Смертниці

34

Дівчина прослизнула до квартири повз Джейн, не сказавши й слова, і замкнула за собою двері. Тоді прожогом кинулася до вікон, швидко опустила жалюзі одні за одними, поки Джейн спантеличено на неї дивилася.

— Що це ти таке робиш?

Непрохана гостя розвернулася до неї, приклала палець до вуст. Вона була дрібна, радше дитина, ніж жінка; худа фігурка майже губилася в об’ємистому світшоті. Здавалося, кісточки в руках, що визирали з вицвілих рукавів, були тонкі, мов пташині, а роздута торба на тоненькому плечі наче тягнула його донизу. Руде волосся було підстрижене нерівними торочками, мов вона сама тримала ножиці й тяла всліпу. Очі в неї були бліді, прозорі, мов скло, з неприродним сіруватим відтінком. Це було голодне, хиже обличчя з гострими вилицями й поглядом, який метався кімнатою в пошуках пасток.

— Міла? — мовила Джейн.

Палець дівчини знову злетів до вуст. Погляд не потребував додаткового тлумачення.

«Сиди тихо. Бійся».

Навіть Реджина, схоже, її зрозуміла. Дитина раптом завмерла, дивилася тривожно великими очима, тихо лежачи на руках матері.

— Тут ти в безпеці, — сказала Джейн.

— Безпечних місць немає.

— Дозволь зателефонувати моїм друзям. Ми негайно візьмемо тебе під захист поліції.

Міла похитала головою.

— Я знаю цих людей, я з ними працюю.

Джейн потяглася до телефона. Дівчина рвонулася до неї, ударила по руці на слухавці.

— Без поліції.

Джейн подивилася в очі дівчини, які палали панікою.

— Гаразд, — промимрила, задкуючи від телефона. — Але я теж із поліції. Чому ти мені довіряєш?

Міла перевела очі на Реджину. І Джейн подумала: «Ось чому вона ризикнула прийти сюди. Знає, що я — мати. І це чомусь змінює все».

— Я знаю, чому ти втікаєш, — мовила Джейн. — Знаю про Ешберн.

Міла підійшла до дивана, опустилася на подушки. Раптом вона здалася ще дрібнішою, умить зів’яла під поглядом Джейн. Плечі згорбилися, вона опустила голову на руки, наче вже не мала сил тримати її рівно.

— Я так утомилася, — прошепотіла.

Джейн підійшла ближче, стала над схиленою головою, дивлячись на нерівні пасма.

— Ти бачила вбивць. Допоможи їх визначити.

Міла підняла на неї порожні, перелякані очі.

— Я стільки не проживу.

Джейн присіла перед нею так, щоб їхні очі були на одному рівні. Реджина теж дивилася на Мілу, зачарована цією новою, екзотичною для неї істотою.

— Чому ти тут, Міло? Чого ти від мене чекаєш?

Дівчина потяглася до брудної торби, яку принесла з собою, почала копирсатись у зібганому одязі, шоколадних батончиках і пожмаканих паперових серветках. Дістала відеокасету, простягнула її Джейн.

— Що це?

— Боюсь, я не можу більше тримати це в себе. Тож віддаю вам. Скажете їм, що більше немає. Це остання копія.

— Звідки це в тебе?

— Та беріть уже!

Міла тримала касету у витягнутій руці, наче та була отруйна й вона хотіла опинитись якомога далі від неї. Коли Джейн забрала касету, дівчина видихнула з полегшенням.

Поклавши Реджину до автокрісла, Джейн підійшла до телевізора. Поставила касету в магнітофон, натиснула кнопку відтворення.

На екрані з’явилося зображення: латунні бильця ліжка, стілець, важкі завіси на вікні. За камерою прорипіли кроки, захихотіла жінка. Зачинилися двері, і на екрані з’явилися чоловік із жінкою. Жінка мала блискучу гриву світлого волосся, низький виріз на блузці відкривав розкішне декольте. Чоловік був убраний у сорочку поло й штани кольору хакі.

— О так, — зітхнув він, коли жінка розстебнула блузку.

Вона вивільнилася зі спідниці, стягла білизну. Грайливо штовхнула чоловіка на ліжко, він повалився, цілковито пасивний, дозволив розстібнути свої штани, стягнути їх на стегна. Схилившись над ним, жінка взяла до рота його ерегований член.

