на горище. Місяць світить в єдине вікно, видно тіні коробок і старих меблів. Повітря тут застояне, зовсім не свіже. Олена відчиняє вікно, вилізає в нього. Раптом я усвідомлюю: на цьому вікні немає ґрат. І висунувши в нього голову, розумію чому. Земля надто далеко внизу. Звідси не втекти; стрибок — однаково що самогубство.

— Ну? — каже Олена. — Ти не полізеш?

Повертаю голову й бачу, що вона сидить на даху з сигаретою. Знову дивлюся на землю, вона так далеко, і руки стають липкі від однієї думки про те, щоб вилізти на карниз.

— Не лякайся ти так, — каже вона. — Це не страшно. Найгірше, що може статися, — впадеш і шию зламаєш.

Кінчик сигарети світиться, я відчуваю запах диму, який вона безтурботно видихає. Олена зовсім не нервується. У цю мить мені хочеться теж бути такою. Хочеться бути безстрашною.

Вилізаю у вікно, помаленьку просуваюся карнизом і, полегшено видихаючи, вмощуюся поруч із нею на даху. Вона розгортає ковдру, накидає нам обом на плечі, і ми пригортаємось одна до одної під теплою вовняною мантією.

— Це мій секрет, — каже Олена. — Я тільки тобі його до­віряю.

— Чому мені?

— Катя мене за коробку цукерок видасть. Та й Надя надто дурна, щоб тримати язика за зубами. А ти інша. — Вона дивиться на мене, погляд замислений. Майже ніжний. — Може, ти й полохлива. Але не дурепа й не зрадниця.

Я відчуваю, як від її схвалення в обличчя б’є жаром, і це втіха, краща за наркотик. Краща за кохання. Несподівано й легковажно думаю: «Олено, я для тебе на все готова». Підсовуюся ближче до неї, прагну її тепла. Чоловічі тіла приносили мені лише покарання, а Оленине пропонує спокій, і м’які вигини, і волосся, що шовком ковзає мені по обличчю. Я дивлюся на вогник її сигарети, на те, як елегантно вона струшує попіл.

— Затягнешся? — питає вона, пропонуючи сигарету мені.

— Я не курю.

— Ха. Тобі це, однак, ні до чого, — каже вона і знову затягується. — Мені теж користі ніякої, але не пропадати ж їм.

— Де ти їх взяла?

— На яхті. Цілу пачку поцупила, і ніхто не помітив.

— Ти їх украла?

Олена сміється.

— Я багато чого краду. Як думаєш, звідки в мене ключ? Мама думає, що загубила його, от корова. — Вона знову затягується, її обличчя коротко освітлюється оранжевим. — Я і в Москві так робила. Вправна була. Якщо говориш англійською, тебе пустять до будь-якого готелю, де можна зняти кількох чоловіків. Обчистити кілька кишень.

Вона видихає хмарку диму.

— Тому мені не можна повертатися додому. Мене там знають.

— І не хочеться?

Вона стенає плечима, струшує попіл.

— Там нічого для мене немає. Тому я й поїхала.

Я дивлюся на небо. Зірки схожі на розлючені шпильки світла.

— Тут теж немає. Я не знала, що так вийде.

— Думаєш про втечу, так, Міло?

— А ти ні?

— І до чого тобі повертатися? Думаєш, родина тебе прийме, якщо дізнається, чим ти тут займалася?

— У мене є тільки бабуся.

— І що б ти робила в Кривичах, якби твої мрії здійснилися? Стала б заможною, вийшла б за хорошого чоловіка?

— У мене немає мрій, — шепочу я.

— Краще вже так, — гірко сміється Олена. — Тоді й розчарувань нема.

— Але що завгодно й де завгодно краще, ніж це.

— Думаєш? — Вона дивиться на мене. — Я знала одну дівчину, яка втекла. Ми були на вечірці, такій, як сьогодні. У будинку містера Дезмонда. Вона вилізла з вікна й подалася геть. І це була перша з її проблем.

— Чому?

— Що ти там їстимеш? Де житимеш? Якщо не маєш документів, то й не виживеш, не продаючи себе, а це можна робити й тут. Та дівчина зрештою пішла в поліцію, і знаєш, що сталося? Її депортували до Білорусі. — Олена видихає дим і знову дивиться на мене. — Ніколи не довіряй поліції. Вони не друзі.

— Але ж вона втекла. Повернулася додому.

— Знаєш, що станеться, якщо втечеш і повернешся додому? Тебе там знайдуть. І твою родину теж. А тоді краще було б раніше вмерти. — Олена гасить сигарету. — Можливо, тут і пекло. Але принаймні шкіру живцем не знімають, як із неї там.

Мене трусить, і не від холоду. Я знову згадую Аню. Я завжди думаю про бідолашну Аню, яка намагалася втекти. Не знаю, чи її тіло досі лежить у пустелі. Чи вже зогнила її плоть.

— Тоді виходу немає, — шепочу я. — Зовсім немає.

— Звісно є. Підіграєш їм. Трахаєш кількох чоловіків щодня, даєш їм те, чого вони хочуть. За кілька місяців чи за рік Мама отримає наступну партію дівчат, і ти станеш уживаним товаром. Тоді тебе відпустять. Тоді станеш вільна. Але якщо спробуєш утекти, з тебе зроблять приклад.

Вона дивиться на мене. Я здригаюся, коли вона несподівано торкається мого обличчя, кладе долоню мені на щоку. Шкірою відчуваю, які гарячі сліди лишають її пальці.

— Живи, Міло, — каже вона. — Це не назавжди.