«Це просто порнографія, — подумала Джейн. — Чому я це дивлюся?»

— Не цей запис, — сказала Міла й забрала у Джейн пульт. Натиснула швидке перемотування.

Голова білявки смикалася вгору-вниз, виконуючи маніакальний мінет. Екран став темний. З’явилась інша смикана пара. Перший же погляд на довге чорне волосся жінки ошелешив Джейн. То була Олена.

Одяг магічно зник, голі тіла впали на ліжко, борсаючись на матраці в швидкій перемотці. «Я вже бачила цю кімнату», — раптом усвідомила Джейн, пригадуючи шафу з діркою в стіні. Саме так і було зроблено ці записи — у шафу було вмонтовано камеру. Вона усвідомила й те, хто була білява жінка з першого відео. Невідома номер два з плівки детектива Вордлоу, жінка, яка померла на своїй розкладачці, зіщулена під ковдрою.

«Усі жінки з цього відео вже мертві».

Екран знову став темний.

— Ось це, — тихо сказала Міла. Зупинила перемотування, натиснула відтворення.

Те саме ліжко, та сама кімната, але цього разу інші простирадла: квітчасті, з різними подушками. З’явився старший чоловік — лисуватий, з окулярами в дротяній оправі, у білій сорочці з червоною краваткою. Знявши краватку, він жбурнув її на стілець, тоді розстібнув сорочку, відкривши блідий живіт, обвислий від віку. Хоча він стояв обличчям до камери, схоже, про неї не знав, тож стягнув сорочку без жодного сорому, відкривши камері неприємну сутулість. Раптом він випростався, переключив увагу на щось таке, чого камера ще не бачила. Це була дівчина. Спочатку стало чути її крики, голосний протест, здається російською. Вона не хотіла заходити. Її схлипування перебив різкий ляпас і сувора команда жіночим голосом. Тоді дівчина з’явилася на екрані, наче її штовхнули до кімнати, й упала до ніг чоловіка. Двері з гуркотом зачинилися, за ними пролунали кроки.

Чоловік подивився на дівчину. Ерекція вже напинала його сірі штани.

— Вставай, — сказав він.

Дівчина не ворухнулася.

Знову:

— Вставай.

Він копнув її ногою.

Нарешті дівчина підняла голову. Повільно, наче виснажена самою силою гравітації, підвелася. Біляве волосся було скуйовджене.

Проти волі Джейн схилилася ближче до телевізора. Була надто нажахана, щоб відвернутися, попри те, що її лють зростала. Жертва виявилася дівчинкою, заледве підлітком. На ній була коротка рожева блузка й джинсова спідниця, що відкривала болісно худі ноги. На щоці досі був червоний слід лютого ляпаса жінки. Сліди синців на голих руках свідчили про інші удари, інші тортури. Хоча чоловік височів над нею, тендітна дівчинка дивилася на нього з мовчазною непокорою.

— Зніми блузку.

Вона просто не зводила з нього очей.

— Ти що, тупа? Англійської не розумієш?

Дівчина випрямила спину, підняла підборіддя. «Вона все розуміє. І каже, щоб ти відвалив, вилупку».

Чоловік зробив крок до неї, схопив за блузку обома руками й рвонув. Посипалися ґудзики. Дівчинка налякано втягнула повітря й дала йому ляпаса, від якого полетіли на підлогу окуляри. Кілька секунд чоловік просто здивовано витріщався на неї. Тоді його обличчя спотворила така лють, що Джейн мимоволі відсахнулася від екрана, розуміючи, що буде далі.

Удар припав дівчинці в щелепу, такий сильний, що аж підкинув її в повітря. Вона впала на підлогу. Чоловік схопив її за талію, підтягнув до ліжка й кинув на матрац. Кількома різкими рухами стягнув з неї спідницю, тоді розстебнув свої штани.

Хоча удар тимчасово оглушив її, дівчинка не припинила опиратися. Вона одразу ожила, закричала, почала гатити об нього кулаками. Він схопив її зап’ястки, притиснув до матраца, сам заліз на неї. Поспішаючи втиснутись їй поміж ногами, трохи ослабив хватку на правій руці. Вона вчепилася йому в обличчя, подряпала. Чоловік відсахнувся, торкнувся щоки там. Не вірячи власним очам, подивився на пальці, на кров, яку вона йому пустила.

— Сучка. Ах ти сучка мала.

Він ударив її кулаком у скроню. Від звуку Джейн здригнулася. Стало млосно.

— Чорт забирай, я за тебе заплатив!

Дівчинка штовхнула його в груди, але сил у неї ставало дедалі менше. Ліве око набрякло, з губи текла цівка крові, і все одно вона відбивалася. Здавалося, що спротив тільки збуджує його. Надто слабка, щоб опиратися, вона не могла зупинити неуникне. Коли він встромився в неї, дівчинка закричала.

— Замовкни.

Крик не припинився.

— Стули пельку!

Він ударив її знову. І знову. Зрештою затиснув їй рота рукою, приглушуючи крики, і взявся таранити її, раз за разом. Здавалося, так і не помітив, що вона нарешті перестала кричати, що зовсім припинила ворушитися. Єдиним звуком було ритмічне рипіння ліжка й тваринне гарчання в чоловіка в горлянці. Він востаннє застогнав, вигнув спину спазмом вивільнення. Тоді зітхнув і впав на дівчинку.

Трохи полежав, важко дихаючи, зм’якнувши від виснаження. А тоді, схоже, поволі почав розуміти, що щось не так. Подивився на дівчинку.

Вона лежала нерухомо.

Він струсонув її.

— Агов.

Поплескав по щоці, у голосі з’явилася нотка тривоги.

— Прокинься. Чорт забирай, прокидайся.

Дівчинка не ворушилася.

Він скотився з ліжка, встав, дивлячись на неї. Притиснув пальці до її шиї, перевіряючи пульс. Здавалося, що кожен м’яз у його тілі напружився. Він позадкував від ліжка, важко дихаючи в паніці.

— О Господи, — прошепотів.

Роззирнувся, наче вирішення проблеми було десь тут, у кімнаті. Мов у лихоманці, схопив свій одяг і почав вдягатися, тремтячими руками метушливо застібаючи пряжки й ґудзики. Упав на коліна, підібрав окуляри, що закотилися під ліжко, вдягнув їх. Востаннє глянув на дівчину, підтверджуючи найгірші страхи.

Хитаючи головою, чоловік позадкував із зони досяжності камери. Рипнули відчинені двері, грюкнули, зачиняючись, поспішно віддалилися кроки. Минула ціла вічність, камера досі була зосереджена на ліжку з нерухомим тілом.

Наблизились інші кроки, у двері постукали, жіночий голос гукнув щось російською. Джейн упізнала жінку, яка ввійшла до кімнати. То була матрона, яка загинула, прив’язана до стільця на кухні.

«Я знаю, що з тобою сталося. Що вони зроблять з твоїми руками. Знаю, що ти помреш з криками».

Жінка підійшла до ліжка, струсонула дівчину. Гавкнула їй щось. Дівчинка не відповіла. Жінка відступила, закривши рота рукою. Тоді різко розвернулася й подивилася в камеру.

«Вона знає про камеру. Знає, що йде зйомка».

Матрона рушила вперед, відчинилися двері шафи. Екран став темний.

Міла вимкнула відео.

Джейн не могла вимовити ані слова. Вона відкинулася на диван і сиділа мовчки, заніміла. Реджина теж мовчала, наче розуміла, що не час метушитися, що зараз її мати надто вражена, щоб звернути на неї увагу. «Гебріеле, — подумала Джейн. — Ти мені потрібен». Вона глянула на телефон і зрозуміла, що він лишив свій мобільний на столі, тож зв’язатися з ним способу немає.

— Це важлива людина, — сказала Міла.

Джейн розвернулася до неї.

— Що?

— Джо казав, що цей чоловік мусить посідати важливу посаду у вашому уряді, — указала вона на екран.

— Джо бачив запис?

Міла кивнула.

— Коли я пішла, він дав мені копію. Щоб у кожного з нас було по одній, на той випадок, якщо… — Вона замовкла, тоді тихо продовжила: — Якщо ми більше ніколи не побачимося.

— Звідки це? Де ти взяла це відео?

— Мама тримала його в себе в кімнаті. Ми не знали. Нам потрібні були тільки гроші.

«Ось причина тієї різанини, — подумала Джейн. — Ось чому вбили жінок у тому будинку. Вони знали про те, що сталося в тій кімнаті. Ця касета — доказ».

— Хто він? — запитала Міла.

Джейн дивилася на вимкнений телевізор.

— Я не знаю. Але знаю, у кого можна дізнатися.

Вона пішла до телефона. Міла стривожено дивилася на неї.

— Без поліції!

— Я не викликатиму поліцію. Попрошу друга приїхати. Він репортер, знає людей з Вашингтона. Жив там, то зможе впізнати цього чоловіка.

Джейн погортала телефонний довідник, знайшла Пітера Лукаса. Він жив у Мілтоні, на південь від Бостона. Набираючи номер, вона бачила, як дивиться на неї Міла, вочевидь, не готова повністю довіритись їй. «Якщо схиблю, — подумала Джейн, — дівчина втече. Мушу бути обачна, щоб не злякати її».

— Алло? — відповів Пітер Лукас.

— Можете зараз приїхати?

— Детектив Ріццолі? Що сталося?

— По телефону сказати не можу.

— Звучить серйозно.

— Це може бути Пулітцерівська премія, Лукасе.

Вона замовкла.

Хтось дзвонив у двері квартири.

Міла кинула на Джейн повний паніки погляд. Схопила торбу й рвонула до вікон.

— Зажди. Міло, не…

— Ріццолі? — озвався Лукас. — Що там відбувається?

— Чекайте. Я вас наберу, — відповіла Джейн і дала відбій.

Міла кидалася від вікна до вікна, відчайдушно шукаючи пожежний вихід.

— Усе гаразд, — звернулася до неї Джейн. — Заспокойся.

— Вони знають, що я тут!

— Ми навіть не знаємо, хто там прийшов. То дізнаймося.

Вона натиснула кнопку інтеркома.

— Так?

— Детективе Ріццолі, це Джон Барсанті. Можна піднятися до вас?

Міла відреагувала негайно, помчала вглиб квартири, шукати виходу.

— Чекай! — гукнула Джейн, біжучи слідом за нею. — Йому можна довіряти!

Дівчина вже піднімала вікно спальні.

— Ти не можеш так піти.

Знову дзвінок у двері. Міла полізла у вікно, на пожежні сходи. «Якщо вона втече, я її більше не побачу, — подумала Джейн. — Дівчина вижила лише завдяки інстинкту. Може, варто до нього дослухатися».

Вона схопила Мілу за зап’ясток.

— Я з тобою, добре? Підемо разом. Не тікай без мене!

— Швидше, — прошепотіла дівчина.

Джейн розвернулася.

— Дитина.

Міла пішла слідом за нею до вітальні й нервово зиркала на двері, поки Джейн діставала касету. Вона кинула її до сумки з підгузками, тоді відкрила шухляду з пістолетом, дістала зброю, опустила до тієї ж сумки. «Про всяк випадок».

Знову дзвінок.

Джейн узяла Реджину на руки.

— Ходімо.

Міла спустилася вниз пожежними сходами, швидка, наче мавпочка. Колись Джейн теж була швидка й необачна. Але тепер мусила дбати про кожен крок, бо тримала Реджину. «Бідне маля, у мене немає вибору, — подумала вона. — Мушу тягнути тебе в цю пригоду». Нарешті вона вибралась у провулок і повела Мілу до свого «Субару». Відмикаючи двері, чула крізь відчинене вікно настирливе дзижчання дзвінків Барсанті.

Дорогою по Тремонт-стріт вона не зводила очей із дзеркала заднього виду, але не бачила ознак переслідування чи чужих фар. «Треба знайти безпечне місце, де Міла не лякатиметься, — подумала вона. — Де не буде поліцейської форми. І, передусім, де Реджині теж буде повністю безпечно».

— Куди ми їдемо? — спитала Міла.

— Я думаю, думаю.

Вона зиркнула на мобільний, але матері зателефонувати не наважувалася. Нікому не наважувалася.

А тоді різко звернула на південь, на Коламбус-авеню.

— Я знаю безпечне місце, — мовила вона.